Ми поговорили з Дариною Пироговою, соціологинею Аналітичного центру CEDOS і модераторкою публічної дискусії «Бібліотека як центр спільнот: утопія чи реальність?», що пройшла в рамках Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.

Чому цього року Docudays — фестиваль про права людини — звертається до теми бібліотек?

Я беру участь в організації цієї події як експертка аналітичного центру CEDOS. Docudays UA запропонував нам долучитися, оскільки в програмі цього року є стрічка «Ex Libris: Нью-Йоркська публічна бібліотека», в якій, серед інших, піднімається тема рівності доступу до бібліотек. Хто і як може ними користуватися: які люди, члени яких, груп, меншин, професійних спільнот, люди якої статі, соціального статусу тощо.

Тобто фільм торкається якраз питання рівності, і Docudays UA запропонував співпрацю з CEDOS як громадською організацією, яка, серед іншого, також займається дослідженнями і адвокацією теми справедливого міста, в якому різні люди мають рівний доступ до об’єктів інфраструктури, в тому числі і бібліотек — адже вони також є публічними просторами, про які часто говорять в урбаністичних теоріях. Звичайно, бібліотека — це напівпублічний простір. Він є фізично закритим. Це не площа або парк. Але публічні бібліотеки, власне, так і називаються тому, що до них мають мати доступ всі громадяни і негромадяни, які живуть у місті, всі його мешканці і мешканки. Таким чином наклалася тема, піднята у фільмі, і тема, якою займається CEDOS — і, частково,  моє власне зацікавлення бібліотеками. Я намагаюся відвідувати бібліотеки в різних містах України чи за кордоном, порівнювати, дивитися, як це все працює. Минулого року я була учасницею неформальної освітньої програми «Студії живої історії», у рамках якої у нас був семінар у бібліотеці одного невеликого міста у Львівській області. Протягом тижня ми працювали у міській бібліотеці і спілкувалися з її колективом щодо багатьох організаційних та інших моментів. Було цікаво бачити, як бібліотекарі нас сприймали у своєму просторі. Це, звичайно, дуже добре, що вони відкрилися, дозволили нам займатися і порушити їхній спокій, але, з іншого боку, було помітно, що їм дещо некомфортно з нами. Тоді я зрозуміла, що не всі бібліотеки можуть і готові трансформуватися — але, звичайно, цього дуже хотілося б.

Чому вам здалося, що їм некомфортно проводити з вами такі заходи?

Ще раз підкреслю, що це була бібліотека міста з населенням близько 70 тисяч. Звичайно, у них, окрім планової роботи, відбуваються якісь заходи: зустрічі з поетами,  відзначення певних історичних подій, свят. У своїй роботі ми інколи голосно дискутували про щось у групах, писали плакати на підлозі, переставляли меблі, для пошуку необхідної інформації нам був потрібен інтернет, який майже не працював.   Кілька разів проблемою ставали теми, які ми обговорювали: освітня програма була присвячена критичному осмисленню історії. Є бібліотеки у Києві та регіонах, які готові трансформуватися і хочуть це робити, але потрібно мати на увазі, що існують бар’єри для цього, з якими треба працювати.

Що робити з образом бібліотеки як непопулярної, нудної чи застарілої? Чому він залишається за державними публічними бібліотеками попри те, що відкриваються такі місця, як BOTAN, і стає дедалі популярнішою ідея поширення інформації і книжок через відкриті простори, буккросинг, організацію таких лекцій, івентів, зустрічей, тощо?

Для мене це трохи різні речі: BOTAN та інші подібні проекти, з одного боку, і зміни у публічних бібліотеках, з іншого. Приватна бібліотека BOTAN прекрасна, і мої знайомі, які  користуються там платним абонементом, дуже позитивно оцінюють таку практику, кажуть, що це насправді економія — ти не купуєш ці книжки, а береш додому на деякий час почитати. До того ж, це екологічно: боротьба з консюмеризмом і водночас sharing economy. Крім того, там можна приходити, читати у залі книги безкоштовно і не відволікатися на інтернет — доступ до нього платний, і його надають тільки власникам абонементів. Переваг багато, насправді. Але все одно, на мій погляд, BOTAN не є повністю публічним та інклюзивним простором міста. Люди, які не мають Facebook, або люди, які не живуть у центрі чи не можуть собі дозволити заплатити три тисячі за річний абонемент, не будуть приходити у BOTAN. Іншим просто може бути некомфортно працювати у лофті, а підходять місця з більш академічною атмосферою класичних бібліотек. Для мене це різні проекти. У темі публічних бібліотек мені більше йдеться про те, щоб ця велика мережа — близько шістнадцяти тисяч приміщень у містах і селах України, згідно зі статистикою — почали виконувати різноманітні корисні функції для своїх громад.

