Переклад з англійської Анни Кравець

У Ґаліт Ейлат — колишньої директорки Ізраїльського центру цифрового мистецтва в Холоні — є одна чітка мета: припинити окупацію Західного берегу ріки Йордан та Сектору Ґази й позбутися панівної в Ізраїлі «виняткової ідеї демократії лише для ізраїльтян». Граючи з межами законності, вона використовувала мистецьке прикриття для того, щоб залучити виробників культури до життя окупованого Західного берегу.

Артур Жмієвський: Мені було б цікаво визначити статус кво. Ти працювала директоркою Digital Art Lab у Холоні. Однак ти вирішила поїхати з Ізраїлю, бо тебе дістала політика цієї країни, окупація, жорстокість та пасивність ізраїльтян. Але Ізраїль не єдина країна, що веде війну. Ти казала, що в Європі теж триває війна, хоч і невидима. Але спершу я хотів би спитати про активність лівих в Ізраїлі.

Ґаліт Ейлат: Нещодавно Gate 48 — група ізраїльтян, що живуть у Нідерландах, — організували відкриту зустріч в Амстердамі, щоб висловитись про наявну ситуацію в Ізраїлі та донести її до уваги Європи. Дов Хенін, член Кнесету від комуністичної партії «Гадаш» зазначав: «У ніч атаки на Ґазу ми змогли вийти на вулиці на знак протесту проти нападу». Це мало слугувати доказом існування демократії в Ізраїлі. Я відповіла йому: «У ту ніч, коли ви ходили протестувати у Тель-Авіві та Яффі, ваші арабські товариші по партії протестували на Єрусалимському бульварі в Яффі. Коли ж усі порозходилися додому, то ви полягали спати, а вони ні, адже до них прийшла поліція. Частину з них було узято під варту. Деяких досі не випустили». Таким чином Дов Хенін, сам не помічаючи цього, відтворив ідею «демократії лише для євреїв», базовану на виключенні. Сліпота в цьому питанні чи не найдужче стоїть на заваді сучасним лівим в Ізраїлі.

Що саме їм заважає?

«Ліві» та «праві» — терміни, які більше не варто було б використовувати, адже вони втратили обґрунтування. Часом те, що роблять ці люди, найбільше схоже на фашизм. Візьмемо до прикладу Нідерланди: Герт Вілдерс виступає проти імміграції, але він за гомосексуальні шлюби. Також він підтримує програму з охорони здоров’я для літніх людей у її найбільш соціалістичній версії, опирається приватизації лікарень, притулків та медичних інституцій. Це, звісно, робить його лівим, або соціалістом. Але якщо поглянути на боротьбу Вілдерса проти ісламу та іммігрантів, то він належить до правої частини спектру. Кілька років тому він опублікував на YouTube відео, в якому застерігав проти ісламу. І такий хід не дискредитував його. Тоді його партія мала заледве одне місце у парламенті. Тепер у них двадцять п’ять місць, і завдяки Вілдерсу праві партії змогли сформувати уряд. Наступного тижня він збирається поїхати до Ізраїлю з кампанією за нове вирішення ситуації на Близькому Сході: концепцію подвійної держави, що перетворила б Йорданію на нову Палестину. Так палестинці могли б переїхати до Йорданії, бо це була б уже їхня держава. Коли в середині сімдесятих було оприлюднено цей план, усі його сприйняли як божевілля, проте тепер до нього ставляться серйозно. Що ж до Вілдерса, то ізраїльський уряд визнає його, адже він бере участь у боротьбі з ісламом. Він називає Ізраїль «фронтом боротьби Заходу з ісламом». Вілдерс — голландський депутат, але є й чимало політиків зі схожими поглядами, які також вважають Ізраїль передовою лінією Європи, на якій тривають бойові дії проти ісламу. Саме тому Європа підтримує Ізраїль. Багато хто наївно думає, що оскільки Ізраїль є країною, що здійснює окупацію та порушує права людини, то вона приречена на втрату політичної довіри. Насправді все навпаки: в Європі зростає симпатія до Ізраїлю та його підтримка. Раніше у США Ізраїль підтримували демократи, натомість зараз це роблять республіканці. Тож підтримка тих звірств, що відбуваються всередині та навколо Ізраїлю, надходить від США та від європейських урядів.

