Переклала Настя Дзюбан
«В СРСР немає сексу, ми категорично проти цього». Коли адміністраторка готелю промовила ці слова на радянському телебаченні у 1986 році, аудиторія вибухнула сміхом. Відтоді ця фраза стала відомою, адже зробила видимою прірву між офіційним дискурсом та набагато менш невинною реальністю. Але консервативне самосприйняття Росії, що є актуальним і донині, приховує цікавіший, підзабутий період історії цієї країн: коли в перше десятиліття після Жовтневої революції 1917 року жінки, які займали високі посади в Комуністичній партії, відстоювали вільне кохання у якості державної політики, сподіваючись добитися краху таких «буржуазних» інститутів, як моногамія та нуклеарна сім’я.
Але обіцянки сексуальної революції довго не прожили. Коли Йосип Сталін прийшов до влади в середині 1920-х, він почав пропагувати протилежні ідеї про те, що саме нуклеарна сім’я, а не сексуальна свобода, є справжньою основою соціалізму. Що могло стати причиною такого різкого повороту? Чи представляє цей короткий епізод той шлях, яким могла піти історія, чи початкова емансипативна позиція радянської влади була лише коротким періодом міжвладдя у ширшій, більш репресивній траєкторії російської історії?
Спрямувавши історичний погляд трохи далі на захід, ми побачимо, що до 1920-х років суфражистки вже закріпили право голосу для багатьох західних жінок з правом на власність (у Британії жінки у віці від 21 року, що не мали власності, змогли голосувати лише з 1928 року). Натомість у Радянському Союзі жінки мали набагато більше прав. На додаток до загального виборчого права, радянські жінки мали доступ до вищої освіти та право на рівну оплату праці. Аборти були легалізовані (вперше у всьому світі) й вільно доступні працівницям фабрик. Діти, народжені у шлюбі та поза ним, мали однаковий правовий статус. Шлюб був секуляризований, розлучення спрощене, секс поза шлюбом дестигматизований, а чоловіча гомосексуальність декриміналізована.
Звідки ж проросли зерна такого радикалізму? Наприкінці ХІХ століття як буржуазні, так і соціалістичні рухи за права жінок розвивалися паралельно. Такі організації, як Російське жіноче взаємно-благодійне товариство, що було започатковане у 1895, боролися за рівність прав жінок на робочих місцях і покращували умови життя в дитбудинках, а також створювали кімнати піклування та їдальні для бідних матерів-робітниць. Дім працьовитості допомагав освіченим жінкам знайти роботу гувернантками, а Спільнота допомоги молодим жінкам прагнула «захищати дівчат, передусім із робітничого класу, від морально руйнівних умов їхнього життя» — як пише історикиня Кеті Портер у біографії «Олександра Коллонтай» (2013). Водночас дедалі більше жінок починали працювати. З 1904 до 1910 року кількість промислових робітників та робітниць в Росії збільшилася на 141 тисячу, і серед них більше 80% були жінки.
Соціалістична ідеологія ґрунтується на обіцянці радикальної рівності, тому те, що радянське суспільство мало передбачати і рівність статей, видавалося логічним. За словами Карла Маркса, жінки, що працюють, подвійно пригноблені — і на фабриках, і вдома, у родині. «Суспільний прогрес можна точно виміряти за соціальним становищем прекрасної статі (у тому числі й негарних його представниць)», — писав Маркс у листі 1868 року не без певної іронії. Тим не менш, у дореволюційних соціалістичних організаціях питання про статус жінок зазвичай відкидали як буржуазні відхилення. В рамках соціалістичної ортодоксії було прийнято вважати, що класова боротьба автоматично звільнить і жінок-робітниць.
Більшовики (одна з багатьох соціалістичних фракцій, що боролися за політичне домінування в Росії, яка зрештою захопила владу у жовтні 1917-го) почали розглядати жіночі питання як вагому частину політичного порядку денного лише після 1912 року. З того часу вони почали активно залучати жінок-робітниць до демонстрацій і присвятили одну шпальту своєї газети «Правда» жіночим питанням. Крім того, у 1914-му вони почали видавати окрему жіночу газету «Работница».
Однією з провідних активісток цього покоління була вже згадана Олександра Коллонтай, перша комісарка державної опіки та найвидатніша жінка в радянському уряді. Коллонтай була ключовою ідеологинею сексуальної свободи. Вона народилася у 1872 році в аристократичній петербурзькій сім’ї, у молодості розмовляла сімома мовами та мала би втілити буржуазний ідеал і стати «гарною партією» для майбутнього чоловіка. Проте всупереч забороні батьків на навчання в університеті Коллонтай склала іспит і отримала диплом учительки. ЇЇ метою було заробляти достатньо, щоб доповнити невелику зарплату її кузена інженера Володимира, з яким вона одружилася, розлучившись кілька років по тому. «Я все ще любила свого чоловіка, але щасливе життя домогосподарки стало для мене “кліткою”», — пише Коллонтай в «Автобіографії сексуально емансипованої комуністичної жінки» 1926 року. «Дедалі більше мої симпатії та інтереси зверталися до революційного робочого класу Росії».
