Площу Таксим та проспект Незалежності у Стамбулі захопили туристи з селфі-палицями. Вуличні торговці, ці екзотичні павичі, розгорнули перед ними свої крамниці. Попри виснажливу спеку, чорний колір тут оголошено модним: усюди пливуть мусульманки в задушливих паранджах та чадрах.
Кемалістську, секулярну та проєвропейську Туреччину тут потісняють консерватори. Фестиваль традиційних ремесел наглядає за парком Гезі — символом протесту у Туреччині ще з 2013 року. Тоді хвилі Арабської весни досягли й турецького берега, перетворивши країну сонячного олл-інклюзіва на поле битви між чинною владою та громадянами, незгодними з авторитарним режимом Ердогана.
Сьогодні тут інші барикади — з екскаваторів та тротуарної плитки. Повільно і наполегливо будівельники перекладають кожен сантиметр дороги, по якій вже кілька років як не проходять марші рівності. Тут більше ніхто не робить акції за права людини. Заборонено: в країні режим надзвичайного стану. Під прикриттям євроремонту — зміцнення фасаду влади.
Товариші
Недалеко від площі Таксим, у щільній сітці вулиць району Бейоглу з кав’ярнями та сувенірними крамничками на кожному розі, раптом натикаєшся на заклад Kolektif 26А. Назва, обведена колом, червоні та чорні кольори — символи анархістів. Звичайний турист сміливо зайде, подумавши, що для нього створили ще одну розвагу, кав’ярню з родзинкою. Але його очікування не справдяться, і, скоріше за все, він швидко втече: в меню немає традиційних для Туреччини кебабів або «сіфуду», тільки вегетаріанські страви. Не можна тут замовити і всюдисущу колу — в цій кав’ярні її сприймають як символ споживання та капіталізму. Тому сюди ходять тільки свої, хто в темі — переважно молоді політично активні турки.
На Таксимі кав’ярня 26А з’явилася ще у 2009 році. Тоді кілька «незалежних індивідів» задумали її як альтернативу капіталістичному способу заробітку. Надихнулися прикладом Європи і США, де анархісти тоді активно практикували колективну економіку. Як це працює? Керують закладом спільно, зарплатні немає — всі, хто працює тут, беруть необхідні суми з прибутку. На зміни записуються за бажанням та за потребами. Визначення потреб — важлива частина діяльності колективу.
26А — також і політичний стейтмент та пропаганда способу життя анархістів. Про політику тут нагадує все, аж до вегетаріанського меню. На стінах — плакати з демонстрацій, листівки, поруч з баром — стійка з анархістськими брошурами і газетами, над входом — чорно-червоний прапор федерації анархістів Іберії. У приміщенні кав’ярні відбуваються політичні дискусії, активісти готуються до акцій протесту.
На кухні сьогодні Едже, а Ільяс приймає замовлення, розносить їжу. З меню я обрала собі каву та фірмовий кекс із маком — смачно.
«Після протесту, що почався в парку Гезі, ми всі захотіли брати участь у політиці», — говоримо з 23-річним Ільясом і 22-річною Едже про те, як вони вирішили стати анархістами.
Коли почалися протести на Таксимі, Едже було 17 років. Після поліцейського розгону табору протестувальників, до яких долучилася дівчина, вона переконалася в необхідності «самоорганізації». «Я побачила, як тоді поліція жорстоко б’є людей. Ми не маємо жити в державі, яка вбиває», — каже Едже. Відтоді вона членкиня анархістського руху, товаришка.
Ільяс у русі тільки два роки. Приїхав до Стамбула з Ізміра. «Я бачив, що турецька держава несправедливо ставиться до курдів, революціонерів. Бачив, як загинули шахтарі в Соме. Тому я почав цікавитися анархізмом, і так зустрівся з Kolektif26а, — розповідає хлопець. — Ми відчуваємо злість. Ми хочемо боротися з державою, капіталізмом, військовими», — додає він.
