26 січня Сейм Польщі ухвалив законопроект, що стосується визначення злочинів українських націоналістів та українських організацій, що співпрацювали з Третім рейхом, а також можливості відкриття, відповідно до ст. 55 закону про Інститут національної пам’яті (ІНП) Польщі, кримінальних проваджень проти осіб, які заперечують ці злочини. Також закон забороняє вживати вислів «польські концентраційні табори» або ж «польські табори смерті», коли йдеться про місця масового винищення євреїв на території Польщі під час Другої світової війни. За порушення цього закону передбачено ув’язнення до трьох років.
6 лютого президент Польщі Анджей Дуда підписав цей закон і одночасно відправив його на розгляд Конституційного суду Польщі. Цей хід коментатори розглядають, як «крок назад». Адже оновлений закон про ІНП викликав чималий скандал та обурення як на внутрішній, так і на міжнародній політичній сцені. Ізраїль після прийняття закону польським Сеймом не зволікаючи відкликав свого посла, і без того слабка позиція Польщі в ЄС постала перед новими викликами. Тому заяви президента Дуди та прем’єра Польщі Матеуша Моравецького про те, що до закону про ІНП ще можуть бути внесені зміни, є спробами зупинити снігову кулю, яка була запущена праворадикальною групою у парламенті Польщі, аби відвернути увагу суспільства від скандалу довкола святкування 128-ї річниці від народження Гітлера, яке влаштували лідери неонацистської організації «Національно-радикальний табір» на фоні палаючої свастики та у формі СС.
У той час як найбільше уваги у світі було звернено на питання участі «польського народу в Голокості», інша частина закону підлила масла в польсько-українські стосунки, які протягом останніх років значно погіршилися через історичні питання. Подібний до польського Український інститут національної пам’яті вже давно проводить агресивну історичну політику, глорифікуючи бійців УПА та ставши локомотивом «декомунізації», що також передбачає можливість кримінального переслідування. Для того, щоб з’ясувати, який вплив матиме «заборона бандеризму» на різні аспекти українсько-польських відносин, на історичні дослідження подій, що пов’язують обидві країни, а також на українську меншину у Польщі, «Політична критика» звернулася за коментарями до істориків по обидві сторони конфлікту.
Сергій Гірік — кандидат історичних наук, старший викладач Національного університету «Києво-Могилянська академія»
Нова редакція закону про Інститут національної пам’яті, ухвалена в Польщі кілька тижнів тому і вже підписана президентом Анджеєм Дудою (голова держави, щоправда, спрямував підписаний документ на розгляд Конституційного Суду), викликала бурхливе обговорення одразу в кількох країнах. Можна доволі легко простежити певні подібності між ним і українським законом №2558 (так званим «законом про декомунізацію»), які передусім стосуються обмеження свободи слова.
Передусім ідеться про заборону (ст. 55а Закону про Інститут національної пам’яті в новій редакції) «публічно й усупереч фактам» приписувати «польській нації» (тлумачення цього словосполучення закон не пропонує) або польській державі «нацистських злочинів німецького Третього Райху», що підпадають під дію ст. 6 Статуту Нюрнберзького трибуналу. Ця стаття, власне, стосується будь-яких злочинів Третього Райху і його сателітів, тож настільки категорична заборона розмов про співвідповідальність «польської нації» (та ще й без чіткого окреслення цього поняття, коли незрозуміло, чи вважають польські законодавці «польською нацією» колаборантську Поліцію ґранатову) матиме наслідком ліквідацію студій про колабораціонізм цивільного населення окупованої Польщі під час війни як жанру. Додаток про інші злочини проти людства та миру, а також військові злочини може стосуватися, наприклад, участі військ ПНР у вторгненні до Чехословаччини у 1968 році або депортації українського населення у 1947-му — криміналізація публікацій на відповідну тематику матиме вкрай згубні наслідки для свободи слова взагалі.
