Переклав Юрій Черната
Минуло п’ять років з початку Арабського повстання. Спалахнувши 17 грудня 2010 року в Тунісі, революційна хвиля поширилася по арабському світу. Мільйони людей вийшли на вулиці, вимагаючи гідності, демократії та соціальної справедливості. Масова мобілізація безпрецедентних у недавній історії масштабів відбулась у Тунісі, Єгипті, Лівії, Бахрейні, Ємені та Сирії і трансформувала соціальну та політичну динаміку у всьому регіоні. Стала можливою політика надії.
Втім, за п’ять років з початку повстань повернули собі політичну ініціативу і нині брутально змагаються за контроль контрреволюційні сили, які складаються зі старих режимів та ісламських фундаменталістів. У Єгипті при владі опинилася диктатура гірша, ніж та, що була до повстання, а в Сирії, Лівії та Ємені спалахнули громадянські війни. Сотні тисяч загинули, а багато мільйонів були змушені покинути свої домівки.
Як можна оцінити такий стан справ? Якими є його основні риси та перспективи?
Нада Матта шукала відповіді на ці питання разом із Жільбером Ашкаром, одним із провідних аналітиків арабського регіону.
Коли почались Арабські виступи, ви з самого початку наголошували на тому, що це буде довгий процес боротьби, у якому будуть періоди успіхів та невдач. якою є ваша загальна оцінка через п’ять років після початку повстань?
Проясню умови дискусії: на початку подій панувало бачення, особливо в західних медіа, що арабський регіон входить у період демократичних перетворень, які в кожній країні займуть від кількох тижнів до кількох місяців і залишаться відносно мирними, ставши початком нової регіональної епохи представницької демократії.
Згідно з цим баченням, такий перехід, по суті, був досягнутий у Тунісі з падінням Бен Алі та в Єгипті з падінням Мубарака. Багато хто вірив, що така сама модель пошириться на більшість країн регіону через ефект доміно — такий, як під час подій у Східній Європі в 1989-1991 роках. Це бачення було коротко сформульоване в ярлику «Арабська весна», який надзвичайно швидко поширився.
Воно було засноване на думці, що «Весна» стала наслідком культурної та політичної мутації, народженої новим поколінням, що під’єднане до глобальної культури завдяки новим інформаційним та комунікаційним технологіям. Згідно з цим баченням, виступи були принаймні за своєю суттю, якщо не винятково, боротьбою за політичну свободу та демократію.
Така точка зору, звісно, не була зовсім помилковою. Ці виміри, без сумніву, були характерною рисою виступів. Однак ключовим моментом, на якому я з самого початку наголошував, було те, що виступи мали передусім соціальні та економічні корені, а вже потім політичні. Те, що сталося, передусім було соціальним вибухом, навіть якщо він, як будь-який масштабний соціальний вибух, набув політичного характеру.
Про його соціальні передумови можна говорити на підставі того факту, що спершу він почався у двох країнах, які в попередні роки пережили надзвичайне нагромадження соціальних та класових конфліктів: в Тунісі та Єгипті. Самі гасла виступів були не лише політичними, не просто про демократію та свободу, але й значною мірою озвучували соціальні вимоги.
З цієї перспективи регіональне повстання можна аналізувати через марксистську призму як класичний випадок соціальної революції внаслідок затяжного застою в розвитку, який був характерний для арабомовного регіону протягом трьох десятиліть — з рекордно низькими темпами росту виробництва та рекордною кількістю безробітних, особливо серед молоді.
Я був готовий дивитися на речі з такої перспективи зокрема завдяки тому, що викладав курс із «Проблем розвитку на Близькому Сході та в Північній Африці» протягом кількох років до початку виступів. Для мене було очевидно, що застій у розвитку регіону рано чи пізно призведе до серйозного соціального вибуху.
Тому я з самого початку описував те, що почалось у Тунісі 17 грудня 2010 року і потім поширилося на решту регіону, як початок довгого революційного процесу. Під цим я маю на увазі історичні процеси революції, які розгортаються не протягом тижнів або місяців, а протягом років та десятиліть. Виступи стали початком тривалого періоду регіональної нестабільності, який неминуче має пройти через злети та падіння, революційні підйоми та контрреволюційні спади, і не обійдеться без насильства.
Спочатку я звучав як песиміст, бо радив людям охолонути від ейфорії, яка їх охопила, наголошуючи, що ця історія далека від завершення і що те, що стоїть на кону, є надзвичайно складним та заплутаним, що це займе багато часу і не завжди буде мирним. Я також із самого початку звертав увагу на те, що туніський та єгипетський сценарії відносно мирного повалення правителів неможливо повторити в таких країнах, як Лівія та Сирія, або в монархіях. Я казав це до того, як повстання почалися в будь-якій із цих країн.
Сьогодні я звучу як оптиміст, коли кажу, що революційний процес далекий від завершення, і закликаю людей отямитися від зневіри, яка їх охопила. У кількох країнах ситуація виглядає катастрофічно: передусім, звісно, в Сирії, де нині триває величезна трагедія, але також і в Ємені, Лівії та Єгипті. Однак це ще не кінець. У довгостроковій перспективі стабільності в регіоні не буде, доки не відбудуться радикальні соціальні та політичні зміни.
Варто підкреслити, що ці зміни не є неминучими. Моя позиція базується не на оптимізмі, а на розумінні динаміки кризи в історичній перспективі, і я наголошую на тому, що надія все ще є. Єдиний прогноз, який можна впевнено робити: без появи суб’єктивних політичних умов для соціальних та політичних змін, тобто організованих політичних сил, які підхопили би прапор прогресивних змін, регіон приречений на нові катастрофи, такі як події, що розгорнулися, зокрема, протягом останніх двох років.
Ви могли б описати соціальні та економічні причини, які передували повстанням? Що таке цей затяжний застій у розвитку, який призвів до виступів?
Це детально проаналізовано в перших двох розділах моєї книги «Народ хоче» (The People Want). У двох словах: якщо ви поглянете на темпи економічного зростання в арабомовному регіоні порівняно з іншими частинами Африки та Азії, ви не зможете не помітити, що вони є досить низькими. Темпи росту ВВП, особливо ВВП на душу населення, були дуже низькими.
Це означає, що економіки цих країн не здатні були створити робочі місця в кількості, яка відповідала б демографічному росту — результатом чого стало масове безробіття, особливо серед молоді та жінок. В останні десятиліття арабомовний регіон лишався світовим лідером за кількістю безробітних.
Затяжний економічний застій призвів до вибухонебезпечних соціальних наслідків: не лише до масового безробіття, а й до безлічі інших соціальних проблем, включаючи колосальне поглиблення нерівності як у місцевому, так і в регіональному масштабах. Співіснування демонстративної розкоші та надзвичайної бідності породжує глибоке почуття фрустрації. Проблема значно посилилася з часів нафтового буму в сімдесятих. Як я не втомлююся повторювати, насправді в 2011 році запитувати треба було не так про те, чому вибух стався, як про те, чому він стався так пізно, враховуючи перенакопичення вибухового потенціалу.
Причину економічного застою слід шукати в результатах функціонування неолібералізму в арабському контексті. Як і більшість країн світу, арабські країни в сімдесятих почали впроваджувати неоліберальну парадигму, що привело до поступового скорочення витрат держави на економіку. Згідно з неоліберальними переконаннями, спад інвестицій від держави мав компенсувати приватний сектор, для якого було запропоновано багато заохочень.
Модель росту на чолі з приватним сектором спрацювала в деяких країнах із відповідними умовами, таких як Чилі, Туреччина або Індія, хоча й там цей ріс дався високою соціальною ціною. Однак в арабському регіоні в силу характеру держави така модель могла просто не спрацювати.
У переважній більшості арабських держав поєднуються дві характерні риси: вони є державами-рантьє, тобто країнами, в яких рента (від природних ресурсів чи стратегічних функцій) становить значну частину доходів держави; крім того, всі ці держави розташовані на шкалі від «патримоніальних» до «неопатримоніальних». Важливою особливістю є також існування ядра держав відверто патримоніальних, тобто держав, якими цілком і повністю «володіє» правляча група — на відміну від «модернових держав», де правлячі кадри є всього-навсього громадськими службовцями. Це призвело до того, що я називаю «головний політичний визначник орієнтації економічної діяльності».
Якщо додати до цього загальну політичну ситуацію високої нестабільності та конфлікту в регіоні, стане зрозуміло, що приватний сектор ні за яких умов не міг стати двигуном економічного дива, як хотіли вірити неоліберали. Приватні інвестиції залишилися досить обмеженими, значною мірою спекулятивними та орієнтованими на швидкий прибуток. Падіння та стагнація державних інвестицій не були компенсовані приватним сектором. Неоліберальна модель в арабському регіоні з тріском провалилася.
Усе це підводить нас до факту, що виступи стали результатом структурної, а не епізодичної чи циклічної кризи. І це був не процес демократизації, що слідує за тривалим періодом розвитку, як це сталося в деяких «молодих» державах, а результат затяжного застою. Отже, логічним висновком буде те, що країнам регіону для подолання застою потрібні радикальні зміни соціально-політичної структури.
Прибравши верхівку айсберга, тобто усунувши Бен Алі або Мубарака та їхнє оточення, закінчити кризу неможливо. Тому я з самого початку наголошував на довгій тривалості й на понятті «революційний процес» на противагу «революції», яку загалом вважають закінченою з падінням автократа.
Як економічні труднощі та виклики для розвитку призводять до таких масштабних рухів за зміни, як повстання? Чи має вирішальне значення рівень нестатків, таких як безробіття? Контраргументом могло би бути те, що економічні труднощі та проблеми розвитку існували в арабському світі та в інших країнах довгий час і не призводили до повстань.
Це не зовсім контраргумент, бо ми говоримо про застій, який протягом трьох десятиліть дедалі погіршувався. Це призводить до накопичувальних ефектів, одним із яких є зростання маси безробітних. Рівень безробіття протягом цього періоду не був сталим. Він збільшувався і за декілька років досяг дуже високого рівня. У певний момент накопичений соціальний вплив економічного застою зазвичай провокує вибух в ізольованих від зовнішнього світу режимах. Це з одного боку.
З іншого боку, вибух також був обумовлений рядом політичних факторів. Я запозичив у Альтюссера поняття наддетермінованості щодо історичних подій. Цей вибух був наддетермінований в тому сенсі, що на додачу до структурних соціальних та економічних факторів втрутилися й низка політичних факторів.
Одним із них, наприклад, став дестабілізуючий ефект імперіалістичних воєн у регіоні, особливо окупації Іраку. Збіг цих різноманітних факторів спровокував велике зрушення.
Але не всі ці фактори мають однакову вагу: найбільш важливими є соціальні та економічні, але надзвичайно вибухонебезпечним стало саме їхнє поєднання.
Які соціальні групи відігравали роль в організації цих виступів? Чи походили організатори з певного класового оточення і чому? Чи були в цьому аспекті відмінності між різними арабськими країнами?
Звісно, відмінності були, але в цьому сенсі у всіх країнах були деякі спільні риси. Дозвольте почати з цих спільних рис. Медіа зображали рух на чолі з молодими, добре знайомими з інтернетом людьми, котрі сформували мережі через соціальні медіа. Ці повстання навіть назвали «Фейсбук-революціями».
Знову-таки, це не зовсім хибно, але це лише частина правди. Серед організаторів протестів справді були молоді люди, об’єднані через мережі в соціальних медіа. Вони відіграли ключову роль в організації демонстрацій та маршів від одного краю арабомовного світу до іншого, від Марокко до Сирії.
Однак у протестах були й інші сили, на які медіа звертали значно менше уваги. Вони обов’язково стануть очевидними, якщо поставити питання: чому протести спочатку досягли перемоги в Тунісі, і чому наступною країною був Єгипет — чому саме ці дві країни показали шлях? Якщо як слід вивчити тему, неможливо не помітити, що спільною рисою цих двох країн є важливість у них робітничого руху.
Туніс був єдиною країною в регіоні з сильним та організованим робітничим рухом з певним рівнем автономії від уряду, що дозволяло членство справжніх класових борців на нижчому та середньому рівнях.
UGTT (французький акронім для Туніської загальної робітничої профспілки) є дивовижною організацією, яка відіграла ключову роль у соціальній та політичній історії Тунісу. Серед її низових організаторів є багато людей, що відносять себе до лівих. UGTT була справжнім організатором протестів у Тунісі, коли вони почали розгортатися. Без неї рух ніколи не зміг би перемогти менш ніж за місяць.
Під тиском деяких своїх відділень, таких як профспілка вчителів, UGTT сильною рушійною силою включилася в організацію руху. Її місцеві первинки відіграли ключову роль у регіонах на початковому етапі, коли протести почали поширюватись, і згодом вони спонукали лідерів UGTT приєднатися до боротьби.
UGTT почала організовувати загальні страйки в одному регіоні за іншим. День, коли Бен Алі втік із Тунісу, 14 січня 2011 року, насправді є днем, коли загальний страйк добрався до столиці. Таким чином, справжніми організаторами повстання у Тунісі фактично була UGTT.
На жаль, у Єгипті не було еквівалента UGTT: організований робітничий рух там перебуває під контролем уряду, за винятком кількох незалежних профспілок, які все ще були новими та маленькими, коли почалися протести. Натомість рух очолив блок політичних сил.
Фейсбук-активісти, звісно, відіграли свою роль, але зводити єгипетські протести до Ваеля Гоніма, голови маркетингового відділу регіонального відділення Google, котрий створив відому Фейсбук-сторінку і навіть перебував не в Єгипті, а в Дубаї, і зображувати його як ключову фігуру протестів, як це довго робили світові медіа, насправді досить безглуздо.
