У рамках Міжнародного фестивалю документального кіно Docudays UA пройшов показ стрічки «Хапай і тікай» іспанської режисерки Розер Корейя. Вона — незалежна документалістка, що нині мешкає у Берліні. Розер почала свою кар’єру як відеожурналістка для каталонського телебачення, але її зацікавленість у людських історіях, що ховаються за глобальними проблемами, спонукала її самостійно продюсувати фільми і допомогла розвинути власне бачення у сфері документалістики. Її новий фільм про киргизьку традицію «ала-качуу», викрадення наречених, водночас обурює і спантеличує, адже багато людей у Киргизстані підтримують цю практику. «Політична критика» поговорила про це детальніше із самою режисеркою.

Ви працювали над численними документальними проектами для різних організацій у Лівані, Мозамбіку, Бангладеші, Кенії та Сенегалі. Вас цікавить соціальна рівність — звідси таке різноманіття тем?

Я б сказала, що мене цікавлять «соціальні проблеми» і взагалі саме суспільство. Наприклад, яким чином суспільство у країнах, де протягом якогось часу панувала тоталітарна влада, що встановила певну культуру, ментальність, політику, самоорганізовується після повалення цієї влади, щоб повернути собі культурну ідентичність.

Мене шокує те, як у ході цього процесу часом відбувається деформація традицій: реінтерпретація певного звичаю, який у результаті стає насильницькою практикою — як, наприклад, викрадення наречених, яке було колись, скажімо так, «романтичною» практикою. «Ала-качуу» (що дослівно перекладається як «хапай і тікай»), тобто традиція викрадення нареченої, у давні часи був способом для двох закоханих людей втекти від раніше домовленого шлюбу, який влаштувала родина. Звісно, це було, так би мовити, несправжнє викрадення, тому що воно відбувалося за згодою дівчини.

Так було у який період, до Радянського Союзу?

Так. У радянські часи звичай «ала-качуу» був заборонений. Сьогодні «ала-качуу» зрідка відбувається за старим стилем, а саме коли молодята бажають втекти від домовленого шлюбу або ж уникнути величезних витрат на сватання.

Проблема в тому, що під час Радянського Союзу відбулася зміна ролі жінки у суспільстві: жінки отримали можливість навчатися й виконувати роботу, яка була до цього чоловічою. Ця емансипація змінила роль жінок у Киргизстані.

І з часом всі жінки з сіл стали освічені, а чоловіки не бачили шансів зустрічатися чи одружуватися з ними. Або ж вони були просто надто сором’язливими, щоб попросити їхньої руки, тому що вважали, що освічена дівчина вже не прийме пропозицію хлопця з села. Тож чоловіки почали викрадати наречених, використовуючи викрадення як більш прямий шлях до одруження. Вони вирушали групою друзів до університету на авто і забирали дівчат назад до села. Так почалася деформація цієї давньої практики, і в останні роки Радянського Союзу та пізніше відбувалося збільшення кількості випадків викрадення.

34_kyrgyzstan_

Як ви опинилися в Киргизстані?

У 2012 році мене запросив до Киргизстану кінофестиваль, щоб представити свій короткоментражний фільм. Для мене це була перша і дуже цікава подорож. Я відкрила країну, про яку насправді нічого не знала. Тоді я вперше дізналася про практику викрадення наречених і почала про неї розпитувати киргизів. Пам’ятаю одну розмову з жінкою і моє здивування, коли вона мені сказала: «Ви не розумієте, тому що ви з іншої країни, але це наша традиція і вона не є поганою». І тоді я зрозуміла, що хочу дослідити це питання: те, як суспільство може надавати більший авторитет традиції, ніж цінностям та моральній етиці, або ж правам жінок.

Тож у 2015 році я почала своє дослідження і вирушила до Киргизстану на один місяць. Саме тоді я по-справжньому почала працювати над цим фільмом. Загалом над «Хапай і тікай» я працювала два роки, з яких три місяці провела в Киргизстані. Працювати там мені було дуже цікаво, адже там є багато суперечностей у суспільстві, досі існують залишки з радянських часів: в архітектурі, символах. Через те, що киргизи були кочівним суспільством, осілість для них стала дуже великою зміною. Радянська влада принесла їм багато змін. І зараз це суспільство є такою сумішшю: частина з них досі пов’язані з природою, легендами та забобонами з минулого, а частина — зі спадщиною Радянського Союзу.

Саме тому ви використовуєте у стрічці багато кадрів з панорамою киргизького ландшафту, а також традиційну музику? Щоб відобразити ось цю суміш жахливої архаїчної практики, радянської індустріалізації та вкоріненості людей у природі?