Обмовка про те, що дія цього твердження не поширюється на наукову і мистецьку діяльність (ст. 55а, п. 3 у новій редакції) аналогічна такій самій обмовці в українському «законі про декомунізацію». Її наслідком стане перетворення судів за відповідним обвинуваченням на суди про те, чи є обвинувачений науковцем/митцем і чи здійснив він «порушення» як науковець/митець, чи як приватна особа або публіцист. Не складно передбачити, що стороні звинувачення буде нескладно знайти експертів із праворадикального середовища, які заперечуватимуть науковий чи мистецький характер незручних праць і піддаватимуть сумніву автентичність наведених у них фактів. Про те, що дозвіл наукових публікацій на ці теми з одночасною забороною популяризації результатів досліджень у масовій пресі є просто знущанням над науковцями, і говорити зайве. Вираз «публічно й усупереч фактам» у законі може призвести перетворення судового засідання за відповідним звинуваченням на керовану суддею білянаукову дискусію про обґрунтованість фактів, які наводить підсудний. Поряд із наданням Інституту національної пам’яті — за визначенням зацікавленій стороні — судових повноважень у справах про «захист доброго імені польської держави і польської нації» (ст. 53p) це неминуче призведе до криміналізації самого факту досліджень і викличе страх серед науковців щодо порушення незручних тем. Скажімо, широко знана й уважно прочитана багатьма поляками книжка Яна Ґросса «Сусіди» (написана надто легким для суто наукової праці стилем, тобто така, що не підпадає під означення вузьконаукової або «художньої») в умовах дії цього закону практично підпаде під заборону — у випадку перевидання автор буде змушений знову доводити перед судом факти, які він уже довів у своїй праці. Не кажучи вже про те, що про аналогічні випадки поза Єдвабним більше ніхто не напише зі страху перед репресіями.
Натомість додаток абзацу про «українських націоналістів і членів українських формувань, які співпрацювали з німецьким Третім Райхом» до переліку сторін, заперечення злочинів яких забороняється, є доволі-таки другорядним. Заборона заперечення злочинів — передусім убивств поляків на Волині — не означає, що забороняється писати про інші аспекти діяльності відповідних організацій. Звісно, це відверто популістський крок, але він матиме передусім політичні наслідки. Навіть книжка Володимира В’ятровича «Друга польсько-українська війна» не потрапила б під дію цього пункту — у ній же не заперечено факт масових вбивств цивільних поляків на Волині і те, що їх здійснили саме бійці УПА.
Прийняття Парламентом Польщі і підписання президентом Анджеєм Дудою доповнення до закону про Інститут національної пам’яті принесло та принесе кілька негативних наслідків у таких аспектах:
Міжнародному. Цей закон не сприяє хорошим стосункам між поляками та іншими народами, особливо євреями й українцями. Також він має негативний вплив на репутацію Польщі та її міжнародні контакти. Про це свідчать протести Ізраїлю, України, США та Франції. Складається думка, що Польща боїться відкритої історичної дискусії на тему своєї нещодавньої історії, а також і далі не прислуховується до аргументів міжнародної спільноти.
Історичному. Попри те, що закон не забороняє проведення наукових досліджень, у реальності він їх дуже обмежить. З огляду на передбачене покарання, частина науковців обмежить свої дослідження, а молоді адепти науки уникатимуть цих складних тем. Водночас будуть обмежені контакти між історикам — наприклад, польськими та українськими. Незважаючи на те, що це наукова діяльність, завжди можуть знайтися люди чи організації, які звернуться з позовом до прокуратури, а дослідник змушений буде доводити, що його слова входять до його наукової діяльності. Закон обґрунтує етноісторичний опис подій із минулого.
Суспільному. Можливість писати та говорити про ці важкі справи в медіа буде сильно обмежена. Науковці не бажатимуть виступати в ЗМІ, а журналісти — розповсюджувати і писати про нові відкриття істориків. Це стосується також свідків тих подій, особливо тих, кого скривдили деякі з поляків. Таким чином, суспільство матиме обмежений доступ до найновіших знань. З цієї причини зближення та порозуміння між народами буде дуже ускладнено. Кількадесятрічний досвід у цій царині буде відкинуто, особливо в польсько-українських стосунках. Це ще більше ускладнить проблему вшанування пам’яті жертв польсько-українського конфлікту.
Політичному. Можна припустити, що прийняття оновленого закону випливає з дочасних політичних цілей. Коли деякі польські медіа продемонстрували, що пасивність влади є дозволом на діяльність націоналістичних — ба навіть неонацистських — рухів, це так чи інакше повинно було викликати реакцію влади. З одного боку, неонацистів засудили, але з іншого — влада вирішила відвернути увагу від цієї теми за допомогою закону про Інститут національної пам’яті. Відвернути увагу вдалося, але це принесло шкоду репутації Польщі на міжнародній сцені. Йшлося також про те, щоб здобути прихильність виборців з правими поглядами і тих, хто негативно ставиться до українців.
