Ідилічні картинки сільської місцевості

Місто і село — два антоніми, а інколи й антагоністи. Їх часто протиставляють, і принаймні в моєму досвіді місто має позитивніші асоціації: йому приписують прогресивність, освіченість, толерантне ставлення до меншин, відкритість — словом, переважно хороші риси. Та водночас нема нічого більш міського, ніж ностальгія за селом: за тим, що там тихо; за тим, що там інший — спокійний, розмірений — ритм; за тим, що там чисте повітря (мабуть, тому й трава зеленіша); за тим, що там, здається, нема конкуренції чи масштабного споживання. Деякі люди від такого уявлення переходять до дії — переселяються в арт-хутори, екопоселення чи просто дауншифтлять. Напевно, мене стала цікавити ця тема, бо в якийсь момент знову переживати зиму в Києві здавалося нестерпним, а образ рідної провінції викликав асоціації зі спокоєм. У розпал таких роздумів я випадково познайомилася з Оксаною.

1. Переїзд

«У Києві хтось може зробити краще, може зробити більше. А тут — усе, що я зроблю, буде зроблено. Усе, що я не зроблю, буде не зроблено. У місті є і конкуренція, і страх провалитися, тому що завжди є кращі вчителі, кращі ГО-шники, кращі журналісти. Я по собі знаю, що дуже на інших оглядалася — зараз мені це добре видно, а раніше відчувалося сильно. Я думала, чому я буду чимось займатися, якщо вже є круті люди, які цим займаються? Усі вже чимось займаються. А я не найталановитіша, не найенергійніша, у мене не найкращий тайм-менеджмент. І не було натхнення щось починати. А нащо, якщо всі інші шось класне роблять?

А тут я одна така талановита.

Я тут — потрібніша. Не так для людей, як насамперед для себе самої. Ніхто ж не займається активізмом заради когось».

Оксана Олійник, публічний портрет: 34 роки, живе в селі Христанівка на 80 людей у Полтавській області, організовує низку громадських ініціатив, займається психотерапією, викладає англійську.

Мені завжди було цікаво, як швидко люди приймають рішення про переїзд — наважуються на різку та кардинальну зміну всього свого повсякдення, — як довго його виношують, чи вагаються. Адже переїзд — це, крім захопливого відкриття нових можливостей і зміни способу життя, ще й завжди відмова від чогось: від друзів, від звичок, від улюблених місць. А переїзд у село — це докорінна зміна.

Утім, часом великі, визначальні для життя зміни починаються з якоїсь дрібниці, як падіння одного елемента в доміно. Ось Оксана розповідає, що, мабуть, усе почалося, коли вона провела влітку тиждень у гостині у своєї подруги в селі, а вже наступного року разом із чоловіком Орестом і першим сином Енеєм переїхала на Полтавщину. Власне, це рішення було сумішшю спонтанності, бажання бути ближче до природи і неможливості просто винайняти сільську хату на літо (за словами Оксани, переважно всі хороші хати комусь належать, а дихати пліснявою в поганій не видавалось хорошою ідеєю). Оскільки і Орест, і Оксана працювали дистанційно, то переїхати було легко. Власне, Орест саме тоді працював маркетологом у клубі органічного землеробства, мав зв’язки з анастасіївцями¹Анастасіївці, інша назва — «Звенящие кедры России» — рух екопоселень, … Continue reading, читав спільноти переселенців. Звідти він і дізнався, що на Полтавщині, мовляв, люди м’якші, простіше ставляться до людей і речей (не обов’язково має бути ідеальний двір чи треба ходити до церкви щонеділі), приймають усякі дивацтва і нормально з ними вживаються. Це було важливо, бо буває, що люди, які переселяються в село, потім не витримують суспільного тиску і тікають.

«Я тоді ще прочитала статтю в журналі “Жила”, де було дослідження, як впливають ландшафти на розвиток людини. Там було про людей, які виростали на дні каньйонів, у мегаполісах, у лісі. І висновок був, що найкращий ландшафт… Як ти думаєш?

— Ліс? Лісостеп?

— Різноманітний… Але це було несподівано дізнатись. І виявилось, що Полтавщина, власне, така. Наш город виходить у ліс — досить густий, порізаний ярами. Там ще дуже поруч є поле, а за сім хвилин ходу — кручі. Тут справді різноманітно, і можна вибрати на різний настрій ландшафт».

Уперше Оксана й Орест відвідали Христанівку у травні 2013-го, а вже в червні переїхали. Їх підтримала Оксанина мама, позичила гроші на купівлю хати (мовляв, здасте свою київську квартиру — з тих грошей віддасте). За перший рік було багато підтримки і від жителів: для христанівських сусідів переїзд Оксани, Ореста та Енея у червні — коли вже всі городи посаджено — означав, що вони, бідні, не матимуть що їсти. Сусіди зносили всю городину: помідори, огірки, кабачки. Оксана жартує: той рік — з усіх, коли вона вирощувала сама на присадибній ділянці — був найбільш урожайним.

2. Повсякдення

Коли після 4-годинної дороги (3,5 години — маршрутка з Києва до Лохвиці, а звідти ще трохи на таксі до власне Христанівки) я нарешті ступаю на вкриту сніговою манною землю обітованну, Оксана разом із псом Вітром зустрічають мене на розі вулиці. Надворі груднево, морозно, сніг тріскотить під ногами. Оксана запрошує мене в хату, пропонує нагодувати домашніми пельменями — я, змерзла і втомлена після дороги, радо погоджуюсь.

Вхід до кухні через коридор, заставлений книжками і речами. Оксана вибачається за «срач», а потім пояснює, що книжки — для бібліотеки, речі — для банку речей, а стоїть тут це все тому, що якщо на видноті заважатиме, то вона швидше це все розбере. «Але це не помагає. Хтось швидше зачепиться і матюка загне». Сама ж кухня — насправді наполовину кабінет: там стоїть ще письмовий стіл із комп’ютером, книжкові полички, а на стінах малюнки, ватман із цілями Оксани на 2018-й (коли я вже від’їжджала з Христанівки, вона саме їхала в Київ малювати новий — на 2019-й). Я знайомлюсь із її чоловіком Орестом —  йому 46, сивий, в окулярах, з виразним кульчиком із бурштином у вусі.

З Оксаною я познайомилась іще раніше — за місяць до нашої теперішньої зустрічі, на Хаті-Майстерні, де відбувались заняття Форум-театру. Її, молоду жінку з асиметричною зачіскою, темним волоссям і світлими очима, було неможливо не запам’ятати через двох дуже активних дітей, 4-річного Уласа й 7-річного Енея. Напевно, тоді, як і іншим жінкам навколо, мені вона здавалась героїчною мамою. Та коли я приїхала в Христанівку, діти були в бабусі, а Оксана сказала, що з ними більше часу проводить не вона, а Орест. Він також іще займається сільським магазином «Коло млина».

Магазин — це наразі один зі способів заробітку для Оксани й Ореста. З допомогою Оксаниного брата Тараса вони викупили приміщення в 2017-му, після того як єдиний на село магазин припинив роботу. Наразі «Коло млина» працює кілька годин у день, адже туди переважно приходять по хліб, а алкоголь із низки причин не продається. Утім, це чи не єдине місце (сільський клуб працює лише для поховань), де жителі міста можуть посидіти, поспілкуватися, обмінятися думками.

Будівля магазину виглядає пошарпаною — збудована ще в 1960-х, на ній досі вивіска «Товари повсякденного попиту». Мені здається, що її зачинено, попри те що я знаю, що магазин уже мав працювати. Я обходжу її, але зворотний бік — це зворотний бік, там нема входу. Знов підходжу до фасаду, навмання тягну за клямку дверей — і опиняюсь у приміщенні, що слугує одночасно і магазином, і бібліотекою, і банком речей (як каже про нього Оксана, «свійський простір, де всі почуваються вільно, не бояться нічого торкнутися»). Вітаюся з Орестом, який, із незмінним кульчиком з бурштином у вусі, стоїть за прилавком. Озираюсь — і серед мовчанки бачу рядок бабусь, які, як і попереджала напередодні Оксана, сидять і чекають тут хліба. Серед тиші дивлюся направо, де стоїть, зовсім як у знайомих мені бібліотеках, низка полиць із книжками. Трохи далі — речі. Мені стає ніяково, здається, що в місці, де всі одне одного знають, я чужинка, тож, трохи пороззиравшись по сторонах, дякую, прощаюсь і йду.

Спершу Оксана й Орест обидвоє працювали на фрілансових роботах, але поступово, коли стало зрозуміло, що «якщо сидіти весь час біля комп’ютера, то було мало смислу переїжджати», почали заробляти на життя в Христанівці та Лохвиці.