Ти згадувала про невидиму війну навколо нас. Але насправді краєвид навколо нас виглядає досить мирним.

Коли немає слів для опису певного феномену — його не існує для суспільства. Війна триває, проте вона не схожа на війну. Люди допускають усе cильніший контроль над їхніми життями, страх посилюється. В аеропортах, супермаркетах, банках — ніде не можна залишити сумку. Тут, у Європі, кілька років тому цього не було. Можливо, у цьому немає нічого особливого, проте це лише незначний елемент у системі тотального контролю, яка росте й розвивається. Люди зазвичай не помічають змін у повсякденні, що зрештою непомітно трансформують цілі суспільства. Ми перетворюємося на пасивних спостерігачів, які споглядають наслідки цього зміщення. У громадських місцях всюди поліція, озброєна кулеметами з бойовими патронами.

Гаразд, тоді як цей процес зробити помітним?

Замість того, щоб аналізувати теперішню ситуацію або можливе майбутнє, інтелектуали зосереджені на минулому. Ми усе ще говоримо про «демократію», хоча не знаємо, що це таке — у нас немає понять, які позначали б нові явища. У результаті ці нові явища перебувають поза нашим сприйняттям, поза дискурсом. Насамперед нам варто запровадити нові поняття, аби оголити цей процес. Далі слід створити протилежну ситуацію. Ви помічали, скільки нових термінів розвинулось у військових операціях: «мирне втручання в Афганістані», «надзвичайний стан», «з міркувань безпеки». Їхня кількість незрівнянно більша, ніж кількість понять, запроваджених політиками. На відміну від лівих, праві розробляють значно більше понять для опису наявної реальності. При цьому вони використовують ці поняття, щоб впровадити нові способи діяльності, процедури та закони.

Що ти побачила у Європі, коли виїхала з Ізраїлю? Помітила якісь ознаки невидимої війни?

Перебуваючи в Європі вже кілька місяців, я звертаю увагу на стосунки Ізраїлю з Європою, а також на політичні зміни у сучасній Західній Європі. Я бачу тут багато проявів тих ситуацій, що мали місце в Ізраїлі десять чи двадцять років тому. Наприклад, усі, здається, визнають дедалі більшу важливість безпеки. Однак питання не в тому, чи справді нам потрібно більше безпеки, адже в суспільстві безпека вже розвинулася в додаткову автономну систему.

Що робить ситуацію в Європі схожою на ізраїльську?

Ціла низка явищ: популізм, консерватизм, ксенофобія, уряди, що множать страх та параною, брутальна соціальна поведінка, нездатність думати самостійно, значні інвестиції в озброєння. Є й інші симптоми, як-от конверти з вибухівкою, відправлені деяким дипломатам тиждень тому. В роки моєї юності те саме трапилося з дипломатами в Ізраїлі. Або, скажімо, хвиля вибухів, здійснених терористами-смертниками в Іспанії та Великобританії. Усе це давні методи, що не використовуються вже десятиліттями. Мені було дивно бачити їхнє повернення у Європі.

Повернімося до асоціацій з фашизмом. Ти б назвала партії, які шлють війська до Афганістану, фашистськими?

Фашизм — це коли громадяни обслуговують державу, а не навпаки. Фашистська ідеологія — це тотальне виключення і створення розрізнення між людьми, які мають право жити, і тими, хто має померти. Так, таліби в Афганістані належать до приречених на смерть. Це ніби повернення до колоніальних війн в Азії або до хрестових походів. Колись люди боролися за ресурси в ім’я релігії, а тепер сама боротьба є частиною ідеології. Але ключові моменти досить схожі – в обох випадках ідеться про способи структурування людських життів та суспільств. Зловживання цими способами породжують форми фашизму. Рука бога, як завжди, залишається невидимою.

Ти казала, що Ізраїль слугує лабораторією для решти світу.

