Маріупольський режисер Саша Протяг — автор кількох експериментальних короткометражних фільмів, про які найкраще можна сказати словом «бознашо». Вільні за формою, сюжетами та стилістикою, вони або захоплюють, або відчужують, але точно спантеличують. Саша донедавна зумисне уникав мейнстримних кінопроцесів. Проте навесні цього року він створив ГО «Фріфілмерз», що зараз втілює проект «ТворчСхід» (за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку USAID). Це «кінопроект дружбанів і подружок з метою зафіксувати якомога більше цікавого, шо люди на Сході України думають про життя в 2018-му». Ми поговорили з Сашею про концепцію проекту, про схід України та важливість пошуку порозуміння за допомогою кінематографу.
Що ховається за непростим суцвіттям приголосних «ТворчСхід»?
У цьому нагромадженні приголосних, мені здається, є певна динаміка, котра підказує, що українська мова — це не лише співучість солов’їв, але також звуки заводів, машин, залізниці. Також ця назва для мене має не лише географічний підтекст, «схід» — це також сходження, зустріч. У команді дуже різні люди з дещо різними світоглядами, і ми готові протягом проекту також зустрічатися з людьми, котрі сприймають світ по-різному. Дуже важливо, що ми зустрічаємося на сході України, бо звідси або тікають, або не сприймають цей регіон як територію для діалогу. У сучасній українській культурі до сходу ставляться зі співчуттям, з роздратуванням, героїзують його або, навпаки, зневажають, але дуже розуміють його особливості і не пробують маргіналізувати.
Що таке «схід» в українському контексті?
Тут може бути безліч тлумачень. Я спробую дати два. Перше і найочевидніше — географічне. У «ТворчСході» ми працюємо з окремими містами Донецької та Луганської областей. А саме з Маріуполем, Сєвєродонецьком, Лисичанськом, Слов’янськом і Костянтинівкою. Вони розташовані на сході України. І також ми не можемо ігнорувати той факт, що схід дуже сильно проблематизований політично. Нам важливо було відстежити культурні зв’язки цих міст із Луганськом і Донецьком, котрі зараз знаходяться під окупацією, бо там народжувалися численні культурні ініціативи, такі як «Ізоляція» в Донецьку, Цех №10 в Луганську і так далі. Певний культурний обмін існує і досі (журнал Golden Coal), але в андерграунді, бо цей діалог виглядає небажаним або взагалі неприпустимим. (Але як діалог може бути небажаним і неприпустимим?) І тут можна спробувати дати ще одне визначення сходу. Схід — у загальному українському контексті — це певна територія, котра не повністю вписується в формат припустимого діалогу. Це таке собі дисидентство. Узагальненна іншість. Очевидно, що ця територія починає даватися взнаки набагато західніше, але ми працюємо там, де схід найсхідніший.
Про що будуть ці фільми? Чому саме ці теми ти вибрав для початку?
Спочатку було заплановано 6 фільмів, котрі би висвітлювали різні феномени сходу — або, точніше, феномени світової культури, котрі схід України може допомогти розпізнати й усвідомити. Потім довелося скоротити кількість тем до двох. Перший фільм стосується закинутих будинків і різних життєвих практик щодо «заброшек», «мєстяків», «єбєнєй». Ми часто ходимо по заброшках, нас цікавить спонтанна поетика людей, котрі йдуть у такі місця порозмовляти з кимось або з собою, нашкрябати наболіле на стінах. Закинуті місця можуть обживатися по-різному і сприймаються теж по-різному, вже є сенс проаналізувати ставлення суспільства до цього феномену. Також тема мєстяків, окрім соціальної складової, суто візуально, має цікавий кінематографічний потенціал.
У другому фільмі ми хочемо дослідити багатокультурність Сходу, бо його дуже часто сприймають як такий собі монорегіон, котрий можна описувати лише за допомогою дуже сумнівних стереотипів. Насправді люди на Сході дуже різні, не можна казати про їхні ідентичності, використовуючи спрощені штампи, на кшталт «російськомовні» або «україномовні». Можна казати про своєрідний «плавильний котел», де люди стають носіями декількох культур і також створюють нові культурні форми. У Слов’янську мені розказували, що мешканці Краматорська (найближче місто на південь) часто впізнають слов’янців за більш розслаблену манеру мовлення і балакучість, бо Слов’янськ не такий індустріальний, як Краматорськ. Таких прикладів багато. Якщо немає чутливості до розмаїття культурної реальності, то і не може бути знання про цю реальність.
Чим фільми відрізнятимуться від інших (кіно)спроб осмислити те, що відбувається в культурному полі на сході?
Схід України традиційно постає в сучасних мистецьких рефлексіях як місце, де культура перебуває у кризі, або зазнає стигматизації як щось фейкове або як те, що спричинило війну, те, що треба окультурювати з Заходу. Це викривлене сприйняття сходу підживлюється офіційною культурною політикою. Про українську російську ми розмовляємо виключно як про «мову окупанта», ігноруючи досвід, наприклад, українських російськомовних письменників. Зараз ми знімаємо в Слов’янську, і тут у книгарні «Є» продаються книжки неймовірно крутого донецького російськомовного письменника Рафєєнко лише (!) українською мовою. Замість справжнього порозуміння, ми мусимо підлаштовуватися під «рекомендовані форми культурного діалогу», де схід і захід разом, але між ними немає рівності. У цьому сенсі у «ТворчСході» ми намагаємося подивитися на схід без оцінювання, на те, як він виглядає поза концепціями кураторів із культурних центрів. Варто додати, що, в принципі, цікавих проектів, котрі працюють зі сходом без снобістських штампів, стає дедалі більше. Ми відчуваємо певну спорідненість з дослідницьким проектом DE NE DE, також можна сказати, що з’являється більше неупередженого, вдумливого кінематографу про Схід («Северодонецк» Євгена Королетова, «Ма» Марії Стоянової, деякі інші фільми проекту My Street Film Ukraine, незалежні роботи Петра Армяновського).
Як фільми працюватимуть зі стереотипами про схід? Чи взагалі можливо працювати зі стереотипами мовою кіно?
Що уважніше кіно вдивляється в світ, то менше в цьому погляді стереотипів. Стереотипи — це такий собі розфокус у кадрі сприйняття. Я не знаю, наскільки нам вистачить уважності, щоби зробити кіно абсолютно без стереотипів. Мабуть, це неможливо, бо деякі речі не роздивишся за 15-20 хвилин (запланований хронометраж фільмів). Але в процесі зйомок я, наприклад, вже спекався декількох стереотипів. Після кількох зйомок і записаних інтерв’ю на заброшках я, наприклад, зрозумів, що ревіталізація — це теж досить стереотипний підхід до занедбаних територій. Вони багатьом потрібні саме як місце, де можна відчути порожнечу, тлін, якийсь урбаністичний морок. У цьому сенсі ревіталізація може швикдо стати дуже заяложеним підходом, «ревіталізовочкою». Зараз я бачу набагато ширше роль таких «культурних пустирів» у містах. У Сєвєродонецьку, наприклад, нам розказали, що недобудова ВЦ (багатоповерхівка біля Льодового палацу) стала популярним місцем для романтичних зустрічей.
Цей проект, на перший погляд, суттєво відрізняється від твоїх попередніх кіноробіт. Що стало поштовхом для того, щоби вийти з партизанського фільммейкінгу та організуватися знімати фільми для широкої аудиторії про схід України?
По-перше, цей проект не лише мій, і в цьому проекті багато спів-ідей і спів-режисури (фактично зі всіма учасни_цями проекту, але особливо з Оксаною Казьміною й Олександром Суровцовим). Нас цікавить кіно, в центрі якого життя людей і знання про життя, а не самовираження автора. І в такому разі один режисер не може знати матеріал краще, ніж декілька учасни_ць проекту, особливо якщо вони ще й працюватимуть максимально на рівних.
Елементи партизанського фільммейкінгу допомагають, бо ми так само залишаємося дуже наближеними до об’єктів зйомки, без зайвої дистанції, завжди напоготові активно взаємодіяти з тим, що відбувається. Але в цьому проекті суттєво збільшується відповідальність за месиджі в кіно, тому що ми хочемо вийти на ширшу публіку, яка не обов’язково знає про фестиваль «86» або сайт Cineticle. Тому ми не хочемо експериментувати з формою в цьому проекті, адже хочемо створити більше можливостей для порозуміння.
Чому для створення проекту ви не звернулися за підтримкою до Держкіно чи Мінкульту, а натомість створили ГО «Фріфілмерз»? Яке буде місце «Фріфілмерз» та цього проекту в українському кінопроцесі загалом?
Я не уявляю, як би я розрулював бюрократичні й ідеологічні питання з Держкіно і Мінкультом. Може, є якісь шляхи успішної взаємодії, але я поки що про них не знаю. Мене дуже приваблює ідея займатися кіно з позиції скоріше аматора-антрополога і громадського активіста, ніж професійного режисера, бо це дозволяє бути ближче до суспільного життя, до «нехудожньої» реальності. Можливо, навіть бути більш мобільним, більш гнучким. Нас цікавлять не лише кінопроекти, але й проекти на межі з освітою, громадською діяльністю, журналістикою, візуальною антропологією. Ми плануємо популяризувати такий підхід і підтримувати незалежних режисер_ок, зокрема зі сходу, котрі, можливо, матимуть ще навіть більш цікаві ідеї, ніж наші.
Ти часто вживаєш слово «порозуміння» і кажеш, що камера — твій спосіб думати про світ. Що важливого ти зрозумів про схід за період зйомки (чи взагалі за весь час, що займаєшся кіно)?
Поки що під час зйомок ми займаємося спостереженнями, фіксаціями важливих моментів. Якщо ми щось розуміємо, то експромтом, це таке собі «життєве розуміння», де ми відкриваємо для себе цікавий світ, як мандрівники. Краса соснових лісів біля Сєвєродонецька, потворність політичної реклами і наспіх зроблених ново-патріотичних месиджів, любов та інтерес до україномовної культури (я розмовляю українською) і нерозуміння популістського націоналізму, котрий спотворює культурний діалог. Це поки більше враження, ніж розуміння. Потім у нас ще буде місяць на монтаж, коли ми будемо вдивлятися в наші матеріали і осмислювати глибше свій досвід. Потім фільми зможуть побачити глядачі. Для мене всі ці етапи — це можливості для діалогу, з іншими, з собою.