Поступово кав’ярню наповнюють відвідувачі, тому він та Едже повертаються до роботи. Але я отримую «пропуск» далі: вони по телефону домовляються про зустріч із їхніми іншими товаришами.
Нові Махно
У салоні парома, яким добираюся до району Кадикьой на зустріч з анархістами, величезні плакати нагадують, що в Туреччині рік тому стався путч. Від попередніх спроб перевороту цю відрізняє те, що вона вперше не вдалася. В історії Туреччини (яку тепер переважно пише Реджеп Таїп Ердоган, зменшуючи авторитет Кемаля Ататюрка) це легендарна і героїчна сторінка. Але все інакше для 50 тисяч заарештованих та 140 тисяч звільнених з роботи за звинуваченнями у зв’язках з Фетхуллою Гюленом, якого Ердоган назвав організатором путчу. Під зачистку потрапили не тільки військові та поліція, а й бізнесмени, вчителі, юристи, правозахисники та журналісти. Арешти тривають досі.
Сюди, до Кадикьой, азіатської частини Стамбула, перемістилося політичне життя міста з європейського берега, району Бейоглу.
Якщо Бейоглу заправляє AKP — Партія справедливості та розвитку Ердогана, то Кадикьой — вотчина опозиції. Керівництво муніципалітету — з представників Республіканської народної партії, CHP, основної суперниці Ердогана в парламенті. У липні цього року, вперше після протестів на Таксимі, CHP змогла влаштувати масштабну акцію опозиції — марш від Анкари до Стамбула. Сотні тисяч людей приєдналися до протесту проти Ердогана, скандуючи: «Ми вимагаємо справедливості!».
Весь Кадикьой розмальований графіті з іменами Нуріє Гулмен і Семіха Озакча — викладачів, які стали символом жорстких ердоганівскіх чисток. Щоб повернути собі роботу, вони вирішили влаштувати голодування, яке триває вже 6 місяців. Побоюючись масових протестів на підтримку вчителів, уряд заарештував Нуріє та Семіха, але вони не припинили голодування навіть у тюрмі. В Анкарі відбувається судовий процес, у якому викладачів звинувачують у причетності до терористичної організації.
У Туреччині проходять акції протесту на їх підтримку. У Стамбулі — щоп’ятниці під оперним театром у районі Кадикьой. Понад сотня людей збираються там з плакатами і фотографіями Нуріє та Семіха, скандують їхні імена. У відповідь на спроби жорсткого поліцейського розгону акцій анархісти, які також беруть участь у цих протестах, розмалювали весь район графіті з іменами викладачів.
Між поліцією й активістами анархістського руху завжди напружені стосунки. За іронією долі, 26А розташована неподалік від поліцейської дільниці. Біля входу та на вулиці завжди чергують кілька поліцейських з автоматами.
За минулий рік поліція блокувала кав’ярню 26А шість разів під різними приводами: проведення міжнародних спортивних змагань у сусідній будівлі, перевірка перед акціями 1 травня тощо. Іноді це просто провокація: поліцейські заходять попити чай, знаючи наперед, що тут їх не будуть обслуговувати. Тому в русі є свої юристи — вони завжди присутні під час розмов із правоохоронцями. Якщо активістів ув’язнюють, ці юристи ведуть їхні справи.
«Одного разу вони можуть закрити нас, але ми готові до цього. Значить, відкриємо ще одну кав’ярню. Тому що це не тільки бізнес, а взаємини між людьми», — пояснює мені Хюсейн (32 роки), один із засновників сучасного анархістського руху в Туреччині.
Ми з ним сидимо в глибині кав’ярні Kolektif 26A, яку відкрили в Кадикьой у 2011 році в результаті розширення колективної економіки анархістського руху. Анархісти вважають, що цією моделлю колективної праці вони зробили «тріщину в капіталістичній системі».
Хюсейн має палаючий погляд та густу бороду, як у революціонера Кропоткіна, ім’я якого часто звучить у нашій бесіді, часом схожій на лекцію про анархізм.
«Держава обрала насильницькі методи. Вони кидають людей за ґрати, мобілізують фашистські групи», — каже про ситуацію в країні Хюсейн.
