Дизайн постнеоліберального міста

Переклала Віта Шнайдер

Наші міста перетворюються на центральні арени ринкової глобалізації — процесу, що розгортається на умовах і з доброї волі суб’єктів, які частіше за все ніяк не пов’язані з плануванням та дизайном. Всеохопні рішення транснаціональних корпорацій, індивідуальні споживацькі вподобання, екологічні катастрофи, міжнародна політика, культурні відмінності та інші явища, пов’язані з глобалізацією, підривають уявлення про те, що колективні дії чи навіть дизайн можуть керувати міським розвитком. Міста переважно розглядаються як об’єкти, що «не піддаються плануванню»: за ними можна спостерігати, проте на них складно впливати, не кажучи вже про те, щоб їх проектувати. Як підходу з точки зору міської політики, так і проектуванню як навмисній та політичній практиці загрожують не тільки неоліберальні та неоконсервативні сили, а й «постплановим» підхід, котрий використовують прогресивні планувальники та дослідники міста. За такого підходу критика нерівності чи несправедливості в місті трактується як нездатність осягнути всю складність сучасних міських ландшафтів — аргумент, що підтримує очевидну деполітизацію міста з боку приватних компаній та політики неоліберальних урядів¹Баво вказали на «поширення неоліберального підходу до міста, в якому учасники … Continue reading.

Закон попиту та пропозиції став головним рушієм міського розвитку, що блокує будь-яку міську політику. Особливо в міському контексті це призводить до постполітичної ситуації, коли простори демократичної участі поглинає безперервна радикальна економізація та деполітизація соціального простору — здається, навіть поточна глобальна економічна криза не здатна перервати цей процес. Попри те, що досі не зрозуміло, чи призводить ця криза до прискорення, чи до зміни економічних тенденцій, необхідно розібратися, як саме криза неоліберальної ідеології могла б водночас уможливити появу альтернативних міських концепцій, які б кинули виклик першості економічних маневрів.

Замість бути стратегічними місцями для впровадження неоліберальної політики, міста можуть стати новою політичною ареною для експериментів з демократією — а отже, потребувати нового проектування. Дизайнери й далі утримуються від критики та пропозицій, але настав час переосмислити роль дизайну в соціальному місті — і почати діяти. Дизайн у контексті міст може перевизначити себе через пошук альтернативної міської практики, поза техніками та ідеологією кризового пізньокапіталістичного урбанізму. Адже саме у сфері проектування, яке до цього часу послуговувалося лише обачним підходом до міських проблем, можна віднайти невивчений потенціал для свідомого (пере)оформлення простору.

Постполітичні міста

Зважаючи на істотне самоусунення держави та прерогативу ринкових сил над суспільними інтересами²Див. Noam Chomsky, Profit over People: Neoliberalism and Global Order (New York: Seven Stories Press, 1999)., структура міста стала стратегічним простором для втілення неоліберальної логіки³«Міста стають центральними інституційними аренами, де і за допомогою яких … Continue reading. Міста є не просто жертвами захоплення, а водночас і áкторами⁴А́ктор — активний суб’єкт (індивідуальний чи колективний); індивід, соціальна … Continue reading, оскільки неолібералізм як практика вбудований у міський контекст. Він завжди відбувається в національному, регіональному або місцевому контекстах і спирається на їхні відповідні інституційні та політичні параметри, місцеві регулятивні практики та політичну полеміку. Така залежність від контексту також пояснює, наприклад, «відродження місцевого», що відбувається в той самий момент, коли йдеться про нібито неконтрольовані наддержавні трансформації⁵«Коротко кажучи, новий локалізм стає потужним закликом до зброї, за допомогою … Continue reading.

Але радикально ринкова орієнтація місцевих неоліберальних структур, які позначають локальність як місце політики, зазвичай розвивається паралельно з фукіанською концепцією урядувальництва⁶В українському перекладі немає усталеної традиції передачі фукіанського … Continue reading як техніки урядування. Ця регулятивна практика замінює соціальні конфлікти та протести технократичними методами управління, що сприяють одностайності та консенсусу. Орієнтуючись на принципи економічної ефективності, влада легітимізує себе через самовідповідальність тих, хто діє в рамках цієї постфордистської форми міського управління. Враховуючи всюдисущу вимогу експлуатувати людину як ресурс, різниця між техніками себе⁷«Техніки себе» — термін Мішеля Фуко, що позначає техніки, які «дають можливість … Continue reading та техніками домінування стає розмитою. Зокрема в міському контексті це призводить до постполітичної, постдемократичної ситуації, у якій знищується простір демократичної участі, здатної протистояти неоліберальним вимогам⁸Erik Swyngedouw, “The Post-Political City,” in Urban Politics Now, 59..

