Текст Михайла Драпака був написаний у рамках школи міжнародної журналістики «Виклики декомунізації», яку провела Школа журналістики УКУ. «Політична критика» вітає спроби студентів осмислити і аналізувати процеси, які відбуваються в Україні. Як лівий медійний ресурс ми схильні критично оцінювати нову історичну політику, яка де-факто пропонує глорифікацію багатьох неоднозначних історичних постатей та однобокий погляд на історичні процеси. Також закликаємо до дискусії з озвученими автором тезами, якій ми готові сприяти.
У реєстрі Міністерства юстиції України зареєстровано 350 політичних партій. Із них лише вісім мають назву, що вказує на приналежність до лівого крила політикуму: від колись популярної Соціалістичної партії України до партії «Соціалісти» ще досі згадуваного Василя Цушка.
Немає сумніву, що серед інших партій також є ті, які сповідують ліву ідеологію. Та є сумнів, що бодай одну з цих партій підтримає пристойна кількість виборців.
Сімдесят років панування однієї партії зробили громадянина країни аполітичним, нечуттєвим і некритичним до дій політиків. Це зіграло їм на користь. Партії стали або виразниками інтересів (часто бізнесових) своїх лідерів, або технологіями на підтримку потужніших партій. Ліві — не виняток, і приклад СПУ та КПУ красномовно підтверджує це.
Такі обставини додали ще одну причину для заборони Комуністичної партії України: навіщо толерувати об’єднання, що виступає частіше не виразником інтересів виборців, а джерелом депутатських голосів за потрібні олігархічній більшості рішення. Отже, кінець діяльності цієї сили міг стати не тільки початком декомунізації, що нарешті досягла перших результатів. Заборона КПУ могла б спричинити дискусії про відповідальність політиків перед виборцями.
Цього не сталося. Натомість разом із забороною КПУ в Україні на певний час табуйованою виявилася тема лівої ідеології. На лівому крилі українського політикуму утворилася порожнеча. З одного боку, маємо партії, які лише умовно можна вважати лівими. З іншого — не бачимо послідовних проукраїнських соціал-демократів чи соціалістів. Усі представники першої з цих груп асоціюються з лобіюванням бізнесових інтересів або з запереченням існування української держави, виступами за втрату її суверенітету на користь Росії.
Із другої спроби
Історія заборон КПУ — історія про неприємного гостя, який ніяк не може піти. Він завжди знаходить несподіваний привід лишитися. Ті, хто хотів би, щоб він пішов, завжди спираються не на ті аргументи, пояснюючи, чому не хочуть його бачити.
Через два дні після проголошення незалежності України Президія Верховної Ради прийняла указ про тимчасове припинення діяльності КПУ. Комуністам поставили на карб участь у підготовці путчу ГКЧП: з’ясували, що всі обкоми отримали інструкції на час цього перевороту. Парадоксально, що парламент вже незалежної України звинуватив цю політичну силу у руйнуванні держави, що була символом нашої залежності. 30 серпня було прийнято указ про остаточну заборону КПУ.
1993 року Президія Верховної Ради України, побоюючись звинувачень у полюванні на відьом, видала постанову, що дозволяла ідейним комуністам створювати партії згідно з чинним законодавством. Цікаво, що парламентарі не скасували дію указу від 30 серпня 1991 року про заборону КПУ. Так чи інакше, але того ж року у Донецьку відбувся перший з’їзд новоствореної Комуністичної партії України на чолі з Петром Симоненком.
Уже в 1997 році група депутатів Верховної Ради надіслала до Конституційного суду подання про визнання заборони КПУ 1991 року неконституційною. Феміда задовольнила прохання парламентарів, заявивши, що Комуністична партія України була зареєстрована Мін’юстом УРСР 22 липня 1991 року. Отже, на думку суддів, вона не могла брати участі у підготовці путчу ГКЧП.
КПУ отримала ще один фактор легітимації та підтвердження того, що ті, хто очікував на її заборону, сповідують неконституційні принципи. Так молода українська демократія зазнала іміджевого удару, а КПУ де-юре перестала бути наступницею Компартії Радянського Союзу, хоча завжди це декларувала.
Міністерство юстиції України та Державна реєстраційна служба України, подаючи 9 липня 2014 року судовий позов із вимогою заборонити діяльність КПУ, також спиралися не на ідеї КПРС, а на антиукраїнську діяльність, заклики до війни та розпалювання ворожнечі. Це логічно, з огляду на доступні правові підстави заборони КПУ та на події, що відбулися в Україні 2014 року. Водночас це ж позбавило українське суспільство можливості говорити про політичні злочини радянського часу, в яких можна було запідозрити окремих членів КПУ. Це на невизначений час відтермінувало дискусію про можливості практики комуністичної ідеології у цивілізованій спільноті.
Невпевнений крок
Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів в Україні», прийнятий Верховною Радою 2015 року, чіткіше означив позицію української держави та суспільства. Відкриття архівів НКВД-МГБ-КГБ має зробити розслідування злочинів радянських комуністів в Україні масовим.
