[Д]ля тих із нас, котрі маргіналізовані, функціонують
через множинні ідентичності і тому не в повній мірі
визнані традиційними моноідентичнісними політиками,
теоретичні концептуалізації квіру несуть велику
політичну перспективу. Для багатьох із нас ярлик «квір»[1]
символізує визнання того, що через наше існування
і повсякденне виживання ми втілюємо стійкий
і багатоманітний опір системам (Cohen, 2005, p. 24).
В Україні протягом останніх п’яти років гомофобія знаходила відображення в різних законодавчих ініціативах — наприклад, у спробах криміналізувати так звану «гомосексуальну пропаганду» (законопроекти від 2011 та 2012 років). Окрім цього, з часів Майдану 2013-2014 років можна спостерігати зростання вуличного насильства проти ЛГБТ-людей (Teteriuk, 2016). Такі зміни та політичне середовище впливають на те, як українські ЛГБТ-організації та групи формують свої політики, а також вимоги до інституту громадянства. Подекуди виникають дискусії навколо ЛГБТ-активізму та націоналістично орієнтованих політик. Такі обговорення важливі для аналізу наслідків загравання з націоналізмом для суб’єктів, які відмовляються бути нормалізованими через патріотизм та піддають сумніву націоналізм як проект, що виключає ненормативних за будь-якими ознаками людей або ставить їх нижче в ієрархії.
У деяких країнах держава легітимує певних ЛГБТ-суб’єктів в обмін на їхню лояльність до державної політики та водночас виключає інші маргіналізовані групи за ознаками раси, етнічності, національності, громадянства, гендерної репрезентації тощо. У таких випадках пояснювальним концептом може бути «гомонаціоналізм», який теоретизувала квір-дослідниця Джазбір Пуар (Jasbir Puar) у контексті США, «війни з терором», конфлікту між Ізраїлем та Палестиною (Puar, 2006; Puar 2007). Пуар аналізує, як нормалізуються та легітимуються певні ЛГБТ-суб’єкти через патологізацію «інших» расистським та націоналістичним дискурсами, і стверджує, що «війна з терором» у США реабілітувала деяких ЛГБТ в рамках інституту громадянства через нормалізуючий та націоналістичний апарати. Пуар характеризує гомонаціоналізм, як «домовленість» між гомосексуальністю і американським націоналізмом, яка створюється як національною риторикою патріотизму, так і самими ЛГБТ-суб’єктами, що приєднуються до неї, і яка через апелювання до «війни з терором» розділяє «прийнятних» ЛГБТ та расизованих «інших» (Puar, 2006).
Іншим схожим концептом може бути «сексуальний націоналізм», про який писав соціолог Ерік Фассен (Éric Fassin) у контексті Франції та Нідерландів, які інструменталізували риторику гендерної рівності та сексуальних прав для прикриття расистської та ксенофобної політики. Наприклад, Фассен аналізує, як Франція визначає себе на противагу незахідним расизованим «іншим», і критикує розподіл на «ми» та «вони», коли Франція презентує себе як феміністична країна, а Нідерланди — як гей-френдлі, і водночас ці країни впроваджують антиімміграційні політичні заходи, обґрунтовуючи це збереженням демократії (Fassin, 2011).
У цій статті я розгляну деякі гомонаціоналістичні тенденції в сучасній Україні, а також потенціал квір-політики для радикальних трансформацій, зокрема для розбудови коаліцій та дестабілізації нормативності і владних ієрархій. В основу статті лягли три окремі кейси: виставка «Патріоти. Громадяни. Коханці…» та Марші Рівності в рамках КиївПрайдів 2015 і 2016 років. Зважаючи на динамічну ситуацію сьогодення, а також широкий спектр ЛГБТ-організацій в Україні, які керуються різними політиками та методологічними засадами, не можна говорити про єдині стратегії або узагальнювати дискурс, але можна зауважити певні тенденції, що виникають. Ці тенденції можуть з’являтися спорадично, різнитися від одної ЛГБТ-події до іншої, а також змінюватися у зв’язку з динамічним політичним ландшафтом (від фізичних атак праворадикалів до «пом’якшення» ставлення парламентарів до ЛГБТ у зв’язку з антидискримінаційними поправками до законів). Але важливо звертати увагу на ці тенденції, аби уникнути помилок вузькоорієнтованих політик ідентичності та втрати підривного потенціалу квір-політики.