Замість бути стратегічними місцями для впровадження неоліберальної політики, міста можуть стати новою політичною ареною для експериментів з демократією — а отже, потребувати нового проектування.

Бельгійська філософиня Шанталь Муфф визначає «політичне» як антагоністичний вимір, що конституює суспільство⁹Chantal Mouffe, On the Political (New York: Routledge, 2005), 16.. На противагу цьому, сучасні західні політичні моделі зводять нанівець потенціал конфлікту та протистояння, прагнучи досягти консенсусу, витлумаченого з моральної точки зору. Ці моделі заперечують існування соціальних відносин влади та конфліктів і тим самим закривають політичну арену. Як і Жак Рансьєр, Муфф бачить у цьому «постполітичний» або «постдемократичний» момент¹⁰Пор. Jacques Ranciere, Aesthetics and its Discontents, trans. Steve Corcoran (Cambridge and Malden, MA: Polity Press, 2009).. Будь-яке протиріччя, заявляє Муфф, таким чином, виштовхується з політичної арени та категорично виключається. Для неї основна перешкода на шляху до дійсно демократичної політики — тобто політики, заснованої на конфліктності та суперечності — полягає, зокрема, у тому, як неолібералізм сприймає сам себе, а саме у його засадничому твердженні, що альтернативи наявному порядку немає¹¹Mouffe, On the Political, 31.. Муфф закликає до побудови «спільного символічного простору»¹²Там само, 52., що сприяв би суперечливості. Створення такого простору було б завданням дизайну в максимально широкому значенні цього терміна.

Поза гіперліберальною катастрофою

Міста сьогодні більше не сприймаються лише як сукупність будівель, вулиць, площ та парків. Текст та зображення в публічному просторі, брендингові кампанії, вуличне мистецтво, системи навігації, тимчасові інсталяції, процедурний та інтерактивний дизайн і картографічні ілюстрації впливають на наше використання, переживання та сприйняття міста, так само як і вивіски, міські меблі, транспортні засоби, інфраструктура та вигляд фасадів. Термін «Графічний дизайн навколишнього середовища» (Environmental Graphic Design) став усталеним у цій сфері як позначення універсального дизайну на перетині дисциплін архітектури, графічного дизайну, дизайну продуктів та міського планування. Спочатку його придумали для передачі нової складності міських мегаструктур, а тепер він використовують практично на всіх рівнях міського дизайну. Наприклад, графічний дизайн зараз істотно обумовлює не тільки видимі поверхні міста, а й його інфраструктуру та повсякденне життя.

Такі дискурсивні та символічні репрезентації вказують на прагнення розглядати міста як підприємства, якими слід керувати й торгувати. Як явища, яке слід розуміти з урахуванням ескалації кризи неолібералізму, новітні практики проектування, про які тут ідеться, досі були практично винятково стратегіями, нав’язаними згори для посилення контролю та комерціалізації міських просторів. В рамках цих практик були розроблені ефективні інструменти для виробництва простору, здатні працювати швидше, гнучкіше та відкритіше і приділяти більше уваги деталям, ніж міське планування та архітектура. Розповсюдження стратегій візуальної комунікації в міських просторах є не просто характерною рисою неоліберального міста, а водночас і набором потенційних інструментів, за допомогою яких можна вийти за межі цієї системи.

Саме з цього потенціалу розпочнуться пошуки нової ідеалістичної практики проектування, якщо вона зможе відмовитися від простого повторення героїчних програм «генерального плану» на всіх рівнях суспільства і від підтримки сучасної ейфорії щодо індивідуалістичної міської динаміки, керованої винятково перспективами отримання прибутку. Кризу сучасного міста вже не можна вирішити лише за допомогою класичних інструментів масштабного планування «зверху вниз». Соціально-просторові практики занадто складні та неоднорідні для цього, занадто динамічні та суперечливі. Проте зовсім не планувати — дарвіністська вимога, щоб люди піклувалися про себе самі, щоб найбільш пристосовані міські гравці не були нічим обмежені, — це занадто легка відмова від ідеї проектування. Новий дизайн міста все ж нагально необхідний, адже за своєю природою воно не може бути нічим іншим, як спроектованим задумом. Місто виробляється соціально.

На тлі цієї «міської драми» емансипативна обіцянка проектування цілком може зазнати ґрунтовного оновлення. Адже, як зауважив Бруно Латур, сама невизначеність цього «маленького слова “дизайн”» дозволяє йому наповнити реальність етичним виміром, робить його нездатним ховатися за позірними фактами і водночас дозволяє йому висувати (політичні) судження (які, однак, завжди залишаються відкритими для обговорення), а також займатися протиріччями. Якщо розглядати «місто» водночас як процес і як повсякдення — як конкретний вимір реальності, — мета дизайну буде осмислена заново: як виглядав би дизайн, якби він черпав натхнення з відкритого, процесуального, мікрополітичного, інтервенціоністського, комунікативного та учасницького підходу до повсякденного міського життя? Чи судилося дизайну бути лише елементом товарної колонізації соціальних просторів, чи він міг би слугувати стратегічним інструментом політичного та соціального характеру, здійснюючи істотний внесок у соціальність міста? Чи є графічний дизайн та візуальна репрезентація міських питань ключовими засобами, за допомогою яких альтернативні або утопічні простори можуть бути створені на ідеологічних руїнах міст сьогодення?

Якщо дизайну все таки вдасться вийти за межі власної самовдоволеної функції — інструментальної підтримки урбанізації, що слугує приватним інтересам, — то слід врахувати наміри проектувальників, а також потенціал критичних дій поза економічними міркуваннями. Поточна поява етично вмотивованих спроб переосмислення парадигми дизайну, яка користується кліше на кшталт «стійкий розвиток» (sustainability), «соціальна сумісність» (social compatibility) та «рівність виробників та споживачів» (producer-consumer equity), як правило, не досягає цілі. Відбувається активна суперечка довкола узгодження з ринком, у якій проявляється споживацький або індивідуалістичний підхід, і внаслідок цього міські або соціальні цілі (а отже, і будь-які проектно-політичні виміри) залишаються поза увагою. Щоб підступитися до цієї дилеми, необхідно кинути виклик самоідентифікації дизайнерської професії. Як головні дійові особи бачать себе самих і хто замовляє їхню роботу? До яких альянсів варто прагнути і яку роль повинна відігравати громадськість та користувачі? Коли йдеться про дизайн міста, які стратегії, процедури та перспективи нам потрібні?

Проектуючи постнеоліберальне місто

Однак необачне підсилення терміну «дизайн» сьогодні поширюється дедалі більше — і, схоже, від претензій на автономію від ринкових сил вже давно відмовилися. Мистецький критик Хал Фостер — наслідуючи, наприклад, критику ідеологічної функції дизайну в Герта Зелле — критикував те, що репрезентація безпосереднього переходу від виробництва до споживання нині сприймається як головне завдання дизайну. Задоволення потреб ринку теж немовби виправдовує поновлення й поступове посилення значущості дизайну¹³Hal Foster, Design and Crime: And Other Diatribes (London and New York: Verso, 2002), xiv. Пор. Gert Selle, Ideologie und Utopie des Design: Zur … Continue reading. Фостер відзначає інфляцію дизайну, який став агентом абсолютно споживацького суспільства. Індивідуалізація споживання та створення нішевих ринків призводить до неперервного (пере)профілювання продукції. За домінування медіаекономіки це постійне маніпулювання продуктами та їхніми репрезентаціями — дизайн, редизайн та безперервне споживання — створює ідеальний, нескінченний споживчий цикл «без достатнього “вільного простору” для будь-чого іншого»¹⁴Foster, Design and Crime, 18.. Чи було б можливо створити — чи принаймні уможливити — такий простір за допомогою дизайну, за допомогою тої самої дисципліни, яка ніби стискає його дедалі сильніше?

Аналогічним чином американський автор Майк Девіс говорить про «майбутнє, у якому дизайнери є просто найманими фантазерами, які уявляють елітні, альтернативні способи існування», проте все одно висуває свідомо оптимістичну вимогу утопічного мислення та дії¹⁵Mike Davis, “Who Will Build The Ark?” New Left Review 61 (January-February 2010): 45.. Він пов’язує планетарну екологічну катастрофу (на його думку, незворотну) з масовим поширенням глобальної соціально-економічної несправедливості і стверджує, що обидві ці тенденції підтримує світова економічна криза. Девіс зосереджується на місті: навіть якщо всесвітню урбанізацію, яка стрімко розвивається сьогодні, і слід розглядати як одну з основних причин цих проблемних ситуацій, вона все ще може запропонувати шлях до їх вирішення. Девіс протиставляє свою ідеальну картину міста дуже реалістичному сценарію сегрегованих зон достатку в економічно й екологічно катастрофічному середовищі. В оновленій утопічно-екологічній міській критиці соціалістів і анархістів початку ХХ століття та в соціальних експериментах ранньої модерності (зокрема, в концепціях радянських конструктивістів) для Девіса полягає відправна точка для перевинайдення міста на основі колективного демократичного мислення. Екологічна ефективність міської щільності та необхідність ефективного колективізму в міських системах утворюють альтернативу панівній парадигмі приміського розростання¹⁶Парадигма приміського розростання (suburban-sprawl paradigm) базується на явищі … Continue reading та її негативним екологічним і соціальними наслідкам. Девіс бачить тісний зв’язок  між соціальною та екологічною відповідальністю, між муніципальним контролем та екологічним урбанізмом, і поєднує соціальні та економічні моменти з нагальними екологічними проблемами. Отже, екологічно чисте місто буде засноване на порівняно небагатьох нових технологіях екологічного міського планування та пріоритизуватиме загальний добробут і щедрість над приватним збагаченням. Колективний характер міста та його інфраструктури мають потенціал для подолання соціальної та екологічної катастрофи, що над нами нависає. Для створення стабільних міських моделей, на думку Девіса, необхідний «широкий простір фантазії» та «радикальна готовність думати поза межами неоліберального капіталізму»¹⁷Там само..

