Від 21 травня, коли вступили в дію прийняті Верховною Радою закони про декомунізацію, ми нарешті порвали з радянським спадком і почали жити у новій ері. Ері, вільній від тоталітаризму. Ері свободи, демократії. Точно? Почали?
Напевно, ні. Але, можливо, ми в процесі? Адже на перших шпальтах регулярно з’являється інформація про чергове перейменування чи демонтаж радянських монументів. Чиновники і активісти, змагаючись у патріотизмі, з запалом звітують про успіхи декомунізаційного руху та наближення до Європи. Цей запал такий гарячий, а методи — такі впізнавані, що частина навіть цілком проукраїнськи налаштованої інтелігенції дедалі частіше говорить, що декомунізація відбувається у найкращих радянських традиціях: з розмахом, централізовано і без жодного врахування інтересів громадян.
Прикладів безліч. Кропивницький і Горішні Плавні. Проспект Степана Бандери замість Московського проспекту, попри бажання значної кількості киян мати нейтральну назву. Зупинка «Храм на честь ікони Божої Матері Всецариці» на проспекті поки що вцілілого Маяковського. Металевий лист на станції метро «Либідська», яким прикривають «сороміцькі» радянські мозаїки. Зникнення вулиць, названих на честь Кропоткіна, Сакко і Ванцетті чи інших діячів, не пов’язаних з радянською владою і навіть опозиційних до неї. Ці та багато інших випадків декомунізації «зверху», нав’язаної завзятими чиновниками, ставлять серйозні питання до демократичності такої процедури та компетентності тих, хто нею займається.
Та навіть ці, здавалося б, прогресивні голоси, що закликають до поміркованішої і краще продуманої декомунізації, навіть ті, хто непокоїться монополією Інституту національної пам’яті на історичну правду чи закликає узгоджувати перейменування з місцевою громадою, поділяють одну досить сумнівну тезу — що декомунізація взагалі має сенс. Що це щось змінить.
«А що у вас збираються робити з ВДНГ, — питає моя недавня знайома, активістка з Білорусі. — Я чула, що там буде музей тоталітаризму?» Адже «очевидно», що з монументальними сталінськими корпусами, оздобленими зірками, серпами-молотами, стягами, колосками та іншими тоталітаризмом щось ТОЧНО ТРЕБА РОБИТИ. Бо… і тут перед нами відкривається цілий світ фантазії.
Представники націоналістичних партій люблять повторювати, що в Україні доти нічого не зміниться, поки колишні партійні апаратчики не вимруть чи не будуть повністю усунені від влади. Що у всіх проблемах держави винна радянська влада і «радянська ментальність», якої має бути начисто позбавлено молоде покоління. А все, що нагадує нам про радянську владу, лише відтворює тоталітарний дискурс, не даючи країні розвиватися. Таким чином, повсюдна радянська символіка і топоніміка не дає українству розправити плечі й тягне нас назад, у тенета колективізації і «комунізму», який ми, звісно, «вже проходили». Логічним завершенням цього дискурсу виглядає теорія неправильного прапора, згідно з якою Україна доти буде у скруті, доки жовтий і блакитний кольори не поміняють місцями.
Метафізична логіка приписує вихідцям із СРСР певні, часто суперечливі, риси, властиві їм за визначенням. «Совки» ліниві, вони звикли до урівнялівки й безвідповідальності і не можуть на рівних конкурувати у капіталістичному світі. Разом із тим, саме вони піднялися на хвилі 90-х і стали аж занадто успішними. «Червоні директори» захопили владу в країні, приватизували колись державні підприємства і, на відміну від чесних бізнесменів західного типу, обкрадають населення. Проста ідея про те, що члени компартії просто швидко засвоїли нові правила капіталістичного світу і разом із «молодими командами» кинулися наживати статки в ринкових умовах, серед декомунізаторів чомусь не популярна. Як і те, що саме закони максимізації прибутку, а не діалектичного матеріалізму, штовхають еліти на обкрадання народу, а олігархи — це передусім не колишні піонери, а власники великого капіталу, невідворотно пов’язаного з політикою.
Надприродними силами володіють не тільки радянські люди, а й радянська символіка. Вона не тільки не дає країні увірватися в Європу, а й, на думку навіть поміркованих прихильників декомунізації, може призвести до відкату в минуле. У разі загострення соціально-економічних проблем, переживають вони, маятник може хитнутися у зворотній бік, зробивши політичну й економічну модель СРСР знову привабливою в очах наших співвітчизників, а Леніна і Сталіна — великими українцями.
