У пошуках аури: образ рейву в «Бурсі»

Розплющимо очі і відчуємо те, що ми не бачимо

Жорж Діді-Юберман

У рамках Київського Інтернаціоналу — Київської бієнале 2017 у галереї BURSA було представлено першу виставку у цьому просторі. Галерея є частиною однойменного концепт-готелю, рейвова тематика якої стала кроком до формування певного ком’юніті, закріпивши за ними новий прихисток на культурній мапі Києва. Силу образів перебиває яскравий інтер’єр, у просторі якого не відчувається атмосфера wild new east — на відміну від архітектури неомодернізму, що стала майданчиком для інших цьогорічних бієнальних проектів.  З одного боку, рейв є самостійною подією, що не потребує додаткової артикуляції мовою мистецтва, але куратор запрошує буквально спуститися в андеґраунд і познайомитися з вечірками, не відвідавши їх і навіть не побачивши.

Популярність рейв-культури в різних точках світу була і є дзеркалом кризових та перехідних моментів. У 1990-х роках її поява стала реакцією на політичні, економічні й технологічні зміни. Період перших вечірок перетнувся з розвитком Інтернету, що  спрямувало музичний та загальноестетичний вектор рейвів у бік футуристичного, в той час як сучасні неорейви в посткомуністичному просторі є радше спогадом, який переозначує аналогово-цифровий гібрид медіумів¹Якщо в 1990-х, у часи перших рейвів, мода на технічні носії рухалась від аналогового … Continue reading. Виставка DANCE DANCE DANCE, яку курує Сергій Климко, у рівній мірі висвітлює і політичний контекст, який є тим повсякденням, в опозиції до якого виникає необхідність у «тимчасовій автономній зоні», де воля до смерті заміщується еротичною «волею до життя», якою є рейв.

Представлений gesamtkunstwerk²Спільний твір мистецтва. насичений кров’ю, криками, пострілами й вибухами, що неминуче перегукується із напругою в українському суспільстві, де рейв не позиціонується як знеболювальне, а є частиною кризи.

Виставка зустрічає відвідувачів двома відеороботами, котрі сприймаються як своєрідна прелюдія до дійства. На перший погляд, непідписане відео з YouTube постає контробразом до рейвової (суб)культури, в якому футбольні фанати з українськими прапорами та забороненими для футбольної спільноти прапорами УПА водночас задають добре знайомий рейву афективний ритм. Друге вступне відео Романа Хімея та Яреми Малащука презентує постановочні перекури моделей категорії Б, які представляють київську рейв-сцену.

Локативна логіка виставки, що охоплює 5 кімнат, є довільною. Проте, мабуть, першою відвідувач знаходить кімнату «слів і речей», де він упевнюється, що в галереї презентовано очікувані елементи contemporary art. Інсталяція художниці Марії Городецької «Після рейву» продовжує вибудувану лінію показу сліду вечірки, а не її прямого образу, який дотримується постійної відстані від погляду.

«Викрадачі дротів» Анни Рочнової являють собою підсвічений об’єкт, цього разу у чорному просторі-кубі (black box), що передає притаманний вечірці колір ночі. У центрі кімнати підвішено за три кути матрац із металевого дроту. Такий нічний елемент є нічим іншим, як підкладкою, і метафоризується зі словом «субкультура».

Площина металевої сітки унаочнює текстуру ритмічного, у рівних клітинках вбачається візуалізація репетативності бітів техно або матеріальне втілення дигітальних віджейських рядів на вечірках. Глядач може ходити довкола і бачити повторення мотиву щоразу під іншим кутом. Перекладаючи слово «tact» з латини, ми отримуємо дотик: у роботі, видається, якраз і відбувається гра тактильного і візуального, або невидимого, в якій з тавтологією можна «доторкнутися до такту».