Української меншини у Польщі. Українці в Польщі є жертвами операції «Вісла». Як тепер вони зможуть вільно говорити про свою травму? На них чекатиме покарання, так само як воно загрожувало їм у часи комуністичної Польщі, коли вони також не могли говорити правди про операцію «Вісла». Що станеться з українськими видавництвами? Публікація спогадів чи текстів про польсько-українські стосунки на сторінках часописів загрожуватиме покаранням, ба навіть закриттям часопису. Не знаю, чи можна буде публікувати спогади, та ще й ті, які стосуватимуться періоду 1925-1950 років. Свідкам тих подій затулили вуста, як і тим, хто пройшов табір у Явожні. Сприйняття українців як націоналістів посилиться. Українці в Польщі опинилися в іншій, невигідній для них реальності.
Історія навчає, що спроби законодавчого санкціонування власного бачення подій завжди, у кінцевому результаті, дають інакший ефект, ніж той, який мають на меті законодавці.
Артем Харченко — доцент НТУ «ХПІ», Центр дослідження міжетнічних відносин Східної Європи
В оцінці ситуації з українсько-польськими «історичними» непорозуміннями я є лише стороннім спостерігачем, і моя позиція сформована думками авторитетних для мене дослідників і коментаторів. Головне, з чим я солідаризуюся в цих коментарях — теза про те, що академічні дослідники мають мінімальний стосунок до цих «історичних війн». Крім того, як громадянин, я вважаю конфлікт із Польщею, як його вперто подають деякі ЗМІ, значно перебільшеним. А як історик, я думаю, що всі ці непорозуміння, значною мірою, є породженням чинних історичних політик обох країн.
При цьому мене, звичайно, більше хвилює Україна — на відміну від багатьох коментаторів, які зараз занадто переймаються ситуацією в Польщі (і далі я повернуся до цього моменту). Польське суспільство, я впевнений, дасть собі раду. В питаннях примирення з проблемними місцями власного минулого Польща та її інтелектуали пройшли довгий шлях, на який Україна тільки стає. Йдеться не лише про безліч разів згадані дискусії навколо книжок Яна Гросса, представлених на полицях польських крамниць, але і про меморіально-музейні комплекси на місцях нацистських концтаборів, роботу громадських організацій, діяльність яких зосереджується навколо історичної спадщини, тощо.
Так, історичну політику сучасної Польщі важко назвати такою, яка б відповідала цінностям демократичного суспільства. Новою віхою на шляху погіршення іміджу демократичної Польщі в очах світового суспільства стали проголосовані Сеймом наприкінці січня поправки до закону про Інститут національної пам’яті. Два основні моменти з цих поправок — участь поляків у Голокості та злочини українських праворадикалів у період Другої світової війни. Перший момент якраз і став приводом для основних дискусій. Сприйнятий як спроба ревізіонізму Голокосту, він викликав миттєву і жорстку реакцію Ізраїлю та США. В українських же ЗМІ, здається, більшу увагу приділили другому моменту. А наші «чиновники від історії» (з копії польської установи — Українського інституту національної пам’яті), фактично, підхопили гасла польських правих про нову версію закону як про заборону «пропаганди бандеризму» (до речі, з не меншим захватом це підхопили російські ЗМІ).
Спробу польських чиновників диктувати суспільству, ЗМІ, дослідникам, як саме треба трактувати ті чи інші історичні події та постаті, безумовно, слід критикувати. І це роблять, зокрема, і в самій Польщі. Так, в українських ЗМІ днями з’являлася інформація про лист польських учителів, які висловили свою громадянську позицію (і це лише один епізод). Але як оцінити те, що серед наших активних критиків Польщі є чимало відповідальних за схожу ситуацію в Україні. Незбагненним здається те, що поляків повчають люди (і йдеться передусім про представників УІНП та шанувальників його політики), які чимало зусиль доклали для прийняття законів, що створюють механізм для потенційних переслідувань «інакомислячих», які публічно таврують людей із ліберальними та демократичними поглядами, зараховуючи їх до «п’ятої колони», які всюди просувають свою «єдино вірну версію історії», намагаються просунути свій вплив на систему освіти. Для мене всі їхні намагання є чистим лицемірством, спробою втягнути українське суспільство в «історичне» протистояння.
Безперечно, реалізатори історичної політики в обох країнах, розігруючи карту ксенофобії та шовінізму, зробили вже достатньо кроків, щоб завести ситуацію у глухий кут. І очевидним виходом із ситуації, було б відсторонення від посад чиновників-провокаторів і залучення до діалогу тих, хто був би зацікавлений у нормалізації стосунків. Водночас, якщо говорити про Україну, сподівання на такий крок виглядають марними, бо місцеві «історичні» чиновники виглядають дуже зручною ширмою, коли чергова безглузда, а часом і відверто шкідлива для суспільства ініціатива (як то наступ на День боротьби за права жінок) стає предметом тривалих суспільних дискусій, відволікаючи від реальних проблем.