Що першим спадає на думку, коли звучить вираз «науково-популярне кіно»? Короткометражні ролики з YouTube, де пояснюють найрізноманітніші аспекти науки? Можливо, «нафталінові» фільми, у яких монотонний голос диктора діє краще за будь-яке снодійне? Чи вартий взагалі уваги цей жанр, у якому, здавалося б, не закладено великого потенціалу? Всі ці питання видають у мені не найбільшого поціновувача подібного кінопродукту. Проте вони були повністю стерті лавиною інформації, що її принесла виставка «Кінотрон» у Центрі візуальної культури.
Експозиційний простір більше нагадує архів, проте не сухо каталогізований, а впорядкований за власними, внутрішніми законами. Минаючи столик з двома білими дерев’яними пірамідками опиняєшся в оточенні текстів — у вигляді книг і старих паперів, наче випадково залишених попередніми відвідувачами. Тексти пливуть і проекцією на стіні, інколи роблячи акцент на основних тезах, іноді зливаючись у нечитабельний потік інформації. Все це — матеріали з архіву режисера Фелікса Соболєва. Він почав працювати на кіностудії «Київнаукфільм» у 1960 році, і його роботи стали справжнім проривом у розумінні наукового кіно. Вивченням творчого доробку режисера займається дослідницька група у складі Олексія Радинського, Руслани Козієнко та Сергія Климка.
Популярна наука нерозривно пов’язана з безпосередніми дослідженнями вчених, тому розуміння фільмів «київської школи наукового кіно» неможливе без погляду на науково-технічний бум, що припав на 60-ті роки XX століття. Розуміння того, що комуністичний ідеал залишається малодосяжним, призвело до спроби інтенсифікувати процес суспільних змін шляхом прискорення технічного прогресу. У свою чергу, «Кінотрон» — невтілений проект Соболєва — передбачав форсування кінематографічними методами. Режисер та його однодумці вважали кіно невід’ємним рушієм прогресу та потужним інструментом впливу на суспільні зміни. Наукові фільми, які створював Соболєв, позиціювались як окремий вид кінематографу, незалежний від ігрового та документального кіно. У його рамках розвивалися самостійні жанри, зокрема фільм-експеримент.
У період діяльності Соболєва з’явилася ціла низка яскравих робіт, новаторських за своїм тематичним та формальним підходом. Проте вивчення архіву показало, що втілені проекти режисера є лише вершиною айсберга. Величезна кількість ідей, побіжних записів, заявок на реалізацію фільмів так і залишилися на папері. Часто ці невтілені задуми видаються значно цікавішими ніж те, що вдалося «проштовхнути» через бюрократичний апарат.
Так чи інакше, у висловлюваннях Соболєва постійно виникають посилання на книгу Станіслава Лема «Сума технології», котра була видана в 1964 році. Це збірка есеїв-роздумів футурологічної тематики, у яких письменник розмірковує над уже наявними тенденціями розвитку техніки та робить припущення щодо її трансформації в майбутньому. Окрім використання ідей Лема в окремих фільмах чи записах, група Соболєва могла задумуватися над екранізацією усієї книги. Складно уявити, як могла виглядати така стрічка, але вона точно мала б мало спільного з кіно в нашому розумінні цього слова. І тут справа не лише у відсутності єдиного наративу в «Сумі технологій», а і в тих формальних рішеннях, які вже встигли продемонструвати представники київської школи наукового кіно.
Найбільш наочний приклад цього — фільм «Наближення до істини» режисера В. Підпалого. Це в буквальному розумінні екранізація наукової теорії, в якій візуалізуються властивості елементарних частинок, причому не схематичними засобами чи мультиплікацією, а винятково кінематографічними прийомами. Кожна частинка отримала аналог у вигляді того чи іншого транспортного засобу, і всі вони вільно курсують у кадрі, зіштовхуються, множаться та зникають. Ці епізоди чергуються з коментарями та дискусіями вчених. Один із них — Андрій Сахаров, інтерв’ю якого подане на виставці у вигляді стенограми. У розмові Сахаров висловлює сміливі припущення щодо прогресу, який, за його словами, найімовірніше стоятиме за кіборгізацією людини. І це суголосно ідеям Лема в «Сумі технологій», де постійно проводяться паралелі між біологічною та технологічною еволюцією.
Та, на відміну від науковців того часу, Лем не ставив перед собою мети бути абсолютно точним у своєму аналізі та прогнозах. Його роботу можна розглядати на межі літератури, науки та філософії, і прочитується вона саме як синтетичний твір. Те саме можна сказати про фільми Соболєва, у яких наука та мистецтво досягли абсолютного злиття і вже неможливо простежити шви між цими сферами. Детально та предметно творчість режисера розглянута в залі, де показані уривки з його фільмів різних років. Тут ідея інтенсифікації та прискорення втілена в самому експозиційному рішенні — колажування найбільш репрезентативних фрагментів. Тематичні «острівці» розкривають різні аспекти зацікавлення Соболєва. І перший з них знову ж таки присвячений ідеї розвитку технологій та їх впливу на людську діяльність.