Відеоробота «Лавини» Кирила Савченкова, змонтована в аматорській YouTube-естетиці, наздоганяє фрагментами роликів з гарячих точок в Криму, від медійної репрезентації яких український глядач втомився. Артист змальовує дві реальності: культури військових та скейтерів, чия (суб)культура  є зазвичай політично неангажованою. У відео також вмонтовані кадри мейнстримних «коктейльних» вечірок, які після 2014 року стали неможливими. Аполонічні вечірки перетворились на діонісійські рейви, виконуючи не розважальну, а знеболювальну функцію. Колір і глянець поглинули чорнота і морок.

Якщо проглянути відео повністю, помітно, що воно складене з двох схожих частин, з двома різними анімаційними кінцівками, адже в реальності військовим конфліктам кінця немає. А те, що лише здавалося таким неможливо далеким від України, стало повсякденням. Аудіальний ряд до ролика складає оптимістичне ґелґотіння із вбудованими звуками пострілів, що нагадує заспокійливу риторику офіційного мілітаризованого дискурсу.

Заходимо до кімнати київського артиста Вови ‌Воротньова.

Як і відео Кирила Савченкова і лайтбокс із фотографією диму від пожежі Центрального гастронома на Хрещатику, для нас ця робота також про поділ на домайданову та постмайданову реальність.

Приписавши букву E до назви німецького краутрок-гурту, Вова зобразив слово «новий». Так само українці радо примальовують собі символіку ЄС, та соціальні умови вона не змінює, набуваючи суто декоративного статусу.  Ще одним елементом в кімнаті є ролик із записом виступу співця-фріка на Хрещатику у період дев’яностих або ранніх нульових. Художник запрошує нас to face the reality — зустріти поглядом «гідропарковість» українського суспільства, яке залишається далеким від ідеалізованого образу Європи.

Інтерпретуючи відомий вислів «Київ — новий Берлін» навколо цієї роботи, бібліотекар Відкритої бібліотеки красних мистецтв Михайло Богачов асоціював напис NEUE зі скривавленим простирадлом: «право першої ночі» надається Берліну, а може, і куратору виставки, який виступив організатором перших подібних вечірок у Києві в 2013 році.

‌Неоаналогові роботи Мішки Бочкарьова є ще одним висловлюванням про опозицію рейв/війна. Після модного показу нас знову зустрічають моделі категорії Б. Удавана втома і недовіра створюють ніби незіпсований неоліберальним образом wealth and health вираз обличчя; комуністична естетика, популярність якої набирає обертів на Заході, та Житній ринок, що стає незвичним тлом для молоді покоління ТРЦ, утворюють уявну ностальгію за реальністю, яку вони не знали.

Розкриваючи далі феномен рейву та його ідентичність у світі дозвілля та субкультур, можна звернутися до його перекладу з англійської, де rave позначає ірраціональне дике мовлення, марення, жорстокий рух. Подібним є перформенс «Царства» Олексія Таруца, що відбувся за участі двох акторів під час відкриття виставки та залишився в експозиції віртуально через смартфон. Компенсацією замість тут-і-зараз виконання стає нескінченно відтворювана копія.

Перформенс, який полягає у закільцьованому звірячому гарчанні двох молодиків, що переходить у вербальне заклинання «з царства тварин до царства робітників — з царства робітників до царства тварин», доповнюють низькі баси: сабвуфер в центрі кімнати створює стереофонічний ефект, що дає можливість звуку мандрувати простором, створюючи відчуття, що тактом наповнена ніби кожна молекула повітря. Робота передає почуття британського робітничого класу в 1990-х, представники якого стояли біля витоків рейв-культури. Така форма унаявнює «соціальне потворне» пригнобленого пролетаря, про якого пише Теодор Адорно в «Естетичній теорії»³Появу категорії повторного Адорно пов’язує з доступом робочого класу до … Continue reading. Молодики у перегуку озлоблених криків є тими двійниками, що відсилають до дзеркального як моторошного і демонічного відлуння. Таким жорстоким театром стає і сам рейв, який промовляє те, що замовчується в суспільстві, виявляючи свій спротив через ритуал.

Фото надав куратор виставки Сергій Климко.