Від редакції: Учора в інтернеті здійнялася хвиля обурення, викликана новиною про відставку керівниці управління культури Львівської міської ради Ірини Магдиш. Хвиля обурення була, у свою чергу викликана заявою мера Львова Андрія Садового, у якій він вибачався за надмірну, з його точки зору, критику з боку пані Магдиш присутності церкви у житті Львова й заявляв, що «більше не зможе працювати з нею в одній команді». Не дивно, що у багатьох, хто спостерігав за ситуацією, виникла низка питань про відносини львівської міської влади з церквою та про можливість публічної критики церкви. Щоб відшукати відповіді на кілька з цих питань, редакція «Політичної критики» вирішила звернутися до прес-служби партії «Самопоміч» за вказаним у них на сайті телефоном, проте ті давати коментар відмовилися, переспрямувавши редакцію до прес-служби Львівської міської ради. В останній нам повідомили, що «жодної інформації про звільнення пані Магдиш до нас ще не доходило» та пообіцяли, що нам передзвонить або прес-секретар мера, або сам мер. Поки чекаємо на дзвінок, ми вирішили звернутися по відповіді на болючі питання до активісток і журналістів.
Юлія Адмірал, активістка «Феміністичної майстерні», місто Львів
Складно перебільшити вплив УГКЦ на політичні сили країни та Львова зокрема. Достатньо подивитися на те, як поводяться у нашій «світській державі» політики на свята: показові публічні молебні, з візитів мера до церкви штучно робиться неабиякий інфопривід. Варто зазначити, що йдеться не тільки про релігійні свята, але й про державні, такі як День незалежності України. А ВО «Свобода», яка несамовито лобіює інтереси церкви, проштовхуючи, наприклад, антиабортні ініціативи? «Самопоміч» — це окрема тема і моє персональне розчарування. Наскільки вона залежить від церкви, можна судити зі статуту партії, в якому зазначено, що одним із основних завдань партії є «запровадження християнських цінностей у владу». Десять місяців тому я писала на e-mail, вказаний на сайті партії, з проханням пояснити мені як одній із виборців, що під цим мається на увазі. Ще мене зацікавив такий рядок: «Метою Партії є побудова країни (…), утвердження в ній християнських цінностей». Я запитала, чи не суперечать ці пункти статуту (2.1 та 2.2) і статті 35 Конституції: «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави». Досі чекаю на відповідь.
Звісно, що у Львові, одному з найбільш релігійних міст України, набагато легше здобути прихильність виборців, нещадно заохочуючи церковні інтереси. Але чи варте воно того? Зараз ми маємо нове покоління виборців, які зацікавлені в реальному розвитку країни за західними моделями. Садовий так щиро розповідає про євроінтеграцію, каже про запровадження сучасних методів керування країною — і водночас підтримує церкву, не дозволяючи відданим та професійним чиновникам давати адекватну та об’єктивну критику. Дуже прикро, що церква за підтримки Садового усуває тих, хто звертає увагу громадськості на актуальні проблеми міста. З такими прецедентами буде не дивно в подальшому бачити, як на зміну «Самопомочі» прийдуть нові партії, які підуть тим самим найлегшим шляхом, що, як відомо, далеко не завжди правильний. Громаді чітко дають зрозуміти, що інтереси церкви у Львові ставлять набагато вище, ніж інтереси звичайних громадян. Я впевнена, що після випадку з Іриною Магдиш «Самопоміч» уже втратила немало потенційних голосів. До речі, було б цікаво послухати, що саме так смертельно образило Садового і УГКЦ, бо мені, та й багатьом іншим львів’янам, це досі не зрозуміло.
На прикладі Росії можна спостерігати, як церква повільно, але неухильно здобуває дедалі більше влади. Україна зараз, як би не намагалися політики це заперечувати, відхиляється до цієї ж стежки. Політики публічно засуджують «скрепи», але самі підтримують ті самі ідеали. Такі глобальні прецеденти як Євромайдан та локальні події на кшталт спротиву мешканців міста у випадку зі сквером [йдеться про сквер св. Юра — прим. ред.] дають надію, що врешті-решт держава буде повноцінно відділена від релігії. Але поки політики намагаються здобути нові голоси, користуючись протоптаною доріжкою, зробити це громадянам буде набагато складніше. Маємо сподіватися, що колись Україна стане світською державою не тільки на папері, але й на практиці. Поки ж усе вказує на те, що якщо це й відбудеться, то не завдяки діям політичних сил, а всупереч їм.
Евгений Лешан, журналист
«Никогда не говори никогда», но все же вероятность объединения секуляристов невелика. Сегодня слишком силен религиозный тренд, чтобы сторонники секуляризации набрали какой-то значимый вес в обществе. У всех полно более животрепещущих проблем. Кроме того, не ясно, как можно повлиять на ситуацию. Правоконсервативный консенсус в обществе создает идеальные условия для церковной экспансии и для травли противников засилия церкви. Большинство сегодня попросту воспримет объединение секуляристов как «зраду», а клерикалы умело — им не привыкать — этим воспользуются. Тем не менее, такое объединение нужно. Движение «За светское государство», или назовите его как угодно, необходимо — должен же кто-то во весь голос заявлять о проблемах клерикализации и организованно добиваться их решения. Как мы видим, «сверху» эти проблемы решать не будут, максимум — назначат «любимой женой власти» одну конфессию вместо другой. И само не «рассосется». Но только деятельность такого движения должна быть без эпатажных выходок.
Я не вижу в заявлениях «Самопомочі» месседжа для секуляристов. Я вижу месседж для церкви: «Отче, политическая поддержка в обмен на поддержку электоральную, камон!» Думаю, церковь этот месседж поймала на лету. Секуляристам месседж шлет общая ситуация со свободой совести в стране. Формально мы все вправе верить во что угодно или быть атеистами, агностиками и так далее. Но лишь формально. Потому что организации, ведающие оптовыми поставками религиозного сознания, находят самый горячий прием и в чиновничьих кабинетах, и в штабах политиков, и в армии, и в школе. То есть там, где им не место. И получается замкнутый круг. Политики и чиновники нуждаются в поддержке церкви и сами оказывают ей поддержку. Церковь в результате усиливает свое влияние, политики и чиновники вынуждены учитывать возросшее влияние церкви и всё больше нуждаются в ее поддержке, что позволяет церкви увеличивать свои аппетиты. До какой степени может дойти такой симбиоз, хорошо показано в книге «Песнь льда и пламени» и соответствующем сериале «Игра престолов» — там королева Серсея для укрепления своего положения решает развязать руки религиозным орденам, что в конце концов приводит к тому, что религиозные фанатики начинают практически править в столице и вершить собственный суд и расправу, в том числе и над самой королевой. И в Украине сегодня «христианский Талибан» куда реальнее, чем может показаться на первый взгляд.