Наприклад, давати безкоштовне приміщення для проведення різних заходів для громади — скажімо, для тих же зборів ОСББ. З одного боку, це не класично бібліотечний захід, але з іншого — це допоможе посилити сусідство мешканців будинку, це таке собі «спільнототворення». Також у бібліотеках можна проводити заняття для дітей, групи продовженого дня після уроків, будь-які гуртки, курси, ярмарки вакансій, зустрічі за інтересами, читацькі клуби… Це може бути будь-що — заходів багато, і я впевнена, що у громадських організацій є потреба проводити свої заходи й економити на оренді приміщення, і вони могли би групуватися з бібліотеками і створювати такі партнерства.

І третє — мабуть, теж дуже важливе — про персонал бібліотек… В Україні я особисто інколи стикаюся з тим, що персонал бібліотек непривітний. Для цього може бути багато причин: низька оплата праці, домінування адміністративних обов’язків над сервісними, обслуговування клієнтів, професійне вигорання і так далі. Але, дивлячись фільм про мережу Нью-Йоркської публічної бібліотеки або звертаючись до бібліотеки за кордоном, ти розумієш, що може бути інакше, і бібліотекар чи бібліотекарка може поводитися привітно і з радістю тебе обслуговувати, підказувати все, що ти питаєш, і взагалі може бути провідником у світі інформації. Бо, насправді, бібліотека — це не просто книгосховище, а ще і сховище великої кількості інформації, і користувачу, відвідувачу потрібно допомогти правильно її там знайти. Бібліотекарям слід мати такі навички.  Крім того, є ще й наукові бібліотеки. Наприклад, бібліотека В. І. Вернадського, архітектурно-будівельна бібліотека імені В. Г. Заболотного це наукові установи, але дуже приємно, що вони теж трансформуються, розуміють запит суспільства бути більш відкритими у всіх сенсах, проводити в бібліотеці події для різних спільнот: для мешканців і мешканок району, для різних груп інтересів тощо. І публічні, і наукові бібліотеки можуть змінюватися.

Ну, за Вернадку, я так розумію, можна порадіти через те, що вона стає популярною хоча б як символ: там знімають кліпи і фотосесії, про неї говорять — можливо, просто як про гарне місце, але, тим не менш, вона входить у цей популярний культурний обіг.

Ви вказали приблизну кількість публічних бібліотек, а чи була проведена ще якась аналітична робота? Чи організовував таку роботу CEDOS чи інші організації?

У Аналітичному центрі CEDOS поки що не було ніяких дослідницьких проектів, безпосередньо пов’язаних з українськими бібліотеками. Але я маю досвід участі у процесі моніторингу й оцінки проекту «Бібліоміст» організації IREX. Проект тривав із 2009 до 2014 року та полягав у зміцненні потенціалу сільських бібліотек в Україні через надання їм обладнання, доступу до інтернету та навчання бібліотекарів. У рамках моніторингу я їздила до сіл, де є бібліотеки, що виграли цей конкурс, і спілкувалася там з громадою та бібліотекарем. Насправді переважно з жінками-бібіліотекарками. Вони розповідали, що змінилося в громаді після того, як бібліотека взяла участь у проекті, як бібліотеки стали більш спроможними і активними, як вони використовують інтернет, як це працює на зміцнення громади, чого громада навчилася в цих бібліотеках і так далі. Новим проектом від IREX/Україна є «ПУЛЬС», у рамках якого об’єднані територіальні громади можуть подаватися на грант разом із місцевими бібліотеками, розвивати спільноту, інформувати населення про реформу децентралізації.

Ну, і, можливо, треба зрушити цю тему з мертвої точки, почати про це говорити.

Так, абсолютно. Потрібно говорити про те, як система публічних бібліотек трансформується, що вдається, що ні, і які проекти є в Києві чи регіонах, які є плани, що відбувається з фінансуванням. Наприклад, Нью-Йоркська публічна бібліотека запроваджує державно-приватні партнерства у фінансуванні, тобто не всі гроші вони беруть тільки у муніципалітету і держави, але також залучають фандрейзінг, благодійників, друзів бібліотеки, наглядові ради. Також для мене є цікавим питання гендеру: багато обслуговуючого персоналу в бібліотеках — це жінки. Як це впливає на роботу бібліотек, як це сприймають самі бібліотекарки? Іншою темою є можливі табу, які мають бути або не мають в бібліотеках, коли ми говоримо про відкритість, що бібліотека має вітати кожного. Дуже цікаво, що думають про це люди, які працюють в бібліотеках або з бібліотеками.

Screenshot from 2018-03-20 15-25-49Дискусія «Бібліотека як центр спільнот: утопія чи реальність?» відбулася в рамках Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA.