Переклав Юрій Черната 

Минулого тижня близько 300 тисяч людей протягом кількох днів протестували на вулицях багатьох міст по всій Румунії. Хоча ці протести, можливо, далеко не наймасштабніші після 90-х (це – спекуляція медіа, пов’язана з протестами), але, разом з тим, вони є значними. Початковою причиною того, що люди вийшли на вулиці, було прийняття урядом термінового указу про зміни до Кримінального кодексу. Одна з найбільш контроверсійних змін стосувалась декриміналізації зловживання службовим становищем та інших схожих порушень. Це вигідно багатьом відомим політикам: в такому випадку з них або взагалі знімаються обвинувачення, або їм загрожують коротші терміни ув’язнення. Одним із таких вважається нинішній голова Соціал-демократичної партії: його судять за звинуваченням у підбурюванні до зловживання службовим становищем, і при цьому він вже відбуває умовний термін за порушення виборчого законодавства. Будь-який обвинувальний вирок означав би для нього в’язницю та кінець політичної кар’єри. Підозри публіки підігріло те, у як саме було прийнято цей указ – приблизно опівночі й без попередніх публічних обговорень. В результаті люди вийшли на вулиці, вимагаючи скасування указу та відставки міністра юстиції (котрого звинуватили не лише в тому, що він все це організував, а також і в тому, що зробив це з особливим цинізмом). Дуже скоро до переліку вимог додалась уже й відставка всього уряду та позачергові вибори. В неділю уряд скасував указ, сподіваючись приборкати протести, але це не принесло бажаних результатів. Коли я це пишу (в неділю ввечері), десятки тисяч людей знову на вулицях. В той же час маленька група з не більш ніж двох тисяч людей зібралась під Адміністрацією президента на підтримку уряду.

Це одразу вказує на ширші наслідки протестів. Люди, які вийшли на вулиці, сприйняли указ уряду як спробу повернути в протилежному напрямку антикорупційну політику останнього десятиліття. Особливо сильно вона вдарила по Соціал-демократичній партії, котру вважають фактичною спадкоємицею колишньої Комуністичної партії: багато її поважних членів були звинувачені в корупції, а деякі з них навіть опинились за це у в’язниці. Саме тому побутує думка, що вони зроблять усе, аби стримати антикорупційний наступ. Прийняття указу та обставини, за яких це відбувалось, не посприяли розвіюванню цих страхів. 

З іншого боку, боротьба з корупцією стала серйозним дестабілізуючим фактором у румунській політиці. Спрямована лише на корумпованих політиків, вона ослабила позиції парламенту й серйозно прорідила ряди лідерів основних партій. На додачу, боротьба з корупцією скомпрометувала політику як таку – сферу, яка й раніше вважалась непрозорою, злочинною та наповненою продажними персоналіями. Якщо коротко, політика стала синонімом корупції. Технократичний уряд, котрий наприкінці 2015 року прийшов на зміну політичному, очолюваному Віктором Понтою (колишнім головою соціал-демократів), став передвісником тенденції заміни політики технократією задля запобігання корупції. 

Грудневі вибори 2016 року спричинили подальші ускладнення. На них з великим відривом перемогли соціал-демократи, отримавши більшість у парламенті та право формувати уряд. Їхньою основною опозицією є не конкуруючі політичні партії, а президент. Клаус Йоганніс, перемігши кандидата від соціал-демократів, отримав президентський пост в листопаді 2014 року – не так через власні заслуги, як завдяки своєму образу найбільш надійного продовжувача антикорупційної політики. Його перебування в президентському кріслі було позначене кількома серйозними промахами. Однак скидається на те, що кар’єра Йоганніса може знову піти вгору після його рішення приєднатись до антиурядових протестувальників.

Таким чином, зараз ми бачимо розкол гілки виконавчої влади в країні: з одного боку є прем’єр-міністр, котрий опирається на парламентську більшість, з іншого – президент, який користується підтримкою судової системи та контролює спецслужби. Вуличні протестувальники, іноді відверто, на боці останнього. 

Це окреслює одну особливість румунських протестів. Антиурядовий натовп не підтримує жодну конкретну політичну партію або конкретного претендента на пост прем’єр-міністра. Він просто вимагає прямого втілення антикорупційної політики. Це демонструє той факт, що люди висловлюють підтримку Національній дирекції з протидії корупції – інституції, котра відіграє ключову роль в антикорупційній кампанії. Ця особливість також робить румунські протести нетиповими, організованими інакшим чином. У них немає лідерів, єдиного послання та явної координації. Кожен може прийти та взяти участь.

Однак це не має збивати нас із пантелику, бо на задньому плані завжди ховається класова політика, і ці протести не є винятком. Якщо змальовувати картину широкими мазками, мобілізація проти уряду була також мобілізацією проти його економічної політики. Соціал-демократи підвищили пенсії та мінімальну заробітну плату, зменшили податки для найбідніших верств населення та підвищили (хоч і зовсім слабко порівняно з потребами) витрати на соціальне забезпечення. Ці заходи вони повинні врівноважити переглянувши систему оподаткування. Особливо це стосується скасування пропорційного оподаткування та збільшення оподаткування корпоративних прибутків та найбагатших верств населення. Люди, котрі вийшли на вулиці, переконані, що цього статись не повинно, оскільки зміни зачеплять їхні власні інтереси. Тому не дивно, що корпоративні працівники (а особливо їхні боси) були присутніми на протестах. У Бухаресті деякі компанії пропонували своїм працівникам додаткові вихідні, щоб ті мали змогу залишитись протестувати на ніч. Журналісти та медіаексперти, які в минулому вже засуджували соціальні заходи уряду як безвідповідальне витрачання грошей, також приєднались і додали свої повідомлення проти уряду. Враховуючи цей контекст, недивно, що протестувальники швидко перейшли від конкретної вимоги стосовно конкретного указу до відставки новопризначеного уряду в цілому.

Рішення уряду видати указ було необдуманим, непотрібним і нерозумним. Воно могло мотивуватись політичним розрахунком, промахом або і тим, і іншим. У будь-якому разі, через нього класові конфлікти знову виявились невидимими за антикорупційною повісткою.

Яким цей протест є у порівнянні з попередніми? Протест проти проекту Рошія-Монтане більш-менш складався зі спільного фронту проти того, що сприймалось як ідеальне поєднання інтересів глобального капіталу та місцевих корумпованих політиків. Цей зв’язок, який артикулювався не в критичних, але в націоналістичних термінах, був другорядним по відношеннню до того, що під час протестів мали місце важливі (хоча й безрезультатні) дискусії стосовно місцевого капіталізму та природи корупції. Протести в листопаді 2015 року були в цьому сенсі кроком назад, оскільки вони відбулись як сліпа реакція на трагедію, в результаті котрої загинуло 64 людини. В трагедії звинуватили корупцію, але це було спрощення, покликане уникнути загальнішої картини – недостатнього розвитку та дерегуляції капіталу. Цьогорічні ж протести – зовсім інша справа: вони сигналізують про кризу всередині владної верхівки та про зміни політичного ландшафту. Вуличні протестувальники не намагаються запропонувати політичне представництво для своїх вимог. Вони просто хочуть прибрати уряд зі шляху, аби дозволити  безперешкодний рух боротьби з корупцією. Згадувані вище класові протиріччя зробили протести більш масштабними, і можна бути впевненими, що соціальні протиріччя збережуться й надалі. 

Перекладено за: Krytyka Polityczna