Але ні цей закон, ні остаточна заборона судом діяльності КПУ у січні 2016 року не дали відповідей на запитання про ставлення українців до комуністичної ідеології. Український інститут національної пам’яті та його керівник Володимир В’ятрович як ідейні натхненники процесу декомунізації наполягають, що Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів в Україні» не забороняє ліві ідеї.
Секретар РНБО Олександр Турчинов оголосив, що «Комуністична партія України та інші сателітні комуністичні партії України втрачають політичний статус і права політичної партії». Ці слова можна трактувати як заборону діяльності будь-якої комуністичної партії в Україні. Однак сьогодні в Україні, наприклад, зареєстровано «Робітничу партію України (марксистсько-ленінську)» (номер свідоцтва 209-п.п.). Об’єднання досі діє, хоча назва партії не залишає сумнівів, що й вона є комуністичною.
Хвильовий не винен
Професор Українського католицького університету Ярослав Грицак вважає, що заборона КПУ та декомунізація унеможливила на найближчий час створення проукраїнських лівих сил. Це почасти гальмує розвиток повноцінної політичної системи в Україні та блокує вихід на парламентську арену нових управлінців. Опонент Грицака у дискусії про декомунізацію Володимир В’ятрович не вбачає загрози у створенні проукраїнських лівих партій, адже попередні, на його думку, не мали нічого спільного з ідеологією комунізму чи соціалізму.
І Грицак, і В’ятрович, говорячи про проукраїнських лівих, апелюють до прикладу Миколи Хвильового. Мовляв, ми теж маємо свого послідовного комуніста, який мріяв про побудову держави за ідеями марксизму. І проводячи декомунізацію чи забороняючи комуністичну партію, ми ризикуємо позбавити себе цілої плеяди визначних діячів. «Чи варто забороняти комунізм як ідеологію? Я би сказав, що так. Але як заборонити комунізм, щоб лишити можливості для Хвильового, Скрипника, Шумського, Роздольського, Бачинського? Чи варто забороняти національний комунізм?» — «міркує вголос» Ярослав Грицак.
Приклад Бачинського і Хвильового свідчить, що власне сам комунізм не означає заперечення ідеї існування незалежної української держави. Ці постаті дають українцям згоду на власному досвіді осягнути ту світову гуманітарну спадщину, що лишив по собі марксизм. Але те, що Хвильовий був комуністом у 1920-ті роки, зовсім не означає, що він лишився б комуністом після 1930-1940-х.
Наявність проукраїнських лівих у нашій історії не дає підстав говорити про сучасних проукраїнських лівих. Панування російського комуністичного режиму в Україні знищило спадковість політичної традиції, що зароджувалася в Україні наприкінці 1910-х. Українські ліві початку ХХ століття не стали свідками усіх катаклізмів, що пережило людство через комунізм.
Поглянути ліворуч
Дискусія про заборону комунізму в Україні народжується з трагедії, яку неодноразово переживали українці протягом радянської епохи. Але це обговорення не має спотворювати розуміння всіх лівих ідеологій. «Комунізм як ідеологія і практика виріс із марксизму, але він не є єдиним “нащадком Маркса”. Другим є соціал-демократія, яка відкинула ідею світової революції і не прийняла ідеї диктатури пролетаріату — ідеї, що становила осердя комунізму», — переконаний Ярослав Грицак.
Створення послідовних проукраїнських лівих сил могло б дати старт творенню нової політичної системи України. По-перше, вона стала би зрілою, із повноцінними представниками по обидва боки спектру ідеологій. Це частково усунуло б ризик поляризації, що інколи спіткає українське суспільство. По-друге, це були б політики нової якості. До лівих партій через описані причини зараз найвищі вимоги суспільства. Ймовірно, посилення однієї із них означатиме або високий професіоналізм її членів, або провал декомунізації.
Сьогодні в Україні можлива значна підтримка популістів, але неможлива значна підтримка соціал-демократів чи соціалістів, які відмовлятимуться від популістських суджень. Прикре минуле комуністів, аполітичність населення та монополії олігархів на владу призвели до такої ситуації. За даними соціологічної групи «Рейтинг», трохи більше чверті населення України підтримує ідею заборони Комуністичної партії. Вочевидь, ці люди будуть останніми, хто віддаватиме свої голоси навіть за поміркованих лівих.
Водночас ми маємо 15-20% населення, що тривалий час голосували за КПУ чи були готові підтримати цю політичну силу. Незважаючи на те, що розпад СРСР залишався далі й далі у часі, комуністи стабільно отримувала свою частину голосів. Хоча варто визнати, що більша їх частина була обумовлена проросійською риторикою, а не власне лівими ідеями політсили.
Якщо дискусія про проукраїнські ліві партії стане результатом їх створення, то з’явиться можливість залучити колишній електорат КПУ до проукраїнського політичного дискурсу. Це могло б стати фактором реінтеграції населення окупованих територій до українського суспільства, де підтримка комуністів була найвища.
Зрештою, найважливішим приводом подолати свою упередженість до лівої ідеології є бажання довести декомунізацію до кінця. Момент, коли партію із такою ідеологією в Україні перестануть сприймати крізь призму радянської доби, можна вважати своєрідним завершенням декомунізації. У ширшому сенсі це означатиме неможливість реваншу комуністів старого зразка.