Песимістично чи оптимістично, але щонайменше цікаво зазначити, що дизайн знову стоїть на порядку денному у міській та політичній теорії. Муфф досить туманно називає дизайн політичним інструментом побудови спільного простору, а Фостер нарікає на брак місця для альтернатив, проте, з іншого боку, ці слова можна також трактувати як заклики до дизайну як «простору для фантазії», кажучи словами Девіса. Можна вважати ці філософії спрямованими на свого роду протодизайн, який хоча й виробляє менше рішень (і нових проблем), але водночас стимулює суспільну уяву, дебати та конфлікти через нові соціальні ситуації та процеси.

Як міг би виглядати такий політичний підхід до дизайну, демонструє Гуї Бонсіпе, який викладав в Ульмській школі дизайну, а зараз працює в Аргентині як дизайнер та теоретик. Він пропонує концепцію демократії, метою якої стало б реальне самовизначення, а не залежність — ідеал, який протистоїть неоліберальному розумінню демократії, що його він характеризує як «синонімічний до переважання ринку як ексклюзивного і ледь не освяченого інституту управління всіма відносинами як усередині, так і між суспільствами»¹⁸Gui Bonsiepe, “Design and Democracy,” Design Issues 22, no. 2 (Spring 2006): 29.. У цьому контексті Бонсіпе висловлюється проти використання дизайну як «інструменту домінування» й закликає до емантипативної практики, яка б «протистояла гармонізуючому дискурсу, що маскує протиріччя»¹⁹Там само. 31.. У цьому близькому до Девіса трактуванні Бонсіпе вимагає, з одного боку, по-справжньому не універсалістської утопічної перспективи; а з іншого боку, він наполягає, як і Муф, на артикуляції конфліктів як завданні дизайну та на внутрішній суперечливості дизайну.

Формування утопії для Бонсепі вимагає інтервенцій у місця та зони реальних протиріч. Називати та артикулювати подібні конфлікти і їхні навмисні трансформації означає діяти з розумінням того, що соціальний бік дизайну спрямований не стільки на вирішення проблем, скільки на критичне поводження з соціальними відносинами та відхиленнями і їх тематизацію. В рамках такої практики професійні áктори дисципліни дизайну — так само як і аматори, що відповідають за неформальні та «неузаконені» практики дизайну — будуть сприймати міський простір як місце для дискусії і здійснюватимуть власний внесок у дебати та обговорення політичних питань. Особливо якщо дизайнери почнуть пов’язувати свої дії зі світовим рухом «Право на місто», проект закладеного в дизайні прийняття конфліктів почне стосуватися відчутних та конкретних соціальних та просторових ситуацій і перетвориться у щось більше, ніж звичний риторичний жест. Англійський географ і соціальний теоретик Девід Гарві, посилаючись на Анрі Лефевра, визначає «право на місто» як «право змінювати себе, змінюючи місто»²⁰David Harvey, “The Right to the City,” New Left Review 53 (September Ð October 2008): 23.. Цей спільний та навмисний акт, який створює нову форму для міського середовища (яке зараз переживається як репресивне відносно наших ідеалів і потреб), є не чим іншим як фундаментальним викликом дизайну.

Чільне фото:  Проектування R50 було співробітництвом між архітекторами (групою ifau und Jesko Fezer, студією HEIDE & VON BECKERATH) та мешканцями будівлі з метою створення комфортного та недорогого спільного житла. Будівля R50 містить 19 квартир, а також кілька великих приміщень і спільних просторів для всіх жителів. Вона розташована у Кройцбергу — житловому районі Берліна, що характерний різнотиповим житлом. Балкони є складовою специфічного модульного фасаду, доступного для кожного мешканця, план кожного поверху і квартири є унікальним. Задовольняючи прагнення власників організувати колективне та недороге житло, архітектурна концепція базується на надійній та простій структурі з ретельно дослідженими просторовими зв’язками. Кожна квартира була розроблена в умовах інтенсивного процесу консультацій, обговорень та дизайну. У 2013 році проект був відзначений ArchMaraphon Awards в категорії «Житлове приміщення змішаного типу».