Я спираюся на радикальні трансформативні політики, про які писала дослідниця квір та критичних расових студій Кеті Коен (Cathy Cohen), коли теоретизувала радикальні квір-стратегії, що можуть трансформувати системи домінування та дестабілізувати гомогенні ідентичності шляхом критичної рефлексії над привілеями певних груп всередині маргіналізованих спільнот (Cohen, 2005). Враховуючи різницю контекстів у США та в Україні, аналіз обмежень політики ідентичності корисний у перспективі інтерсекційного дослідження владних відносин, монолітних дихотомій, привілеїв та приєднання до статус-кво. Чи процес включення деяких ЛГБТ-суб’єктів у націоналістичну риторику та формації підриває монолітну репрезентацію нації, та — більш важливо — ієрархії влади? Якою може бути політична боротьба, яка трансформуватиме соціальні ієрархії?
Асиміляція чи квіринг нації?
У 2015 році в одній із найпрестижніших арт-галерей України демонстрували виставку художника Карлоса Мотти «Патріоти. Громадяни. Коханці…». На офіційному веб-сайті галереї написано: «У проектах Мотти, що цікавиться квір-автономією та самопредставленням, обговорюються питання соціальної асиміляції (або її відсутності) квір-проблем по відношенню до традиційного суспільства шляхом створення контексту для об’єктивного сприйняття багатьох окремих осіб і груп, які борються проти іманентно дискримінаційних традицій та інститутів». Виставку демонстрували разом із мультимедійною інсталяцією художника «Ми, хто відчуває інакше». Цікавим і багатообіцяючим був маніфест інсталяції, у якому є такий уривок:
відкинути політику асиміляції,
припинити випрошувати
толерантність
заохочувати піднесення
сексуальної та гендерної
різноманітності
вимагати
трансформації
системи
дійсно десакралізувати демократію
і деморалізувати
судову систему
визначити наші
емоційні та сексуальні потреби
на наших власних умовах
цінувати критичні розбіжності
замість фальшивої рівності
Чи дотримувалося наповнення і оформлення висловлювань виставки таких закликів маніфесту? Виставка складається із десяти відеоінтерв’ю з представниками і представницями українського ЛГБТ-руху. Ці відеоінтерв’ю розміщені на тлі жовто-блакитних кольорів українського національного прапора, що разом із назвою виставки приписує національні символи та націоналістичні значення ЛГБТ-людям. Яку субверсію це містить? Чи дана репрезентація підриває націоналістичний наратив або порушує ексклюзивні межі нації? Що це говорить про тенденції певних ЛГБТ-наративів?
Маніфестація присутності ЛГБТ як частини нації, означення ЛГБТ-людей національною символікою відтворює національну ідентичність на основі сексуальності та гендеру. Можливо, навмисне розміщення представників і представниць ЛГБТ на тлі національних атрибутів є спробою порушити жорсткі межі нації як «традиційно» гетеросексуальної. Мотта пояснює, що дискурс націоналізму та патріотизму виключає сексуальні та гендерні ідентичності з ідеї суверенної нації [2]. Однак те, що лишається непідваженим у такій репрезентації, — це плеяда інших ненормативних суб’єктів та гендерних репрезентацій, що їх відчужує націоналістичний дискурс, а також соціальні ієрархії (за кольором шкіри, етнічністю, класом, наявністю інвалідності тощо), закладені в національному будівництві. Включення однієї групи до меж нації не ставить під сумнів соціальну гегемонію, а лише нормалізує певних ЛГБТ-суб’єктів відповідно до домінантного дискурсу про націю. Наприклад, непозначувана категорія «білої раси» як основи нації імпліцитно маргіналізує людей із етнічних груп, які прийнято вважати «небілими». Така «загальноприйнята норма» «білої» категорії може проявлятися як у крайній правій риториці про «загрозу існуванню нації», так і у браку рефлексії про гомогенний образ української нації як «білої». Лишаються й інші питання без відповіді. Наприклад, яким чином таке вписування в межі нації підважує гендерну бінарність та відображає різноманіття гендерної варіативності? Як ми визнаємо економічні потреби або рефлексуємо над привілеями громадянства в рамках пріоритетності громадянських прав над іншими правами (соціальними, економічними)? Загалом, як можна зробити пріоритетним інтерсекційний аналіз різних маргіналізованих відносин з метою мобілізації радикально трансформативних коаліцій?