Але до масових протестів 25 січня закликала не тільки віртуальна мережа, а й блок із сімнадцяти реальних політичних сил. Були залучені реальні політичні мережі, активні на місцях. В підготовці ґрунту для повстання — і це вирішальний момент — ключову роль відіграв робітничий рух. Вибух у Єгипті стався після п’яти років вражаюче потужного припливу робітничої боротьби — найважливішого в історії країни.
Цей приплив досяг піку в 2007–2008 роках, але лишався на високому рівні до 2011. Протягом самого повстання, на початку лютого, робітничий клас вступив у дію: щойно уряд закликав повернутися на роботу, сотні тисяч робітників оголосили страйк. Хвиля страйків зіграла важливу роль у стрімкому падінні Мубарака.
Це і є справжні сили, які відіграли ключову роль під час подій у Єгипті та Тунісі. В Бахрейні робітники також зіграли важливу роль, і це лишилося зовсім непоміченим. Там, як і в Тунісі, існував організований незалежний робітничий рух (хоч і не такий сильний, як туніський), який був дуже важливим на початковому етапі протестів в організації генерального страйку.
Але бахрейнський робітничий рух був жорстко придушений — не тільки політично, але й шляхом масових звільнень робітників. Навіть у Ємені повстанню передувала хвиля робітничих страйків.
З іншого боку, в таких країнах як Сирія або Лівія через вкрай авторитарні режими не було вже наявних автономних організованих груп — політичних чи навіть соціальних. Політична опозиція після жахливих репресій на батьківщині переважно емігрувала — й мала місце низка вбивств дисидентів навіть за кордоном. Противники режиму, які лишились в Сирії, перебували під дуже пильним наглядом і не могли займатися жодною серйозною діяльністю.
Тому в цих країнах ключову роль відіграли інтернет-мережі. У Сирії на початковому етапі повстання, який тривав кілька місяців, протести організовувала координація комітетів, які здебільшого складалися з молодих людей, що використовували інтернет-мережі.
Таким чином, залежно від соціальних та політичних умов у кожній країні, в організації протестів брали участь різні соціальні та політичні сили.
Давайте ближче поглянемо на Єгипет та Туніс, а потім повернемося до Сирії. Хоча можна заперечувати пояснення повстання як наслідку розколу в панівних елітах арабських країн, у Єгипті справді наростала напруга між новими неоліберальними елітами і тими, кого називають старою гвардією Мубарака та військовими елітами. Як ви оцінюєте цю напругу? Чи мала вона, на вашу думку, вплив на протести і чи є вона ілюстрацією загальної тенденції в арабському світі, яка з’явилася в результаті зростання політичної ролі приватного капіталу?
Ці аспекти роздули любителі видавати бажане за дійсне, що спиралися на мантру в політології, згідно з якою ключовим агентом демократичних змін є середній клас. Тому на початку повстань ми багато чули ідею, що рушійною силою протестів був вестернізований середній клас. Насправді неоліберальна буржуазія в переважній більшості дуже боялася динаміки протестів.
Якщо в таких країнах як Туніс або Єгипет деякі з цих буржуа зрештою дистанціювалися від правителя, це сталося лише тому, що той став тягарем. Але вони робили це, по суті, для того, щоби зберегти державу. І хоча деякі члени класу неоліберальних капіталістів, такі як Нагуіб Савіріс у Єгипті, опортуністично позиціонували себе як лібералів, основна маса економічної еліти повстання не підтримала.
Однак і в Тунісі, і в Єгипті армія і значна частина державного апарату врешті переконалися, що їм треба позбутися президента, щоб запобігти продовженню та радикалізації повстання. Люди забувають, що 11 лютого 2011 року в Єгипті відбувся такий самий військовий переворот, як і 3 липня 2013. Обидва перевороти здійснила Вища рада Збройних сил (ВРЗС): першого разу під керівництвом Мохаммеда Тантаві, а вдруге — нинішнього президента Сісі. Обидва перевороти використали у власних цілях колосальну масову мобілізацію.
Дехто доводить, що серед військової еліти відчувався дискомфорт щодо сина Мубарака Гамала і зростання влади економічних еліт із його оточення. Чи справило це, на вашу думку, якийсь вплив на повстання?
Безумовно, між армією з одного боку та Гамалом Мубараком і його друзями з іншого існували конфлікти. Насправді вони були суперниками, тому що армія в Єгипті — це також економічна інституція. Фактично, на даний момент це найважливіша в цій країні група з власними економічними інтересами.
Збройні сили причетні до всіх можливих видів економічної діяльності, не пов’язаної з військовими справами. Вони діють як великий холдинг, конкуруючи з деякими приватними підприємцями й укладаючи договори підряду з іншими — при цьому лишаючи за собою переважне право на укладання будь-яких контрактів.
Напруга між військовими та Гамалом Мубараком посилилася після того, як Хосні Мубарак висловив намір передати владу своєму синові. Звісно, військові були категорично проти, тим більше, це йшло б урозріз із давно вкоріненою в Єгипетській республіці традицією військових керівників країни. Після Нассера і Садат, і Мубарак прийшли з армії, як і він.
Але всі ці конфлікти аж ніяк не відігравали ключової ролі в повстанні. Вони були фоном для змін, які відбулися нагорі, але повстання виникло в низах суспільства і воно, без жодного сумніву, не було наслідком боротьби всередині еліти.
Останнім часом робітничий рух був серйозним гравцем у переговорах про майбутнє Тунісу. Можна також стверджувати, що посилення робітничої боротьби в Єгипті у 2012 році може частково пояснити заколот у 2013. Сісі хотів не лише розгромити «Братів-мусульман», але й припинити тривалу радикалізацію та зростання рівня соціального невдоволення, яке досягло піку на початку 2013 року і було направлене проти тогочасного президента Мурсі. Як і чому робітники в Єгипті та Тунісі відіграли різні ролі?
Перш за все, як я вже згадував раніше, в Єгипті, на жаль, не існує еквівалента туніської UGTT, бо з часів Нассера і до 2011 року робітничий рух повністю перебував під контролем держави. Хоча ми бачили появу паростків незалежного робітничого руху в Єгипті за кілька років до початку повстання, він так і не досяг чогось, що можна було б хоча б віддалено порівняти з рухом у Тунісі.
Справді, робітничий клас відіграв значну роль в обох країнах, але в одній із них він був організований, тоді як в іншій клас як ціле був та лишається неорганізованим — в основному можна говорити лише про «дикі» страйки, організовані на місцевому рівні. Найбільш помітними були 24 тис. текстильників з Ель-Махалла-Ель-Кубри, які були авангардом класової боротьби в Єгипті до повстання і лишаються ним зараз. У всі ключові моменти вони були в перших рядах.
Але відсутність незалежного організованого на рівні країни робітничого руху в Єгипті має серйозні наслідки. Існування UGTT є вагомим фактором, який, на додаток до браку традиції військового правління, дозволив подіям у Тунісі піти іншим шляхом: Туніс під владою Бен Алі був поліцейською державою, але не військовою диктатурою.
Отже, разом ці два фактори — відносна ізольованість армії від політики і важливість організованого робітничого руху — пояснюють, чому робітничий рух зміг відіграти центральну роль в подіях у Тунісі.
Однак цей робітничий рух не є революційним. Ліві здобули гегемонію в ньому з 2011 року, але в переважній більшості він не радикальний. UGTT займається базовою економічною боротьбою, але не ставить собі за мету зміну класової природи влади.
Тому ця профспілка шукає компромісів із босами та з державою і відіграла роль миротворця між двома контрреволюційними фракціями у своїй країні — старим режимом та ісламістським рухом — замість того, щоб боротися проти них обох за радикальні соціальні зміни. У зв’язку з цим той факт, що вона отримала Нобелівську премію миру разом зі спілкою начальників, є досить красномовним.
Однак із мейнстрімної західної орієнталістської точки зору туніський «демократичний виняток» розглядається як «культурний». Якби тим, хто підтримує таку думку, не було соромно таке казати, вони, мабуть, приписали би цей «демократичний виняток» самому Бен Алі!
Однак справжнім та єдиним туніським винятком є UGTT — сильний та організований незалежний робітничий рух. Цей факт підтверджує те, що вирішальним фактором для демократії є не «середній клас», як заявляє буржуазна політологія, а робітничий рух.
І найбільш точним критерієм політичної демократії насправді є повага до прав робітників та існування незалежного робітничого руху. Можна знайти країни з процвітаючим «середнім класом», що живе під диктатурою, але ви ніде не знайдете автономний робітничий рух в умовах диктатури.
Контрреволюція перемогла майже в усіх арабських країнах, за винятком хіба що Тунісу. Хоча тунісці не задовольнили свій запит на демократію та соціальну справедливість, в них принаймні лишається потенціал кидати виклик владним центрам.
Боюся, Туніс не є винятком у регіональній контрреволюційній тенденції. Він також переживає фазу контрреволюції, хоч і в набагато м’якшій формі. Зараз Туніс є свідком масового повернення до влади людей зі старого режиму.
Навіть нинішній президент Тунісу власною персоною — крім того, що він є найстаршим главою держави у світі після зімбабвійського Мугабе та англійської королеви, що парадоксально для начебто результату «молодіжної революції» — цілком є представником старого режиму. Нова владна партія Тунісу значною мірою — не повністю, але дуже значною мірою — є оновленою версією владної партії старого режиму.
Але, на відміну від Єгипту, в Тунісі все відбувається більш гладко та мирно. Ключовим лишається той факт, що зараз Тунісом керує коаліція між цією оновленою версією старого режиму та «Партією відродження», туніським еквівалентом єгипетських «Братів-мусульман», хоч і не настільки могутнім.
Це інший сценарій, в якому обидва крила контрреволюції об’єдналися в коаліцію замість того, щоб боротися одне з одним — і це сценарій, поширення якого по всьому регіону хотіли би бачити США: коаліція між оновленими старими режимами і так званою поміркованою опозицією, представленою регіональними гілками «Братів-мусульман».
Давайте перейдемо до Сирії. Чому щодо неї заплуталися так багато лівих у світі? Сирійський режим є надзвичайно деспотичним та сектантським, але сирійська революція все одно не отримала такої підтримки, як інші революції.
Я думаю, в основному це пов’язано появою хибних уявлень у відповідь на дії уряду США. Ті, хто не знає історії регіону, думають, що оскільки сирійський режим є союзником Ірану та ліванської «Хезболли», він є антисіоністським та антиімперіалістичним.
Пропаганда сирійського режиму також представляє режим у цьому дусі. В кінці січня 2011 року в відомому інтерв’ю, яке Башар аль-Ассад дав Wall Street Journal перед початком повстання в Сирії, він пояснював, що його країна, як йому хотілося вірити, має імунітет до регіональних тенденцій через те, що його режим «дуже міцно пов’язаний із тим, у що вірить народ». Він додав, що «люди живуть не лише інтересами; вони також живуть переконаннями, особливо в тому, що стосується дуже ідеологізованих областей». Він мав на увазі, що, дозволивши «дуже ідеологізованим» сирійцям вірити, що він антисіоніст та антиімперіаліст, він досяг народного вдоволення своїм режимом.
Таким чином, коли в Єгипті військові змістили з посади Хосні Мубарака, сирійське державне телебачення показувало новини під заголовком «Падіння кемп-девідського режиму»[1]. Вони хотіли вірити, або радше хотіли змусити всіх повірити в те, що повстання в Єгипті стало результатом мирного договору з Ізраїлем 1978 року, в той час як показово націоналістичний сирійський режим мав імунітет до народних бунтів. Це, звісно, абсолютно повністю було видаванням бажаного за дійсне, що довели події через кілька тижнів.
Те, що хтось із лівих міг стати жертвою цієї пропаганди і повірити їй, дуже сумно. Якщо сирійський режим не уклав мирної угоди з Ізраїлем, то насправді це було не через брак бажання з сирійського боку, а через брак бажання з боку Ізраїлю. Насправді між двома державами відбулося декілька раундів переговорів. До 2011 року тодішній турецький прем’єр-міністр Ердоган був посередником між своїм на той час добрим другом Башаром ель-Ассадом та представниками Ізраїлю.
Причина, через яку укласти мирну угоду між Ізраїлем та Сирією було складніше, ніж між Єгиптом та Ізраїлем, лежить у площині географії. Ізраїль повернув Синайський півострів назад Єгипту, тому що у військовому сенсі він сам по собі є захистом — тим більше, що, за умовами угоди, він мав лишатися демілітаризованою зоною. За час, який знадобився б єгипетській армії на перетин пустелі, що простягається від Суецького каналу до ізраїльського кордону, ізраїльські повітряні сили вже кілька разів встигли би її знищити.
Голанські висоти, навпаки, є стратегічною позицією, з якої прямо проглядається територія Ізраїлю в межах кордонів 1967 року. Саме через це Ізраїль офіційно анексував Голанські висоти в 1981 році. За винятком Східного Єрусалима, це — єдина частина окупованих у 1967 році арабських територій, яку держава Ізраїль офіційно анексувала.
У 1976 році режим Ассада, отримавши зелене світло від Ізраїлю та США, увійшов до Лівану, щоб знищити Організацію визволення Палестини та ліванських лівих і врятувати ліванських ультраправих від неминучої поразки. Після ізраїльського вторгнення в Ліван у 1982 році режим Ассада продовжував почате Ізраїлем, вибиваючи палестинських бійців із південної половини країни аж до Бейрута включно.
Наступного року режим Ассада вибив бійців ОВП, серед яких і сам Арафат, із Північного Лівану. Дамаск підтримував своїх ліванських союзників із шиїтського сектантського руху «Амаль» у їхній війні проти палестинських таборів до кінця вісімдесятих років. А в 1990 році Хафез аль-Ассад приєднався до очолюваної США коаліції для нападу на Ірак, залучивши сирійські війська до бою. Люди забувають або ігнорують усе це.
У режимі Ассада немає абсолютно нічого антиімперіалістичного. Це опортуністичний мафіозний режим, який переслідує власні інтереси. Водночас це один із найбільш деспотичних режимів у регіоні, який практикує вкрай жорстокі репресії.
На початку вісімдесятих він здійснив грандіозний розгром лівих: близько тисячі учасників підпільної Партії комуністичної дії було кинуто до в’язниць і піддано жахливим тортурам. Сотні залишились у тюрмах на періоди від десяти до двадцяти років, хоча ніколи не були причетні до насильства і ніколи не були прибічниками насильства.
Протягом останніх п’ятнадцяти років режим Ассада проводив глибокі неоліберальні зміни з дуже помітними результатами. Сирія побачила розвиток надзвичайно корумпованого класу близьких до режиму капіталістів, а правлячий клан, який до цього утримував військову та політичну владу, постав у якості ключового утримувача економічної влади. Двоюрідний брат Башара аль-Ассада на сьогодні є найбагатшою людиною в Сирії. Стрімко розбагатіли і деякі інші його родичі.
На іншому полюсі соціального спектру Сирія переживала зростання кількості безробітних, деіндустріалізацію та зубожіння села. Все це призвело до колосальної соціальної напруги, яка спричинила вибух у 2011 році. В цьому сенсі Сирія слідувала за тією самою схемою, що й решта регіону.
Як ті, хто виступив проти Башара аль-Ассада в 2011 році, відрізняються — якщо відрізняються — від своїх туніських та єгипетських аналогів?
Щоб виправдати свою підтримку режиму Ассада, деякі люди доводять, що лідерами сирійського повстання, на відміну від інших арабських країн, були реакційні ісламістські сили. Знову-таки, це абсолютна неправда. По-перше, і в Єгипті, і в Тунісі саме ісламським фундаменталістам вдалося найкраще скористатися повстаннями на свою користь. І «Брати-мусульмани» в Єгипті, і «Партія відродження» в Тунісі перемогли на перших виборах у своїх країнах.
Тому, якщо аргумент полягає в тому, що в сирійському повстанні почали домінувати ісламісти, то ті, хто вдається до цього аргументу, щоб бути послідовними, мали би підтримувати старі режими також і в Тунісі та Єгипті.
Насправді частина лівих у Тунісі та Єгипті зараз підтримують старі режими з тої самої причини. Більшість лівих у Єгипті підтримували заколот Сісі, хоча дехто з них потім пошкодував про це. Факт у тому, що по всьому регіоні були народні повстання.
Якщо силам ісламських фундаменталістів і вдавалося домінувати серед інших організованих сил у всіх цих виступах без винятків, це сталося в силу, з одного боку, практичної та/або політичної слабкості лівих, але, з іншого боку, це також і передусім результат десятиліть правління деспотичних режимів. Цей момент не можна ігнорувати. Сирійський режим не був щитом проти ісламського фундаменталізму, так само як не були ним Мубарак або Бен Алі, і так само як не є ними зараз Ассад та Сісі.
Відтоді як Башар аль-Ассад у династичній манері прийшов до влади на зміну своєму батьку, він заохочував у Сирії салафізм. Люди, знайомі з Сирією, могли помітити поширення нікабів на сирійських вулицях. Молодий Ассад заохочував це, бо вірив, що цим купить своєму режиму соціальний мир і що реакційна салафітська ідеологія утримає людей від участі в політиці. Зрештою це спрацювало проти нього самого.
У масштабах всього регіону відбулася схожа історія. Самі США починаючи з п’ятдесятих років сприяли розвитку ісламського фундаменталізму на противагу арабському націоналізму та лівим, поки це не спрацювало проти них. Щоб перемогти нассерізм, Садат випустив «Братів-мусульман» із в’язниці і дозволив їм організуватися. Їх терпіли як масову партію при Мубараку, хоч і тримали під пильним наглядом. Розгомивши лівих за допомогою ісламських фундаменталістів, США та місцеві режими створили умови для росту опозиції з цих сил.
Додайте ще те, що, коли в Сирії почалось повстання, режим Ассада зробив усе, щоб не дати розвинутися його демократичному, секулярному, несектантському потенціалу. В очах режиму це справді була велика загроза. Режим розгромив цей рух найжорстокішим чином, кинувши до в’язниць десятки тисяч переважно молодих людей, які були організуючою силою та вістрям протестів.
Водночас, як було задокументовано в багатьох статтях на книгах, режим звільнив зі своїх в’язниць джихадистів, яких утримували там після того, як їх використали в Іраку. Звільнення цих джихадистів — суто макіавеллістський трюк режиму — мало на меті втілити самоздійснюване пророцтво, яке режим пропагував із першого ж дня, що повстання було всього лиш змовою джихадистів. Режим зробив усе, щоб створити умови для росту ісламського фундаменталізму в Сирії і змінити характер повстання.
У той же час у своєму захисті він дедалі більше покладався на місцевих союзників Ірану з Лівану та Іраку, які є точно не меншими ісламськими фундаменталістами, ніж більшість сирійських ісламістських антиассадівських сил. Ті, хто заявляє, що сирійський режим є «секулярним», абсолютно ігнорують цей очевидний факт, який повністю суперечить їхнім твердженням.
«Аль-Каїда» з’явилася в Сирії як «Фронт Аль-Нусра» на початку 2012 року при значному сприянні іракського відділення, так званої «Ісламської держави Іраку» (ІДІ), в котрій ключову роль відігравали колишні члени іракської партії «Баас», ворожої сестри сирійської владної партії «Баас».
Коли вони вирішили об’єднати «Аль-Нусру» з ІДІ під іменем «Ісламської держави Іраку та Сирії» (аль-Шам, або Великої Сирії), відомої як ІДІС або ІДІЛ («Ісламська держава Іраку та Леванту»), іракці спровокували розкол із частиною сирійців, які продовжили свою діяльність під назвою «Аль-Нусра», а також разом із глобальною «Аль-Каїдою». Для Ассада та його друзів це було сприятливим розвитком подій. ІДІЛ набагато більше воювала з опозицією режиму, ніж із його військами.
Правда в тому, що для режиму Ассада ІДІЛ — більш вигідний ворог, адже вони є настільки відразливими для Заходу, що служать найкращим аргументом режиму у спробах спокусити сили Заходу змінити своє ставлення до нього. Зараз можна дуже чітко побачити, як сирійський режим старається з усіх сил (із допомогою Росії) переконати Захід підтримати його в ім’я боротьби проти ІДІЛ.
Дедалі більше представників владних еліт Заходу, особливо серед найреакційніших на кшталт Дональда Трампа, Марін Ле Пен і їм подібних, виступають саме за це. Вони закликають до альянсу з Ассадом та Путіним.
Критики заявляють, що якщо ми поглянемо на Сирію сьогодні, то всі наземні сили там є контрреволюційними. Чи це так? Хіба бійці у переважній більшості не є сирійцями, котрі борються проти диктатури?
Вони справді є такими. Але однією зі складностей ситуації в регіоні є те, що тут немає класичної бінарної схеми революція — контрреволюція. Натомість є трикутник сил. З одного боку, революційний полюс складається з блоку соціальних та політичних сил, що представляють прагнення робітників, молодих людей та жінок, які повстали проти старого режиму, прагнучи іншого прогресивного суспільства.
Однак з іншого боку можна знайти не один, а цілих два контрреволюційних табори. Один із них — табір старого режиму, класична контрреволюція. Також з історичних причин, про які я вже згадував, існують реакційні сили релігійного характеру, розвитку яких свого часу посприяли старі режими, щоб створити противагу лівим, але які розвинулись і повернулися проти цих режимів. І ті, й інші є контрреволюційними силами в тому сенсі, що їхні фундаментальні програми та інтереси прямо суперечать прагненням революційного полюсу, який бореться за соціальні, економічні та демократичні зміни.
Прийшовши до влади у 2011 році, «Брати-мусульмани» в Єгипті та «Партія відродження» в Тунісі втілили іншу версію контрреволюції, яка, на думку Вашингтона, мала спрацювати краще, ніж старий режим. Вони продовжили соціальну та економічну політику старого режиму.
Єдиною зміною, яку вони намагались впровадити, була ісламізація інституцій — або у випадку Єгипту подальша ісламізація інституцій, бо там вона й так уже проходила за правління Садата та Мубарака. Напруга між ними та старими режимами виросла, коли вони спробували закріпити свій контроль над державним апаратом. Це було передумовою перевороту 2013 року в Єгипті.
Отже, по всьому регіону конкурують два контрреволюційні табори і один революційний полюс. Практична та/або політична слабкість цього революційного полюсу дозволила ситуації перерости в протистояння між двома контрреволюційними таборами, а він тим часом маргіналізувався.
Найбільш крайнім прикладом у цьому аспекті є Сирія. Повстання 2011 року мало величезний прогресивний потенціал — не менший, якщо не більший, ніж в інших країнах, адже серед сирійського населення більш поширені прогресивні та ліві ідеї (значно більше, ніж в Єгипті, але менше, ніж у Тунісі). Однак цей потенціал не матеріалізувався в організованій формі. Віртуальні інтернет-мережі — прекрасний інструмент для організації демонстрацій та маршів, але вони не можуть замінити справжню організаційну мережу.
Додайте також активне втручання регіональної цитаделі контрреволюції, представленої нафтовими монархіями Затоки, які зробили все, що могли, аби будь-якою ціною зміцнити ісламістський компонент сирійської опозиції за рахунок усіх інших. Бо справжнє демократичне повстання для них — серйозна загроза, так само як для Ассада. У якомусь сенсі вони сходилися з режимом Ассада у сприянні ісламістському компоненту опозиції, щоб завдати шкоди її секулярній демократичній частині.
У кінцевому результаті в Сирії справді домінує зіткнення двох контрреволюційних сил: з одного боку режим та його союзники, а з іншого — озброєна опозиція, панівні сили в якій підтримують політичні погляди, що глибоко суперечать початковим прогресивним вимогам повстання, висловленим у 2011 році. Справді, існують також менш реакційні сили озброєної опозиції, однак навряд чи їх можна назвати прогресивними.
Більш важливим є той факт, що більшість тих, хто приєднався до ісламістських озброєних груп, зробили це не з ідеологічних причин, а тому, що там вони могли отримати зарплати на фоні різкого погіршення умов життя через війну. Це ключовий фактор навіть у розвитку ІДІЛ, що дозволив їй завербувати стільки тисяч бійців.
Узявши все це до уваги, можна зрозуміти, що потенціал, який вибухнув у 2011 році, був не придушений, а скоріше маргіналізований політично. Багато з тих, хто представляв цей потенціал, покинули країну через те, що, з одного боку, належали до радикальної опозиції до режиму і відчували загрозу від нього, а з другого боку — тому, що вони бачать розростання реакційних сил, так само небезпечних для них.
Більшість тих, хто вижив і не опинився у в’язниці, покинули країну. Ці тисячі активістів, які втілювали демократичний, прогресивний потенціал повстання 2011 року, а зараз перебувають в еміграції, є причиною і далі вірити в майбутнє.
Проте зараз найкраще, на що можна сподіватися — це припинення цієї жахливої динаміки «битви між варварствами» (як я назвав це після 11 вересня): між варварським режимом Ассада з одного боку і варварською ІДІЛ з іншого. При цьому ІДІЛ є продуктом варварства рівнем вище, яким була американська окупація Іраку. Громадянська війна, руйнування Сирії та різанина її народу руками слуг режиму мають закінчитись на умовах, які дозволять біженцям повернутися до своїх рідних міст із вигнання або з місць переміщення всередині країни. Зараз це — найнагальніша мета.
На сьогодні немає жодної надії на прогресивне вирішення. Будь-хто, хто вірить у протилежне, просто мріє. За браку прогресивної перспективи найкраще, що може трапитися — це кінець тривалого погіршення, принесеного війною. Щоб війна закінчилася, потрібен певний компроміс між режимом та опозицією. І щоб це сталося, Ассад мусить піти, бо жоден дієвий компроміс, жодне завершення конфлікту неможливе, якщо Ассад залишиться на місці.
Підтримуючи його, Росія та Іран стоять на заваді можливості компромісу. Адміністрація Обами з 2012 року говорила: «Ми не відстоюємо зміну режиму в Сирії, але ми впевнені, що для того, щоб компроміс між режимом та опозицією з’явився на світ, Ассад мусить піти у відставку».
Обама відстоював те, що він назвав «Єменським вирішенням». У Ємені президент погодився піти у відставку і передати владу віце-президенту, і режим при цьому не змінився. Натомість утворився коаліційний уряд, який складався з опозиції та режиму, за винятком президентського клану. Як ми знаємо, довго це не протривало, але Обама у 2012 році вважав і досі вважає це шляхом, яким потрібно піти в Сирії.
Однак Іран та Росія бояться, що якщо клан Ассада піде, це може підірвати весь режим, який став досить хитким, і вони можуть втратити Сирію як одного зі своїх ключових союзників у регіоні. Через це вони перешкоджають переходу до переговорів щодо компромісу. Хоча такий компроміс, звісно, був би далеко не ідеальним.
Але якщо війна не закінчиться, не буде й відродження прогресивного демократичного потенціалу сирійського повстання часів його початку в 2011 році. Цей потенціал досі існує: якщо війна закінчиться і соціально-економічні проблеми знову вийдуть на передній план, люди побачать усю безглуздість обох таборів, у яких немає вирішень проблем країни.
Існує думка, що якщо Ассад відійде від влади, то її захоплять ІДІЛ та «Аль-Нусра». Натомість ви стверджуєте, що відсторонення Ассада прискорить боротьбу за лібералізацію.
Так. Основною причиною, яка дозволяє «Аль-Нусрі» та ІДІЛ розвиватися, є те, що режим Ассада досі існує. Передусім саме варварське придушення протестів з боку режиму Ассада створило підґрунтя для росту «Аль-Каїди» та ІДІЛ у Сирії.
Не було ніяких мас, які тільки й очікували можливості приєднатися до таких божевільних груп. Люди зрештою знайшли в них адекватну відповідь на звірства, скоєні режимом, і на повсюдний хаос. На цьому зіграла ІДІЛ, яка нав’язала тоталітарний релігійний порядок, одночасно надаючи соціальні послуги в стилі держави. Саме тому вони й назвалися Ісламською Державою.
Єдиний спосіб позбутися ІДІЛ та «Аль-Каїди» — усунути причини, які спонукають людей приєднуватися до цих груп. Коли США намагалися знищити «Аль-Каїду» грубою силою під час битви та різанини в іракському місті Фаллуджа, їхня спроба з тріском провалилася. Лише коли вони змінили стратегію та надали підкріплення племенам арабів-сунітів у вигляді грошей та озброєння, їм вдалося маргіналізувати «Аль-Каїду».
«Аль-Каїда», що обернулася на ІДІЛ, пізніше змогла відновити контроль над великими частинами Іраку влітку 2014 року, бо підтриманий Іраном сектантський уряд Нурі аль-Малікі відтворив умови для невдоволення серед іракських арабів-сунітів, які раніше дозволили «Аль-Каїді» розвинутися під окупацією США. Саме через це більшість іракських арабів-сунітів парадоксальним чином боялися евакуації США з Іраку в 2011 році. За іронією історії, вони почали сприймати військових США як захист проти шиїтського сектантського уряду Малікі.
У Сирії потрібно усунути умови для сектантської озлобленості арабів-сунітів, щоб позбавити сектантської привабливості «Аль-Нусру», ІДІЛ та інших фундаменталістів. Першим кроком до цього має бути усунення від влади клану Ассада, адже їх ненавидить більшість сирійського суспільства.
Давайте перейдемо до геополітики та США. Як би ви описали американську реакцію на повстання?
Це ще одна річ, про яку багато лівих думають за інерцією. Не всі усвідомлюють, що іракський досвід був визначальною катастрофою. Насправді це найважливіша катастрофа в імперській історії США — зі стратегічної точки зору гірша, ніж В’єтнам.
Люди не можуть зрозуміти, що після Буша адміністрація Обами більше не займалась зміною режимів. Девізом Барака Обами під час арабських повстань 2011 року був «упорядкований перехід», а не «зміна режиму». Він хотів зберегти режими шляхом обмежених змін на верхівці, що дозволили би плавний перехід без фундаментального підриву режимів.
Це стосується навіть Лівії. Інтервенція в Лівію на чолі з США була спробою поглинути лівійське повстання і направити його в русло зміни, узгодженої з сином Каддафі, спадкоємця клану й улюбленця Заходу. Вони до останнього намагалися здійснити цей план, але він із тріском провалився через бунт у Тріполі, який призвів до краху режиму.
Через це з імперіалістичної точки зору США Лівія стала ще однією катастрофою і аргументом проти будь-яких «змін режиму», які передбачають радикальний демонтаж держави, як це раніше трапилося в Іраку. Саме тому уряд США ніколи не висловлював намірів скинути режим у Сирії. Вони лише казали, що Башар аль-Ассад має піти у відставку, щоб уможливити переговори про зміну влади.
Вони хочуть, щоб Ассад пішов, але режим при цьому залишився. Арабські виступи 2011 року застали США в момент найнижчого рівня їхньої гегемонії в регіоні з 1990 року. У тому-таки 2011 році вони евакуювали війська з Іраку, так і не досягнувши жодної з ключових цілей вторгнення.
Інтервенція в Лівію також сталася завдяки зеленому світлу від Росії. І Китай, і Росія утрималися від голосування на Раді безпеки ООН. Вони могли б накласти вето на інтервенцію, але не зробили цього. Однак, на відміну від Каддафі, Росія вважає сирійський режим свої головним союзником, тоді як Каддафі протягом останніх років свого правління переметнувся в інший табір, ставши любим другом Лондона, Вашингтона, Парижа та італійського Берлусконі.
Коли дійшло до Сирії, у Вашингтоні ніколи не розглядали всерйоз можливість прямої військової інтервенції. У 2013 році був момент, коли Обама потрапив у пастку власної «червоної межі» — хімічної зброї, і відчув полегшення від компромісу з Ассадом, який йому запропонувала Росія. В цілому ситуація є набагато складнішою, ніж примітивна логіка «ворог мого ворога — мій друг», якою рефлекторно керуються багато «антиімперіалістичних» лівих.
Якщо і Росія, і США погоджуються щодо збереження сирійського режиму, в чому суть розбіжностей між ними?
Суперечка, звісно, точиться щодо Ассада. Росія досі тримається за нього, бо в клані Ассада вони бачать єдину гарантію свого панування в Сирії. Росія не менш імперіалістична, ніж США, — і навіть жорстокіша, якщо взяти до уваги, що вона зробила з Чечнею попри те, що та є частиною Російської федерації.
За соціальними стандартами російський режим є навіть більш правим та неоліберальним, ніж режим у США. У Росії простий 13% податок на особистий дохід — проти 40% ставки федерального податку США без урахування додаткових місцевих податків. Російський корпоративний податок становить 20% — проти 35% федерального податку США, знову-таки без урахування місцевих податків. Найбожевільніший республіканець може тільки мріяти про те, щоб запровадити щось подібне в США.
Путін також розігрує релігійну карту, залучаючи російську православну церкву, яка благословила його вторгнення в Сирію як Священну Війну. Уявлення деяких лівих, які живуть у викривленому часі та вірять, що Росія якимсь чином є продовженням Радянського Союзу, а Володимир Путін — це спадкоємець Володимира Леніна, є доволі абсурдними.
Але який імперіалістичний інтерес Росії в Сирії?
Сирія — країна, де Росія має авіа- та морські бази, тому вона реагує так, як реагував би і Вашингтон щодо будь-якої країни, де такі бази є в нього. Режим Ассада є найближчим стратегічним союзником Москви в регіоні.
Для Путіна це також спосіб сказати всім диктаторам: «Ви можете покладатися на те, що я захищу вас від народних повстань, значно певніше, ніж на Вашингтон. Порівняйте те, як я підтримав Ассада, з тим, як США покинули Мубарака». Тому Путін став таким добрим другим нинішнього єгипетського диктатора Сісі.
Тобто Путін хоче посилити свою імперіалістичну роль в арабському світі?
Дії Москви спираються на ту ж логіку, що і дії Вашингтона. Росія розглядає Сирію як стратегічний актив так само, як США в минулому розглядали В’єтнам або будь-який інший режим, який Вашингтон готовий був підтримати прямим військовим втручанням.
Однак сьогодні Путін більше схильний до прямого військового втручання, ніж Обама. Імперіалістична політика США досі перебуває під впливом спадщини «В’єтнамського синдрому», котрий пережив відродження після жахливої поразки в Іраку — попри те, що і Буш-старший, і Буш-молодший думали, що їм вдалося його позбутися.
Путін цим користується, поводячись із Сирією більш напористо, ніж Вашингтон, і повністю підтримуючи режим Ассада, тоді як США не підтримують сирійську опозицію навіть на схожому рівні. Підтримка опозиції з боку Вашингтона є радше предметом для жартів, ніж чимось серйозним, тоді як Москва й Тегеран надають сирійському режиму повний спектр підтримки, в тому числі й суттєве залучення бійців з боку Ірану.
Саудівське Королівство та інші монархії Затоки дуже хотіли розгромити повстання. Заколот Сісі в Єгипті не був би можливим без повної підтримки з боку Саудівської Аравії. Чи зможуть Сауди довго відігравати цю роль? Якими, на вашу думку, є перспективи для змін у країнах Затоки?
Це справді серйозна проблема. Саудівське королівство завжди було ключовою віссю реакції в регіоні. Цю роль воно відігравало з часу своєї появи, тому що послідовно лишалося найбільш реакційною державою на землі. Якщо розглядати ІДІЛ як державу, можна сказати, що в цьому сенсі вона є конкурентом Саудівської Аравії. Вони мають багато спільних рис і схожу історію, за винятком того, що одна з них була заснована на початку ХХ ст., а інша — на століття пізніше зовсім іншими засобами.
Саудівське Королівство — бастіон реакції в регіоні, але воно здатне грати пряму військову роль радше у своєму безпосередньому оточенні, в країнах Затоки. Воно було важливим помічником бахрейнської монархії у придушенні повстання в Бахрейні. В Ємені Саудівське Королівство втручається в події на боці коаліційного уряду, який з’явився в результаті єменського компромісу в листопаді 2011 року на противагу усунутому президенту Алі Абдуллі Салеху, який зараз є союзником хуситів. Це, по суті, ще одне зіткнення між двома контрреволюційними таборами, про які ми вже говорили.
У Сирії саудівський режим теж впливає на ситуацію, але в основному фінансуванням, а не шляхом прямої інтервенції. Через жахливо невдалий збіг обставин династія Cаудитів отримала контроль над країною з, як виявилося, найбільшими в світі запасами нафти. Це дало їм колосальні кошти, які вони десятиліттями використовували для допомоги своїм сюзеренам із США і для поширення своєї глибоко реакційної фундаменталістської ідеології.
Неможливо зрозуміти силу фундаменталізму в сучасному мусульманському світі, якщо нехтувати таким ключовим фактором його розвитку як Саудівська Аравія. У тривалій перспективі, щоб регіональний революційний процес міг досягти прогресивних результатів, цей ультрареакційний камінь спотикання має зникнути.
Два полюси контрреволюції в арабському регіоні мають підтримку конкурентних сил — США та Росії, монархій Затоки та Ірану. Не забувайте, що Іран — також фундаменталістський ісламський режим, хоча й іншого типу. Арабський революційний процес стикається зі всіма цими силами.
З тією кількістю грошей, які в них є, видається безнадійним, що Саудівська Аравія зміниться. Що ви думаєте про перспективи змін у цій країні?
Ну, в них справді багато грошей, але, тим не менш, у Саудівському Королівстві є багато бідних. Цей парадокс, що в такій багатій державі стільки бідності — навіть серед місцевих, не кажучи вже про мігрантів — породжує глибоке невдоволення монархією.
Найбільш незрілі прояви опозиції монархії досі полягали у спробах переграти її у її власному напрямі ісламського ультрафундаменталізму, відомому як ваххабізм. Так було під час заворушень у Мецці в 1979 році і нещодавно з «Аль-Каїдою». Усім відомо, що п’ятнадцять із дев’ятнадцяти учасників атаки 11 вересня були саудівськими громадянами. В «Аль-Каїди» були і досі є багато членів із громадянством Саудівської Аравії.
Тільки опозиції такого типу вдалося розвинутись у Саудівському Королівстві — саме тому, що вона здатна працювати зсередини ідеології режиму, тоді як прогресивній опозиції там розвинутися набагато складніше, не кажучи вже про феміністичну чи, якщо вже на те пішло, шиїтську опозицію.
Однак, попри все, прогресивний потенціал у цьому королівстві існує, і рано чи пізно він вибухне так само, як і в інших країнах регіону. Зрештою, іранський шах мав дуже репресивний режим, який багато хто вважав нездоланним. Але коли в кінці сімдесятих в Ірані почалася революційна хвиля, ми могли спостерігати, як швидко їй вдалося звалити режим шаха. Жоден режим не є вічним, а саудівський, заснований на страшному гнобленні, величезній нерівності і жахливому поводженні з жінками, — і поготів.
З огляду на ваші знання про радикальних лівих арабського світу, наскільки оптимістично ви ставитеся до перспектив арабської революції? Чи справедливо буде сказати, що успіх арабської революції зрештою залежить від успішної мобілізації робітників?
Підсумовуючи те, про що ми говорили з самого початку нашої розмови, я досі плекаю надію, хоч я й не назвав би себе оптимістом. Тут є якісна різниця. Надія — це віра в те, що там і досі є прогресивний потенціал. Оптимізм — це віра в те, що цей потенціал переможе.
Я не ставлю на його перемогу, бо знаю, яким складним є це завдання — тим більше, що побудову альтернативних прогресивних структур у багатьох країнах треба починати практично з нуля. Це завдання лякає, воно величезне, але не неможливе. Ніхто не очікував такого вражаючого прогресивного повстання, як те, що сталося в 2011 році.
Обрахунок тривалості революційного процесу в цьому регіоні йтиме скоріше на десятиліття, ніж на роки. З точки зору історії, ми досі на його початкових етапах. Це має бути суттєвою мотивацією для активних дій з метою розбудови прогресивних рухів, здатних повести за собою суспільство. Альтернативою є подальше сповзання у варварство й загальний крах регіонального порядку, падіння в жахливий хаос, який, як ми бачимо, вже розвивається в кількох країнах.
Що ж до робітників, то, коли я говорю про прогресивні структури, для мене є очевидним, що ключовою їх частиною має бути робітничий рух. Тому країни з більшим потенціалом у цьому аспекті, такі як Туніс та Єгипет, мають вказати шлях. Можливо, після цього ми станемо свідком ефекту сніжної кулі.
Давайте також не забувати, що арабський регіон розташований не на іншій планеті. Він є складовою загальної картини, до того ж він дуже близько до Європи. Тому розвиток радикального лівого руху в Європі також може сильно вплинути на розвиток його еквівалента в арабському регіоні.
Джерело: Jacobin
Примітки:
[1] Кемп-Девід (англ. Camp David) — заміська резиденція президента США. У контексті подій на Близькому Сході відома тим, що в 1978 році там за посередництва президента США Джиммі Картера проходили мирні переговори між лідерами Єгипту та Ізраїлю, які завершилися підписанням мирного договору між цими двома країнами.