Переклав Микола Старков

Що відрізняє шлюб від інших типів стосунків? Він не відрізняється довговічністю: стосунки неодружених пар можуть бути більш тривалими, ніж шлюби. Наявність дітей — не прерогатива самих лише подружніх стосунків: у більшості ліберальних демократичних держав діти народжуються у неодружених батьків так само часто, як в одружених. Неодружені партнери живуть разом і фінансово залежать одне від одного. Вони святкують річниці й обмінюються символами кохання. Неодружені партнери беруть на себе відповідальність.

Отже шлюб не відзначається ані зобов’язаннями, ані постійністю, ані наявністю дітей чи кохання. Він не вирізняється й релігійністю: хоча деякі шлюби є релігійними, багато з них — світські. Справжня відмінність між шлюбом та неподружнім співжиттям полягає у ролі держави. Шлюб — це форма стосунків, яку визнає і регулює держава.

Коли держава визнає шлюб, вона робить три речі: визначає, схвалює і регулює.

По-перше, затверджений державою шлюб означає, що держава визначає шлюб і контролює до нього доступ. За «шлюбного порядку» держава диктує, хто може одружуватися. Вона визначає, чи шлюб мусить бути між чоловіком і жінкою, чи дозволені одностатеві шлюби. Вона визначає, скільки людей можуть бути в одному шлюбі. Визначає, чи можливі розлучення та повторне одруження і за яких умов. За «шлюбного порядку» держава також може накладати релігійні або расові обмеження на шлюб.

Створюючи ці норми, держава дає визначення шлюбу. Шлюб — це інститут для закоханих чи інструмент релігійного та культурного споріднення? Він підтримує традиційні релігійні цінності чи може передбачати різноманіття? Державне визнання шлюбу безпосередньо і невідворотно залучає державу до формулювання складних і суперечливих тез про цінності та сенс — тез, які пропагують певні способи життя і принижують інші.

По-друге, коли держава визнає шлюб, вона публічно й офіційно схвалює стан одруженості. У рамках «шлюбного режиму» держава санкціонує шлюбну церемонію з чиновниками та церковними чинами у якості дійових осіб. Отримання визнаного державою статусу подружжя не схоже на отримання водійського посвідчення або на заповнення податкової декларації: воно вимагає урочистого та величного ритуалу, з яким тісно пов’язана держава. І тому, коли держава визнає шлюб, вона декларує, що шлюби — особливі.

Третій аспект державного визнання шлюбів — це регуляція: держава надає одруженим парам юридичні права та обов’язки. Неодружені люди також мають юридичні права та обов’язки. Проте визнані державою шлюби надають одруженим цілий пакет прав та обов’язків, які стосуються багатьох сфер життя. До них може належати фінансова підтримка, батьківські обов’язки, наслідування, оподаткування, міграція та право приймати рішення за свого чоловіка чи дружину в критичних ситуаціях. Це вирішальні сфери життя, які впливають на всіх — як одружених, так і неодружених.

Багато з найважливіших прав і обов’язків, що надаються подружжям, стосуються розлучення. Можливо, найсильнішим аргументом на користь визнаного державою шлюбу є те, що він дає правовий захист більш вразливим членам розлучних пар — як правило, жінкам. Шлюб дає жінкам можливість зосередитися на догляді та хатній роботі за рахунок власної кар’єри, при цьому зберігаючи за собою законне право претендувати на майно та дохід родини. За шлюбного порядку такий правовий захист ніколи не надається вразливій стороні в неодружених парах. Наприклад, в Англії та Вельсі більшість людей впевнені в існуванні такого явища як громадянський шлюб, який дає неодруженим спімешканцям такий самий правовий захист, як і шлюб. Але вони помиляються: в Англії та Вельсі громадянський шлюб не має юридичного статусу. На незаміжніх жінок, що присвятили себе догляду за дітьми та хатній роботі, права на будь-який дохід та майно партнера не поширюються автоматично, незалежно від того, наскільки довгими та подібними до шлюбу є їхні стосунки, і це ставить жінку у дуже вразливе становище.

За шлюбного порядку законні права та обов’язки, які надаються подружжям, надаються їм лише тому, що вони одружені, а не тому, що вони вступають у стосунки, які створюють уразливість або є унікальними для одружених пар.

Історично шлюб був установою, що глибоко підтримувала нерівність. Кожен із трьох аспектів державного затвердження шлюбів використовувався для того, щоб підкріпити та закріпити низку ієрархій, найбільш послідовно заснованих на гендерній, але також і на расовій, релігійній, сексуальній та класовій нерівності.

Доступ до шлюбів зазвичай мали лише пари з однієї жінки та одного чоловіка. У деяких країнах доступ до шлюбу був обмежений для людей з певних расових або релігійних груп. Наприклад, у багатьох штатах США були закони проти змішання рас, які забороняли міжрасові шлюби, аж поки ці закони не були визнані антиконституційними у 1967 році у справі «Лавінґ проти Вірджинії», яку розглядав Верховний суд США .

Контроль доступу відображає сексистські, гетеросексистські, расистські і, ширше, антиегалітарні тлумачення сенсу шлюбу, в результаті чого пошана, яка супроводжує шлюб, теж поширюється нерівномірно. Лише деякі люди отримують державне освячення своїх стосунків, і таке вибіркове схвалення часто має руйнівні наслідки: неодружені пари та їхні діти зазнають стигматизації та дискримінації.

Законні права та обов’язки подружжя у багатьох країнах були також глибоко гендерно нерівними. Англійський закон визнав можливість подружнього зґвалтування тільки в 1991 році. До цього часу чоловіки, що примушували своїх дружин до сексу, не чинили жодного злочину. Одружені жінки у різні часи та в різних країнах не мали законного права на власних дітей, не мали права володіти власністю незалежно від чоловікова, не мали права чинити опір сімейному насильству, не мали права розлучатися.

Батькам може бути дозволено влаштовувати шлюб своїх дітей, що зазвичай призводить до примусового заміжжя дівчаток з чоловіками старшого віку, а отже, до сексуального насильства та зґвалтування. Дитячий шлюб такого роду трапляється не тільки в країнах, де шлюб за домовленістю батьків є звичайною справою, таких як Індія, Африка та Близький Схід, але і в країнах, де панівною формою шлюбу є романтичний шлюб. Наприклад, в останні роки у Сполучених Штатах одружувалися навіть десятилітні діти за законами, які дозволяють дітям одружуватися, якщо вони мають батьківську згоду або схвалення судді, або якщо вони вагітні навіть якщо вони молодші за вік сексуальної згоди, а отже, вагітні внаслідок юридичного зґвалтування.

Тож не дивно, що феміністки століттями виступали проти шлюбу. У 1869 році Джон Стюарт Мілль опублікував книгу «Пригноблення жінок», в якій описав правовий інститут шлюбу як «первісну форму рабства, що триває». Емма Гольдман у 1910 році пише, що шлюб це страховка, за яку жінка «платить своїм іменем, особистим простором, самооцінкою та всім своїм життям», яка «прирікає її на довічну залежність, цілковиту нікчемність — як індивідуальну, так і суспільну». У 1963 році в «Таємниці жіночності» Бетті Фрідан пише про шлюб як про причину «проблеми, яка не має назви» залежності, що зводить нанівець американську жінку з середнього класу. Шуламіт Файерстоун у «Діалектиці статі» (1970) заявила, що «любов, можливо, навіть більше, ніж дітонародження, є стрижнем жіночого пригноблення сьогодні». У «Політиці статі» (1972) Кейт Мілетт дійшла висновку, що «головним інститутом патріархату є сім’я».

Ця феміністична критика набуває особливого значення у ті часи та в тих країнах, де жінки є юридично підлеглими у шлюбі. Але багато держав (хоч і ні в якому разі не всі) вже реформували своє шлюбне право, зрівнявши чоловіків і жінок. Шлюбний порядок, за якого жінка не буде юридично підпорядкована чоловікові, цілком можливий. Тому феміністична критика шлюбу може здатися анахронізмом.

Проте усунення мізогінії з законодавства — зовсім не те саме, що усунення мізогінії з культури. Наприклад для отримання англійського або валлійського свідоцтва про шлюб необхідно вказати батьків наречених, але не їхніх матерів. Цей сексистський атавізм особливо вражає у випадку свідоцтва про шлюб принца Чарльза, у якому зазначено ім’я та титул його батька (Його Королівська Високість Принц Філіп, герцог Единбурзький), але не його матері (Її Величність Королева)! Саме від чоловіка досі очікують, що він зробить пропозицію, а від жінки очікують, що вона схудне і вибере весільну сукню. Саме від чоловіка очікують, що він зароблятиме, а від жінки — що вона піклуватиметься про дітей. Від чоловіка очікують, що він насолоджуватиметься холостим життям, а від жінки — що вона буде боятися залишитися старою дівою. У 1998 році вигадана персонажка Бриджит Джонс зазначила, що незаміжні жінки в тридцять з чимось років «звикли до того, що розчаровують своїх батьків, а суспільство ставиться до них, як до очманілих». Соціологічні дослідження показують постійний зв’язок між шлюбом та гендерною нерівністю: заміжні жінки роблять більше хатньої роботи, ніж і одружені чоловіки, і незаміжні жінки; заміжні жінки менш щасливі, ніж одружені чоловіки; шлюб робить жінок більш вразливими до деяких видів домашнього насильства. Шлюб досі лишається потужним поштовхом до патріархату.

В останні роки феміністична критика шлюбу вийшла з моди. У прогресивних колах шлюб знову став модним у рамках руху за визнання одностатевих шлюбів, що набув популярності й почав здобувати юридичну підтримку в багатьох країнах, таких як Велика Британія, США, Нідерланди, Бельгія, країни Північної Європи, Іспанія, Франція, Ірландія, Канада та Австралія. Визнання одностатевих шлюбів часто називають «шлюбною рівністю». Таким чином, одностатеві шлюби знову піднімають питання про ти, чи може існувати рівність в шлюбі і яким чином.

Виправлення гетеросексизму традиційного шлюбу шляхом визнання одностатевих шлюбів стало важливим політичним кроком. Це водночас є свідченням дедалі більшого прийняття лесбіянок та геїв серед гетеросексуальної більшості і сприяє такому прийняттю. І надання одностатевим парам законних прав і обов’язків, притаманних шлюбу, певним чином сприяє виправленню несправедливості, якої зазнають ці пари — наприклад, відмов у визнанні та захисті під час прийняття рішень наприкінці життя, або неможливості забезпечити собі доступ до своїх дітей, або неможливості іммігрувати, щоб залишатися разом. Якщо держава затверджує різностатеві шлюби, то визнання одностатевих шлюбів справді є актом рівності.

Тим не менш, «шлюбна рівність» — не те саме, що «рівність» як така. Усі офіційно визнані шлюби, як би вони не були сформовані або оновлені, є нерівними — включно з такими нововведеннями, як цивільні партнерства. Цивільне партнерство є значним покращенням порівняно зі шлюбом, оскільки воно позначає вирішальний символічний розрив із сексистською та гетеросексистською історією шлюбу. Але навіть цивільне партнерство, як і будь-яка інша визнана державою форма шлюбу, ставить шлюбні або партнерські стосунки вище, ніж інші форми стосунків, форми сім’ї або способи життя. І  всі визнані державою шлюби чи партнерства надають одруженим або цивільним партнерам законні права та обов’язки, у яких закон відмовляє людям, що перебувають у такому ж становищі, але не мають відповідного юридичного статусу.

Затвердження шлюбу державою визначає різне ставлення до одружених і неодружених пар, навіть якщо неодружені пари перебувають у стабільних, постійних, моногамних сексуальних стосунках. Це також означає відмінне ставлення до людей, які перебувають у несексуальних або побудованих на турботі стосунках. Це означає відмінне ставлення до тих людей, які живуть у парі, та тих, хто живе сам або є поліамурним. Це виражає офіційний погляд на сексуальне партнерство як на найвищу мету та прийняту норму водночас. Це також є ствердженням тези про те, що базові практики в стосунках — батьківство, спільне проживання, фінансова залежність, міграція, турбота, право приймати рішення за партнера, наслідування, секс — мають бути пов’язані між собою в межах певної домінуючої форми стосунків. Таким чином, державний шлюб відмовляє людям у правах, яких вони потребують під час участі в одній із цих практик, якщо вони водночас не беруть участь і в усіх інших практиках і не освячують це на державному рівні.

Отже, державне визнання шлюбу дискримінує неодружених. Крім того, це анахронізм. Хоча деякі люди справді зводять усі перелічені вище практики в одні подружні стосунки, більшість людей (у тому числі одружених) мають більш різноманітне життя. Ми часто маємо справлятися з сім’ями, у яких є діти з попередніх стосунків партнерів, з піклуванням про старших родичів, з розділенням сім’ї через міграцію, з різними фінансовими зобов’язаннями. Регулювання стосунків в умовах шлюбу більше не є доречним.

Зручність або простота — не виправдання для державного затвердження шлюбу. Законодавство, засноване на шлюбній нормі, залишає багатьох вразливих людей і багато форм стосунків незахищеними. Тому державне визнання шлюбу можна виправдати лише ствердженням, що шлюб має унікальну цінність — але у такому разі знову підіймається питання нерівності незаміжніх. Піднесення шлюбу як стосунків унікальної цінності є неповагою й невизнанням неодружених людей — і тих, які живуть самі, і тих, які мають партнерів — і сприяє стигматизації незаміжніх людей (особливо жінок) та їхніх дітей.

Ми, критики державного шлюбу, повинні визначити, що має його замінити. Одна з популярних альтернатив заснована на контрактах.

З 1980-х років різні теоретикині фемінізму, такі як Марджорі Магваєр Шульц, Ленор Вайцман і Марта Файнмен, виступали за підписання договорів про стосунки замість укладення шлюбу. Ідея полягає в тому, що контракти дозволяють кожній парі укласти договір, який відповідатиме їхнім власним унікальним обставинам та вподобанням. Контракти дозволяють домогтися рівності, оскільки будь-які люди (і не лише двоє) можуть укладати контракти — незалежно від статі, раси чи релігії, — і оскільки партнери можуть складати контракти, що відображатимуть рівноцінні зобов’язання. Таким чином, контракти про стосунки обходять проблему нерівного доступу до шлюбу та нерівних законних прав у шлюбі.

Контракти також начебто сприяють свободі. Такі контракти про стосунки не повинні дотримуватися соціальних норм або прецеденту. Сторони стосунків у своєму контракті можуть закріпляти будь-які правила, які їм подобаються. Вони можуть прописувати сексуальну вірність або поліамурність, традиційний гендерний розподіл праці або повну рівність, постійні або тимчасові зобов’язання. Договори про стосунки можуть визначати, де сторони будуть жити, чия кар’єра буде пріоритетною і коли, хто виконуватиме які домашні справи. Договір про стосунки відривається від уніфікованої моделі подружжя і допускає справжню свободу та різноманітність.

Проте договори про стосунки втрачають свою позірну привабливість, як тільки ми згадаємо, знову ж таки, про роль держави. Коли договори про стосунки пропонуються як альтернатива шлюбу, а не лише як інструменти для відкритої дискусії між партнерами про їхні надії та плани, то ці договори повинні діяти на юридичному рівні. Інакше кажучи, якщо договори про стосунки мають заміщати шлюб як метод юридичного врегулювання особистих стосунків, мають бути якісь санкції за їхнє невиконання. А застосування санкцій за невиконання договорів про стосунки є нормативно проблематичним.

Перша проблема полягає в тому, що, хоча договори про стосунки можуть передбачати рівноправність, вони також можуть відображати нерівність та панування. Нерівномірні ресурси сторін під час переговорів про формулювання контракту в поєднанні з культурними, релігійними та гендерними нормами щодо подружньої поведінки можуть призвести до того, що пара укладе фундаментально нерівноправну «угоду». Було б глибоко несправедливо, якби держава мала застосовувати санкції за недотримання контракту, який передбачає, наприклад, що жінка має виконувати всю домашню роботу й доглядати за дітьми і при цьому працювати за межами дому, або контракту, який передбачає, що чоловік має контролювати всі гроші, звідки б вони не надходили, і може позбавляти дружину ресурсів або фінансової незалежності. Такі ситуації поширені в багатьох сучасних шлюбах, але в рамках шлюбного порядку вони (вже не є) юридично закріплені. Але якби ці неписані правила стали нормами офіційного договору, держава повинна була б відігравати безпосередню роль у забезпеченні нерівності.

По-друге, більш езотеричні аспекти договорів про стосунки рідко можна контролювати за допомогою державних санкцій. Прибічники контрактів придумують різні потенційні пункти договорів: гарантії вірності або зобов’язання партнерів переїжджати, щоб сприяти кар’єрі одне одного. Як можна проконтролювати виконання таких пунктів? За ліберального шлюбного порядку у разі порушення умов шлюбу єдиним засобом правового захисту є розлучення. Якби те саме стосувалося договорів про стосунки, вони просто перестали б виконувати роль контрактів, а перетворилися б на висловлення побажань, які можна безкарно порушувати. З іншого боку, якщо за порушення договору про стосунки можна буде застосовувати санкції, то постають кошмарні сценарії. Уявіть собі світ, у якому держава може примусити вас вирвати з корінням усе своє життя, покинути роботу, залишити свій будинок, покинути родичів, друзів, спільноту та школу і переїхати на інший кінець країни, щоб ваш партнер міг робити кар’єру. Або уявіть собі ситуацію, коли домогосподарка та мати після багатьох років нещасного життя заводить романтичні стосунки, а тоді суд вимагає, щоб вона виплатила значну суму своєму багатшому партнеру у якості покарання за сексуальне правопорушення.

Прихильники договорів відстоюють їх через те, що вони дозволяють відверто дійти згоди щодо особистих питань, але якщо подумати про реальність державного забезпечення виконання цих положень, ми одразу переходимо від ліберальної утопії до тоталітарного кошмару.

Я не стверджую, що держава повинна взагалі не втручатися в особисті стосунки. Є різні аспекти відносин, які потребують регулювання. Держава повинна визначати, хто чим володіє, хто відповідає за дітей і хто є чиїм родичем-правонаступником. І держава мусить застосовувати заходи для захисту людей, які стають вразливими у взаєминах — наприклад, через фінансову залежність та роботу з догляду, через патологічні вади взаємин, такі як домашнє насильство, зґвалтування та знущання, а також через такі життєві ситуації як міграція та хвороби. За шлюбного режиму у таких питаннях держава повинна відповідати перед кожним, а не тільки перед тими, хто одружені. У деяких країнах немає юридичної різниці між одруженими і неодруженими, але в інших держава використовує подружню пару як стандарт і залишає неодружених на другому плані. Наприклад, у Англії та Вельсі лише одружені подружні пари мають захист від фінансової вразливості при розлученні, звільняються від сплати податку на спадщину та мають переваги при міграції.

Замість того, щоб регулювати стосунки за допомогою шлюбу, держава має регулювати окремі практики в стосунках. Практики в стосунках потребують регулювання у випадках, коли вони вимагають правової визначеності або стають причиною вразливості. У цих випадках держава має розробити максимально справедливе законодавство, а потім застосовувати його до всіх, хто бере участь у відповідних практиках. Іншими словами, люди, котрі вдаються до цих практик у стосунках, не будуть переходити в особливий статус, який надаватиме їм права та обов’язки, а натомість отримуватимуть ці права та обов’язки автоматично, по факту своїх практик.

Існує багато різних способів регулювання стосунків, і деякі з них більш справедливі, ніж інші. Я не розглядаю питання того, що саме має бути прописано в законодавстві про стосунки. Навіть в умовах шлюбного режиму існують значні розбіжності в думках щодо прав та обов’язків, які мають супроводжувати такі практики як співжиття, міграція та батьківство. Я говорю лише про те, що держава повинна розробляти закони на основі фактичних практик у стосунках, а не статусу, і що ці закони мають стосуватися кожного, хто бере участь у таких практиках.

Щоб зрозуміти, яку форму регулювання я пропоную, не відволікаючись при цьому на дилеми про зміст державної політики, розгляньмо такий уявний експеримент:

Як, на вашу думку, має виглядати ідеальний, справедливий спосіб регулювання стосунків незаміжніх людей зараз, в умовах шлюбного режиму? Які закони мають застосовуватися до незаміжніх батьків, неодружених співмешканок, незаміжніх мігранток чи неодружених власників майна?

Я́к би ви не відповіли на ці питання, за логікою, в ідеальній для вас версії держави без шлюбу ті закони, які, на вашу думку, слід застосувати до незаміжніх в умовах шлюбного режиму, будуть застосовані до всіх людей. Якщо ви вважаєте, що для справедливості необхідна заробітна плата за домашню роботу, тоді кожен, хто виконує домашню роботу, повинен отримувати заробітну плату. Якщо ви вважаєте, що для справедливості необхідне звільнення від сплати податку на спадщину для тих, хто має спільне основне місце проживання, то всі, хто проживає разом, повинні бути звільнені від цього податку.

Якщо ж ви думаєте, що для справедливості необхідно ставитися до одружених та неодружених людей по різному, запитайте себе, що такого є лише у шлюбі, що б виправдовувало таку різницю? Яка саме практика стосунків тут є захищеною або шанованою? Будь-яка практика, яку ви назвете, знайдеться і в нешлюбних стосунках. У різноманітному, ліберальному суспільстві, де поважають автономію та рівність громадян, немає підстав для того, щоб держава визнавала одну особливу сімейну форму вищою за інші.

Держава без шлюбу не виключає весілля, святкування, зобов’язання, стабільність або сім’ю. Вона не виключає кохання. Але вона відкидає ідею про те, що ці цінності є прерогативою одного конкретного формату стосунків, а також перестає подавати цей формат стосунків як вищий за інші. Якщо держава визнає шлюб, вона дискримінує тих, хто не бере в ньому участі, і таким чином сприяє нерівності. А держава без шлюбу поводиться з усіма людьми і сім’ями однаково.

Джерело: Aeon