Переклала Роксолана Машкова
До обіцяних психологічних та фізичних переваг медитації належить усунення чи зниження стресу, тривожності та депресії, а також боротьба з біполярним розладом, харчовими розладами, діабетом, зловживанням наркотиками, хронічним болем, підвищеним тиском, раком, аутизмом і шизофренією. Це панацея для особистості. А ще ж начебто є міжособистісні й колективні ефекти. Усвідомленість та інші медитаційні техніки, які вийшли з буддизму, — наприклад, медитація співчуття і медитація любові й доброти — можливо, можуть укріпити просоціальні емоції та поведінку, зміцнюючи соціальні зв’язки, плекаючи альтруїзм, запобігаючи агресії та упередженням. «Якщо кожну восьмилітню дитину на світі навчити медитувати, — нібито сказав Далай-Лама, — то у світі вже за одне покоління зникло б насильство». Цю цитату дуже люблять поширювати в інтернеті.
Природно, що такому корисному заняттю знаходять численні застосування. Техніки медитації використовують у війську з метою покращити добробут та робочу ефективність солдатів. Відомо, що снайпери медитують, щоб емоційно відключитися від акту вбивства, щоб зробити непохитною руку, яка відбирає життя (про елемент умиротвореності, який пов’язують з медитацією, у цьому випадку забувають). Корпорації протистоять стресу і вигоранню за допомогою медитації — на перший погляд це здається цілком доброзичливою метою, але також може допомогти зробити працівників слухняними. А в школах медитаційні заняття покликані заспокоїти дитячий розум, пропонуючи студентам вміння краще справлятися з напругою боротьби за високі оцінки. І тут також мета в тому, щоб запобігти поганій поведінці й агресії, намагаючись закріпити соціалізацію та слухняність.
Психологічні дослідження часто підтримують цей оптимізм щодо ефективності медитації. Адже дослідження просоціальних ефектів медитації практично завжди знаходять докази її сили — сили змінювати не лише особистість, а й ціле суспільство. Виглядає на те, що потенціальна здатність медитації розвивати вигідну для суспільства поведінку цілком обґрунтована. І це відкриває перспективи її застосування в найрізноманітніших контекстах — наприклад, у випадку соціальних конфліктів, для вмиротворення воєн та запобігання тероризму. Однак із дослідженнями, які підкріплюють такі заяви, є певні проблеми.
Торік я і ще два експериментальні психологи Міґель Фаріас та Інті Бразіл провели систематичний огляд і метааналіз наукової літератури, яка стоїть за твердженнями про просоціальний вплив медитації. Ми розглянули рандомізовані контрольовані дослідження, в яких людей, котрі медитували, порівнювали з людьми, які не медитували. У нашу вибірку увійшли понад 20 досліджень, які оцінювали вплив різних типів медитації на просоціальні почуття та поведінку піддослідних — наприклад, на їхню співчутливість, емпатію та відчуття зв’язку зі світом.
У дослідженнях, які ми переглянули, було використано низку методологій та втручань. Наприклад, в одному з них було проведено восьмитижневе медитаційне втручання під назвою «зниження стресу через усвідомленість». Люди вчилися усвідомленого дихання та практикували «буття тут і зараз», вчилися позбувалися думок та почуттів. А тим часом контрольна група, з якою порівнювали медитаторів, щотижня брала участь у груповій дискусії про переваги співчуття. Інше дослідження порівнювало керовану релаксацію (учасники слухали аудіозаписи про глибоке дихання й розслаблення) з контрольною групою, яка просто нічого не робила у кімнаті очікування. Більшість дослідників вимагали від учасників заповнювати питальники про їхній досвід медитаційного втручання та рівень співчуття щодо самих себе та інших людей. Деякі дослідження також передбачали поведінкове вимірювання співчуття — в одному випадку його оцінювали за тим, наскільки охоче людина готова була поступитися стільцем у (спеціально інсценованій) переповненій кімнаті очікування.
На початку результати обіцяли багато. Наш метааналіз показував, що медитація справді має позитивний, хай і помірний вплив на просоціальність. Але коли ми копнули глибше, то картина виявилася складнішою. Хоча медитація й робила людей дещо більш співчутливими чи підвищувала емпатію, вона не знижувала агресію чи упередження і не поглиблювала відчуття соціальної пов’язаності. Тож її просоціальні ефекти не є прямолінійними — але, вочевидь, їх можна виміряти. Однак проблема в тому, як саме їх вимірювали.
Щоб повністю розібратися з цими дослідженнями, ми провели вторинне порівняння, щоб подивитися, як наші початкові висновки зміняться з урахуванням методологічних міркувань. У цьому аналізі ми розглянули використання контрольних груп і перевірили, чи тренерами на інтервенціях були самі автори досліджень, що також може свідчити про упередженість. Результати виявилися приголомшливими.
Почнімо з контрольних груп. Метою контрольної групи є ізолювати ефекти втручання (у нашому випадку — медитації) та усунути ненавмисні упередження. Важливість належних контрольних умов вперше стала явною після відкриття ефекту плацебо у випробуваннях ліків — це коли лікування є ефективним попри те, що в ньому не використано активних компонентів (або ліків). Щоб уникнути цього ефекту, кожна група у випробуванні проходить ідентичні курси лікування, за винятком того, що одна з груп отримує плацебо (або «цукрову таблетку»), а друга — справжні ліки. Ні експериментатор, ні учасники не знають, яка група що отримує (це називається «подвійним сліпим методом»), що допомагає усунути ненавмисні упередження. Таким чином можна з’ясувати, що ефективним є саме активний компонент, а не щось інше.
Але адекватні контрольні групи складно організувати для досліджень, які розглядають поведінкові зміни, бо контрольну групу (або плацебо) створити важче, коли лікування — це не просто таблетка, а якась дія. Контрольна дія має бути схожою на втручання, але в ній має бракувати певних важливих складових, які відрізняють її від експериментальної дії. Це називають терміном «активна контрольна група». А пасивна контрольна група просто нічого не робить, тоді як експериментальна група проходить втручання.
Медитація справді посилила співчутливість людей, коли це втручання порівнювали з пасивною контрольною групою — тобто групою, яка просто заповнювала анкети й питальники, але не брала участь у жодній реальній дії. Тож учасники, які пройшли восьмитижневий курс медитації любові та доброти, проявляли підвищену співчутливість після втручання — порівняно з пасивною контрольною групою, яка просто чекала в залі очікування.
Наш аналіз показує, що медитація сама по собі, на жаль, не робить світ більш співчутливим
Але чи справді ми тут ізолювали ефект медитації, чи ми просто демонструємо, що робити щось краще, ніж не робити нічого? Може бути так, що співчутливість посилилася просто тому, що люди провели вісім тижнів, думаючи про співчутливість, і їм було приємно займатися новою діяльністю. Активна контрольна група (наприклад, учасники, які розмовляли про співчутливість) — більш ефективний інструмент для ізоляції наслідків медитаційного втручання, бо в цьому випадку обидві групи займаються новою діяльністю, яка передбачає культивування співчуття. І тут результати нашого аналізу показують, що медитація сама по собі, на жаль, не робить світ більш співчутливим.
Добре спроектована контрольна умова дозволяє проводити дослідження за подвійним сліпим методом. Часто кажуть, що розробити ефективне плацебо для медитації неможливо, але насправді це вже робили — і з помітним успіхом. У розквіті епохи досліджень трансцендентальної медитації у 1970-х роках Джонатан Сміт розробив 71-сторінковий посібник, у якому раціонально пояснив переваги цієї медитаційної техніки. (Що ж до самої техніки плацебо, учасникам казали тихо сидіти протягом 20 хвилин двічі на день у темній кімнаті й думати про будь-що, про що вони хочуть.) Суть у тому, що плацебо таки можна застосовувати в дослідженнях медитації, просто це нечасто роблять.
