Переклала Оксана Щерба
Редагувала Аліна Несторак
Вчора, як і щоранку у вівторок, я йшла до супермаркету. Раптово я стала помічати, що кілька людей слідують за мною. Я намагалася переконати себе, що, скоріш за все, це тільки моя уява, і продовжувала йти. Через кілька хвилин я перейшла дорогу і звернула на іншу вулицю, але потім озирнулася назад і побачила, що тепер мене переслідували десятки людей, які фотографували й швидко записували, задокументовували кожен мій рух. Ще кілька кроків — і їх уже сотні. Моє серце шалено калатало, я ледве могла дихати й почала панікувати. В нестямі я закричала їм: «Хто ви такі? Чого ви хочете від мене?». Я намагалася ясніше роздивитись цей натовп: хтось видавався знайомим, але я не пам’ятала, де бачила їх до цього. Вони кричали мені у відповідь: «Не хвилюйся, насправді ми не знаємо, хто ти, нам просто потрібні твої дані, щоб ми могли показувати тобі різну рекламу на білбордах». Спантеличена такою відповіддю, я кричу: «Що значить, ви не знаєте хто я? Ви знаєте мою стать, колір волосся/шкіри/очей, зріст, вагу, де я живу, які я ношу одяг і окуляри, що в мене десять сережок в одному вусі й що я скуповуюсь у «Сейнсбері» щоранку у вівторок!». Вони усміхнулись і спробували заспокоїти мене: «Але ж ми не знаємо твого ІМЕНІ, дурненька! Так що припини бути параноїчкою, ми так робимо з кожним перехожим, це, знаєш, все-таки публічний простір…».
Деяким людям такий сценарій міг би видатися науковою фантастикою, антиутопією, фільмом жаху або епізодом із «Південного Парку». Але для тих, хто усвідомлює цю ситуацію, це саме те, що відбувається щодня при користуванні Інтернетом. Моторошно, чи не так? У далекому 2000 році виконавчий директор маркетингової компанії Double Click вибачався за схожий неприємний випадок. Кевін О’Коннор опублікував 2 березня заяву з таким змістом:
З цих обговорень стає цілком очевидно, що я скоїв помилку, коли планував об’єднати імена користувачів з їх анонімною активністю на веб-сайтах за відсутності урядових та галузевих стандартів приватності… Сьогодні ми обіцяємо, що доки не буде домовленості між урядом та підприємництвом стосовно стандартів приватності, ми не будемо пов’язувати інформацію, що ідентифікує особистість, з анонімною активністю користувачів на веб-сайтах.
Заява О’Коннора вийшла внаслідок сильної негативної реакції, що обрушилась на його маркетингову компанію після її злиття з Abacus Direct за 1,7 мільярда доларів, яке відбулось 24 листопада 1999 року. Це злиття означало поєднання масиву даних стосовно поведінки людей онлайн, котрими володіє Double Click (яку у 2008 році придбав Google), із масивами даних іншої маркетингової компанії про поведінку людей оффлайн. Центр електронної приватної інформації (англ. EPIC) разом із Федеральною торговельною комісією (англ. FTC) 10 лютого 2000 року подали скаргу, в якій стверджували, що проблеми цього злиття «виникають через відсутність можливості у переважної більшості споживачів контролювати як збір інформації про поведінку інтернет-користувачів, так і прив’язку їх профілів до реальних осіб». Сьогодні, коли минуло вже 16 років, все ще немає усталених стандартів приватності. Проте практика використання даних людей в «публічному» просторі Інтернету (зазвичай без їх відома і згоди) залишається досить звичною справою.
Це не OK! Cupid
Правда в тому, що різні форми маніпуляцій із вашими онлайн- та офлайн-даними, які охоплюють інформацію про особисті характеристики та поведінку, відбуваються постійно. Уряди це, торгові компанії чи онлайн-сервіси — усе, що ви робите онлайн, аналізується і деколи продається.