Спроби інкорпорації в межі нації включають у себе різні процеси, які можна описати через апеляції до патріотизму і, так би мовити, «правильного» громадянина. Ці тенденції знайшли красномовне відображення у назві виставки, як влучно відзначила Анна Погрібна: «Назва виставки “Патріоти. Громадяни. Коханці…” — три знаменники, до яких зводяться історії, — виражає непоодиноке сьогодні прагнення вписатися в домінантний дискурс, коли “в часи війни” національна ідентичність і громадянська позиція виходять на перший план» (Погрібна, 2015). Поняття патріотизму та «правильного» громадянина глибоко переплетені та взаємно формують одне одного. З часів початку війни зв’язок між патріотизмом і «правильним» громадянином активізувався і, можливо, відкрив дискурсивну лазівку для деяких маргіналізованих суб’єктів, що дозволяє їм бути «прийнятими» державним апаратом та націоналістичними формаціями. На деяких ЛГБТ-платформах помітна риторика доведення патріотизму ЛГБТ-людей як утвердження, що ЛГБТ гідні бути частиною нації через участь у війні проти «спільного ворога». При цьому «спільного ворога» гомогенізують та характеризують як «нецивілізованого», «недалекого» або «варварського», «недемократичного» та «совкового» — на противагу «прогресивній», «цивілізованій» та «демократичній» Україні з європейським вибором. Тактика вписування в націю, некритичність до владних динамік та ієрархій, з одного боку, користується системою іншування на основі протиставлення та маркування «своїх» та «ворогів», а з іншого боку, відтворює цю систему та домінантні владні практики. Іншими словами, стратегія гомонаціоналізму грає на іншуванні: «”ми”, які за євроінтеграцію, — та “вони”, які проти євроінтеграції» (Марценюк, 2015). Більше того, гомонаціоналізм через апеляцію до патріотизму та доведення «правильного» громадянства сприяє формуванню «правильної» ЛГБТ-ідентичності, яка згодом сама може бути використана для нормалізації «інших», ненормативних квір-людей.
«Правильна» ЛГБТ-ідентичність формується через вписування в межі нації, невід’ємною частиною чого є, наприклад, доведення участі у війні проти Росії на сході України. Так, були закиди праворадикалів та консервативних політиків до ЛГБТ-спільноти щодо створення «окремого гей-батальйона». Трапляється критика цих закидів, що гетеросексуальні батальйони не маркуються, то навіщо ж геттоїзувати гей-батальйони. Але навіть така критика озвучується з тої перспективи, що у батальйонах є геї, а значить, вони гідні бути українцями. Така риторика, хоч і м’яко, але спирається на «виправдовування», яке, у свою чергу, базується на патріотизмі як єдиному способі легітимації: необхідності довести свою «правильну» громадянську позицію, відмежуватися від «іншого», «спільного ворога», закріпити «правильну» ідентичність. Але це не підважує основу праворадикальних закидів — «доведіть, що ви гідні» — коли «гідність» визначається жорсткими рамками приналежності до нації та нормалізацією відповідно до канону «правильного» громадянина, продуктивного для нації та держави. Наприклад, в одному з інтерв’ю на виставці «Патріоти. Громадяни. Коханці…» гей-активісти реагують на претензію праворадикалів: «…І зараз те, що праворадикальні рухи закидають українській ЛГБТ-спільноті найбільше — це те, що ми не створили свій окремий ЛГБТ-батальйон і ми начебто не воюємо на Сході. Але насправді геї і лесбійки є всюди і у добровольчих батальйонах, і у збройних силах, і серед волонтерів». У свою чергу, наприклад, на Марші Рівності-2016 ця тенденція була продовжена не тільки у формі легітимації перед націоналістичним дискурсом, а й у прагненні консолідації з правими рухами. Активно залучали учасників і учасниць правих рухів, які висловлювалися на підтримку КиївПрайду, що певною мірою сприяє деполітизації Прайду, призводить до уникання економічних та соціально-політичних гасел, а згодом — до маргіналізації лівого порядку денного.
Джазбір Пуар досліджує практики розділення між патріотичними або «правильними» ЛГБТ-суб’єктами, які «заслуговують на захист», та «іншими», що різняться за кольором шкіри, громадянством, політичною позицією, гендерною репрезентацією, релігією тощо (Puar, 2007). З одного боку, таке умовне розділення продукує «правильних» і «неправильних» ЛГБТ-людей, що дає змогу «нормі» залишатись непідваженою та зберігати ієрархії. З іншого боку, таке розділення означає внесок у постійний контроль над «іншими», тими, хто не вписується в рамки патріотизму або «правильних» громадян, з метою їх нормалізації або санкціонування. Пуар на прикладі «війни з терором» стверджує, що фігура «терориста» потрібна як дискурсивна тактика іншування для створення такого розділення. Хоча «терорист» символізує набір екстремальних рис, але наявність такої дискурсивної фігури, яка створює «ризик національній безпеці», оцінює всіх суб’єктів на предмет тероризму за різними градаціями. У контексті України варто задуматися над тим, як термін «провокатор» стали використовувати в політичному активізмі для оцінки «неправильного» активізму, позиції або навіть ідентичності. Це як характерно для широкого активізму, так і трапляється у риториці ЛГБТ-організацій. Згадаймо реакцію ЛГБТ-організацій із закликом висміяти «псевдо-гей-акцію» на Майдані як «провокацію» (Маєрчик, 2014). Варто також рефлексувати над вірусним розповсюдженням терміну «вата», як ідеологічно та психологічно расизованої категорії, яка стає дегуманізованою, «негідною», а деколи й «ворогом»[3].