Існує багато прикладів використання в інших країнах знання, виробленого в Ізраїлі. Це знання можна застосувати до різноманітних політичних ситуацій у всьому світі. До прикладу, Ізраїль пропонує посібник по боротьбі з громадськими акціями протесту, такими як масові заворушення у Парижі. Або, скажімо, підказує, яку систему контролю потрібно встановити у Лондоні після вибухів у метро. Ізраїльські активісти повідомляють про розвиток нової зброї, яку військовики тестують на них. Наприклад, селище Білін стало справжнім полем бою для протестувальників та полігоном для армії. Під час зіткнень військові через раз змінювали кулі: від соляних, перцевих, пластикових, ґумових до справжніх бойових набоїв. Вони також застосовували нову зброю під назвою «сморід», що, всотуючись у тіло, потрапляє до клітин, від чого люди жахливо смердять. Військові застосовували це, аби покарати та позначити тих, хто протестує. А після серії успішних випробувань Ізраїль продає цю зброю. Крім того, країна пропонує програму посттравматичної терапії. Ізраїльські клінічні лікарі та психіатри читають лекції по всьому світу з порадами, як подолати посттравматичні розлади. Вони отримали це знання, працюючи з тими, хто вижив після Голокосту, а також людьми з наступних поколінь. Й вони пропонують ці розробки палестинцям, які страждають від ізраїльської окупації. Також ми добре знаємо, що треба робити, аби змусити пустелю розквітнути. Якщо води обмаль — Ізраїль знає, як вирішити цю проблему. Наприклад, в Албанії Ізраїль разом з американськими компаніями працює над будівництвом теплиць. Ці знання ми продаємо і Йорданії.

Чи означає це, що конфлікт на Близькому Сході неможливо подолати через те, що бізнес приносить забагато прибутку?

Чому Сектор Ґази досі заблоковано? Бо такі політики як Герт Вілдерс вважають, що це передова лінія між ісламом та Західним світом. Крім того, це приносить величезні прибутки багатьом європейським компаніям. Одна з найбільших голландських будівельних компаній отримала попередження від Міжнародного суду в Гаазі за те, що вони допомагали будувати тут стіну. Але прибутки від цього, мабуть, захмарні, тому вони продовжують свою діяльність. Як це не парадоксально, війна стає періодом процвітання будівельної промисловості. Відтак Близький Схід, Ізраїль та Палестина стають заручниками цієї патової ситуації. Окупація підтримує життя Ізраїлю.

Під час останнього свята Песаху газета Haaretz надрукувала заклик до фінансової підтримки ізраїльських дітей, які живуть у бідності. Триста тисяч дітей в Ізраїлі голодують. Водночас на кордоні з Сектором Ґази було встановлено нові «розумні» ракети, призначені для захисту від ракет «Кассам», які зазвичай навіть не досягають своїх цілей. Бюджет — двісті мільйонів доларів. Як щодо руйнівних наслідків для ізраїльського суспільства? Люди дуже дорого платять за війну, і багатьом хотілося б утекти з країни.

Ті, що тікають — це здебільшого молодь, шокована службою в армії, або ж інтелектуали, не згодні з ізраїльським режимом. Водночас є радикальні євреї з Франції, Росії, США, котрі здійснюють «алію» — приїжджають до Ізраїлю, охочі служити країні. Тому мені здається, що ізраїльське суспільство не усвідомлює своїх втрат; багато хто погодився б із такою заявою: «Ліваки, які критикують політику Ізраїлю, несповна розуму, тож якщо вони хочуть виїхати з країни, то хай так і зроблять. Нам не потрібні зрадники поміж нас».

Твій акт виїзду з Ізраїлю був політичним маніфестом. Ти оприлюднила якусь заяву з цього приводу?

Так. Я заявила, що Ізраїль стає все більш насильницьким і що я не погоджуюся з тим, як висловлюються ізраїльські політики. Що ж до сфери культури, то там змінилися правила гри. Раніше існувало неписане правило, за яким я могла виставляти що завгодно, а уряд міг використовувати це як доказ того, що в Ізраїлі досі демократія. Вони дозволяли мені, а я дозволяла їм виробляти цей демократичний простір. Тепер це закінчилося. Зараз я й слова не можу сказати проти Ізраїлю, не спричинивши цим негайне скорочення бюджету галереї або звинувачення в порушенні закону про лояльність[1]. Якщо хтось в Ізраїлі не погоджується зі мною, мене одразу звинувачують в антисемітизмі. Я вирішила поїхати за кордон, щоб мати змогу вільно висловлюватися. Цим кроком я також втілила ідею бойкотування Ізраїлю. Будучи директоркою мистецького центру в Холоні, я переконувала художників бойкотувати країну. Їх це зазвичай спантеличувало: «Спершу вона запросила мене, а тоді закликає її бойкотувати?»