Наприклад, 14 травня 2016 року було виявлено, що група датських дослідників оприлюднила на Open Science Framework масиви даних 70 000 користувачів OKCupid, що включали такі деталі як їхні користувацькі імена, вік, стать, місце перебування, політичні та релігійні погляди. Цей набір даних також містив відповіді людей на різноманітні запитання, які сайт знайомств використовує для алгоритмізації пошуку відповідної пари, а серед них є і досить інтимні деталі про сексуальні вподобання. Головні дослідники — Еміль Кіркегаард та Юліус Даугберг Б’єррекер — стверджують в інтерв’ю на Vox, що «дехто може ставити під сумнів етичність збору та публікації цієї інформації… Проте усі дані, яким забезпечені масиви, уже були в публічному доступі, тож оприлюднення цього набору даних лише представляє їх у більш придатній для використання формі». На пряме запитання користувачів Twitter, чи дослідники попередньо питали в OKCupid про дозвіл, Кіркегаард сказав: «Не знали. Не питали», ще й супроводив свою відповідь смайликом.
Відтоді Open Science Framework видалила цей набір даних, котрий, судячи з усього, порушував правила користування OKCupid (хоча цей сервіс також здійснює експерименти над своїми підписниками) в рамках «Закону про авторське право в цифрову епоху» (англ. DMCA). Але багато людей уже скопіювали ці дані, і вони поширювались різноманітними торентами по всьому світу.
Деякі вчені зробили чудовий внесок в дану проблематику, вказуючи на різні етичні аспекти, котрі дослідники, що працюють у сфері науки чи бізнесу, повинні взяти до уваги. Майкл Зіммер розглядає проблеми досліджень «великих даних» і стверджує, що «публічність» не означає згоду. Зіммер навіть звернувся до датських дослідників із запитанням про те, як їм вдалося отримати ці буцімто публічні дані, проте відповіді так і не отримав. Аннет Маркхем переконує, що в наукові області, а надто в комп’ютерні науки, слід включити більше курсів з етики.
Важливо, що Маркхем розглядає цей етичний розподіл даних на публічні та приватні як міф, котрий підтримується нормативно-правовою системою. Вона говорить: «Ця відмінність більше не життєздатна, якщо й взагалі колись такою була. Коли ми відносимо дії чи інформацію до приватної або до публічної сфери, ми ділимо світ на чорне і біле, що не відповідає дійсності ні в теорії, ні на практиці».
Приватність як досвід
Проблеми приватності в медіа та комунікаційних системах — річ не нова. Естер Мілн, наприклад, у своїй книзі «Листи, листівки, е-мейл: технології присутності» пише про поняття конфіденційності поштової системи, що сходить до XVII століття. Вона стверджує, що листівки дали новий виклик сприйняттю пошти, адже зміст такого повідомлення був «відкритим» для сторонніх очей. Мілн вказує на обмін листівками двох британських братів у період Першої світової війни. Вільям та Елсі Фуллери зуміли зберегти приватність попри існування цензури, яка контролювала, що солдатам можна писати. Вони знали, що всі їхні послання будуть ретельно прочитані, а тому складали свої листи з урахуванням цього факту. Приватність, як стверджує Мілн, це досвід, який виконується, а отже для нього не існує заздалегідь визначених місць. Приватність, таким чином, залежить від контексту та інтимності; вона є результатом домовленостей між людьми, що беруть участь у процесі комунікації. Тож стверджуючи зворотнє багатьом правовим дискусіям, приватність не є об’єктивним явищем, яке виникає в окремо визначених приватних чи публічних місцях.
Схожим чином, Кейт Кроуфорд і Джейкоб Меткаф у своєму дослідженні справедливо зазначають, що дані — це питання контекстуальності й темпоральності. Усе сказане вами корегується залежно від того, кому саме ви це сказали, у якому контексті, часі та місці. Коли молоді люди постять свої п’яні фото після нічних гулянок, вони не завжди усвідомлюють, що це вплине на їхні перспективи в роботі через декілька років. І ця проблема загострюється, адже в багатьох сервісах налаштування за замовчуванням зберігають поведінку людей, щоби створити їх повніші профілі, котрі потім монетизуються. Це також є причиною, чому багато молоді переходить на такі сервіси як Snapchat чи WhatsApp, тому що вони відмовляються погоджуватися із припущенням, що уся їхня активність має бути задокументованою назавжди. Вони також хочуть мати змогу контролювати, хто є частиною комунікаційного досвіду, щоб бути здатними уникнути «контекстного коллапсу». Останнє, як стверджують дана бойд та Еліс Марвік, часто трапляється у Facebook, Twitter та на інших сервісах.