Подвійний сліпий метод може допомогти усунути випадкові упередження, які виникають в учасників через дослідника. Такі упередження давно відомі у психології й називаються «ефектом експериментатора» (коли експериментатор мимоволі впливає на поведінку учасників) і «характеристикою за вимогою» (коли учасники вдаються до такої поведінки, яка, на їхню думку, сподобається експериментатору). Важливість уникнення ефекту експериментатора та характеристики за вимогою обговорювали ще в 1960-х роках. Нещодавні дослідження показують, що ефект експериментатора нікуди не дівся — зокрема в дослідженнях медитації.
У світлі дискусій про ефект експериментатора та характеристику за вимогою буде несподіванкою дізнатися, що в 48% досліджень, які ми розглянули, тренером на медитаційному втручанні був один із авторів дослідження, часто головний автор. А ще важливіше те, що дослідники практично не докладали зусиль для того, щоб проконтролювати будь-які потенційні упередження, які ентузіазм тренера і дослідника міг викликати в учасників. Такі ефекти часто ненавмисні, вони виникають від того, що дослідник несвідомо віддає перевагу учасникам в експериментальній групі або з особливим ентузіазмом ставиться до них. Автори дослідження у ролі тренерів траплялися так часто, що ми вирішили статистично розглянути цей аспект у своєму метааналізі. Ми порівняли дослідження, в яких тренером був один з авторів, із дослідженнями, які залучали тренерів ззовні або проводили навчання якось по-іншому (наприклад, за допомогою аудіозапису). Ми виявили, що співчуття зростало лише у тих дослідженнях, де автор також був тренером на втручанні.
Ефект експериментатора часто йде пліч-о-пліч із характеристиками на вимогу, коли учасники поводяться або реагують так, щоб відповідати очікуванням дослідника. Наприклад, учасники можуть з більшим ентузіазмом відповідати на питальник про співчуття — незалежно від їхніх справжніх почуттів — через те, що сама дослідниця проявляє ентузіазм щодо співчуття. Медіашумиха довкола медитації, що подає її як панацею від цілої низки психологічних проблем і ключ до кращого самопочуття й до зміни власного мозку на краще, також, цілком імовірно, впливає на учасників, які очікуватимуть відчути користь від медитаційного втручання. Однак майже жодне з досліджень, які ми розглянули, не проконтролювало ефект очікувань, і в літературі про медитацію загалом бракує цієї методологічної перестороги.
Поширеність ефекту експериментатора — це лише один бік медалі. Ще одне тривожне, але рідко обговорюване упередження стосується аналізу й інтерпретації даних. Інтерпретувати статистичні результати й обирати найважливіше серед них непросто. Тед Капчук із Гарвардської медичної школи сформулював це так: «Факти не зберігаються на чистому аркуші дослідницького розумі, а дані просто не говорять самі за себе». Науковці часто змушені балансувати між обов’язком незаангажовано аналізувати дані та власними переконаннями, бажаннями й очікуваннями. У 2003 Капчук описав низку інтерпретаційних упереджень, які набули поширення в наукових текстах: підтверджувальне упередження, упередження порятунку (коли дослідник знаходить зручну помилку в експерименті, щоб обґрунтувати певне очікування), упередження «час покаже» (небажання відмовитися від очікування, яке не було підтверджене даними, бо майбутні додаткові дані можуть все ж підтвердити його) тощо. Всі ці упередження були притаманні більшості літератури про медитацію, яку ми розглянули.
Найпоширенішим у нашому огляді було підтверджувальне упередження, за якого дослідник пріоритизує дані, що підтверджують його гіпотезу, і відсуває на другий план дані, які підривають його переконання. Підтверджувальне упередження найчастіше набувало форми надмірного підкреслення результатів на межі значущості. При статистичному аналізі значення p ≤ 0,05 зазвичай означає, що результати є статистично значущими у психологічних дослідженнях. Але останнім часом стала поширеною практика описувати результати як «тенденції» або як «результати на межі значущості», якщо вони наближаються, але не досягають бажаного порогу p = 0,05. Проблема тут у тому, що в психології немає консенсусу щодо того, що́ можна вважати «результатами на межі значущості». У нашому огляді до них зараховували результати зі значенням p від 0,06 до 0,14 — що взагалі важко назвати «результатом на межі». (Існують дискусії щодо того, чи значення p взагалі є найточнішим способом оцінювання досліджень, але якщо ми вже використовуємо цей метод, то треба дотримуватися правил.)
Позитивна оцінка медитації та боротьба за відстоювання її репутації заважають публікувати негативні результати
Вільне обходження зі статистичними методами, які за самою своєю суттю покликані слугувати чіткими порогами, підвищує шанси виявити ефект там, де його нема. Ще однією проблемою з «результатами на межі значущості» є те, що їх важко оцінювати без упереджень. Наприклад, в одному дослідженні автори написали, що різниця на межі значущості (p = 0,069) свідчить на користь медитаційного втручання порівняно з контрольною групою. Однак на наступній сторінці, пишучи про інший набір результатів, який не демонстрував переваги медитаційної групи, вони назвали точнісінько таке саме значення p незначущим. Коли результати підтверджували їхню гіпотезу, вони були «значущими» — але тільки в цьому випадку. Насправді у більшості досліджень, які ми розглянули, результати на межі значущості були подані на рівні зі статистично значущими результатами.
Підтверджувальне упередження важко подолати. Журнали розраховують на те, що його помічатимуть рецензенти, але через те, що деякі з цих упереджень уже стали стандартною практикою (скажімо, звітування про результати на межі значущості), вони часто успішно проходять рецензування. Рецензенти й автори також стикаються з академічним тиском, який збільшує ймовірність цих упереджень, адже журнали віддають перевагу позитивним результатам. Але в дослідженнях медитації є ще одне ускладнення: багато дослідників — а отже, й рецензентів журнальних статей — особисто зацікавлені в медитації не лише як практики й ентузіасти, а й як розробники медитаційних програм, що приносять фінансові прибутки їхнім закладам або їм самим. Надміру позитивний погляд на медитацію й запекла боротьба за захист її незаплямованої репутації заважають публікувати негативні результати.
Я не маю на меті дискредитувати науку, але науковці все ж мають обов’язок створювати доказову базу, уникаючи упереджень і усвідомлюючи свої обмеження. Це важливо, бо перебільшені результати, які підтверджують силу медитації, підживлюють магічну віру в її користь. Сайти про «усвідомленість» подають медитацію як «таблетку щастя без побічних ефектів» і стверджують, що вона може принести мир у всьому світі в межах одного покоління: для цього достатньо, щоб наші діти просто глибоко дихали й жили «тут і зараз». Але чи можемо ми бути впевненими, що це не матиме непередбачуваних наслідків, які не принесуть користі ні окремим людям, ні суспільству? Чи може бути так, що медитація сприяє дисфункціональному середовищу і навіть прокладає шлях до психологічних розладів?
Використання медитаційних технік у великих корпораціях на кшталт Google чи Nike призводить до наростання напруги в ширшій спільноті людей, які практикують медитацію і пропагують її переваги. Більш традиційно налаштовані адепти стверджують, що медитація без етичного вчення може перетворитися на неправильну медитацію (як у випадку снайпера, який прагне врівноваження, щоб зробити вбивчий постріл, або як у випадку робітника, що змиряється з нездоровим середовищем на робочому місці). Але що як медитація не працює саме для вас? Або, гірше того, що як вона викликає у вас депресію, тривожність чи психоз? Свідчень про такі симптоми в сучасній літературі передбачувано бракує, але дослідження 1960-х та 1970-х років застерігають про темний бік трансцендентальної медитації. Існує небезпека, що тих кількох людей, які потребують психіатричного втручання, психологи не беруть до уваги під приводом того, що вони мають схильність до психічних хвороб.