Так, я дуже хотіла показати весь цей культурний спадок, який і досі присутній. Можна відчути, що киргизи дотепер пов’язані з природою. А зараз вони хочуть повернути собі й традицію та культуру з усіма її елементами. Саме тому вони влаштовують фестивалі кочівників, досі грають у гру на конях «кок-бору», проводять фестиваль «Міс Киргизстан» зі сценою посеред гір, співають про народного богатиря Манаса, епос про якого став джерелом інформації про національні цінності киргизького суспільства. Все це є у фільмі.

Так вони й виправдовують «ала-качуу», бо роблять це «в ім’я традиції, з метою повернути киргизьку ідентичність».

29829621_1728037343902208_1114422558_o

Як ви знайшли героїнь свого фільму? Адже перед режисером документального фільму завжди стоїть найважче завдання — як розкрити суть своєї теми.

Я думаю, що мені пощастило, бо щойно я туди приїхала, я почала працювати з перекладачкою, і вона взяла мене з собою до села свого чоловіка. І це був найкращий доступ, який я могла отримати, тому що разом з нею знайти жінок, що постраждали від «ала-качуу», було значно легше. Ми разом відвідували домівки і проводити інтерв’ю з людьми — спочатку з жінками, а потім з родичами моєї перекладачки. Поступово ми також почали брати інтерв’ю у сусідів. Такою була перша частина моєї подорожі.

А потім я усвідомила, що хочу змінити перекладачку на перекладача, тому що тоді я могла б отримати доступ до чоловічої перспективи. Він також узяв мене до свого села,  і там, завдяки цьому чоловіку, я отримала доступ до всіх чоловіків, які з’являються у фільмі.

Думаю, мені пощастило працювати з ними, тому що ці люди справді відкрили мені свої оселі. Мушу сказати, що попри те, що вони мають цю жахливу практику, у киргизького суспільства є добра риса — це неймовірна гостинність. Без цього я б ніколи не змогла зробити цього фільму. Я провела дуже багато часу в оселях, мені завжди були раді, мене запрошували на обід. Для мене це було неочікувано і тому неймовірно.

Чи жінки у вашому фільм легко погоджувалися відкрито розповідати про те, як вони були викрадені? Чи цей досвід овіяний таємничістю?

Я чомусь думала, що розмови про «ала-качуу» будуть табуйованими. Але коли я почала брати інтерв’ю у жінок, то була здивована, що вони відкрито говорять: «Я була викрадена». Але, звісно, вони намагаються не говорити про травму, шок та про те, як це принизливо — бути викраденою. Найчастіше вони відповідають: «Мене викрали, але зараз я щаслива, у мене троє дітей» і так далі. У більшості випадків вони пояснюють історію, оминаючи ці деталі.

Попри це вам вдалося їх відрити. Як?

Завоювання їхньої довіри це зайняло час. Тому що на початку вони запевняли, що щасливі.

У фільмі є сцена, де жінка відкрито пояснює, що її зґвалтували при викраденні (чоловік це зробив, щоб позбавити її цноти і таким чином змусити її залишитися), і тому вона вийшла за нього заміж. У цьому випадку жінка перебувала у притулку для жінок, тому що втекла від агресивного чоловіка, і при зустрічі зі мною вона сказала: «Я дуже хочу розповісти що відбулося насправді, тому що нам справді потрібно відкрито поговорити про це. Ви бачите, що ми тут безправні». Вона дуже страждала через це, дуже хотіла розповісти історію, це на неї сильно вплинуло.

Я їй за це дуже вдячна. Важливо відкрито розповідати про те, що відбувається, коли тебе викрадають. Ніхто не говорить про зґвалтування, жорстокість. Вони просто виправдовують цю практику, що це нормально — плакати, що після народження дітей вони стають щасливими, що пізніше звикаєш до чоловіка. Жінки виправдовують викрадення наречених, тому що так їм легше. Для них краще виправдати цю практику в ім’я традиції, ніж жити як жертва все життя. Це той висновок, який я для себе зробила з цього.

Дивно те, що в більшості саме жінки підтримують цю традицію.

Для мене це найбільш шокуючий момент: жінки також беруть участь у викраденні наречених, вони допомагають своїм синам викрадати собі жінку. Це замкнуте коло: мене викрали, я з цим змирилася, і через те, що я змирилася з цим як з традицією, я допомагаю своєму сину одружитися таким чином, і якщо він викрадає жінку, то це нормально.

Якби всі жінки водночас сказали: «Це повинно скінчитися, тому що ми хочемо мати право вирішувати, з ким ми бажаємо одружитися», то ця практика б припинилася. Це дуже важко. Зміна ментальності усього суспільства — це питання часу.

04_kyrgyzstan_

Скажіть, яким є місце жінки у киргизькому суспільстві? Чи воно суто традиційне та патріархальне, чи вона має в певних аспектах більше свободи?