У 2009 році, під час операції «Литий свинець»[2] ти питала мене: «Чому ти не купуєш квитка й не їдеш назад до Європи?». Та я вирішив залишитися.

Ти залишився, але ти зайняв певну позицію. Ти почав помічати деякі речі. Наступного разу тебе не запросять до Ізраїлю на виставку. Питання культурного бойкоту Ізраїлю слід поставити відкрито. Воно витає у повітрі. Цей бойкот має розпочати дискусію про відповідальність інтелектуалів, включно з митцями.

Чи є в тебе ідеї щодо того, що нам потрібно замість демократії? Чи існує альтернатива?

Так, альтернативою є транснаціональний організм. На жаль, у ньому все ще закладене поняття нації. Можна говорити про витоки, про місця, традиції та культуру, але чому не про державу та націю? Чому оселитися в іншій країні все ще становить проблему? Це дуже дивно у часи, коли люди постійно перебувають у русі. Уявімо світ без національних держав. До того, як британці прийшли на Близький Схід, не існувало ані Йорданії, ані Ізраїлю, а територія Лівану мала інші обриси. Люди могли поїхати до Сирії навчатися в Дамаску, повернутися до Яффи, поїхати відпочивати в Бейрут. Але потім британці змінили все, створивши нації з кордонами. Тих, хто перетинає ці кордони без дозволу, мають бути вбиті або полонені. Я намагаюся знайти відповідь не у майбутньому, а в минулому. Нам варто повернутися до витоків проблеми й навчити людей не ненавидіти інших лише за те, що вони нові в цій країні.

Повертаючись до мистецтва: як його можна використати для досягнення цієї мети?

Безпосередньо. Оскільки мистецтво вважають автономною сферою, то можна навіть вдаватися до насильницьких дій, не ризикуючи одразу отримати тавро ворога суспільства. Цю галузь неможливо повністю описати в поняттях політики, тому вона може служити для зміни суспільства. На жаль, не можу сказати, що я змінила ізраїльське суспільство навіть після дев’яти років на посаді директорки громадського арт-центру.

То що ж ти змінила за допомогою мистецтва?

Насамперед себе та людей, які працювали зі мною. Я багато дізналася про державні механізми та мистецькі процеси в контексті держави. Працюючи в політично ангажованому публічному просторі, я мала нагоди взаємодіяти з Шин-бет, службою безпеки Ізраїлю, щодо дозволів, законів та представників уряду. Я мусила навчитися працювати з ними — і водночас проти них. Тепер у мене є вміння взаємодіяти з державою та суспільством, виявляти неминучі небезпеки, залучати та маніпулювати. Крім того, здається, я змогла створити простір для інших, для їхніх дій та висловлювань. Я вперше привезла ізраїльських митців до Палестини. Тут мені йшлося не про мистецтво, а про людей. Мені вдалося показати їм те, чого вони не могли бачити з Тель-Авіва — те, про що не говорять журналісти. З іншого боку, я возила студентів з Рамалли до Ізраїлю, де вони ніколи не були, але ненавиділи це місце. Цей проект не з тих, коли люди зустрічаються і стають менш сердитими. Було складно порівнювати легке життя в Тель-Авіві з ситуацією в Палестині.

Тобі не здається, що ліві організації, спільноти та художники повністю втрачають дієвість через так звану «добру волю»? Що люди цілковито зосереджені на своїй великодушності та благородності, і зрештою їм уже йдеться лише про це, тож вони забувають про такі поняття, як ефективність?