У своїй книзі «Таблетка Будди» (The Buddha Pill, 2015) Міґель Фаріас та Кетрін Вікхолм критично ставляться до симптомів депресії, тривожності, неспокою, манії та психозу, безпосередньо викликані медитацією. Вони пишуть, що наукова спільнота ще не оцінила поширеність негативних наслідків, тому легко стверджувати, що ті кілька поодиноких випадків, про які стає відомо, пов’язані з особистою схильністю до психічних проблем. Але простий пошук у Google показує, що на медитаційних форумах і блогах нерідко повідомляють про депресію, тривожність і манію. Наприклад, в одному буддистському блозі опубліковано кілька описів негативних психічних наслідків, які автори називають «темними ночами». Один із блогерів пише:
У мене була одна досить напружена темна ніч, що тривала дев’ять місяців — зі стражданнями, відчаєм, панічними атаками, нездатністю зосереджуватися (аж до того, що я не міг виконувати прості завдання), нездатністю спілкуватися (через погане самопочуття, але також і через те, що мені було важко слухати й розуміти слова інших людей, бо я не міг зосередитися), самотністю, слуховими галюцинаціями, легкою параноєю, поганим поводженням із друзями й родичами, довгими епізодами ностальгії та жалю, нав’язливими думками (зазвичай про смерть) і т. д., і т. п.
У буддистських колах ці так звані «темні ночі» вважають частиною медитації. В ідеалі «темні ночі» долають під керівництвом досвідченого вчителя в рамках буддистського вчення, але як щодо тих людей, у яких немає такого вчителя або які медитують поза релігійним контекстом?
Люди, які медитують, можуть залишатися сам-на-сам із психічним нездоров’ям
Брак звітування про негативні наслідки в сучасній літературі може бути випадковістю, але більш імовірно, що ті, хто він них страждає, переконані, що такі наслідки — це частина медитації, або просто не пов’язують їх із цією практикою взагалі. Враховуючи позитивний образ медитації і брак негативних свідчень про неї, людині легко подумати, що проблема в ній самій. У найкращому випадку вона просто перестане медитувати, але численні сайти і статті часто подають ці негативні чи неоднозначні почуття як частину медитації, яка поступово зникне з досвідом. Однак якщо людина продовжуватиме медитувати в таких умовах, це може призвести до повноцінного психотичного епізоду (в найгіршому випадку) або мати більш невловимі негативні наслідки. Наприклад, у 1976 році клінічний психолог Арнольд Лазарус писав про те, як «один молодий чоловік побачив, що користь, яку йому обіцяли від трансцендельтальної медитації, просто не проявилася, але замість того, щоб поставити під питання правдивість цих перебільшених тверджень, у нього виробилося сильне відчуття провалу, марності й власної негодящості».
У найкращому випадку людина може покладатися на керівництво психіатра або досвідченого вчителя медитації, але ті, хто практикує медитацію на самоті, можуть залишитися сам-на-сам із психічним нездоров’ям. Лазарус попереджав, що медитація не всім підходить і що потрібно брати до уваги індивідуальні відмінності й усвідомлювати можливість негативних наслідків її використання в секулярному контексті. «Що для одного м’ясо, те для іншого — отрута», — якось сказав він про трансцендентальну медитацію. Дослідники і психотерапевти мусять знати і про переваги, і про ризики медитації для різних людей — це не суцільні хороші новини.
У «Таблетці Будди» Фаріас та Вікголм пишуть:
[Ми] не перестали вірити у здатність медитації сприяти змінам, але [ми] занепокоєні тим, що дослідження медитації пропагують викривлене бачення: медитація була розроблена не для того, щоб у нас було менше стресу в житті чи щоб покращувати наше самопочуття. Її первісна мета була більш радикальна — прорвати ваше уявлення про те, ким ви є, докорінно потрясти ваше відчуття власного «я», щоб ви усвідомили, що там «нічого немає». Але, як ми бачимо, на Заході курси медитації подають зовсім не так. Тут медитацію переоформили як природну таблетку, яка заспокоїть ваш розум і зробить вас щасливішими.
Необхідно розробити більш збалансований погляд на медитацію з розумінням її обмежень та негативних ефектів. Одного дня у нас буде більш повна картина цієї потужної й погано вивченої практики. Але наразі наше розуміння переважно викривлене.
Джерело: Aeon