Цікавість до цієї теми була зумовлена розвитком новаторської науки — кібернетики, яка виникла в 40-х роках минулого століття. Вивчення систем передбачало й технологічні системи, і біологічні, тобто управління машиною та людським мозком на спільних засадах. «Піонером» кібернетики в СРСР був Віктор Глушков, який розробив програму автоматизації управління технологічними процесами (пізніше названу «радянським Інтернетом»). Це було глобальним проектом, рівня якого технології не досягли ще й досі, оскільки Глушков працював не лише над обробкою інформації, а й над проникненням автоматизації в усі сфери людської діяльності. Радянський Союз був на межі втілення цього надзавдання, проте в останню мить відмовився від такої ідеї, розуміючи, що наука зайшла на територію державного апарату й може становити для нього серйозну загрозу. Маловідомим залишається той факт, що Глушков таки зміг ненадовго реалізувати свій план на локальному рівні в Донецькій області.
Про це ми дізнаємося з фільму «Вабити завданням неймовірним». Незвичайний за тематикою, він вражає і своїм візуальним рішенням. Епізоди з описом досліджень Глушкова озвучуються ЕОМ, що накладає футуристичний відбиток на увесь фільм. Паралельно в загальну картину вплітаються актори в образах Фауста й Мефістофеля. Вони обговорюють сутність прогресу в дивному бутафорському «космічному» просторі, а подекуди як привиди буквально вриваються в сцени реальності, зазирають до вікон або з’являються всередині обчислювальних машин.
Якщо у сфері технологій кібернетика розвивалась семимильними кроками, то з управлінням біологічними системами все не було настільки очевидним. Це зображено у фільмі «Коли зникають бар’єри», де повість розгортається у вигляді не готової данності, а експерименту, який проводиться просто перед камерою. На очах глядачів учасники відкривають у собі здатність оволодівати іноземними мовами, не вивчаючи їх традиційними методами. З тексту сценарію, що знаходиться поруч, ми можемо зробити висновок, що Соболєв не обмежується простою фіксацією досліду. Він балансує на межі документальності та постановки, підсилюючи ефект вставками кольорової музики. Для нього абсолютна правдивість зображуваного є не такою важливою як репрезентація, пошук оптимального образу, що міг би знайти вихід до глядача.
Соціологічні дослідження також знайшли місце у творчості Фелікса Соболєва. У цьому контексті надважливим видається його фільм «Я та інші», що демонструє механізми психологічного впливу на схильну до конформізму людину. Тут зображено цілий спектр експериментів над людською поведінкою, проте найбільшого розголосу набув дослід з умовною назвою «Обидві білі». Групі дітей або дорослих, серед яких один піддослідний, показують чорну та білу пірамідки. За домовленістю група впевнено заявляє, що обидві пірамідки білі, і неосвідомлена людина перестає вірити власним очам і погоджується із колективною думкою. З позиції сьогодення такий сюжет очевидно накладається на суспільство в цілому, а особливо на механізми дії радянського апарату. На тлі свого часу подібну роботу можна розглядати як дисидентську.
Також сміливими є роботи присвячені темі космосу. Одна з них — «Зруйноване світання» — екранізує гіпотезу про існування в далекому минулому планети Фаетон на місці поясу астероїдів між Марсом та Юпітером. Апокаліптичний мотив руйнації планети проілюстровано доволі «земними» зображеннями війни, бомбардуванням. У цьому можна вбачати вплив Холодної війни, гонитви озброєнь — значною мірою технологічний бум в СРСР був саме її частиною. Мотиви «чужого», «іншого» ще більше проявляються в темі прибульців, яку починають активно експлуатувати. І це переводить раціональний, позитивістський підхід Соболєва до елементів містики та паранауковості, які повною мірою виявляються в картині «Сім кроків за обрій». За допомогою гіпнозу тут роблять спроби розширити межі людських здібностей; фільм відверто грішить поставленими епізодами, в яких герої нібито відчувають себе геніями минулих епох, виявляючи несподівані таланти. До крайнього містицизму доходить у своєму фільмі «Дев’ять років з екстрасенсами» учень Соболєва В. Олендер. У цій стрічці процеси перебудови, опозиційних рухів та розпаду СРСР прямо пов’язуються з паранормальними явищами.
На цьому в розвитку київської школи наукового кіно можна поставити три крапки. Лише зараз стає зрозуміло, як багато висловлювань залишилося за дужками фільмів, реалізованих Соболєвим та його послідовниками. У відзнятому матеріалі яскраво простежується актуальна для режисерів дійсність, котра почалася із загального підйому шістдесятих, а закінчилась невизначеністю початку дев’яностих. Та у невтілених ідеях «Кінотрону» втілюється проекція майбутнього — часу, в якому ми живемо просто зараз.
Що може нам запропонувати погляд на припущення, побоювання та сподівання п’ятдесятилітньої давності? Говорячи словами самого Лема, «які уроки й настанови може дати молоді досвідчена старість, якщо весь комплекс життя наступного покоління нічим не нагадує спосіб життя батьків?» Спроба побачити майбутнє у роботах Лема, Глушкова, Сахарова, Соболєва для нас стає подорожжю до минулого. Такий зустрічний рух дозволяє нам поглянути на власну позицію очима стороннього спостерігача. І окрім поштовху до переосмислення загальних трансгуманістичних тенденцій, про які треба вести іншу розмову, важливою мені видається можливість індивідуального прочитання, пропускання сутності виставки (яка сприймається доволі мозаїчно) через власний досвід та оптику. У сучасній ситуації максимального плюралізму не лише думок, але й знань, кожен глядач у фіналі лише доповнює свою власну картину світу. І несе її до виходу повз столик із двома дерев’яними пірамідками. Чи обидві білі?