Я спостерігала це в суперечці між двома сторонами. Візьмемо, наприклад, митців в Ізраїлі. Їх можна назвати патріотами в такий самий спосіб, як ультраправі могли б вважати себе патріотами. Усі вважають себе патріотами, які працюють на благо держави. Та цей патріотизм втілюється у різних світоглядах. Ліваки вважають, що лише їхні погляди правильні, а інших не варто й слухати. Вони думають, що люди правих поглядів тупі або відсталі. У цьому полягає невігластво лівих, які не бажають слухати те, що могли б їм сказати люди з іншого боку барикад. Але ж цих людей неможливо просто виключити. Якщо це зробити, нічого не зміниться.

Ти досі вважаєш, що мистецтво здатне переписати реальність?

Я не вважаю, що мистецтво може це зробити самотужки. Але мистецтво не на самоті, в культурному полі можна співпрацювати з викладачами, юристами, психологами, соціологами тощо. Не можна думати, що ти зможеш виграти війну самотужки. Варто знаходити співучасників. Ми маємо залучати інших — тих, хто має справу з лінгвістикою, політикою, історією. Потрібно створювати структури й аналітичні центри.

Ти хотіла би співпрацювати з політиками?

Сьогоднішні політики — або популісти, або не пишуть свої програми самостійно, адже тепер це роблять їхні підлеглі, «автори-привиди». Відтак я би радше працювала з «авторами-привидами», адже саме ці люди продукують ідеї. Політики стають схожими на ляльок. У багатьох випадках вони є вигаданими особами, за якими ховається хтось, хто пише той сценарій, який вони відтворюють.

Ти організувала проект «Лімінальні простори» — те, що можна назвати мистецьким проектом без мистецького змісту. Йдеться про серію зустрічей з палестинськими лідерами та бійцями, під час яких учасникам демонстрували повсякдення палестинців в окупації. Учасники відчули все власним тілом. Ти зробила не мистецький об’єкт, а свого роду табір з перевиховання.

Як можна працювати з проблемою, не стикаючись із нею? Не знаючи ні її образу, ні запаху, звуку, чи кольору? Як можна говорити про Ізраїль та Палестину, нічого не знаючи про Палестину? Я сподівалася, що люди, які пережили досвід цієї реальності, заразяться нею. Цей проект спричинив своєрідну невидиму хвилю. Френсіс Маккі, викладач Академії мистецтв і дизайну «Бецалель», почав викладати в Академії в Рамаллі. Для мене це також було навчанням. Тепер я знаю, як організувати для палестинців дозвіл на поїздку. Digital Art Lab у Холоні став центром видачі дозволів. Одна з кураторок Музею Ізраїлю приїхала до Рамалли спеціально на цей проект. Для ізраїльтян це заборонено — вона порушила закон. Вона доклала зусиль, аби бути присутньою там і слухати. Також був студент Академії, який раніше був палестинським бійцем. Він єдиний, для кого ми не змогли дістати дозвіл на поїздку в Тель-Авів. Врешті ми провезли його таємно, але він не міг поселитися у готелі. Тому ми знайшли для нього приватну оселю. Через рік після цього він розказав мені, що тієї ночі він був жахливо переляканий, у поті й паніці думаючи: «Я сплю в оселі ізраїльтянина — ворога, вбивати якого мене тренували. Якщо палестинська чи ізраїльська влада дізнаються про це, то вони вб’ють мене». Він по-справжньому ризикнув, аби зіштовхнутися зі своїм страхом у реальності. Це і є освіта. Її мета у тому, щоб дати нам вміння думати інакше.

Але чи ти назвала б це мистецтвом?

Звісно. Я займаюся тим, що створюю власну армію солдатів. Як? Я схожа на продавця наркотиків. Я створюю на вулицях мережу. Щойно перша пара солдатів підсідає на наркотик, я спрямовую їх на вулиці, до інших країн, по всьому світу. Вони продають наркотик іншим, і ті теж стають залежними. Я хороший наркоторговець. Масові ідеологічні механізми працюють за схожим принципом. Чому б нам не використати це? Єдина проблема у тому, щоб виготовити справді хороший наркотик.

Гаразд, але чи ці люди знають, що вони роблять?

Я також даю ім вибір. До прикладу, ми друкували постери та листівки на івриті та арабською. Скільки людей, які читають арабською, приходили до арт-центру в Холоні? Дуже мало. Це виглядало як порожній жест, але тепер музеї в Хайфі, Беер-Шебі та інших містах також друкують свої матеріали арабською. Замість починати суперечку й переконувати їх зробити це, ми створили новий стандарт. Коли ми це зробили, то інші зробили те саме.