Більшість випадків викрадення наречених відбуваються у сільській місцевості. Наприклад, у Бішкеку рідко трапляються «ала-качуу». А в селах саме чоловіки вирішують, з ким їм одружуватися. Якщо чоловік не бажає, щоб жінка працювала поза хатою, то вона не працюватиме. Вони не думають про те, що жінка може мати інші плани — наприклад, працювати. Більшість викрадених жінок на момент одруження навчалися в університетах. У Киргизстані жінки мають мало шансів розвиватися у будь-якому аспекті.

Так, але попри поширеність цієї практики та загальне схвалення викрадення, чомусь батьки у Киргизстані допомагають своїм донькам закінчити школу та вступити до університету. У фільмі є сцена, де троє дівчат сидять на лавиці біля університету і розмовляють про те, що з села однієї з них було викрадено її подругу. І вони питають одна одну, що вони зробили б, які їх викрали. Коли ж постає питання: «А якби він був з багатої сім’ї?» — то це змінює для них перспективу. Складається враження, що «ала-качуу» створює у головах дівчат такий собі міф казкового принца, який може раптово змінити їхнє життя. І що у якійсь мірі, можливо, вони чекають на викрадення, як на принца на білому коні.

Так, дехто з них повторює те, що вони чують у своїх родинах: «Якщо це чоловік із багатої родини, то це добре». Вважається, що мета дівчини — вийти заміж, тож краще, якщо це хороша родина. Вони не думають, що жінка може бути незалежною чи сама собі вибирати чоловіка. Для дівчат це доля, і це питання везіння — чи її вкраде чоловік із хорошої сім’ї, чи ні. Жахливо, коли так говорять і молоді дівчата також.

01_kyrgyzstan_

Сцена, коли група чоловіків пакуються у два автомобілі і їдуть викрадати дівчину для друга, не мала закінчення у фільмі. Чому? Там був кінець, і ви не включили його у стрічку?

Це викрадення не вдалося, і я була рада. Коли вони приїхали в село й наробили багато галасу, питаючи кожну людину, де ця дівчина, хтось зателефонував їй і спробував її попередити. У результаті вона втекла з мамою, тому що знала, що група мужиків шукали її.

Мені було важливо показати у фільмі, як відбувається викрадення нареченої. Те, що для цих хлопців «ала-качуу» — це як гра з метою проявити свою маскулінність. Натомість побачити, як закінчується такого роду ситуація, можна в останній сцені.

От цю сцену зі справжнім викраденням знімали особисто ви?

Ні. Мене там не було. Останню сцену зняв друг нареченого, який брав участь у викраденні. Насправді це чоловік, який був за кермом машини. У фільмі видно, що він починає записувати відео на телефон ще в автомобілі.

Я працювала водночас у двох селах, Тепке і Качибек, і там всі знали, що я роблю документальний фільм. Тож цей чоловік одного дня каже мені: «Мій друг на днях одружився, і я зняв відео, хочеш його побачити?». Після того, як він показав мені відео, я спитала його, чи можу це використати — звісно, з дозволу пари. Саме тому я  взяла у них інтерв’ю в їхній хаті, яке показане у фільмі до сцени викрадення. Пара знала, що в мене є відео.

І вони були справді не проти оприлюднити його?

Так. Вони сказали: «Ви бачите, що зараз ми щасливі, жінка вагітна (вона справді була вагітна під час інтерв’ю), і не має значення, в який спосіб двоє людей одружуються». А жінка каже: «Так, тепер я щаслива, у нас буде майбутнє, я вагітна». Вони кажуть, що кожне заміжжя починається зі сліз. Вони справді так думають.

Як би ви почувалися, якби тій групі чоловіків на двох автомобілях все ж таки вдалося викрасти дівчину? Яка була б ваша позиція як режисерки у цій ситуації: ви б вимкнули камеру чи продовжували знімати і не втручалися б? Ви думали над цим?

Звісно, для мене це був один із найбільших внутрішніх конфліктів під час зйомок фільму. Я не хотіла брати участь у викраденні, тому що, безперечно, я не підтримую «ала-качуу» і вважаю, що це злочин. Але з іншого боку, я думала, що важливо показати глядачеві, як це відбувається, і таким чином заявити про свою точку зору. Я подумала, що якщо ми не покажемо те, про що ми говоримо, не покажемо, через що проходять ці жінки, тоді фільм не буде закінченим.

І коли цей чоловік показав мені відео, я подумала, що це мій шанс показати викрадення з перспективи учасника викрадення.

Screenshot from 2018-03-20 15-25-49Фільм «Хапай та тікай» біло показано в рамках Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.