«Мабуть, я б ніколи в Києві не пішла працювати вчителькою англійської мови — там у мене не було натхнення, а було багато страху. А тут він значно менш визначальний. Хто ж навчить тут цих дітей, як не я? Це змусило мене почати. Можливо, пару років попрацюю — і стану і для Києва хорошою вчителькою».

Утім, історія соціальних проектів Оксани в селі (як я називаю їх для себе) почалася задовго до того, як вони з Орестом почали заробляти там. І банк речей, і бібліотека, розміщені тепер у магазині, — це ініціативи, які виросли з бажання Оксани облаштувати своє життя в Христанівці. Банк речей — щоб і її Улас та Еней, і сусідські діти, як кататимуться на санчатах, мали взуття, яке вже, мабуть, неідеальне для міста, але чудове для такого проведення часу. Бібліотека ж почалася з бажання ділитися книжками із сусідами, але щоб їх повертали в належному стані. І речі, і книжки Оксані надсилає ФБ-спільнота, хоча з книжками окрема історія: через гуманітарну освіту Оксани і двох дітей бібліотека в Христанівці є сумішшю культурологічної, філософської, феміністичної літератури — і барвистих, гарно ілюстрованих дитячих книжок.

«Я пишаюся тим, що ми зробили. Але щоб у когось змінилося життя від нашої присутності, то ні. Бібліотека — це слон у вакуумі, нікому не потрібний. Воно класно звучить ззовні: з нуля зробити бібліотеку на базі магазіна. Але по факту місцеві користуються нею дуже мало. Інколи я взагалі думаю: нахєр стільки зусиль і в нікуда? А іноді здається: і ті взяли книжки, і ті. Але все одно відчуття, що ми створюємо можливості, якими можна було б більше користуватися, та й загалом ми це робимо для себе».

Насправді така кількість Оксаниних проектів і робіт дивує: якщо не знати, де вона живе, то може скластися враження, що насправді вона проектна менеджерка у сфері культури у великому місті — скажімо, в Києві. Це погано в’яжеться з уявленням, що люди переїжджають у село задля особистого спокою, чи з тим, що в селі можна не бути таким амбітним, як у великому місті. Це поширена думка: переселенці здаються людьми, які прагнуть утекти від суєти й гамору, надміру конкуренції, зависоких міських амбіцій чи навіть суспільства споживання. Та досвід Оксаниного проживання в селі — зовсім не про це. Він насправді про той рівень амбіцій, які можна задовольнити тільки створюючи щось унікальне. Вона не поїхала в село через ескапізм від неправильного чи несправедливого світу. Навпаки, Оксана живе в Христанівці, щоб краще увійти в контакт з глобальним контекстом. «Мені подобається цей вираз: думай глобально, дій локально. Я хочу бути частиною цього великого світу, і на цьому місці я світові цікавіша. У Христанівці є над чим попрацювати і показати це — у місті це б мєльтєшило і губилося».

***

Ми вечеряємо, п’ємо заварену в турці каву (спасибі Оресту), ріжемо дивні магазинні апельсини, які я взяла, бо не знайшла пристойних мандаринів. В апельсинів яскраво-червона серцевина, вони соковиті і солодкі. Оксана сідає за комп’ютер і показує фотографії жителів Христанівки, відео, де вони діляться спогадами. Це все — частина її проекту «Музей історій Христанівки», у рамках якого вона записує історії, розказані місцевими жителями, а ще намагається збудувати платформу для комунікації. І трохи розказує історії про власне Христанівку. Про те, що в ній є закинута школа, яка є пам’яткою українського архітектурного модерну — разом зі школами всього Лохвицького району, котрі збудував архітектор Опанас Сластіон. Про те, що через спілкування з місцевими жителями віднайшлася гра в цурки-палки, «а наш Музей — це теж спроба не тільки брати від місцевих жителів, але і щось давати». Оксана додає, що і для самих жителів Музей допомагає перевідкрити власних односельчан, адже зазвичай люди вже мають встановлені між собою чіткі контакти, уже знають, хто їм підходить у розрізі дружби, а хто ні, — та через контекст Музею знаходять щось нове у, здавалося б, такому відомому спілкуванні.

Правда, нарікає Оксана, вона ніяк не може повноцінно зайнятися Музеєм, адже потрібно заробляти на життя, а сам Музей важко монетизувати. Потім дістає два  випуски журналу «Музей історій Христанівки», який зробила майже повністю сама, розповідає історію про не дуже вдалу співпрацю її видання з Лохвицькою районною газетою. І тут-таки додає, що журнал мав бути щомісячним, але теж, як і з Музеєм, важко повноцінно цим займатися, коли маєш ще купу інших діяльностей.