У 1896-му, все ще у статусі заміжньої жінки, Коллонтай почала давати уроки робітницям і допомагала встановлювати фільтри для очищення забрудненого фабричного повітря. Але побачивши бруд, у якому робітники та робітниці проводили дні та ночі, вона зрозуміла, що не так багато можна змінити самою лише благодійністю. Дистанціювавшись від аристократичної гілки феміністичного активізму, Коллонтай почала задумуватися про те, як економічні відносини мають змінитися на більш фундаментальному рівні — іншими словами, про те, що проблему нерівного становища жінок можна вирішити лише через соціалістичну революцію.
У пошуках відповідей на ці питання Коллонтай покинула свого чоловіка та чотирирічну дитину і поїхала в Цюріх вивчати економіку. Після повернення в Росію вона заснувала перший легальний клуб для робітниць Санкт-Петербурга, організовувала марші, писала численні статті та книжки, а також давала лекції у країнах Європи і в Сполучених Штатах на теми життя робітниць, сексуальності та материнства під назвами на кшталт «Нова жінка» та «Соціальна основа жіночого питання».
У 1908 році, щоб уникнути арешту, Коллонтай втекла з Росії та зблизилась з Леніним, який на той момент жив в еміграції у Швейцарії. Під час революції, після того, як імператор зрікся престолу, Коллонтай повернулася до країни, була обрана до Петроградської ради і зрештою зайняла посаду Комісарки з соціальної опіки. Через два роки після свого призначення, у 1919-му, Коллонтай допомогла заснувати Жінвідділ — державне відділення для просування та освіти жінок.
Сексуальна революція для Коллонтай означала психологічне звільнення жінок від очікувань моногамії та сімейного рабства. За її словами, жінки мають бути в змозі самі вирішувати, коли народжувати дітей, і бути впевненими у тому, що держава піклуватиметься про дітей і дозволить жінкам навчатися, працювати і брати участь у громадських справах. Коллонтай сподівалася, що ці зміни створять «новий побут» та «жінку-людину».
Коллонтай також наголошувала на тому, що соціальне панування любові просто-напросто підкріплює нерівний розподіл влади між статями. «Уся сучасна освіта жінки спрямована на те, щоб замкнути її життя на любовних емоціях, — писала Коллонтай у статті 1911 року. — Настав час навчити жінок не сприймати кохання як основу життя, а лише як кроком, що допоможе їй розкрити своє справжнє “Я”». Нові «жіночі типи», як писала Коллонтай, знатимуть, що «скарби життя не вичерпуються коханням».
Вже у 1920-х роках можна було відчути поступове втілення цих змін. У романі Коллонтай «Червоне кохання» (1923), виданому в Штатах у 1927 році, йшлося про історію молодої неодруженої жінки, що жила і працювала при комунізмі. У передмові до англійського перекладу книги Коллонтай відзначила, що радянське суспільство «почало поважати жінок не тільки і не стільки за їхні “високі моральні якості”, а за їхню ефективність та винахідливість у обов’язках перед її класом, країною та людством загалом».
Окрім звільнення жінок для самоідентифікації за межами любовних стосунків, Коллонтай хотіла реабілітувати дружбу як модель для більш рівноправних стосунків. Її текст«Дорогу крилатому Еросу! (Лист до робітничої молоді)» (1923) був такою собі політичною історією любові. У доісторичні часи, пише Коллонтай, люди вважали любов формою родинної прихильності, схожою на стосунки між братами та сестрами. Феодальний світ створив ідеал лицарського «піднесеного» кохання та відділив кохання від шлюбу. Але зрештою зі зростанням середнього класу парадигмою кохання в буржуазній моралі стало кохання всередині подружжя, що «працювало на збагачення родини як комірки, відділеної від суспільства». Натомість пролетарська ідеологія мала прагнути до поєднання «любовного товариства» між статями з духом товариської солідарності — ідеал, що здавався близьким до греко-римської моделі.