Поговорімо про Академію мистецтв у Рамаллі. Її було засновано, щоб показати людям поза Західним берегом Йордану, що палестинці розмовляють такою самою мовою й поділяють ті самі культурні цінності, що й ізраїльтяни та решта народів Західного світу. Що вони теж люди, а не комахи. По суті, це проект самозахисту для палестинської спільноти , так?

Я б радше назвала це нормалізацією: вони просто хочуть створити нормальні умови життя. Є й інші люди, що теж хотіли б створити відчуття сучасної й майбутньої нормальності на території Західного берегу. Архітектори Санді Хіляль та Алессандро Петті намагаються уявити, що буде після закінчення ізраїльської окупації. Вони працюють із питаннями на зразок: що робити з поселеннями, коли нас, ізраїльтян, там вже не буде? Навіть якщо Ізраїль зноситиме всі будинки, як зробили свого часу в Секторі Ґази, міська структура все одно існуватиме далі. Тож як перетворити її на щось придатне для палестинського суспільства? Це важливо, адже коли живеш у такій ситуації, то кінця їй не видно. Тому люди з Західного берегу приймають цю ситуацію такою, якою вона є: без інфраструктури, доріг, каналізації. Немає нічого, лише стагнація. Якщо не маєш поняття про нормальне життя — окупація сприймається як нормальний стан. У тому числі і з цієї причини існує Академія. Крім того, ця інституція є частиною соціальної структури, яку людям потрібно організувати, щоб мати нормальне колективне життя. Салям Файяд, теперішній прем’єр-міністр палестинського уряду на Західному березі, намагається підтримувати такі структури. Він інвестує в арабські школи у Східному Єрусалимі, щоб забезпечити людей гарною освітою. Тобто не лише архітектори та художники, але й урядовці також беруть участь у створенні нормальності — і це працює, адже учні ходять до шкіл і навчаються. Руйнування всіх ознак нормальності було частиною стратегії Ізраїлю. Палестинську нормальність не можна порівнювати з нашою, але там люди з усією серйозністю поводяться так, ніби вона існує. Мистецтву варто підтримувати цю серйозність.

Палестинці страждають не лише через брак нормальності, але й через брак загальновизнаної історії.

1948 року на Близькому Сході сталися дві події. Проте для ізраїльтян існує лише одна з них — заснування держави Ізраїль. Однак була також Накба[3] — катастрофа для палестинської нації. Сьогодні є спроби донести до людей цю назву, підкреслюючи той факт, що ці дві історії відбулися водночас. Палестинці, які живуть в Ізраїлі, мають не лише подвійну ідентичність, а й подвійну історію. Дор Ґуез зробив інтерв’ю зі своїм дідусем, який говорив: «Британські окупанти прийшли й пішли. Тепер ізраїльтяни окупували Палестину, та вони теж підуть». Його сім’я жила під окупацією Османів, окупацією британців і окупацією ізраїльтян.

Що таке політика?

Політика починається з діалогу, з дискурсу. Проте в сьогоднішній політиці й політичних партіях я не бачу жодної перспективи. Саме тому важливо, щоб художники виробляли політичне бачення.

В ізраїльських політиків є ідеї щодо того, як продовжувати окупацію, як розосередити палестинське суспільство. Хіба це не перспектива?

Це та перспектива, з якою я не погоджуюсь і не хочу, щоб митці були залучені до неї. Коли хтось іде у політику, потрібно піклуватися про голоси, про саморепрезентацію та конструювання своєї вигаданої особи. Краще залишатися поза політикою, втім, перетинаючись та не втрачаючи контакт із нею. Потрібна подвійна позиція. Мистецький центр Digital Art Lab у Холоні мав підтримку і від уряду, і від муніципалітету. Тобто певною мірою ми працювали на політичній арені. Однак ми пропонували щось відмінне від інших організації цього типу. Це дуже складно: якщо політики усвідомлять, що наша мета винятково політична, то нам треба буде стати дуже кмітливими. В Ізраїлі для нас усе може закінчитися у в’язниці.

