Часто коли я чую вирази на кшталт “сімейні цінності”, “споконвічні традиції” або щось подібне, мені хочеться сміятися. Адже майже в усіх випадках той, хто пише або говорить такими кліше, щиро впевнений у тому, що ці конструкти – щось універсальне; щось, що має місце по всьому світу і що мало місце завжди. Але мені як антропологу, який ледь не щодня має справу з десятками різних культур та різних епох, хочеться сміятися. Сміятися від розуміння того, наскільки нещодавно сформувалося наше сучасне уявлення про сім’ю та “сімейні цінності”.
Почну з того, що cім’я, якою ми її зараз уявляємо (подружжя плюс діти, всі живуть під одним дахом, люблять та піклуються одне про одного) – це дуже специфічний феномен, який характерний зовсім не для всього світу й уже точно не був характерний для людей протягом минулих століть. Хоча довгий час соціальні науковці вважали, що нуклеарна сім’я з’явилась у час індустріальної революції, зараз все ж таки появу нуклеарної сім’ї датують трошки більш раннім часом. Але все одно, безвідносно до дати виникнення цього феномену, не слід забувати, що й досі у багатьох частинах світу люди часто не живуть нуклеарними сім’ями, надаючи перевагу розширеній сім’ї.
Важлива складова сучасного уявлення про сім’ю, а саме те, що ядром сім’ї є подружжя, яке сформувалось через любов одне до одного, – взагалі доволі модерна ідея, яку соціальні науковці датують не раніше ніж вісімнадцятим століттям. Адже протягом значної частини історії люди одружувались не через непереборне кохання, а з економічних міркувань. Ідеї ж “двох половинок”, які одружуються, народжують дітей і щасливо живуть “доки смерть не розлучить їх” не більше 250 років. Пропонований же курс повністю ігнорує модерність цієї ідеї. Наприклад, пояснюючи важливість курсу, автори зазначають про подружнє кохання таке:
“Любов розглядається [у курсі] не лише як почуття, а вже як енергія, яка створює і об’єднує. Тобто, в більш широкому розумінні цього поняття. В любові народжуються діти, з любов’ю легше виконується будь-яка робота; коли людина живе в любові, вона менше хворіє; в любові людина є щасливою.” Гадаю, що в будь-кого, хто здатний або здатна до критичного мислення, подібні твердження викличуть підозру і через їхній антинауковий зміст, і через їхню дивакувату форму подачі.
Замість того, щоб нав’язувати школярам у якості абсолюта дуже специфічний (і в просторі, і в часі) феномен нуклеарної сім’ї, яка заснована на коханні “двох половинок”, краще б МОН запросило істориків, соціологів, антропологів та інших науковців, розробити курс, який би релятивізував існуюче уявлення про сім’ю. Курс, на якому школярам розповідали б, що сім’я – це насправді дуже відносне поняття, що те, що люди мають на увазі під цим словом змінювалось протягом століть і продовжує змінюватись. Бо варто нарешті почати виробляти у собі критичну звичку піддавати сумніву кожне висловлювання, яке претендує на універсальність й абсолютність.
Наостанок, хочу згадати історію британської письменниці Сари Кірбі, яка 1782 року почала редагувати Біблію з метою “причесати” її відповідно до стандартів респектабельності 18-го століття. Мені здається, що нещодавні спроби МОН універсалізувати сучасну концепцію сім’ї насправді дуже схожі на спроби Кірбі поредагувати Біблію відповідно до своїх уявлень – адже в обох випадках погляди, характерні для певної епохи, намагаються подати як щось абсолютне. Я ж би запропонувала натомість сприймати деякі феномени (наприклад, сім’я) або тексти (як-от Біблія) історично й соціологічно, ставитись до них скоріше як до об’єктів, що спонукають поставити багато питань, а не як до істини в останній інстанції.