Для нинішнього режиму в Туреччині анархісти придумали назву «терорократія». «Демократія — гарна маска для держави. Але зараз навіть ця маска державі не потрібна. Їм потрібно насильство, щоб показати людям, хто тут головний», — пояснює Хюсейн і додає, що в Туреччині не унікальна ситуація, весь світ відчуває на собі вплив націоналізму і популізму.
У Туреччині анархісти критикують не тільки ердоганівську Партію справедливості і розвитку, але й опозицію, яка, на їхню думку, відгородилася від простих робітників, фермерів — в основному консервативних, — зосередившись лише на світських, привілейованих виборцях. А також використовувала Таксим у своїх передвиборних цілях. На думку Хюсейна, справжня опозиція має зосередитися на організації пригноблених людей, допомагати їм, а не ділити їх на «за Ердогана» та «проти». Хюсейн частково критикує і сам себе за втрачені після таксимських протестів можливості: «Ми не змогли тоді мобілізувати вуличний протестний рух».
Щоб доносити свої ідеї до людей, анархісти видають газету «Мейдан». Хюсейн — головний редактор. Новинні редакції є в Стамбулі і на південному сході Туреччини, регіоні з переважно курдським населенням. У грудні минулого року Хюсейна засудили до 15 місяців ув’язнення за його статті про загострення ситуації з курдською меншиною в Туреччині у 2015 році. Анархісти критикують владу за введення режиму надзвичайного стану в курдських районах, зіткнення між курдами та силовиками, в результаті яких загинули та були поранені сотні людей. Він готується опинитися за ґратами в наступному році. Статті в «Мейдані» суд визнав «терористичною пропагандою».
6 місяців тюремного ув’язнення, швидше за все, чекають на ще одного товариша — 21-річного Зейнела. За поширення газети «Мейдан» на вулиці. Поки його справа перебуває на стадії апеляції. Якщо адвокати програють, то, за законом, у нього буде можливість заплатити штраф приблизно у 3000 турецьких лір (840 доларів). Але, найімовірніше, анархісти не підуть на це: надто велика для них сума.
Серед учасників руху є загиблі — у результаті терористичних атак в Туреччині, яких за останні два роки було майже 30. Двоє анархістів загинули в 2015 році в Анкарі, після вибухів під час маршу «За мир та демократію», який організували профспілки, правозахисні та прокурдські групи. Трагедія тоді забрала життя 103 людей. На честь загиблих товаришів анархісти створили бібліотеку, де на стінах висять їхні портрети.
«Так, у нас важке життя. Але якщо порівняти з людьми, які живуть у капіталістичній системі, то вони страждають більше. У нас є можливість балансувати: так, ми стикаємося з труднощами, але ми можемо збиратися разом, сідати за спільним столом, ділити їжу. І це робить нас усіх сильнішими. Ми не боїмося цих труднощів. Ми почуваємося більш вільними», — запевняє мене Хюсейн.
Kolektif 26A заснувала невелика група однодумців, студентів і робітників. Тепер це 50 товаришів, «індивідів», які змогли змінити розуміння анархізму в Туреччині.
«У період, коли ми познайомилися з анархізмом, люди здебільшого думали, що анархісти — це довговолосі хлопці, які носять чорне і розбивають вікна банків. Анархізм був дуже маргіналізований. Ми тоді лише приходили на збори час від часу, протестували проти чогось, у нас була своя музика. А ми хотіли побудувати інший анархізм, організований», — розповідають учасники руху, який тепер представлений кількома політичними групами. Це DAF (Революційна анархістська дія), Anarchist Woman (жінки-анархістки); High School Anarchist Action (студентський рух). У анархістів з’явилось приміщення для штаб-квартири. У кав’ярні вони більше не ночують: живуть у комунах в одному з робочих кварталів Стамбула. Створилися сім’ї та народилися діти — нове покоління анархістів. Найменшому — 6 місяців. Вони вірять у те, що зараз готують підґрунтя для соціальної революції.
«Можливо, хтось із наших дітей виросте турецьким Махно або Еммою Ґолдман (відома американська анархістка і феміністка)», — напівжартома каже Хюсейн.
Тому що жінки
Ми сідаємо за стіл разом, щоб розділити їжу. Один із товаришів нарізав у велику миску ароматну диню. З полиць, де зберігається провіант для кав’ярні та комун, дістали хліб.
Я у штаб-квартирі руху, розташованій недалеко від кав’ярні 26А в районі Кадикьой. Бачу знайомі обличчя — Едже, Зейнела.
«Наше життя таке: вранці я офіціант, по обіді я йду на демонстрацію, а ввечері пишу статтю в газету», — жартує Зейнел.
За трапезою ми говоримо про ісламізацію, яка посилилася в Туреччині з приходом Ердогана до влади.
«У Туреччині у жінок необхідність боротися з системою з’являється уже просто тому, що ми жінки. Ми народилися в патріархальному середовищі, в консервативній культурі», — каже 38-річна Чігдем, засновниця групи Anarchist Woman.
Ціль групи — зробити проблеми жінок у Туреччині головними на порядку денному. Проблем безліч, із них найактуальніші — вбивства честі, дитячі шлюби, часткова заборона абортів, спроби уряду пом’якшити законодавство щодо ґвалтівників. Anarchist Woman проводить акції протесту, організовує кампанії на підтримку жінок, які потрапили в біду.
«Вся турецька політична історія має хвилеподібний характер: іноді репресії наростають, іноді послаблюються. Але якщо ми говоримо про боротьбу жінок, то вона стає сильнішою», — вважає Чігдем, незважаючи на те, що уряд Туреччини дедалі більше насаджує ісламістські правила.
У результаті популяризації консерватизму покривати голову стали навіть маленьким дівчаткам, школяркам. У Стамбулі з’явилися цілі райони, де жінка без хустки може відчути себе незатишно — наприклад, у районі Фатіх. З іншого боку, мусульманам є що заперечити: з приходом Ердогана, який у 2013 році скасував заборону Кемаля Ататюрка на носіння хустки в публічних місцях, дівчатка з таких традиційних сімей отримали можливість відвідувати школи.
Едже, яка сидить разом із нами, також членкиня групи жінок-анархісток. У неї є власний приклад нерівності жінок в Туреччині — її мама Бірсен. У всімдесятих Бірсен була активісткою соціалістичного руху. Але узявши шлюб із консервативним мусульманином, була змушена залишити активізм. Сім’я поїхала з великого міста, Бірсен народила 8 дітей, та ще й весь цей час працювала. Зараз, коли жінці за шістдесят і діти виросли, вона вирішила продовжити боротьбу за права жінок і підтримати свою дочку Едже. Жінка знову ходить на акції протесту, хоч і не є частиною анархістського колективу.
Едже знайомить мене з мамою Бірсен та з однією зі своїх старших сестер. У кав’ярні 26А ми п’ємо чай із традиційних турецьких скляночок.
«Іноді перевіряю, як там моя донька», — жартує Бірсен, коли я питаю її, чому вона ходить на протести. Жінка встигла понюхати сльозогінного газу — як у часи своєї молодості, так і зараз. Але каже, що однаково Ердогана не боїться.
Хоча Бірсен уже на пенсії, вона продовжує працювати. Викладає англійську для людей від 50 років і старших у клубі муніципалітету. На заняттях обговорюють, серед іншого, і політику. Її студенти — переважно кемалісти, вони проти Ердогана.
— То хто ж підтримує його?! — дивуюся я.
— Такі, як мої друзі, — каже сестра Едже. — П’ють, займаються сексом до весілля, не моляться, не ходять в мечеть, але підтримують Ердогана! Через гроші. Вони не підтримують ідеї, вони не знають ідеології, їм начхати на політику.
Молода жінка мешкає зараз у Франції. Зі своєю вищою освітою в сфері IT дівчина не змогла влаштуватися на роботу вдома, тому поїхала за кордон. Там працює в будівельній компанії. Каже, що буде повертатися до Туреччини, тому що любить свою країну. Хоча зізнається, що у Франції краще життя: там дотримуються прав людини, прислухаються до громадян.
Питання безпеки
Політичне життя Бейоглу поступово заглиблюється в підпілля. Офіси партій переносяться на протилежний берег, на анатолійську частину Туреччини. Муніципалітет дбайливо затер політичні графіті на будівлях уздовж проспекту Незалежності. Тільки кілька написів «EVET» («Так»), котрі пропустили комунальники, нагадують про референдум, який відбувся у квітні та змінив конституцію Туреччини на користь президента.
«Вам обов’язково треба подивитися наш туалет!» — радить мені бармен в одному з барів поблизу Таксима. В кабінках бачу стіни, густо списані політичними меседжами. Це ще один із небагатьох опозиційних закладів, що залишилися в цьому районі. Бар недавно відновив свою роботу після того, як поліція закрила його на шість діб. Причини завжди формальні: перевіряють надколоті склянки, або вимагають сертифікат про дезінфекцію, або не подобається, що столики виносять на вулицю. Одного разу поліцейські знайшли райдужний прапор, — каже мені бармен, — зірвали його і викинули. А працівникам бару нагадали, що тут Туреччина, тут тільки один прапор, одна країна, одна мова і релігія.
«Працювати в барі — це вже політика, — каже чоловік, який просить не називати його імені з міркувань безпеки, — тому що ми не такі, як вони. Ми робимо заборонені з їхньої точки зору речі, харам».
«Якщо ти з ними в натовпі, до тебе нормально ставляться. Але якщо ти інакший — п’єш пиво, палиш траву, живеш із дівчиною — це означає, що ти інакша людина. Це робить тебе ворогом. Я це відчуваю по собі», — додає бармен. Він не активіст, але ходить на протести, щоб випустити пару, свою злість.
Таксим та проспект Незалежності в останні два роки затьмарені страхом очікування чергового теракту. На цей Новий рік у район звезли безпрецедентну кількість поліцейських, щоб запобігти можливій трагедії. Але теракт однаково стався — тільки в іншому районі міста. В результаті стрілянини в нічному клубі Рейна в районі Бешикташ загинули 39 осіб, а 70 отримали поранення. Відповідальність за теракт взяла на себе Ісламська держава.
І цього спекотного літа на проспекті та площі підвищена концентрація поліцейських. Крім правоохоронців у формі, є багато в штатському. Від туристів їх відрізняють рації в руках.
В останній день перед від’їздом натикаюся тут на протест. Невеликий клаптик проспекту біля чергового торгового центру обгородили поліцейськими турнікетами. В автобусах, що припарковані поруч, сидять поліцейські. Деякі поліцейські стоять на вулиці, в бронежилетах, озброєні автоматичною зброєю. «О боже, що тут відбувається!» — вигукує, проходячи повз поліцію, якась туристка з Британії. Тим часом кілька активістів розгортають плакат усередині загороди — щось із Кемалем Ататюрком. Несміливо підходжу ближче, цікавлюся, з якого приводу протест.
— Ми проти змін у програмі освіти! Уряд вирішив скасувати вивчення теорії еволюції в школі, а також додати в програму концепцію джихаду, — пояснює мені чоловік середнього віку. Він протягує мені руку, вітається. У нього гарна англійська.
— Чому тут стільки поліції? — питаю.
— Для безпеки, — заспокоює він.
Безпекою в Туреччині сьогодні виправдовують багато: продовження надзвичайного стану, арешти, зачистки противників влади. Тим часом країна, яка завжди витончено балансувала між заходом і сходом, втрачає рівновагу. Це констатував і президент Єврокомісії Жан Клод Юнкер, який цього вересня заявив, що «не допускає можливості приєднання Туреччини до ЄС в осяжному майбутньому».
Текст написаний у рамках проекту Black Sea Trust for Regional Cooperation, у партнерстві з ГО «Львівський медіафорум».