На мою думку, існують дві суттєві проблеми, пов’язані з мистецтвом. Перша стосується його автономії: художники хочуть зберегти свою автономію як такий собі фетиш. Вони не хочуть ділитися своїми привілеями з іншими й не грають у ту політичну гру, в яку грають звичайні люди. Друга проблема стосується серйозності мистецьких претензій. Люди сприймають мистецтво як розвагу і, здається, ніколи не діють згідно з його вимогами чи пропозиціями.

Я не вважаю, що існує автономія митців і мистецтва. Однак між митцями та політиками є свого роду неписана угода, що забезпечує відносно неконтрольовану зону, де може діяти мистецтво. Одного разу по дорозі в Рамаллу мене зупинила ізраїльська служба безпеки. Під час допиту я показувала деякі каталоги та говорила про мистецькі об’єкти. Я робила це, щоб захистити і себе, і арт-центр у Холоні. І це подіяло. Мистецтво досі має особливі права робити деякі речі. Не хотілося б втратити цю здатність, вскочивши у політику. Тому все, що я роблю, відбувається у мистецькому середовищі. Навіть якщо мої дії мають очевидний ефект на політичному рівні.

Гаразд, але ж усе одно залишається ілюзія того, що є дві реальності: реальність мистецтва та реальність життя. Мистецтво не має результату, оскільки воно певним чином відокремлене від життя. Мистецтво діє на рівні фантазії, яка не має зв’язку з будь-якою іншою реальністю.

Існує різниця між «реальністю» та «реальним». Ми живемо у «реальності». Проте і «реальне» можна відчути, наприклад, коли тіло поранене або хворе. У цей момент «реальність» розпадається. Суспільне життя, мистецтво, кохання — усе це занепадає, коли людина хвора, так само як і решта того, на чому базується «реальність». Мистецтво ж пов’язане з «реальним». Починати, на мою думку, варто саме з тієї точки, де «реальність» розпадається.

Ти чогось очікуєш від глядачів?

Щоб у них був час. Щоб вони припинили бігти. Сьогодні люди не здатні довго бути в одному місці, не здатні бачити. Сучасне суспільство легко впадає у бездумність. Необхідно знову навчити людей думати і мріяти. Логічний ланцюжок простий: коли вони думатимуть, то почнуть ставити питання, сперечатися. І тоді почнеться битва. Ми живемо у надпокірних суспільствах, де люди готові миритися ледве не з будь-чим. Завдяки мистецтву люди розуміють, що вони здатні реагувати. Достатньо роззирнутися навколо: скорочення бюджету на мистецтво, на освіту. Ах, так, звісно, причиною є безпека, нам усім треба захищати державу.

А якщо більшість приймає цю реальність, включно з правою кампанією за збільшення контролю, виключення меншин та мандат на насильство? Можливо, ці пропозиції надто спокусливі?

Якщо ти контролюєш інших, то можеш вибрати, зайняти позицію пана чи раба. Однак врешті цією грою у пана й раба перейматиметься радше пан. Саме так закінчиться окупація: щоб бути паном, потрібен раб, але рабові не потрібен пан.

Чи ізраїльське суспільство знає про ці обставини?

Зараз про окупацію говорять усе більше і більше. Більшість людей, близько 70-80%, прагнуть її завершення. Люди не бажають контролювати життя палестинців. Але водночас більшість сповнені страху, адже ніхто не допомагав їм споратися з ним.

Чи варто мистецьким інституціям мати політичну програму?

Власне, вся їхня програма має бути політичною, включно з концепцією, медіастратегією, політичними цілями тощо. Усе це потрібно поєднати. Мені хотілося б, щоб люди, які працюють в мистецьких інституціях, теж мали свою політичну програму. Уявімо місце, куди люди приходять не просто на роботу, а для того, щоб змінити світ. Щоранку.

Саме таку модель ти розвинула в Digital Art Lab?

Так. Щоб згуртувати людей, які поділяють певні ідеї, не обов’язково тотожні до моїх. Але ми все ж поділяли погляд на те, яким би ми хотіли бачити мистецький центр, а також наше суспільство. Ми не просто працювали, а ще й вірили в те, що ми робимо. Нашою головною метою було покласти кінець окупації.