Я запитую в Оксани, чи займалась би вона активізмом, якби не жила в місці, де ця активність є необхідною для власного ж комфорту. Вона відповідає, що так, безперечно: організувала б якусь спільноту на київській Борщагівці, де жила, бо там є проблема зі смітниками чи з алкоголізмом на ставку. Що, можливо, цей вклад навіть був би відчутнішим, бо там уже є налагоджена комунікація між людьми, між активістами. «Але, мабуть, тоді я б менше відчувала особистого вкладу. Це звучить шизофренічно: я наче і за громаду, але і хочеться, щоб саме мій вклад був видимий, не губився серед вкладів інших людей. Це, мабуть, амбітність. Але ж це не погано — бути амбітною? Це таке здорове марнославство. Формування основи, на якій можна рухатися далі».

І хоча ця амбітність не була визначальною при переїзді Оксани в Христанівку, та вона — це те, що утримує її тут. Оксана ж — дитина великого міста. Її школа була не в пішій доступності — до неї треба було доїжджати на громадському транспорті, а її однокласниками були діти з різних районів Києва. Разом вони досліджували цей міський простір, який видавався великим, величним, таким, що формувався багатьма роками й багатьма людьми. Оксанина ж роль у цьому великому місті видавалася їй мізерною та користувацькою. Вона легко могла освоювати це місто — але не мала жодного шансу на співтворчість.

«У мене є прагнення створювати. Навіть у дитинстві я ніколи не складала за вже відомими схемами конструктор, мені завжди треба було щось винайти — і тоді воно ставало цінним. А в місті таку творчість важко реалізувати, там мені бракувало відчуття, що я ось втикнула насінину в землю — і вона проросла. У селі ж легше побачити результати своєї діяльності, тут це легше і швидше».

3. Виклики

Насправді переселенці з великого міста в село — це особлива субкультура. Багато хто з них приїжджає з високими очікуваннями, навіть месіанством: що підніме село, займатиметься органічним землеробством, запровадить сільськогосподарські інновації, розвине успішний бізнес. Мовляв, ми з міста, освічені, досвідчені, вміємо шукати інформацію, відкриті до нового. Зрозуміло, що багато хто не проходить перевірку реальністю; коли ж перші очікування від сільського життя провалюються, а на зміну їм не приходить нічого нового, то повертається жити до міста. Та Оксана каже, що це теж успіх: бо людина спробувала радикально інший спосіб життя, вона тепер знає, що навіть за таких умов зможе вижити. І тоді вибір повернутися до міста — свідомий: «Дехто все життя мріє про хатинку в селі на пенсії, а насправді не пробує так пожити. Носиться з цією думкою, як дурень з писаною торбою».

Я запитую в Оксани про те, що було б для мене визначальним при переїзді: про спілкування з людьми. Адже поїхати геть зі свого середовища в сільське, де менше шансів зустріти людей із такими ж інтересами, — це насправді своєрідний виклик. Оксана каже, що, в принципі, можна знайти спільну мову чи налагодити контакт будь з ким — усе залежить від налаштування себе. Та водночас бракує легкості: не з усіма вдається так поговорити, щоб не фільтрувати себе, не добирати слова; не завжди знайдеться, з ким можна «просто випити горілки». Оксана й Орест пробували дружити з різними переселенцями — це принаймні люди їхнього віку чи сфери інтересів. Але якщо в селі живе лише одна родина, то це, як каже Оксана, надто великий рівень близькості: «Коли дві сім’ї тісно спілкуються, то ви вже наче в стосунках, як пара. А коли кілька — це зовсім інакше. Це компанія». Цих «кількох» саме й бракує, бо «село живе, коли в ньому є люди середнього віку. На самих пенсіонерах і дітях далеко не виїдеш». І, звісно, трохи з’являється дистанція з київськими, старі контакти відпадають, дружби модифікуються. Завдяки активістській діяльності Оксани, звісно, виринають і нові можливості знайомитись, перетинатися — дистанційні.

Мабуть, ще не вистачає спілкування, пов’язаного з культурним дозвіллям. У світі інтернету та безлічі онлайн-курсів бракує не інформації — бракує саме інтелектуальної взаємодії з іншими. У Лохвиці навіть нема кінотеатру, куди можна піти на фільм і потім його з подружками обговорити. Якщо хочеш подивитися кіно — візьми проектор і сама організуй показ. Власне, Оксана це і робила, як і організовувала альтернативні освітні зустрічі в бібліотеці, але їх відвідували критично мало людей.