Риторичний поділ на «ми» та «вони», не так давно сконструйований та демонізований «спільний ворог» може давати ЛГБТ-суб’єктам обіцянку легітимності, включення в межі нації, якщо ЛГБТ «доведуть» свою патріотичність, що функціонує на основі дистанціювання та відмежування від «іншого», «вати», «провокатора», «ворога», «терориста». В інтерв’ю на виставці трапляються апелювання до новоствореної дихотомії:
«…Чи відношення в суспільстві змінилося до них [ЛГБТ]? Я думаю, що в тому, що з’явився інший якийсь ворог, щось більш негативне, ніж ЛГБТ. Уявна ЛГБТ-загроза, на думку обивателів. Можливо, якщо вибирати між так званим “москалем” і геєм, то москаль буде гірше»[4].
«…війна, яка відбувається в Україні, вона не тільки війна військово-економічна, а війна цивілізаційна і культурна. І побудувавши суспільство, яке драматично відрізняється від того, з яким воює країна, від тих пострадянських цінностей, від яких вона намагається звільнитися, буде набагато важливішою перемогою у цій війні для всіх. Не тільки для меншин, а для країни загалом. Не тільки вирішивши військові та економічні завдання. В результаті для здорової, успішної та ефективної країни — це не небезпека — сильні меншини, які захищені»[5].
Тенденції асиміляції та інкорпорування в національну ідентичність і наявні владні відносини є небезпечними, бо відтворюють соціальні ієрархії, побудовані на бінарностях чоловік/жінка, гетеро-/гомосексуальність, свої/вороги, цивілізовані/нецивілізовані тощо. Окрім цього, губиться підривний потенціал трансформативних політик та виникає ризик інкорпорування привілейованих представників та представниць маргіналізованих груп, що все ще лишатиме позаду найбільш уразливих, невидимих та «не(ви)гідних» для нації. Квір-політики мають потенціал до трансформацій, підриву гендерних та сексуальних бінарностей, економічних, расових та інших соціальних ієрархій, переосмислення ідентичностей, що вимагає постійної рефлексії над владною динамікою, деконструкції нормативних установок, урахування інтерсекційності різних форм пригнічення.
(Нео)ліберальний внесок в націоналізм та нормативність
Риторика апеляції до патріотизму, як не дивно, пов’язана із іншим поняттям — правами людини, у якому громадянські права здебільшого мають пріоритет над соціальними та економічними. Кеті Коен пропонує один із інструментів для аналізу численних проявів системних ієрархій — лівий аналіз, який підкреслює економічні нерівності та системну природу влади і, більше того, визнає сексуальність та боротьбу проти нормалізації центральним місцем в політиці маргіналізованих груп (Cohen, 2005).
Центральність громадянських прав обмежує політичну боротьбу через абстрактність та зосередження вимог виключно на законодавчих реформах. Дослідник критичної теорії права і транс-активіст Дін Спейд (Dean Spade) доводить, що трансформативна радикальна політика має ставити в центрі своєї уваги найбільш уразливі групи (зокрема, він називає бідних расизованих трансгендерних людей), має рухатися за межі політики визнання, респектабельності, формального включення і легальної рівності, яка не підважує неоліберальну політику та, більше того, сприяє її відтворенню. Спейд привертає увагу до розподілу того, що він називає «життєвими шансами», який, попри формальні зміни в законах, досі обмежує найбільш уразливі групи у доступі до охорони здоров’я, житла, навчання тощо. Неолібералізм грає основну роль у розподілі життєвих шансів. Відмінними рисами неолібералізму є кооптація та інкорпорація, коли риторика та ідеї рухів спротиву часто переплавляються для отримання результатів, які суперечать початковим цілям, і, навпаки, стають інструментами легітимації капіталістичних, расистських, патріархальних та ейблістських інститутів (Spade, 2015, p. 34). Така політика й аналіз структурних ієрархій відкривають ширші горизонти стратегій соціальних рухів, мобілізації та побудови коаліцій, які протистоять нормалізаторським і експлуататорським системам.
Пріоритизація громадянських прав сприяє нормалізації думки про те, що досягнення соціальної та економічної справедливості неможливе, що, у свою чергу, грає на руку неоліберальним інтересам (Reilly, 2011). У серці дискурсу прав людини, зосередженого в основному на громадянських правах, лежить ідея індивідуальних прав. Більше того, індивідуальні права здебільшого підтримують ринкову логіку та ключові ринкові елементи — наприклад, право власності. Зокрема, комерціалізація та культивація споживацьких ринків є аспектом «правильного» громадянина, який є продуктивним для держави, платить податки та споживає. Обмеження будь-якого соціального руху до визнання, респектабельності, звуження порядку денного лише до законодавчих змін, які часто залишаються формальністю на папері, позбавляє такі рухи потенціалу трансформативних політик, зосереджує рух у рамках вузької одновекторної політики, яка працює на користь капіталістичній та неоліберальній системі. Варто зазначити, що часто в активізмі немає іншої мови, окрім мови прав людини, для ведення переговорів та захисту конкретних випадків. Але це також відображає повсюдну присутність ліберальних та неоліберальних установок, які дискурсивно конструюються та цементуються у свідомості як єдиний можливий вибір, що протистоїть імперіалізму або націоналізму, насильству, пригніченню, несправедливості та ксенофобії.
Тут важливим поняттям є гомонормативність, тісно пов’язана із «правильною» ЛГБТ-ідентичністю, «правильним» громадянином та, зрештою, гомонаціоналізмом. Квір-дослідниця Ліса Дугган (Lisa Duggan) описала гомонормативність як нову неоліберальну сексуальну політику, яка не тільки не заперечує домінантні гетеронормативні установки та інституції, а й підтримує їх, а також сприяє деполітизації ЛГБТ-спільноти, закріплюючи інтереси в індивідуалізації, сімейності та споживанні (Duggan, 2003, p. 50). Крістіна Гангардт (Christina Hanhardt) влучно аналізує зв’язок ЛГБТ-руху та неоліберальної системи на прикладі риторики мейнстрімного ЛГБТ-руху в США. Такий ліберальний та неоліберальний політичний дискурс криміналізував гомофобне насильство, базуючи свої вимоги на основі права власності, на «безпечний гей-район» (Hanhardt, 2013). Дослідниця через гомонормативність показує, що створення політичної ЛГБТ-ідентичності не означало автоматично, що інші «відхилення від норми» (наприклад, расизовані бідні, у тому числі ЛГБТ-люди) перестали бути криміналізованими або об’єктами постійного контролю; вона піднімає питання, для кого гей-район став безпечним, а для кого зі спільноти лишився простором виключення. «Аутсайдерів» не розглядали як частину нового соціального ЛГБТ-руху, який, замість відмови від нормалізації, значною мірою спирався на ідентичність, респектабельність і громадянські права (Hanhardt, 2013, p. 13).
Якщо подивитися на певні публічні наративи Маршу Рівності в рамках КиївПрайду-2015, то можна побачити здебільшого абстрактні вимоги та риторику із апеляціями до патріотизму і вписуванням у націоналістичний дискурс, що сприяє звуженню політики до питання видимості без артикулювання соціально-економічних вимог:
«…Марш Рівності — це висловлення наших політичних переконань і демонстрація нашої видимості».
«Події у Криму, події на Півдні та Сході нашої держави — випробування для всіх нас. Ми проводимо Марш саме тому, що хочемо засвідчити свою підтримку цілісній та єдиній країні. Ми — частина української нації, Україна — це наша земля, і ми вважаємо неприпустимим її розшматування. Хто може та хоче воювати зі зброєю в руках — той це робить. Хто лишається жити та працювати в тилу — той шукає інші можливості висловити свою громадянську позицію. Зверніть увагу на гасло Міжнародного форуму-фестивалю ЛГБТ “КиївПрайд2015”: Права людини — завжди начасі! Все, що нами робиться, ми пропускаємо через призму того, що ми — це частина народу, а земля, на якій ми живемо, — є частиною України: недоторканною та невід’ємною».
Тут наявні тенденції звуження політик до визнання, які, знову ж таки, через абстрактність беруть за «норму» привілейовані групи та, відповідно, підтримують їх. Це як андроцентрична мова, яка ніби й граматично коректна та має враховувати всіх, але, наприклад, коли говорять «лікар», то уявляють чоловіка, а коли формується політика, то за норму беруть чоловіка, білого, з українським громадянством, без інвалідності. Можна пояснити абстрактність вимог тим, що «неможливо охопити всіх». Але водночас на офіційному веб-сайті КиївПрайду-2015 були вимоги, наприклад, безвізового режиму з країнами Шенгенської зони, що в основному передбачає привілейовану позицію за економічним станом або включення в глобальний капітал із відповідними ієрархіями. Коли вимоги не пояснені, незрозуміло, чи підважують вони ексклюзивні межі нації (і якщо так, то як?), чи включають вони боротьбу з маргіналізацією та експлуатацією бідних, расизмом або неоліберальними системами, які розділяють людей на «продуктивних»/«гідних» та «непродуктивних»/«тягар» для економіки. Що означають абстрактні вимоги, пріоритет громадянських прав та апеляції до визнання державою, політика якої направлена на скорочення соціальних програм, які мали б захищати соціально та економічно уразливі групи?
Риторика навколо Маршу Рівності-2016, головним гаслом якого було обрано «Безпека людини — розвиток країни», була зосереджена на реалізації права ЛГБТ-спільноти на мирні зібрання, на її праві безпечно вийти на вуличний протест, що є, безумовно, важливим в умовах мілітаризації та гомофобного насильства. Треба зауважити, що носіями такого права дискурсивно здебільшого визначалися громадяни і громадянки, українці та українки. Але таке право не супроводжувалось подальшими вимогами, які б убезпечували та покращували життя, наприклад, людині без (українського) громадянства, бідним, внутрішньо переміщеним людям, мігрант_кам, зокрема й ЛГБТ серед них, які не вписуються в уявлення про норму або «правильного» громадянина. Гасла обмежувалися абстрактними формулюваннями. І, більше того, не заохочувалося приносити гасла на економічні та соціально-політичні теми, що дало змогу нібито об’єднатись і правим, і лівим, і це відбулося завдяки зосередженню виключно на громадянських правах у поєднанні з вузькоорієнтованою політикою ідентичності[6]. Треба зауважити, що окремі люди, які брали участь у Марші, приносили плакати, які апелювали до проблеми гендерних та сексуальних бінарностей, а також натякали на системні зміни (наприклад, «Квір Бунт» на фоні анархістського і трансгендерного символів або «Не бійся все змінити» на червоному тлі). Але з сукупності причин (нечисленність таких плакатів, абстрактність, зокрема і через згадані обмеження гасел з боку оргкомітету) їх посили губилися на загальному тлі дискурсивного поправішання та офіційних меседжів навколо Маршу.
Також на офіційній ФБ-сторінці Міжнародного форуму ЛГБТ «КиївПрайд» просувалися тексти, які, засуджуючи гомофобію в українському суспільстві, слідували логіці нормалізації геїв як пристойних платників податків, які не претендують на пільги, та споживачів — мабуть, на противагу до, наприклад, «пільговиків», людей на пенсії або осіб без місця проживання; нормалізації гей-шлюбів як одиниці бізнесу і приватної власності, які притаманні «багатим державам», на противагу «нецивілізованим», «варварам». Такі дихотомії націлені на підтримку «правильних» громадян, які мають економічні привілеї, та приховують проблеми бідності, расизму та мігрантофобії за гомогенним образом цивілізованості та прогресивності. Крім абстрактності і зосередження на громадянських правах, такі приклади формують уявлення про наратив, яким здебільшого були обрамлені вимоги визнання ЛГБТ-спільноти і рівності.
Наразі неможливо напевно говорити, чи є такі висловлення завершеною дією, чи початком наступних дій із трансформації націоналістичного та неоліберального дискурсу й установок. Адже можна відзначити тенденцію об’єднання з іншими вразливими групами — як, наприклад, на Марші Рівності-2016 із організаціями, які виступають за права людей із інвалідністю. Але можна говорити й про чіткі тенденції, які можуть призвести до рестабілізації ексклюзивних меж нації, що знову будуть виключати «інших», зокрема, наприклад, бідних, мігрант_ок, гендерно ненормативних і економічно «невигідних» людей тощо. Щоб уникнути таких помилок, необхідно артикулювати більш конкретні соціально-економічні гасла і вимоги, виходити з тіні абстрактності, під якою можуть нібито об’єднуватися і праві, і ліві. Тому що, у підсумку, до чого така консолідація призведе? Як щодо, наприклад, легалізації зброї, за яку зазвичай виступають праві та націонал-ліберали? Такий порядок денний цілком може бути замовчаний або замаскований під абстрактністю вимог. Що буде, коли прийде час — чи буде це все ще стосуватись прав ЛГБТ? Хоча легалізація зброї напряму пов’язана із загрозою безпеці, передусім безпеці «інших», ненормативних і соціально вразливих груп.
Квір-політика, переосмислення…
Якою може бути політика, яка б зберігала підривний потенціал щодо домінантних владних структур? Квір-політика здатна створювати та підтримувати солідарність крізь різні форми нерівності та ієрархії, коли ненормативні маргіналізовані суб’єкти, які перебувають на перетині дискримінацій за гендерною репрезентацією, сексуальністю, класом, громадянством, етнічністю, кольором шкіри, наявністю інвалідності, становлять основу коаліцій. Трансформативні політики, націлені на зміну становища найбільш уразливих груп, у тому числі і всередині маргіналізованих груп, разом із підваженням норм та владних дихотомій, здатні змінити соціальні ієрархії та структурні нерівності. Як пропонує Кеті Коен, квір-політика повинна протистояти нормалізуючим тенденціям гегемонної сексуальності, заснованим на ідеї статичних сексуальних ідентичностей; квір-політика має враховувати, що суб’єкт формується кількома репресивними практиками категоризації і регулювання, зосередити увагу не тільки на сконструйованому характері сексуальності та сексуальних категорій, але й на множинних проявах системної влади, розподіленої всередині всіх категорій сексуальності (Cohen, 2005).
Під трансформативною квір-політикою маємо на увазі політику, яка не прагне вписатися в домінантні інституції та нормативні соціальні відносини, а, навпаки, намагається підважити бінарні категорії та норми, що формують ці відносини та інституції. Саме тому, наприклад, квір-дослідни_ці критикують звуження мейнстрімної ЛГБТ-політики в США до питання одностатевих шлюбів та визнання в армії за вписування в нормативні інститути шлюбу й військового комплексу, які підтримують патріархальну та капіталістичну систему, неоліберальний розподіл ресурсів, що віддає перевагу «нормі» (біла, цисгендерна, працездатна, парна і моногамна, репродуктивна, здатна забезпечувати себе), яка є продуктивною для системи та працює на її відтворення. Ця критика також говорить про те, що через звуження порядку денного та ліберальну абстрактність квір-політика втрачає свій підривний потенціал, який існував на початку руху (в 1960-1980-х) і радикалізував адвокаційну стратегію до боротьби за доступ до охорони здоров’я, житла, навчання, боротьби з бідністю, а згодом перетворився на найвужчу версію «гей-політики» (D’Emilio, 1983; Duggan, 2003; Jakobsen, 2005; Spade, 2015). Але варто зауважити і перестороги щодо повної відмови від сексуальної ідентичності, адже сексуальна мінливість, плинність часто передбачає індивідуалізм і економічні привілеї, а політична сексуальна ідентичність стає важливою у колективній боротьбі за виживання — знову ж таки, особливо для найбільш уразливих серед маргіналізованих груп (Cohen, 2005). Тому радикальна трансформативна квір-політика має бути заснована на аналізі інтерсекційності маргіналізованих відносин із владними системами між групами та всередині них, на спільному досвіді маргіналізації щодо домінантної норми, яка надає привілеї та створює «девіації», в той час як ідентичності і життєві стратегії мають дестабілізуватися та переосмислюватися. Потрібно бути свідомими своїх привілеїв, зокрема при розробці стратегій, формуванні вимог та говорінні від імені спільноти.
Можна думати про «квіринг» нації з точки зору «розриву», процесу, який порушує структури, що розділяють. Але слід пам’ятати, що владні формації відновлюються знову. Можна зробити розрив, але завжди існує небезпека наштовхнутися на утворення, які заново відтворюють стратифікації, системи, які відновлюють владу домінантного суб’єкта: від нормалізації, стигматизації, експлуатації до фізичного насильства (Deleuze і Guattari, 1988). Можна думати про квіринг у сенсі розриву в той самий момент, коли порушуються межі і лінії. Цей момент має радикальний трансформативний потенціал субверсії домінантних владних структур. Іншими словами, момент субверсії існує в момент розриву лінії. Але коли лінія закривається, приймаючи суб’єкта, системні ієрархії і владні відносини відновлюються. Апелюючи до патріотизму та «нової української нації», варто ставити питання, яким чином вписування у межі нації порушує лінію, яка розділяє «прийнятну» маніфестацію «правильного» громадянина (хоч, можливо, і гомосексуального), і, наприклад, мігрантки або людини без громадянства, «іншої» етнічності, національності, або ненормативної, небінарної гендерної репрезентації? Таким чином, постійне протистояння нормалізації, соціальним ієрархіям, переосмислення і дестабілізація категорій та ідентичностей необхідні для політичної боротьби, яка не звужує розуміння влади до єдиного континууму, а формується на основі більш глибинного аналізу та детального, інтерсекційного розуміння владних відносин.
Хочу подякувати подругам по феміністичному цеху Марії Маєрчик, Оленці Дмитрик, Ользі Плахотнік і Тетяні Щурко за коментарі до попередньої версії статті.
Примітки:
[1] У США слово queer (у транслітерації — «квір») мало принизливе значення щодо ненормативних людей, переважно лесбійок, геїв, бісексуальних і трансгендерних людей (ЛГБТ). З кінця 1980-х —початку 1990-х ЛГБТ активіст_ки та квір-дослідни_ці стали вживати цей термін з метою переозначення та протистояння будь-яким формам нормативності та пригнічення в патріархатному, расистському, гомофобному, трансфобному і капіталістичному суспільстві.
[2] “Patriots, Citizens, Lovers…”, solo Exhibition of Carlos Motta, who shared the Main Prize of the Future Generation Art Prize 2014, Available at: http://pinchukartcentre.org/en/exhibitions/current/29397 or https://www.youtube.com/watch?v=POK39mAP_8Y&feature=youtu.be
[3] Більше про іншування та расизацію на основі психологізації та ідеологічних переконань можна прочитати у Батлер, Качо, Нгуйен, Атанасоскі (Butler 2004; Cacho 2012; Nguyen 2012; Atanasoski 2013).
[4] Анонім. Виставка «Патріоти. Громадяни. Коханці…». Доступне за посиланням: http://pinchukartcentre.org/ua/carlosmotta/anonymous
[5] Максим Еріставі. Виставка «Патріоти. Громадяни. Коханці…». Доступне за посиланням: http://pinchukartcentre.org/ua/carlosmotta/maxim-eristavi
[6] Під вузькоорієнтованою політикою ідентичності тут маємо на увазі фокусування виключно на ідентичності лесбійок, геїв, бісексуальних і трансгендерних людей без поєднання з питаннями економічними (наприклад, бідності) або соціальними, проблемами доступу до охорони здоров’я тощо.
Джерела:
Маєрчик, Марія (2014). «До 8 березня / Про переплавку смислів». Критика. Доступне за посиланням: http://krytyka.com/ua/community/blogs/do-8-bereznya-pro-pereplavku-smysliv
Марценюк, Тамара (2015). «ПРАВА ЛЮДИНИ ДЛЯ ЛГБТ-СПІЛЬНОТИ І ЄВРОМАЙДАН 2013—2014», Спільне, 9. Доступне за посиланням: http://commons.com.ua/prava-lyudini-dlya-lgbt-spilnoti-i-yevromajdan-2013-2014/
Погрібна, Анна (2015). «Та бачу, синку, що ти не москаль», Korydor. Доступне за посиланням: http://www.korydor.in.ua/ua/equality/lgbti-exhibitions.html
Atanasoski, Neda (2013). Humanitarian Violence: the U.S. Deployment of Diversity. Minneapolis: University of Minnesota Press.
Butler, Judith (2004). Precarious Life: The Powers of Mourning and Violence. London-New York: Verso.
Cacho, Lisa Marie (2012). Social Death: Racialized Rightlessness and the Criminalization of the Unprotected. NYU Press.
Cohen, Cathy J. (2005) “Punks, Bulldaggers, and Welfare Queens: The Radical Potential of Queer Politics?” in Black Queer Studies: A Critical Anthology, ed. E. Patrick Johnson, Mae G. Henderson. Durham, N.C.: Duke University Press.
D’Emilio, John (1983). “Capitalism and Gay Identity”, in Powers of Desire: The Politics of Sexuality, ed. by Ann Snitow, Christine Stansell, and Sharan Thompson. New Feminist Library Series. New York: Monthly Review Press
Deleuze, G., Guattari, F. (1988). A thousand plateaus: Capitalism and schizophrenia. London: Bloomsbury Publishing.
Duggan, Lisa (2003). The Twilight of Equality?: Neoliberalism, Cultural Politics, and the Attack on Democracy. 1st ed. Boston: Beacon Press
Fassin, Eric (2011). “From Criticism to Critique.” History of the Present, 1 (2), 265-274.
Hanhardt, Christina (2013). Safe Space: Gay Neighborhood History and the Politics of Violence. Durham, London: Duke University Press.
Jakobsen, Janet (2005). “Sex + Freedom = Regulation: WHY?” Social Text 84-85, 23(3-4), pp. 285-308.
Nguyen, Mimi Thi (2012). The Gift of Freedom: War, Debt, and Other Refugee Passages. Durham and London: Duke University Press.
Puar, Jasbir (2006). “Mapping US Homonormativities.” Gender, Place and Culture, 13 (1), 67-88.
Puar, Jasbir (2007). Terrorist Assemblages: Homonationalism in Queer Times. Durham, N.C.: Duke University Press.
Reilly, Niamh (2011). “Doing transnational feminism, transforming human rights: the emancipatory possibilities revisited,” Irish Journal of Sociology, Vol. 19, No. 2, 60-76.
Spade, Dean (2015). Introduction to Normal Life: Administrative Violence, Critical Trans Politics, and the Limits of Law (pp. 19-49). Durham: Duke University Press.
Teteriuk, Maria (2016). “Between ‘the Russian World’ and ‘the Ukrainian Nation’: Kyiv Pride before and after Euromaidan.” Available in English at: http://www.iwm.at/read-listen-watch/transit-online/between-the-russian-world-and-the-ukrainian-nation-kyiv-pride-before-and-after-euromaidan/