Ти сказала, що 70-80 відсоткам ізраїльців обридла окупація. Чому ж вони не показують цього відкрито ?

У цьому, власне, й проблема. Чому вони не активні? Художники німі: вони бояться, що галереї не запропонують їм свій простір, якщо вони реагуватимуть на політичні утиски. Тому незгода з окупацією майже невидима на арт-сцені. Як громадяни вони ходять на демонстрації, однак як митці вони безмовні. Я почувалася дуже самотньо під час війни в Лівані, адже мало не 90% ізраїльтян її підтримували. Включно з людьми, із якими я раніше співпрацювала проти окупації та ізраїльського мілітаризму. Ми поділяли спільні цілі, але все це зникло, коли настала війна. Те саме сталося знову під час атаки на Ґазу в січні 2009 року. З того дня, коли почалась війна, люди втратили всі сумніви: «Не суди керівників країни, тримайся разом із державою, визнавай убивство!» Я навіть не могла зізнатись у своїх думках найближчим людям, бо стала би для них зрадницею. «Час війни! Нам не можна бути критичними, підтримаймо нашу націю, наших солдатів, нашу армію!» Та згодом почалися питання: «Чому ми воюємо так довго? Чому так багато вбивств?» Цю зміну можна було спостерігати у письменника Давіда Ґроссмана. Спершу він підтримував Другу ліванську війну, як і всі решта. Однак у ній помер його син. І коли почалися напади на Ґазу, він уже був проти.

Ти походиш з Ізраїлю, тому хід твоїх думок структурований тамтешньою соціальною ситуацією — окупацією, насильством, життям у надпокірному суспільстві. При цьому ти намагаєшся зрозуміти ситуацію в Європі крізь цей досвід. Тобі не здається, що це ілюзія?

Можливо, однак Ізраїль не здається мені аж так відмінним від Європи. Основа, яка визначає реальність, така сама, єдиною ж відмінністю є зовнішність. Ізраїльське суспільство, як і європейські суспільства, виключає та цинічно експлуатує інших. Ізраїль продовжує окупацію. А Європа стикнулася з такою самою хвилею популізму, що й Ізраїль — країни одна за одною відчули зростання ультраправих партій на виборах. Європа впроваджує такі самі прийоми контролю, допиту та нагляду. Європейська й американська підтримка їзраїльської політики і політиків дуже потужна. Ізраїль досі користується сильною підтримкою Голландії, Німеччини та Польщі. Усе це проходить під прикриттям того, що ми ведемо боротьбу проти спільного ворога — ісламської загрози. Ізраїль вже десятиріччями використовує цю стратегію. Навіщо працювати на лінії фронту, коли Європа дає можливість працювати в тилу? Ізраїль — це симптом хвороби. Однак Європа є тим хворим тілом, що в дуже складний спосіб поширює симптоми. Вона посилає їх до Афганістану, на Близький Схід і так далі. Це тіло не лікує свої симптоми. Воно має справу з симптомами, що виникають в інших місцях. Модерність та виключення виникли не в Ізраїлі — вони розвинулися тут, і лише після цього їх застосували в Ізраїлі. Європа існувала до Ізраїлю.

10 жовтня 2010 року, Берлін

Примітки:

[1] Прийнятий ізраїльським Кнессетом восени 2010 року закон, що передбачає вимогу до кожного нового громадянина Ізраїлю присягатися в лояльності до «держави Ізраїль як єврейської та демократичної держави». — Прим. ред

[2] Операція «Литий свинець» — офіційна назва тритижневого бомбардування, ракетної атаки та наземного вторгнення Ізраїлю у Сектор Ґази, що почалися 27 грудня 2008 року і тривали до кінця січня 2009 року. — Прим. авт.

[3] Накба – термін на позначення вигнання 700 тисяч палестинців з їхніх поселень під час заснування держави Ізраїль 1948 року. — Прим. ред.

 

Читайте також:

«За геїв і проти ісламу: підйом голландських ультраправих» (Алекс де Йонг)

«Більше не бути військовими» (Яель Бартана, Ігор Стокфішевський, Артур Жмієвський)

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *