Минулої зими я вирішив поїхати до Курдистану. Мені хотілося побувати в місцях, де відбувається стільки всього: війна з Ісламською Державою та спроби побудувати демократичне суспільство в хаосі авторитаризму (режим Ассада) та фундаменталізму (Ісламська Держава, Джебхат аль-Нусра та інші) Близького Сходу. Врешті-решт я опинився у малесенькому містечку Суруч, у якому серед арабського та курдського населення, численних турецьких військових та декількох десятків волонтерів з усього світу розташувалися п’ять таборів для біженців.
***
Мабуть, найяскравішим спогадом для мене залишилася маленька дівчинка, яка колись взяла мій телефон погратися і почала дивитися фотографії. Раптом вона натрапила на відео, яке мені випадково переслав разом із іншими матеріалами один чоловік. На ньому бійці Ісламської Держави, що якраз намагалися захопити місто Кобане, з якого і втікала родина дівчинки, відтинають голову одному з тих, кому не пощастило від них втекти. Курди, єзиди, християни, жінки та багато інших людей були в жахливій небезпеці тоді, коли їхні міста та села захоплювали розпіарені релігійні фанатики з ІД. Жінок могли продати як рабинь та ґвалтувати, з дітей зробити солдатів, чоловіків часто просто страчували без будь-яких зволікань.
Дівчинка, що знайшла це відео, зовсім не розгубилася і не злякалася. Вона спокійно подивилася на мене і сказала, що бачила таке вже не раз. Після чого вона віддала телефон мені, справді розгубленому, усміхнулася і вийшла з намету. Жахіття, які стали повсякденням для місцевих дітей, — це саме те, від чого тікали їхні родини.
Характерно, що більшість біженців, з якими я говорив, казали, що хочуть повернутися додому. Курди з табору в Суручі, арабські біженці з Алеппо, які продавали рибу чи збирали папір для переробки у великих турецьких містах, — усі казали, що просто хочуть закінчення війни, щоб вони могли поїхати «відбудовувати свої домівки та свої життя». Власне, саме так і сталося. Коли курди все ж відстояли місто Кобане, то біля кордону з Сирією простяглися черги з тих, хто хотів повернутися у своє місто. Незважаючи навіть на те, що більшість їхніх будинків були зруйновані, а вулиці та окремі об’єкти залишалися замінованими.
***
Коли я вперше пішов до табору, то ще не знав, як і з ким зав’яжу перші контакти. Я хвилювався, як почати говорити з тими, хто щойно втік від війни, втратив дім, заощадження, бачив смерть. Я був приємно вражений, коли через п’ять хвилин жінки з одного з наметів запросили мене, «чужинця», на чай. З того часу я часто навідувався до них у гості: грався з їхніми дітьми, вчив їх англійської, а вони мене — арабської та курдської. Я часто проводив з ними цілі дні, ночував у них, грав із ними у футбол. Часто снідав, обідав та вечеряв разом із ними.
Я ніколи не почував себе у небезпеці поруч із ними. «Екзотичні хвороби» та «злочинність», про які так переживають расисти всіх відтінків шкіри та національностей, так мені й не трапилися. Хоча в кінці поїздки я почав кашляти, але виявилося, що кашель той був спричинений звичайнісінькою застудою.
***
Біженці з табору в Суручі запам’яталися мені своєю цікавістю до інших культур. Мої друзі не мали багато розваг, і тому заповнювали свій вільний час спілкуванням із іноземними волонтерами та журналістками. Ми багато говорили про те, як влаштоване життя в Україні, яке в ній місце жінки та який вплив родина має на її долю. Говорили про війну та релігію. Вони використовували свої нові знайомства для того, щоб поставити власну культуру і традиції під сумнів та переосмислити їх. Чи має родина вирішувати, за кого дівчині виходити заміж? Їхня відповідь ніколи не була заснована на тому, що «так чинили століттями».
Це приємно вражало на фоні моєї власної культури, де звикли боятися чужого та іншого, а своє теперішнє та «винайдене» минуле сприймають як істину в останній інстанції. Всі окрім нас не такі: Захід «розбещений», Африка — «дика», Близький Схід «несе хвороби та злочинність» і лише ми, — весь час чув я в Україні, — справжні, талановиті, роботящі, найрозумніші та найгарніші у світі. Україна сьогодні за більшістю показників скоріше країна «третього світу», з величезними проблемами в інфраструктурі, освіті, медицині, економіці тощо. Але чомусь моїм співвітчизникам зазвичай здається, що потрібно ще більше ізолюватися від навколишнього світу, і от тоді вже точно жити стане краще.
Мені ж здається, що українцям є чого повчитися в інших культур. Як мінімум, багатьом варто спробувати зрозуміти, що таке емпатія до тих, хто опинився в біді. Це варто зробити хоча б перед тим, як наступного разу ви захочете кричати «допоможіть!».
***
Нещодавно я зайшов у супермаркет купити продуктів. Як і завжди, на касі мене спитали про те, як пройшов мій день. Стандартний small talk, усмішка та ввічливість, які впадають у вічі одразу після приїзду до Канади. Ми розговорилися, і дівчина зрозуміла, що я не тутешній: «А ви звідки приїхали? З України? О, у вас таке коїться. Я б хотіла, щоб такого не траплялося, щоб війни не існувало», — сказала вона наостанок. Вона не почала злитися, кричати мені забиратися з її країни та йти воювати за свою батьківщину, а не «протирати штани» за канадську стипендію в Університеті Альберти.
Канада пишається тим, що приймає біженців. #WelcomeRefugees — красується на сайті уряду, який вже погодився прийняти 28 439 людей, що втекли від війни. У нафтовій провінції Альберта також криза, але ніхто й не думає проводити протести проти «навали чужинців». Можливо, тому, що тут усі певною мірою і є тими самими «мігрантами»? А можливо, і тому, що не втратили здатність до співчуття.