«З іншого боку, в Христанівці нам багато чого можна за рахунок того, що ми тут чужорідні елементи. Діє ефект: “А може, в них у го́роді отак?” І тому мені було нормально завалюватися в приймальню народного депутата в слінгу, годуючи груддю малого, розказувати про якісь соціальні штуки. Секретарка в приймальні, звісно, сиділа з відом “що це вобще проісходіт”, але мені всередині було смішно, що я можу таке зробити. Тут, зрозуміло, не прийнято ходити по установах з дітьми, але я робила це так самовпевнено, наче всі так роблять. Тут мої діти живуть у світі, де їхні батьки є агентами змін, і вони є свідками цих змін. А самі вони живуть у суспільстві, яке існує завдяки тому, що є певний стиль налагодження контактів, у якому нема “потрібних” чи “непотрібних” людей — з усіма важливо встановити зв’язок.

У спілкуванні ж із чиновниками я зрозуміла, що дуже багато залежить від табла — з яким внутрішнім відчуттям ти це робиш. Тут воно інакше. Це простіше, ніж у Києві: я не співвідношу себе ні з ким і не думаю, що хтось за мене крутіший і що треба робити, як хтось. Тут я почуваюся достатньо впевнено. І це кайфово».

4. Ностальгія

Коли я спілкувалася з Оксаною, мабуть, найбільше мене здивувало, коли ми говорили про конкуренцію. Мій досвід конкуренції з’явився тільки в університеті, коли здавалося, що навколо, у Києві та й навіть на моєму факультеті, так багато розумних, талановитих людей, і щоб чогось досягти, потрібно бігти щодуху. Тому село (чи ж маленьке місто, з якого я родом) видавалося простором, де нема цього духу змагальництва і поспіху за успіхами інших. Та насправді це ще одна романтизаційна ідея: сусідні ж села часто конкурують між собою, недолюблюють одне одного. А серед таких, як Оксана — містян-переселенців — є конкуренція, хто як розвиває простір, заводить якусь худобу, проводить свята, фестивалі, заходи. Більшість переселенців ведуть активне публічне життя, ведуть сторінки в соцмережах, де розповідають про своє поселення, а також і пильно стежать онлайн за діяльністю одне одного. Звідси теж виростає змагальницво: вище, сильніше, швидше. І, як і у великому місті, щоб переварити таку конкуренцію і пов’язаний із нею букет почуттів, потрібні емоційні ресурси, які надавати готова зовсім не кожна сім’я переселенців.

Напевно, уявлення, що людина, яка переселяється в село, буде по-інакшому відчувати і подолає той негатив, який притаманний сучасному швидкому життю (і асоціюється з містом) — це гарний психологічний механізм, який надає людині своєрідне відчуття подушки безпеки. Адже якщо в місті занадто стресово, швидко, конкурентно, можна завжди поуявляти ідилічні картини сільської місцевості, природи, спокою. Мабуть, таке уявлення походить ще від романтизму. Я й сама підпала під нього: мріяла поїхати в гори на місяць, щоб там, удалині від цивілізації, друзів, активного соціального життя поміркувати про себе і власне майбутнє. Я втілила цю мрію, але в реальності почувала самотність, неспокій і суто практичні труднощі. Думаю, в мініатюрі саме те, що багато з переселенців — з тих, які врешті повертаються у велике місто — досвідують у селі. Але ця тема непроговорена, тож ідилічні картинки місця без людей, машин і благ цивілізації час від часу зринають у голові заклопотаного містянина, який постійно кудись поспішає. Власне, коли ми говорили про це з Оксаною, вона навела чудову метафору:

«“Ашан” для мене — це суперсимвол міста. З усього світу до нього позвозили хавку, і всі люди туди з’їхалися, щоб купити це задьошево, постояти в довжелезних чергах, мати величезний вибір між 40 видами червоної ікри. Але по периметру “Ашану” стоять величезні-величезні картини сільської хати, кошики, грядочки, віночки. Тобто в найбільш міській точці стіни прикрашають селом — це якась така фонова ностальгія, яка до реальності має невелике відношення. Можливо, тому інколи і варто пожити в селі — щоб випробувати це уявлення, бо часто здається, що десь там було б краще».