Переклала Владислава Гончаренко
Зузана Ленярска: «Хочеш пережити незабутню пригоду, яка змінить твоє життя? Не сиди вдома! Поїдь на волонтерство за кордон!» — так рекламує себе одне з посередницьких агентств у сфері так званого міжнародного волонтерства. Можна протягом тижня, двох і навіть місяця доглядати за дітьми в дитячих будинках у Камбоджі, проводити освітній проект у Кенії, будувати школи у Філіппінах або працювати в лікарні в Ефіопії, навіть не маючи медичної освіти. Скептики, особливо на Заході, називають це «волонтуризмом» і стверджують, що це шкодить тим, кому ми хочемо допомогти. В чому полягає ця контроверсія?
Сильвія Кульчик: Волонтуризм пов’язаний із так званим gap year, тобто річною перервою між середньою школою і навчанням в університеті або перервою в навчанні в університеті. Молоді люди не мають великого бюджету, але вони хотіли б виїхати, щось пережити, розправити крила. Здавалося б, волонтерська діяльність дуже добре підходить для цього. Але виникає питання: що для нас важливіше — допомагати чи подорожувати? Етична проблема волонтуризму в тому, щоб визначити, коли туристичний елемент, тобто те, що я роблю для задоволення, починає заважати проголошеній роботі на користь інших.
Існує багато неурядових організацій, які заробляють на людях, охочих допомагати. Останнім часом голосно говорять, наприклад, про притулки у країнах Південно-Східної Азії, які створюються тільки для того, щоб втамувати потреби різних волонтуристів.
На тему дитячих будинків у Камбоджі з’явилася ціла доповідь ЮНІСЕФ-у. Її автори написали про те, як волонтерська індустрія стимулює утворення центрів для опіки над дітьми, які нерідко мають батьків. Вони віддають дітей до притулку, думаючи, що таким чином забезпечують їм краще майбутнє, контакт із Заходом. Однак діти почуваються покинутими. Волонтери кожні кілька тижнів змінюються, а вони залишаються.
Це поширена проблема і в освіті. Місцевий учитель англійської мови не має шансів на роботу, якщо є десять охочих носіїв мови, які будуть робити його роботу безкоштовно. Діти ж мусять давати собі раду з новими й новими вчителями, які не обов’язково є педагогами і не мають програми.
Молоді люди, виховані у великих містах, хочуть допомогати, але часто просто не вміють. Якщо ж місцеві організатори трактують їхній візит тільки як можливість для бізнесу, а не реальну допомогу, у них немає проблем із цим. Щонайбільше після від’їзду волонтерів вони виправлять їхні помилки.
Я читала оповідь американки про подорож до елітної жіночої школи в Кенії. Тиждень сафарі, тиждень будівництва бібліотеки для місцевої школи. Вона будувала цю школу з дівчатками, при цьому жодна з них раніше не тримала цегли в руках — тому, звісно, стіни були криві. Пізніше вона дізналася, що коли вони лягали спати, їхній місцевий опікун із кенійською будівельною командою розбирали поставлені ними стіни і ставили їх прямо.
Отже, вся справа була в тому, щоб дівчатка мали почуття дієвої сили і співпереживання. Чудово! Але це не допомога Кенії, це навчальна програма для американок. Коли люди щось дають іншим, це приносить їм велике задоволення, і волонтуризм задовольняє цю потребу.
Учасники таких поїздок часто говорять про пошук автентичності, занурення в реальне правдиве життя, а не в його готельну версію. Ще вони хочуть випробувати себе. Більшість волонтерів, однак, їдуть у країни, які є стабільними, безпечними, мають хороший клімат. І хоча, можливо, це не найбагатші держави світу, вони досить непогано розвиваються. Це дає привід для роздумів, що ж насправді є мотивом діяльності і чого шукають охочі до поїздок.
Науковці, які займаються туризмом, описують зміну тенденцій із 3S (sun, sea, sand — сонце, море, пісок) на 3E (entertainment, excitement, education — розвага, схвилювання, освіта). Чи волонтуризм вписується в цей тренд?
Так, але пам’ятаймо, що до цих 3Е ми можемо дійти за допомогою самого лише туризму. Немає необхідності у волонтерському елементі. Ми можемо допомагати, відповідно витрачаючи свої гроші, а не своєю роботою. Хоча комусь за щось платити — це набагато менш ефектно, але це найчесніша форма допомоги.
Волонтурист платить за свою поїздку. За що ця оплата?
