Переклала Катерина Семчук

Світлана працює в перукарні на вулиці Хмєльна у Варшаві. Помаранчеві шпони на вікнах рекламують експрес-стрижку. 30 злотих, 15 хвилин — і готово. Ми з нею зустрілися у неділю. Вона працювала з самого ранку до сьомої години вечора.

— Вісімнадцять людей, у мене аж руки відвалюються, — розповідає Світлана по дорозі на зустріч зі своїм чоловіком Олексієм та сином Іваном. Фірма, яка управляє мережею салонів у Варшаві, в основному працевлаштовує перукарок з України. Їхня оплата залежить від того, скільки голів їм вдасться постригти. Тож попри те, що сьогодні неділя, а Світлана через роботу не змогла піти з чоловіком та сином у цирк, вона все одно задоволена з тих вісімнадцяти стрижок.

Івану вісім років, і він чудово розмовляє по-польськи. Він вслухується у те, що кажуть його батьки, і час від часу виправляє їх, коли ті перекрутять якесь закінчення. Більшість свого короткого життя він провів уже в Польщі. Народився Іван там, звідки родом його батьки — у Запоріжжі, місті над Дніпром у південно-східній частині Україні. Всі вони кілька років тому разом приїхали до Польщі і сьогодні вже майже впевнені, що хочуть залишитися у Варшаві назавжди.

— Коли я востаннє поїхала до батьків, то мусила досить серйозно виправдовуватися, — розповідає мені Світлана за кілька днів до Великодня. — Я розмовляла по «Скайпу» зі знайомою з Варшави. І в мене вирвалося з рота, що мені вже трохи нудно і я хотіла б повернутися додому. Мама почула це, зайшла до кімнати і питає, що це я за нісенітниці говорю. Адже я вдома. Ну, так, але мій дім тепер більше у Варшаві.

До того, як Варшава стала для них домом, сім’я пробувала прожити з тимчасової праці Олексія у Чехії.

— Це було якісь шість років тому. Але я віддаю перевагу Варшаві, — коротко каже Олексій. (Іван явно успадкував балакучість від матері.) Олексій працював у Празі на будівництві, як і зараз у Варшаві. — Там було інакше. Без договору. Всі боялися перевірки, що зараз хтось увірветься і будуть депортації, — пригадує. У Варшаві він має підписаний трудовий договір, як і Світлана. Це умова для отримання дозволу на тимчасове проживання.

Коли я запитую, чи чули вони, щоб хтось із їхніх українських знайомих, які живуть у Польщі, задумувався про виїзд до Чехії, вони відповідають, що нікого такого не знають. А щоб хтось зробив собі документи в Польщі і працював у Чехії? Тут уже інша розмова. Чому люди працюють у Чехії на польських візах? Відповідь проста: отримати їх незрівнянно легше, ніж чеські документи. Чи легально це? Буває по-різному.

Польські візи

Тема українських робітників «на польських візах» з’явилася в чеському мейнстрімі через перевірку в інтернет-магазині «Роглік» (Rohlik.cz) у березні 2017 року. Поліція затримала 85 українських робітників. Власник магазину наполягав на версії, що вони у нього працювали законно, і він це доведе в адміністративному суді. Однак перш ніж ми зосередимося на тому, хто ж мав рацію, поліція чи власник «Рогліка», погляньмо на вимоги, які Польща ставить перед робітниками з України.

З червня 2017 року громадянам України, які планують приїхати до Польщі та інших країн Європейського Союзу (за винятком Великої Британії та Ірландії), необхідний тільки біометричний паспорт із записаними відбитками пальців та фотографією сітківки ока. Якщо вони планують провести у Польщі не більш ніж 90 днів протягом наступних шести місяців, то їм не потрібна віза. Чи можуть українці у цей час працювати? Наявність біометричного паспорта не рівнозначна дозволу на роботу. Щоб працювати повністю легально, потрібен дозвіл на роботу або заява роботодавця про намір найняти на роботу іноземця (майбутній працедавець подає її до державної служби зайнятості та передає заяву працівнику). Звісно, для цілковитої легальності потрібен ще й договір між працедавцем та працівником — трудовий або цивільно-правовий (договір підряду). Термін дозволу на тимчасове проживання визначає заява роботодавця. «Бути так сильно залежними від роботодавців трохи проблемно. На щастя, ми маємо довгострокові договори, і наші роботодавці добре до нас ставляться», — пояснює Світлана.

Я зустрівся у центрі Варшави з Ксенією Нарановіч, директоркою Фонду розвитку «Поза кордонами», щоб дізнатися, як часто роботодавці виявляються поганими. У Фонді можна записатися на мовні курси і звернутися по консультацію у справі міграційної бюрократії.

— Люди, які до нас приходять, часто не знають своїх прав. А ще вважають, що одного разу виданий документ дійний назавжди. А це здебільшого неправда, — пояснює Нарановіч.

— А як часто ти розмовляєш із клієнтами про зловживання з боку роботодавців? — питаю.

— Практично щодня, — не задумуючись відповідає Нарановіч. — Але тут також треба б уточнити визначення «зловживань».

— Примус до понаднормової праці та доступності у вихідні. Оплата менша за суму, що зазначена в договорі. Працевлаштування взагалі без договору, — перелічую.

— Так, звісно, все це стається. Буває, що роботодавці свідомо використовують незнання робітників. Але стосовно, наприклад, понаднормових годин роботи — часто самі робітники наполягають на тому, що хочуть працювати так багато годин, як тільки можна. Або договори. Часто їх не існує — і не існує за взаємною згодою, тому що жодна зі сторін не хоче платити податки. Я не кажу, що це добре. Однак з часом я навчилася не оцінювати все так швидко.

У тисячах розмов, які Ксеня провела з клієнтами, ідея переїхати до Чехії з’являлася дуже рідко. Рекордно низьке безробіття (2,3% за даними Євростату) і вища зарплата в Чехії програють територіальній близькості Польщі і, безумовно, її менш обтяжливому законодавству.

Зі звіту Найвищої контрольної палати Польщі про візи, видані в Україні, випливає, що лише за два роки (2014-2016) в українських консульствах було видано понад 3 млн. віз до Польщі, тоді як до Словаччини — 1700, а до Угорщини — трохи більше 6 тис. Чи всі українці з тими польськими візами працюють у Польщі?

— Від організацій, подібних до нашої, що працюють у різних частинах Європи, ми знаємо, що робітники з України дістаються туди з польськими візами, — підтверджує мої сумніви Нарановіч.

Чеські дозволи

Немає даних, які могли б могли дати точну картину того, скільки українців та українок приїжджають на роботу в Чехію з польськими візами. Частина з них працюють нелегально, тож вони з необхідності залишаються поза радаром поліції, інспекції праці чи академічних досліджень. Інші — ті, про яких кажуть, що вони приїжджають на роботу на польських візах, — використовують легальний механізм делегованої праці. Українці, яких було затримано під час скандалу в «Рогліку», не працювали нелегально, а були делеговані з фірми, зареєстрованої в Польщі. Чому в такому разі ними зацікавилася поліція?

Я поставив це питання Юстині Яновській з Мультикультурного центру у Празі (Multikulturní centrum Praha). Юстина вивчала міжнародні відносини у країнах Вишеграду, п’ять років живе у Празі й веде дослідження про умови праці та міграції. Вона координує дослідницький проект, який має на меті показати, як формуються зв’язки солідарності і відбуваються конфлікти на робочих місцях. У 2018 році Центр опублікував звіт про робітників, котрі працюють у Чехії на польських візах.

— Ситуація з делегованими з Польщі до Чехії робітниками настільки туманна, що навіть спеціалісти не погоджуються щодо того, коли це законно, а коли ні, — каже Яновська. — Після того, як поліція та інспекція праці увійшли до «Рогліка», власник зовсім не бажав приховувати цю справу. Для нього навіть було важливо, щоб ЗМІ писали про неї. Він стверджує, що працевлаштовував українців повністю легально. Натомість провина, на його думку, лежить у незлагодженості чеських законів. Він настільки впевнений у своїй правоті, що звернувся з цією справою до адміністративного суду. Що ж, чекаю на вердикт. Це буде переломний момент.

Коли не було б жодних сумнівів, що працевлаштування українців є законним? Якби вони подали документи на візу (на 90 днів) у чеському консульстві, а в чеському державному центрі зайнятості попросили дозвіл на роботу. Проблема полягає в тому, що на чеські візи для робітників діють жорсткі обмеження, а система, через яку потрібно подавати документи, виявилася абсолютно нееластичною.

— Найбільшу вигоду від цієї системи, як виявилося, отримують посередники, які швидко бронюють місця в черзі, а потім продають їх, — розповідає Яновська. — Довкола цього утворилися напівмафіозні структури.

Щоб отримати всі необхідні документи, потрібно було заповнити складну анкету, купити страхування, надати підтвердження про несудимість і додатково довести, що у вас є відповідна сума грошей та квитки для повернення додому.

— Нещодавно я бачила такий репортаж на українському телебаченні. Репортер і репортерка вирушили до агентства з працевлаштування і мали проблему із заповненням формальностей. Працівники агентства запропонували переслати їм тимчасово гроші, щоб клієнти могли довести, що вони можуть дозволити собі перебування в країні на певний термін, — розповідає Яновська. — Інші агентства йдуть іще далі і прямо пропонують, наприклад, румунські паспорти. Ціни коливаються між 300 та 400 євро.

Інший спосіб дістатися легально до Чехії — це заявка на видачу картки працевлаштування, тобто документ, який є водночас візою (понад 90 днів) та дозволом на роботу. Тут також діють обмеження, а ще так званий тест ринку праці. Роботодавець повинен опублікувати оголошення про роботу і довести, що на цю посаду немає охочих чехів. До того ж фірми повинні отримати акредитацію від конфедерації роботодавців і надати документи, які засвідчують, що вони не мають заборгованості. Одним словом, бюрократичний біг з перешкодами.

У країнах на схід від Європейського Союзу не бракує охочих працювати, а в усьому ЄC важко знайти роботодавців, які б так сильно потребували робітників, як чехи. Звісно, чеські роботодавці змушені були винайти спосіб оминути складні бюрократичні шляхи. Для цього вони використовують інструмент делегування робітників у межах ЄС. Україна не є членом Союзу, тож українські фірми не можуть нікого делегувати. У цьому місці до міграційного пазлу долучається польська фірма. Як виглядає повністю легальна делегація українського робітника від польського роботодавця? По-перше, делегація повинна бути тимчасовою. По-друге, делегований робітник з Польщі повинен мати трудові відносини з польським роботодавцем. По-третє, фірма, що його делегує, повинна існувати і функціонувати. Що це означає? Її існування не може обмежуватися наявністю поштової скриньки, що зареєстрована під фіктивною адресою. Фірма повинна щось виробляти, продавати, проектувати, а механізм делегування був створений для того, щоб деякі послуги компанії могли бути делеговані за межі рідної країни фірми. По-четверте, з огляду на те, що робітник працевлаштований на фірмі в Польщі, а в Чехії тільки виконує послугу, польський роботодавець зобов’язаний платити за його соціальне та медичне страхування.

— Польський роботодавець повинен надіслати робітникові такий документ, який підтверджує, що внески сплачені. Це називається «формуляр А1». Поки ці умови виконуються, все працює, — пояснює Яновська. Зі звіту празького Мультикультурного центру випливає, що фірми, які нібито делегують працівників з Польщі до Чехії, де факто є липовими. — Що ж до «формуляру А1», то їх або не видають узагалі, або видають фальшиві, — розповідає Яновська.

У такому разі що було не так у «Рогліку»? З доступної інформації виглядає так, що робітники з України мали там договір підряду з польським роботодавцем. При таких угодах немає обов’язку сплачувати страхові внески.

Політичні вирішення проблеми?

Справа «Рогліка» свідчить, що нинішній спосіб регулювання міграції українців до Чехії не відповідає ні потребам роботодавців, ні потребам працівників. У статистиці чеського Міністерства праці щодо моніторингу законності зайнятості проглядається чітка тенденція. У 2016 році виявлено 2 тис. випадків незаконного працевлаштування іноземців, з яких близько половина — це люди з України. Через рік у статистичних даних було зареєстровано вже 2,6 тис. українців, тобто їхня кількість зросла більш ніж удвічі.

Звіт Мультикультурного центру у Празі закінчується рекомендаціями. Найважливіша з рекомендацій така: «Приготувати основу візової політики, яка відповідатиме потребам основної мігруючої групи працівників та працівниць, тобто некваліфікованих працівників з України. Це призвело б до лібералізації візової політики для українських працівників, які нині приїжджають до Чехії лише в напівлегальний спосіб».

У цьому випадку роботодавці та робітники, здається, грають у ті самі ворота. І саме завдяки натиску з боку бізнесу чеський уряд погодився на початку 2018 року збільшити ліміт віз з 9600 до 19600 на рік. «Ми реагуємо на проблеми роботодавців із пошуком робочої сили», — пояснював у «Твіттері» міністр закордонних справ Мартін Стропніцки.

Як це не парадоксально, українські працівники можуть виграти від сильних антиімміграційних настроїв у країнах Вишеграду. Польща, Чехія і Угорщина водночас сперечаються з ЄС щодо прийняття біженців у рамках європейської системи релокації. Колишня прем’єр-міністерка Польщі Беата Шидло вже одного разу намагалася відкрутитися від обов’язку прийняти біженців із Сирії, де йде війна, розповідаючи на форумі Європейського Парламенту про удавану велику солідарність Польщі з Україною. Вона переконувала, що Польща прийняла понад мільйон українців. Це, звісно, неправда. Oko.press, польська служба факт-чекінгу, перевірила дані про біженців: з 2015 року польська влада надала статус біженця лише 90 людям з України. Однак важливою є роль, яку українці відіграють у міграційній риториці.

Ані в Чехії, ані в Польщі українці не належать до національностей, до яких місцеві ставляться з найбільшою симпатією. У Чехії вони розмістилися на тринадцятому місці з сімнадцяти позицій, а в Польщі — на дев’ятнадцятому з двадцяти п’яти. Тим не менш, це набагато вище, ніж араби, які займають останні місця в обох країнах. Доти, поки в Польщі та Чехії расові упередження триматимуться на високому рівні, українці (в переважній більшості білі) можуть розраховувати на те, що в риториці про добрих (працьовитих, схильних до асиміляції, подібних культурно) і злих (лінивих, небезпечних, інакших) іммігрантів вони займатимуть безпечну позицію. Це не особливо привілейоване становище, однак воно дає можливість вести переговори.

Джерело: Krytyka Polityczna

Текст опублікований у рамках журналістського проекту «Невидима праця». Проект реалізовано за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.

Невидима праця. ЛоготипL_RLS Ukraine_горизонтальний_13