Звісно, у перші роки після революції жінки все ще мали багато проблем. Безробіття серед жінок залишалося на високому рівні, сексуальне насилля було все ще дуже розповсюджене. Деякі сучасники критикували нову сексуальну політику за те, що вона дозволяла використати інтимну партнерку, а потім покинути її: «Чоловіки почали міняти жінок із такою ж завзятістю, яку вони проявляють у споживанні нещодавно відновленої 40-відсоткової горілки», — пише один із критиків у The Atlantic у 1926 році.
Але життя багатьох жінок кардинально змінилося — і змінилося на краще. У своєму путівному щоденнику «Росія: хроніка трьох післяреволюційних подорожей» (1928) грецький письменник Нікос Казанцакіс ділиться спостереженнями про те, як жінки, котрих він зустрів у Москві, більше переймалися побудовою соціалізму, ніж бажанням вийти заміж. 22-річна Белла Григор’ївна Оркін сказала Казантцакісу: «Моєю найбільшою радістю є не знайти чоловіка, а працювати й відчувати, що я не паразитка. Любити також, звісно, — я не аскет. Але просто, без любовного базікання й марнування часу». Ці ідеї знайшли відгук і поза СРСР. Підтримка позашлюбного сексу з боку Коллонтай послужила відправною точкою для антикомуністичної пропаганди та аргументом проти звернення до комунізму в Румунії у міжвоєнний період. (Це перегукується з тим, як у сучасній Росії гомосексуальність слугує символом для протистояння всьому західному — це відображається у розповсюдженому називанні Європи «Гейропою».)
Ленін розділяв із Коллонтай осуд «буржуазної» ідеї кохання. Він вважав, що відмова від всеохопного уявлення про шлюб посилить класову солідарність та підштовхне працівників вкладатися у розвиток соціалістичного суспільства. Тим не менш, як і інші члени партії, Ленін мав застереження. У січні 1915-го він написав листа лідерці революції Інессі Арманд, у якому зауважив, що кохання має бути звільнене від матеріальних та фінансових турбот і підрахунків, проте відокремлення любові від виховання дітей і заохочення позашлюбних зв’язків є «буржуазною, а не пролетарською вимогою».
Між тим, Арманд була коханкою Леніна. Ця народжена у Франції соціалістка переїхала до Росії, щоб жити з бабусею та тіткою, коли їй було п’ять років. Вона вийшла заміж за багатого власника текстильної фабрики Олександра Арманда у 19-річному віці. Через 9 років Арманд розірвала шлюб і розпочала довготривалі стосунки з його братом Володимиром — студентом та революціонером, молодшим за неї на 11 років.
Для Арманд свобода сексуального самовираження була феміністичним ядром соціалістичної революції. Як і Коллонтай, Арманд почала свій активізм із благодійності. Під час свого першого шлюбу вона заснувала школу для селянських дітей, а також була співзасновницею та головою «Московського товариства покращення долі жінки», яке тренувало бідних жінок-робітниць і допомагало реабілітації колишніх проституток. Подальші спроби видання жіночої газети та створення недільної школи наштовхнулися на перешкоди з боку імперської влади.
Схоже, що саме в цей момент Арманд почала вважати, що справжні соціальні зміни потребують революції. Одразу ж після розлучення з першим чоловіком у 1903 році Арманд приєднується до Російської соціал-демократичної робітничої партії. Після цього вона їде вивчати економіку до Брюсселя та подорожує між Росією та Францією, працюючи під прикриттям для соціалістичного руху. У 1911-му Арманд зустрічає Леніна в Парижі, а після революції разом із ним та його дружиною Надією Крупською переїжджає до Кремля. Ленін та Арманд мали спільну дитину, а Крупська, вочевидь, знала про їхній роман.
У співпраці з Коллонтай Арманд заснувала та керувала Жінвідділом — радою для просування інтересів жінок. У 1920 році Ленін, хвилюючись, що вона забагато працює, попросив Арманд узяти відпустку та поїхати на Кавказ. Невдовзі після цього Арманд підхопила холеру й померла менш ніж через місяць. Розбитий її смертю, Ленін наказав поховати Арманд у Кремлі, поруч із іншими мучениками революції.
У той час як Арманд і Коллонтай розуміли сексуальне звільнення в основному як свободу від шлюбу та домашньої роботи, письменниця, світська левиця та режисерка Ліля Брік була прихильницею ще більш насиченої та систематичної версії вільного кохання — поліамурності. На той час Брік була відома як коханка та муза радянського поета Володимира Маяковського, а також була обличчям державних плакатів для заохочення до читання, які створив художник Олександр Родченко.
Маяковський та Брік зустрілися у літературному салоні, який вона організувала у 1915 році. Осип Брік, тодішній чоловік Лілі, був настільки вражений поемою Маяковського «Хмара в штанях», що одразу ж запропонував видати її. Між Лілею Брік та Маяковським зав’язався роман. Через три роки Маяковський переїхав до квартири Брік, після чого всі троє поїхали жити до села.
Одне з правил цієї неординарної сім’ї полягало у тому, що кожен її член має давати свободу іншим. Тим не менш, у 1925-му Ліля Брік написала у листі до Маяковського, який на той час подорожував: «Мені здається, що ти вже любиш мене набагато менше і не будеш сильно страждати від неминучої розлуки». Хоча всі троє багато подорожували протягом кількох наступних років, вони підтримували зв’язок аж до самогубства Маяковського у 1930-му, яке сталося після сварки з його новою коханкою — акторкою Веронікою Полонською. У своїй передсмертній записці Маяковський пише: «Товаришу державо, моя сім’я складається з Лілі Брік, мами, моїх сестер та Вероніки Вітольдовни Полонської». Він залишив половину авторського права на свою поезію Лілі Брік, а іншу половину — своїй мамі та сестрам.
Брік змінила своє життя. Вона подружилася та стала натхненницею Іва Сен-Лорана, Пабло Неруди, Марка Шагала, Пабло Пікассо та Маї Плісецької, а також організувала єдиний літературний салон, який не вважали «буржуазним», а тому дозволили проводити у Москві.
Після смерті Арманд у 1920 році Коллонтай взяла на себе керівництво Жінвідділом. Попри свою впливовість Коллонтай була більш радикальною — і контраверсійною — ніж її коллеги в уряді, хоча зрештою не її ідеї щодо жінок та сексуальності привели до її витіснення на другий план. У 1921 році Коллонтай організувала Робітничу опозицію, щоб протестувати проти диктатури та недостатнього представництва робітників у партії, але не змогла зібрати достатньо підтримки. Коллонтай почали погрожувати виключенням з партії через те, що вона не дотримується партійної дисципліни. У 1924 році, після роботи над торговими угодами в Осло, Коллонтай мала знову покинути країну та поїхати до Фінляндії у якості посла. (Це зробило її другою жінкою-послом у ХХ столітті, після посла Вірменії в Японії Діани Абгар.)
Жінвідділ продовжував працювати у тій чи іншій формі протягом наступного десятиліття, аж поки Сталін не розпустив його у 1934 році. Сталін визнавав участь жінок у формуванні робочої сили, але не вважав, що це потребує домашньої та сексуальної рівності — ці питання були названі буржуазними. Також Сталін зробив аборт нелегальним, встановив жорсткі обмеження на розлучення, проголосив гомосексуальність психічною хворобою та просував «наталістську» ідеологію (політику заохочення росту народжуваності — прим. перекл.) на державному рівні. У своїй промові в Міжнародний жіночий день 1949 року у ЦК Компартії СРСР Сталін описав освіту дітей як «почесний соціальний обов’язок матерів». Хоча держава забезпечувала безкоштовні дитсадки й освіту, від чоловіків не очікували, що вони будуть на рівні з дружинами займатися домашніми обов’язками. Право жінок розпоряджатися власним тілом, на думку Сталіна, не було достатньо важливим, щоб лідер мав ним перейматися.
Після смерті Сталіна у 1953 маятник знову хитнувся у бік часткової сексуальної лібералізації. Новий лідер комуністичної партії Микита Хрущов розпочав програму десталінізації, що включала, серед іншого, скасування заборони абортів. На жаль, Коллонтай не довелося побачити це відновлення прав на власні очі, адже вона померла за рік до Сталіна. Але Росія так ніколи й не відновила потенціал раннього феміністичного радикалізму. Про участь жінок у Другій світовій війні у якості водійок танків, снайперок, пілотів та медсестер не згадували під час офіційних пам’ятних заходів. У повоєнний період жінки були виключені з центрів політичної активності, а материнство було проголошене їхнім головним покликанням. Сексуальне насильство переважно ігнорували, а від жінок очікували, що вони будуть піклуватися про дітей та робити домашню роботу. Навіть зараз сексуальна свобода, за яку боролися Коллонтай та Арманд, залишається переважно забутим епізодом радянської історії.
У ході нещодавніх дебатів у російському уряді було внесено пропозицію заборонити бездітним жінкам вступати до університетів, щоб спонукати їх народжувати дітей, а не докладати зусиль для розбудови кар’єри. У січні 2017 року в Росії було прийнято закон, згідно з яким насильство у сім’ї буде вважатися «приватним», а не юридичним питанням. Схоже, що немало часу має пройти, перш ніж прогресивні ідеї початку 1920-х років знову увійдуть до мейнстримного російського політичного дискурсу — якщо це взагалі колись станеться.
Перекладено за: Aeon