Та чи справді це можливо? КПУ, ПСПУ та інші партії, які в українському політикумі через дивне непорозуміння прийнято називати «лівими», протягом майже всієї історії незалежної України переважно займалися обслуговуванням партій великого капіталу, додаючи їм голосів у парламенті чи висуваючи зручного опонента на президентських виборах. У ідеологічному ж вимірі вони нескінченно далеко віддалилися не те що від ідей марксизму, а навіть від радянського досвіду, ностальгія за яким завжди була наріжним каменем їхньої риторики. Ці партії остаточно перетворилися на твердині консерватизму і православ’я без жодних реалістичних претензій чи перспектив. І події останніх років це чітко продемонстрували.
За останні роки в Україні влада кілька разів переходила від одних груп до інших. Двічі це супроводжувалось масовими народними виступами, але «ліві» партії, за винятком хіба що СПУ, трималися осторонь цих подій, займаючи конформістську позицію. Самі ж «революції» і «контрреволюції» спокійно проходили під зірками і ленінами. Під ними ж «сині» і «помаранчеві» наживали свої статки, прийшовши до влади, і перетворювалися на полум’яних опозиціонерів, щойно втрачали її. Те саме відбувається і зараз, хоча зірок і поменшало. І якщо суспільство не оговтається від декомунізаційної війни з вітряками та не висуне справді системні вимоги, ситуація ця повторюватиметься знову і знову. З зірками чи без.
А запит на такі вимоги є. І ці вимоги мають саме лівий характер. Так, згідно з останніми соціологічними дослідженнями, більше 60% громадян вважають право на соціальне забезпечення першочерговим правом людини. Воно поступається лише праву на життя (70%), що не дивно, враховуючи військові дії на Сході. Видання Vox Ukraine, яке в симпатіях до лівих важко запідозрити, назвало переважно ліволіберальними погляди українців, що пройшли тест Політичний компас. Критику ж «олігархів» можна почути чи не у кожній маршрутці.
Та в умовах декомунізації запит на соціальну справедливість не може бути виражений у лівій термінології класового протистояння чи боротьби за економічну рівність. А політичні сили, що могли б поставити питання таким чином — навіть ті, хто від радянської епохи зовсім не в захваті — традиційно витіснені на маргінес. Тож в авангарді боротьби за соціальну справедливість опиняються… праві. Або соціальні націоналісти, як деякі з них люблять себе називати — що, на їхню ж думку, аж ніяк не варто плутати з націонал-соціалізмом. З їхньої подачі добре змащені націоналістичною пропагандою та героїзмом ліві ідеї соціальної справедливості піднімаються на прапорах і постають у програмах борців з комуністичною спадщиною.
Розуміють це й деякі ліберально налаштовані інтелектуали, такі як Ярослав Грицак. Розуміють той перекіс, що склався, і ті небезпеки, які несе зростання популярності правого радикалізму у післямайданній Україні. І начебто готові вступитися за лівих, але тільки за «нормальних» лівих, «проукраїнських». Такі ліві мають спершу покаятися, висловити лояльність українській державі, визнати керівну роль українського етносу і разом із правими та лібералами (в українських реаліях — переважно теж правими) працювати над розвитком європейського проекту. Як бачимо, про хоч трохи радикальнішу за соціал-демократичну лівицю тут не йдеться. А усім тим, хто не бачить беззаперечної цінності у «державі» та «нації», місця в їхній Україні також не знаходиться, навіть попри критичне ставлення цих лівих до радянської системи.
То про що я, врешті-решт? Явно не про назви. Насправді, не так важливо, чиє ім’я носитиме центральна вулиця міста. Значно важливішим є сам історіоцентричний, переважно міфологічний підхід до політики, за допомогою якого намагаються пояснити сучасні проблеми. Або банально підмінити їх. Історичних постатей розкладають у дві корзини: катів і праведників, героїв та зрадників. А публічну політику вибудовують шляхом приписування до одного з цих двох таборів. Виходячи з такої моделі домінування минулого над сьогоденням, «тоталітаризму» ми не позбудемося ніколи: завжди знайдуться неправильні, недодекомунізовані символи, люди чи ідеї, які не дають нам жити. І зі зростанням присутності націоналістів при владі таких символів, людей чи ідей виявлятиметься тільки більше. Декомунізація лише набиратиме оберти.