Не тільки про приватність
Такі ідеї про захист лише приватних просторів можна побачити у Хартії основних прав Європейського Союзу, зігдно з якими люди мають право на повагу приватного та сімейного життя (Стаття 7), а особливо на захист їхніх приватних даних (Стаття 8). В Загальній декларації прав людини (ЗДПЛ, англ. UDHR) це виражено дещо інакше в Статті 12, згідно з якою люди мають право не бути підданими довільному (що б це не означало) втручанню в їхню приватність, сім’ю, житло чи кореспонденцію. Як вказують ці права, уявлення, що дані про нас і наші життя можуть бути персональними, приватними, або публічними, вбудовані у законодавство та вкорінені в хибні уявлення, що мають довгу історію.
На технічному рівні проблема, як продемонстрували інші дослідники, полягає в тому, що будь-які анонімні дані (у поєднанні з іншими наборами даних) можуть бути ідентифіковані та деанонімізовані. Це робить поняття «персональних даних» хибним. Воно хибне не тільки тому, що дані людей можна «взяти» у когось іншого, як стверджують комп’ютерні науковці та Європейський закон, але й, що важливо, тому, що сама ситуація комунікації (приватної) залежить від контексту, часу та уявної аудиторії. Як доводить Девід Бір, різноманітні показники та виміри на основі їх даних змушують людей дисципліновуватись та пристосовуватись, що призводить до відчуття тривоги й незахищеності. Тому значно більшою за проблему «приватності» є проблема автономії людини, що поєднується з куди менш обговорюваним загальнолюдським правом — свободою вираження (Стаття 11 у Хартії та Стаття 19 у Загальній декларації прав людини). Йдеться про нашу змогу щось робити чи говорити в онлайн-середовищі, про наше право знати, розуміти, надавати або відкликати згоду (якщо пізніше ми про це пожалкували) на використання наших даних, а також контролювати те, що інші можуть робити з цими даними — це і є питання автономії.
Проблема
«Проблема — як пояснив недавно Ебен Моґлен — у тому, що Інтернет сьогодні підриває людську автономію… Проблема починається з реклами». Збір, категоризація та експерименти з даними людей представлені як легітимні, адже онлайн-реклама фінансує безкоштовний Інтернет. Такі практики, певна річ, здійснювалися і в «безонлайновому світі» маркетингу, проте масштаб цифрових можливостей, запропонованих Інтернетом для легкого, швидкого й дешевого доступу, зберігання, дублювання, перехоплення та передачі інформації, є куди більшим. Ці практики, у свою чергу, впливають на те, як люди почувають та поводять себе онлайн і як середовище, яким вони оперують, змінюється відповідно до їх виду діяльності (здебільшого в «персоналізований» спосіб). Такі проблеми виникають також і в протоколах та апаратній платформі, що керує Інтернетом, як нещодавно показала Стаття 19 у своєму документальному фільмі «Мережа прав», в якому права людини пов’язують з інтернет-протоколами.
Намагаючись запропонувати рекомендації для врахування цих етичних дилем, Рада з питань великих даних, етики й суспільства нещодавно опублікувала Білу книгу, де обговорюються проблемні моменти різних практик і норм в дослідженні великих масивів даних. Вони надають прекрасні рекомендації для різних інституцій та компаній, що проводять такі дослідження, заохочуючи їх глянути поза бінарні парадигми приватного/публічного та більше сфокусуватися на потенційному використанню цих наборів даних. Іншим чудовим ресурсом є Хартія прав людини та засадничих принципів в Інтернеті, видана Коаліцією з прав та засадничих принципів в Інтернеті (англ. IRPC), яка задає хорошу структуру для інтернет-прав та розширює Загальну декларацію з прав людини на інші важливі аспекти специфічно пов’язані з Інтернетом, такі як поширення свободи вираження на свободу онлайн-протесту і свободу вибору у використанні операційних систем та програмного забезпечення, а також право на використання шифрування та право мати легкі для доступу, використання та управління налаштування політики приватності.
Заслуга сумнівних експериментів, на кшталт проведених датськими дослідниками, полягає в тому, щоб розпочати таке необхідне обговорення етичних норм в онлайн-експериментах та вказати на необхідність глобальних стандартів, які стосуються усіх залучених. Тож не здавайтесь, зберігайте спокій, та боріться за свої людські цифрові права, смайлик.