За досвід. За те, що хтось його прийме і дасть йому відчуття того, що він рятує світ. У Польщі нам часто важко це зрозуміти, тому що це досі нова й дорога справа. У країнах Заходу, де робота на благо інших є питанням престижу, а в гаманці є гроші для когось, хто нам це організує — це поширена практика. Однак, як правило, така практика не враховує реальні потреби регіону. Бувають, звісно, винятки, якщо на місці є люди, які вміють керувати проектом і розподіляти людей для конкретних завдань на основі їхньої кваліфікації.
Тому що волонтерство — це робота, а не відпочинок. На перше місце ми повинні ставити не своє «я», а тих, кому ми хочемо допомагати. Тоді потрібно виїхати на довше, звикнути до колективу й нового оточення, здобути навички. Протягом кількатижневого виїзду це неможливо, проте існують навіть двотижневі пропозиції волонтерства. Проблема в тому, що відповідальних організацій дедалі менше, а комерційних пунктів — дедалі більше. Є свідчення самих волонтерів, які виїхали з доброю вірою, а потім зрозуміли, що вони — тільки пішаки в чужому бізнесі.
Ще є проблема з неоколоніалізмом: до країн, які розвиваються, приїжджають люди з країн достатку і думають, що можуть говорити іншим, як їм жити і влаштовувати власні держави.
Таке повчання починає надзвичайно дратувати, якщо на волонтерство їдуть люди з дуже обмеженим життєвим досвідом, які виросли в комфорті, без уміння допомагати.
А що з голівудськими зірками, які дедалі частіше ангажуються в допомогу, всиновлюють дітей із країн третього світу? Анджеліна Джолі, посланка UNHCR, зіштовхнулася зі звинуваченням, що дівчинку, яку вона вдочерила, забрали від біологічних батьків.
З одного боку, це видається класичним прикладом сучасного колоніалізму. Чи Анджеліна Джолі справді розуміє, що відбувається у країнах, які вона відвідує? Як вона допомагає спільноті? Чи не хоче вона лише продемонструвати себе в мальовничому контексті?
З іншого боку, таких людей добре сприймають жителі відвідуваних регіонів. Вони вдячні їм за привернення уваги до того, що деякі куточки світу взагалі існують. Я навмисно не сказала, що вони «потребують допомоги». Часто люди радіють тільки тому, що їхнє існування в сучасному світі помічають.
Ви досить категорично заявляєте, що краще не їхати допомагати у такий спосіб. Тоді як варто допомагати?
Навколо нас багато можливостей для задоволення потреби в допомозі. Однак, тільки коли ми отримаємо трохи навичок і знань, ми будемо в цій допомозі ефективні. Благі наміри — це ще не все. Нашою проблемою є брак покірності, і через це ми думаємо, що ми суперлюди і можемо змінити все — крім того, ще й за дуже короткий час.
Уявімо собі таку ситуацію: студентка була з батьками в африканських країнах. Вона бачила бідність і людей, які потребують допомоги. Хотіла б повернутися туди, де провела відпустку, і попрацювати протягом місяця. Що вона може зробити, щоб це було відповідально?
Якщо вона конче мусить, то слід пошукати організації з достатнім досвідом роботи в регіоні. У Польщі таких небагато: найкраще розвинені місіонерські волонтерства, які не кожному підходять світоглядно. Можна також знайти організацію, яка працює на місці, і пройти уроки в інтернеті — отримати інформацію і вирішити, кому ми довіримося. Але це завжди триває довго, тому що це багато роботи — набагато більше, ніж знайти першу-ліпшу пропозицію на волонтуристичних сервісах
Ще один приклад: студентка медицини з Польщі знаходить оголошення, в якому шукають волонтерів для роботи в сільських клініках Індії. Їхати чи ні?
Якщо вона перевірила організацію і має кваліфікацію, то чому б і ні.
А яку інформацію вона має знайти, щоб переконатися, що конкретна організація справді допомагає?
Передусім, якщо це взагалі можливо, треба відстежити організацію не тільки на її власному сайті, але й, наприклад, у реєстрах НУО. Має бути також можливість дістатися до звітів, які описують, якими програмами займається організація, які заходи проводить і з якими результатами. Ви також можете перевірити, хто працював на неї, зв’язатися з такою людиною й отримати інформацію про те, як виглядало волонтерство.
Інша студентка, скажімо, інформатики, знаходить оголошення: допомога дітям із ВІЛ у Західній Африці. Те саме питання: їхати чи ні?
Вона має задуматися, що може дати цим дітям. Студентка педагогіки з навичками роботи з маленькими дітьми може бути корисна. Туризм — це тільки купівля чужої пропозиції. У свою чергу, волонтерство полягає в тому, щоб задуматися, а що я можу дати від себе, чому моя пропозиція настільки вартісна, щоб нести її кудись далеко.
Я не можу навести приклад, коли варто скористатися волонтерством, за яке потрібно платити великі гроші. У відповідальному волонтерстві можуть бути якісь витрати — наприклад, квиток на літак, — але це має бути чітко проговорено. Якщо організація пропонує нам оплатити вартість проживання в чотиризірковому готелі, то щось тут не так.
Може, річ у тім, що співробітники організації, до якої така студентка поїхала, мають витратити час на введення її в тему і навчити її всього з нуля.
Тоді це перестає мати сенс. Якщо вони вже мусять когось навчати, то буде більш етично й екологічно навчати когось місцевого.
Бажання такої допомоги щире, але й дуже наївне. Замість ідеалістично думати, що як людина я можу щось змінити, потрібно задуматися, як грамотно включитися в допомогу. Звісно, виявляється, що це найскладніше.
Багатих туристів, які їдуть у бідні країни, звинувачують у тому, що вони лежать на пляжі, і їм байдуже до нещасть місцевих. Коли вони це усвідомлюють і хочуть працювати на благо інших, вони наштовхуються на звинувачення в неетичності. Тут легко заплутатися. Що би ви сказали такому туристу?
Я б сказала йому, що він привілейований. Слід бути за це вдячним кожен день. Він може вибрати пляж, на якому лежатиме. Для поляків, як і раніше, найважливішим критерієм є ціна. У більш багатих і більш свідомих країнах люди, переглядаючи пропозиції від туристичних агентств, вимагають екологічні сертифікати, щоб перевірити, чи своїм перебуванням не порушать місцеву екосистему. Дедалі частіше туристи також вимагають соціальних сертифікатів, які свідчать про те, звідки походять співробітники готелю, на яких умовах працюють, де осідає капітал.
Тури, які є екологічно й соціально відповідальними, на жаль, набагато дорожчі. Їх також, як правило, важче знайти, тому що мережеві туристичні агентства їх не пропонують. Але для тих, кому не все одно, є тури від агентств, які займаються відповідальним туризмом. Це той самий механізм: з’явився попит, з’явилася і пропозиція.
Деяких туристів усе ж може мучити те, що вони лежать на пляжі, навіть із сертифікатами екологічної та соціальної відповідальності, а навколо них бідність.
Ви це чудово це підсумували. «Це може їм докучати», — тобто це туристи мають проблему, а не люди, яким вони хочуть допомогти. Часто за нашими мірками місцеві жителі незадоволені, а за їхніми — не обов’язково.
А як нам це з’ясувати?
Ми повинні навчитися жити з тим, що ми не завжди будемо все знати. Вангарі Маатаї, кенійка, яка отримала Нобелівську премію миру, писала про те, чому не слід допомагати в країнах глобального Півдня. Потрібно дозволити, щоб люди розпоряджалися собою згідно зі своїми власними міркуваннями і правами. Польща не обтяжена колоніальним тягарем, тому в нас менше досвіду з почуттям переваги. Тим не менш, що ми багатші, то частіше ми розуміємо свою перевагу і хочемо діяти, виправляти інших.
Це було описано як комплекс білого спасителя.
Чому нам боляче, коли ми бачимо бідність в Африці, але не боляче, коли бачимо її, наприклад, на Мазурах1Мазури — регіон у північно-східній частині Польщі.?
Ну, власне, чому?
Ми не знаємо складності проблем в Африці, тому нам легше виносити прості вироки. Коли щось для нас культурно ближче, з самого початку ми бачимо, як це складно. Тоді нам важче знайти прості рішення. А всі ми мріємо про те, щоб світ став кращим, чи не так?
Сильвія Кульчик — доцентка на кафедрі географії туризму та рекреації факультету географії та регіональних досліджень Варшавського університету. Досліджує природні та соціальні аспекти туризму. Співавторка публікацій Польської гуманітарної дії «Обізнані й корисні — до відповідального туризму. Приклади Ніґеру і Сьєрра-Леоне» (2012) (разом з Аґнєшкою Байтинґєр).
Джерело: Wysokie Obcasy
Примітки
| ↑1 | Мазури — регіон у північно-східній частині Польщі. |
|---|