Широко анонсоване урядом Гройсмана підняття мінімальної заробітної плати до 3200 грн. було сприйняте в суспільстві неоднозначно — з недовірою і побоюваннями. По-перше, нічого хорошого від влади українці не очікують у принципі. Антирейтинг будь-якого політика — особливо того, хто перебуває при владі, а не в опозиції — майже завжди суттєво перевищує рівень довіри до нього. А по-друге, як передрікали багато експертів, таке безпрецедентне підняття мінімалки мало б призвести до чергового стрибка інфляції, повністю знецінивши збільшені доходи громадян. Що ж, після чотирьох місяців, прожитих із новою мінімальною зарплатою, можна сказати: ні суттєвого покращення рівня життя, ні економічного краху не сталося. Ситуація, як завжди, комплексна, і на людях різних професій та суспільних прошарків позначилася по-різному.

Для Андрія, молодого вчителя історії та права в одній із київських шкіл, підняття стало приємною, але малозначимою надбавкою до платні в 5000 грн., яка становить тепер 5500 грн. За такі гроші, каже Андрій, вижити у Києві молодій людині, яка нещодавно переїхала з Криму, майже неможливо. Тож школа і позашкільні заняття з дітьми (неоплачувані, до речі) хоч і займають переважну більшість часу, але достатнього заробітку не дають. Гроші доводиться заробляти деінде. Так, Андрій працює у правозахисній організації, а влітку — вихователем у дитячих таборах, що дає можливість забезпечувати себе на наступні 9 місяців. Так само чинять і інші вчителі, підпрацьовуючи репетиторством. На якості викладання це позначається, визнає Андрій, хоча у роботі з дітьми принципу «як платять, так і працюю» намагається не дотримуватися.

Проте якщо для вчителів підняття мінімалки змінило мало що, для батьків воно стало сигналом, що можна вимагати від них більш інтенсивної роботи. «Ви більше отримуєте — значить, маєте більше давати нашим дітям, кажуть мені батьки. Виділяйте більше особистого часу, — розповідає Андрій. — А я і так постійно витрачаю свій особистий час, щоб ходити кудись разом із дітьми: в музей, кінотеатр чи поїхати в інше місто. Це при тому, що, за законом, моя робота як класного керівника закінчується о 15 годині».

Як і вчителям, з нового року заробітну плату підняли і співробітникам Академії наук України. Проте, як і для вчителів, це підняття для них виявилося лише приємним доповненням на тлі системних проблем галузі. Зарплату науковцям піднімають не вперше, але в минулі роки це скоріше ускладнювало ситуацію, бо не супроводжувалося збільшенням зарплатного фонду. Так, у 2016 році підняття зарплати співпало з рекордним скороченням видатків на науку — замість 1,7% ВВП, передбачених законодавством, з бюджету виділили 0,2%, яких не вистачало навіть на базові потреби Академії. Тоді майже кожен інститут постав перед вибором: звільняти співробітників і платити тим, хто лишився, повні ставки, чи переводити людей на 0,5-0,25 ставки, лишаючи повний штат. «Ми постійно потрапляємо “на виделку”, коли заробітну плату підвищують, а фінансування лишається колишнім або підвищується менше, ніж це необхідно для забезпечення нових зарплат», — розповідає Ігор Дзеверін, завідувач відділу Інституту зоології імені І.І. Шмальгаузена НАН України. Але зараз ситуація, за словами Ігоря Дзеверіна, дещо покращилася, і зарплати піднялися. Нині середня платня в інституті біології становить близько 5000 грн., хоча й суттєво різниться в залежності від посади.

Ті, для кого підняття мінімальної заробітної плати дійсно щось змінило, переважно працюють у найменш оплачуваних професіях. Це люди, які справді отримували мінімалку за свою працю, якою б важкою вона не була. До них належать жінки на швейних фабриках, де в рамках свого дослідження побувала соціологиня Оксана Дутчак. Фабрики, на яких вдалося поспілкуватися з робітницями, розташовані в чотирьох різних областях України і переважно орієнтовані на виробництво одягу для відомих західних брендів. Хоча бувають і державні замовлення — переважно для армії. Швачки працюють на підрядній формі оплати праці і у «гарячий сезон», коли замовлень вистачає, за місяць можуть заробити до 5000-6000 грн. Щоправда, з великими і незаконними перепрацюваннями.

У «низький сезон» на фабриках виплачують мінімалку мінус податки, що в середньому по 4 підприємствах становить 2780 грн. нетто. Але навіть така сума більша, ніж те, що вони отримували у попередні роки. А у структурі скромних доходів працівниць збільшення зарплати майже в два рази — це суттєві кошти. Адже виживати при такій платні вдавалося виключно за рахунок власного городу та державних субсидій. «Були люди, які казали, що раніше вони отримували 1500 грн. Самотня мати, у якої 7-літня дитина, отримує 1500 грн., 300 з яких вона витрачає на дорогу з села у місто. Такі речі як похід у кафе, кіно чи поїздка на відпочинок для цих людей практично не існують», — переповідає Оксана Дутчак. Також дослідники зафіксували випадок переведення жінки на півставки через небажання адміністрації виплачувати їй оновлену мінімалку у повному обсязі. Але такий випадок був скоріше поодиноким і не стосувався швачок.

Зі зростанням мінімалки підтягнулася і заробітна плата технічного персоналу на фабриках, досягнувши рівня платні кваліфікованих швачок у «низький сезон», що стало причиною невдоволення самих швачок. Схожа ситуація склалася і у невеликому селі Калинівка Донецької області, де люди давно перестали просто жити, а навчилися виживати. Велика частка жіночого населення села працює медсестрами, санітарками та прибиральницями в будинку-інтернаті для психічно хворих. Для санітарок, працювати якими, зважаючи на велике навантаження і маленьку зарплату в 1300 грн., охочих особливо не було, підняття мінімалки до 3200 грн. стало дійсно суттєвим. Щоправда, зрівняння їхньої зарплати з зарплатами кваліфікованих медсестер також створило внутрішню конфліктну ситуацію.

Для чоловічого населення Калинівки, переважно зайнятого на шахті, говорити про якісь зміни не доводиться. Їхній дохід залежить не від мінімальної зарплати, а від видобутку і продажу вугілля. Тим же, хто вийшов на пенсію, за Законом «Про престижність шахтарської праці» передбачена висока пенсія у розмірі 80% від середньої зарплати і не менше трьох прожиткових мінімумів. Але реалії важкої шахтарської праці такі, що більшість гірників ідуть на відпочинок, маючи серйозні захворювання, і їхні відносно високі пенсії йдуть на лікування.

Є й інші проблеми. Підняття мінімалки обернулося для мешканців села, а особливо тих, хто не знайшов собі роботу в його околицях і змушений щодня їздити у місто, підняттям цін на транспортні послуги. Приватні перевізники, мотивуючи це рішенням уряду, самовільно підняли ціни з 30-40 до 60 грн. за проїзд в один бік. Підняттям мінімальної зарплати, а отже, «зростанням платоспроможності» пояснюють і ріст цін у сільських магазинах. Тож реального підвищення життєвих стандартів у Калинівці так і не відбулося.

Найменше реформа торкнулася приватного сектору. Бізнес уже давно навчився «підвищувати ефективність» шляхом «оптимізації витрат», тож передбачене збільшення зарплатні просто перерозподілилося між «білою» зарплатою та «конвертом» у новій пропорції. Менеджерка Віка працює у столичній інноваційній компанії за мінімальну ставку та відсоток від продаж. І якщо раніше за бухгалтерськими документами співробітники отримували близько 2000 грн., тепер ця сума зросла до 2500 тис. — але на кінцеву зарплату, що на підприємстві починається від 5-6 тис., це не вплинуло. Питання про її підняття у компанії навіть не озвучували. «Ми навіть звернулися до бухгалтерії, але нам відповіли, що це справа директора, йому податки платити. Дали зрозуміти, що краще сюди не лізти, і що простіше буде підняти нам відсоток, ніж офіційну заробітну плату», — розповідає Віка.

Виробниче підприємство, в якому працює Олександр, не таке успішне. За офіційною бухгалтерією працівникам закривають мінімалку, тоді як реальна платня може бути як нижчою, так і вищою — її видають з розрахунку 250 грн. за день. Якщо у розпал будівельного сезону бригада Олександра працювала через тиждень, заробляючи по кілька тисяч на місяць, у зимові місяці більшість співробітників ідуть у неоплачувані відпустки, і навіть про мінімалку не йдеться. І хоча поденна ставка Олександра не змінилася, але підняття мінімальної зарплати викликає у нього скоріше нарікання. Він жаліється, що тепер підприємство, справи у якого і без того йдуть не найкраще, змушене сплачувати податок вже не з 1600 грн., а з 3200, що може ще більше погіршити його становище.  

Підбиваючи підсумки такого (звісно, нерепрезентативного) дослідження, можна сказати, що на життя більшості робітників реформа вплинула слабко або не вплинула взагалі. Мінімальна заробітна плата до початку 2017 року була настільки мізерною, що її збільшення навіть у 2 рази до суттєвого зростання доходів населення не призвела. У виграші залишилися хіба що найбідніші робітники та робітниці, які справді отримували мінімальну зарплату. Правда, вони і зараз перебувають майже на межі абсолютної бідності, визначеної Всесвітнім банком як життя на 1,9 долара в день. Для інших підвищення стало несуттєвим доповненням або й зовсім потонуло у перерозподілі між офіційною і неофіційною зарплатами.

Не сталося і інфляційного колапсу, яким нас активно лякали неоліберальні економісти. Індекс інфляції за перші 4 місяці 2017 року становить 4,9%, що практично нічим не відрізняється від попереднього року, а споживчі ціни, згідно з даними Міністерства фінансів, суттєво зросли лише на електроенергію (28,1%), фрукти (19,2%) та овочі (26,2%), що не пояснюється інфляцією. Але сам факт начебто зростання купівельної спроможності населення призвів до самовільного підняття цін, що особливо помітно у таких чутливих регіонах, як Донецька область.