Жвава дискусія про необхідність посилення покарання для педофілів розгорілася в Україні лише в останні роки. Приводом послугувала новина про зґвалтування та вбивство 11-річної Дар’ї Лук’яненко на Одещині. У 2018 році набули чинностізміни до законодавства, відповідно до яких вік згоди встановлений на рівні 16 років, і в той же час у 2017 році після створення та просування відповідної петиції велика група депутатів зареєстрували законопроект, що передбачає низку змін до практики покарання осіб, які були визнані винними у діях сексуального характеру з малолітніми. Документ містить пропозиції щодо збільшення терміну покарання за зґвалтування малолітньої особи до 20 років, а також щодо можливості ув’язненого звільнитися достроково, після десяти років перебування за ґратами, але за умови згоди на хімічну кастрацію. При цьому рішення про дострокове звільнення та проведення хімічної кастрації має виносити суд з урахуванням висновків медичної експертизи. Тим не менш, 11 липня Верховна Рада прийняла альтернативний законопроект авторства Олега Ляшка та депутатів від Радикальної партії, який передбачає обов’язкову хімічну кастрацію для осіб, засуджених за скоєння сексуальних злочинів щодо неповнолітніх, а також створення єдиного та повністю відкритого реєстру таких осіб. У мережі вже з’явилися багато матеріалів, що критикують положення альтернативного законопроекту, який Верховна Рада прийняла у першому читанні. Тому мені хотілося б розглянути додаткові проблеми обох ініціатив, а особливо другої (яку я для зручності називатиму «законопроектом Ляшка» за іменем її творця), не повторюючи того, що вже було неодноразово сказано — наприклад, тут і тут.

Перш за все варто звернути увагу на вікову плутанину в документі. Якщо первинний законопроект спрямований на протидію насильницьким діям сексуального характеру з малолітніми (тобто, відповідно до чинного українського законодавства, з особами, які не досягли 14 років), то альтернативний «законопроект Ляшка» говорить вже про «зґвалтування неповнолітньої чи неповнолітнього», «розбещення неповнолітніх» та «статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості». Відповідно до українського законодавства, особа стає повнолітньою у день вісімнадцятиріччя. А, як уже було згадано вище, нинішній вік згоди в Україні встановлений на рівні шістнадцяти років. Тобто виходить, що з особами віком від шістнадцяти до вісімнадцяти років можна вступати у сексуальні стосунки, але їх не можна розбещувати?.. Цікавий підхід! Насправді, наразі важко сказати, чи таке формулювання є просто результатом юридичної безграмотності творців законопроекту, чи вони свідомо хочуть підвищити вік згоди до 18 років, як це встановлено в американських штатах Каліфорнії та Флориді, а також у Туреччині, Індії, Південній Кореї та низці інших юрисдикцій. Якщо проблема таки в банальній юридичній безграмотності, то невідомо, як будуть застосовувати цю правову норму, якщо матиме місце така очевидна юридична колізія. Якщо ж це свідома спроба підвищити вік згоди, то ситуація ще гірша. Протягом усієї історії задокументованих регуляцій віку згоди ця цифра постійно підвищувалася, тоді як акселерація, обов’язкова шкільна освіта та сексуальна освіта в західних країнах дають сучасній молоді змогу робити свідомий вибір щодо бажання чи небажання вступати у сексуальні контакти ще раніше, ніж попереднім поколінням. У своєму класичному есеї Thinking Sex: Notes for a Radical Theory of the Politics of Sexuality (1984) антопологиня Гейл Рубін демонструє, як вік згоди стає результатом культурного сприйняття та дискурсів, але аж ніяк не відображає реальний вік, у якому особа може дати згоду на секс. Врешті-решт, якби законодавство просто відображало певну біологічну реальність, то вік згоди б не варіювався від країни до країни. І підвищення віку згоди до 18 років — зважаючи на те, що немає жодних підстав вважати, що особа віком від 16 до 18 років не здатна надати згоду на секс — може призвести до появи нової категорії так званих злочинів без жертви1.

Ідея повністю відкритого реєстру «педофілів», запропонована в «законопроекті Ляшка», викликає ще більше занепокоєнь. Якщо первинний законопроект пропонує ввести «напівзакритий реєстр» — тобто такий, доступ до якого матимуть лише працівники правоохоронних органів, прокуратури та органів юстиції, до яких по інформацію при прийомі на роботу можуть звертатися працівники освітніх та дитячих закладів, а також соціальних служб, — то відповідно до прийнятого закону цей реєстр буде повністю відкритим. Тобто доступ до нього матиме кожен мешканець і кожна мешканка України. Перш за все варто зауважити, що до реєстру потраплять усі засуджені за порушення статевої свободи та недоторканості неповнолітніх, і багато з них ані не є педофілами, ані не несуть будь-яку загрозу дітям або місцевій громаді. Більше того, якщо звернутися до кримінологічних досліджень практики реєстрування педофілів у Сполучених Штатах та інших західних країнах, виникають великі сумніви щодо ефективності такого підходу — а от погані наслідки, навпаки, є доволі очевидними. Відповідно до звіту Центру менеджменту сексуальних злочинців (2000), публічне розголошення інформації про педофілів не сприяє зменшенню кількості сексуальних злочинів проти дітей, адже в абсолютній більшості випадків такі злочини скоюють люди з найближчого оточення жертви — батько, дядько, коханець матері — від яких відкриті реєстри не захищають з декількох причин. По-перше, про розтління малолітніх, яке скоюють родичі, залежні від них жертви повідомляють набагато рідше. По-друге, боячись небезпек та наслідків потрапляння злочинця у відкритий реєстр для всієї родини (про що йтиметься нижче), сім’ї жертв часто схильні тримати історію злочину в таємниці, як, наприклад, стверджує українська юристка Анна Маляр. І навіть якщо цей злочинець уже внесений у реєстр, наявність відкритого і прямого доступу до жертви й ефективних інструментів впливу на поведінку жертви та її родини дає йому змогу «братися за своє» і надалі. Ба більше, Association for the Treatment of Sexual Abusers у своїй доповіді (2014) доходить до висновку, що покращення простежуються лише у тих штатах, які застосовують систему оцінки ризиків, базуючись на емпіричних даних, і розголошують інформацію лише про найбільш небезпечних сексуальних злочинців. Не менш цікавими є висновки, до яких прийшли правники з Колумбійського та Мічигансього університетів. Джей-Джей Прескотт та Джона Рокофф (2010) стверджують, що у юрисдикціях, де діють відкриті реєстри педофілів, рівень рецидивізму в цій групі набагато вищий, ніж у юрисдикціях, де ці реєстри доступні лише для уповноважених органів. Помітну різницю у рівні рецидивізму науковці пояснюють тим, що при відкритих реєстрах засуджені можуть культивувати в собі ідентичність педофілів через радикальну ворожість та всеохопну обізнаність суспільства про їхні злочини, що штовхає їх до нових сексуальних контактів з малолітніми з ідеологічних та протестних мотивів. Але більш важливим фактором є те, що за наявності відкритого реєстру засуджені за педофілію не мають жодних шансів знайти будь-який спосіб заробляти собі на проживання, що, в купі з обмеженням на місце проживання, робить багатьох із них бездомними — відповідно, повернення до в’язниці стає для них єдиним та безальтернативним варіантом. Таким чином утворюється група, яка не може інтегруватися, є схильною до скоєння повторних злочинів і, нарешті, стає тягарем для держави та суспільства, не кажучи вже про очевидно непропорційне страждання самих людей, яких фактично засуджують до пожиттєвого страждання. І хоча автор(к)и дослідження відстежили, що загроза «відкритого реєстру» певною мірою демотивує частину потенційних злочинців, тим не менш, цей відсоток не є достатньо вагомим, щоб навіть говорити про перевагу плюсів над мінусами. Але є і дослідження зі ще більш поганими для українських законотворців новинами. Наприклад, Сандлер, Фріман та Сокія (2012), вивчаючи досвід штату Нью-Йорку, не знайшли жодного доказу того, що практика реєстрування засуджених за педофілію, а також практика сповіщення територіальних громад про їхнє поселення, має позитивний вплив на зменшення кількості сексуальних злочинів проти дітей. А Аманда Аган (2011), аналізуючи дані 1994–2010 років, взагалі дійшла висновку, що у тих штатах, де реєстрування засуджених за педофілію є обов’язковим, рівень рецидивізму серед них є трохи вищим, ніж у штатах, де реєстрування обов’язковим не є.

Примусова хімічна кастрація всіх засуджених за сексуальні злочини проти неповнолітніх теж має бути визнана неприйнятною практикою. Виконуюча обов’язки міністра охорони здоров’я України Уляна Супрун вже наголосила, що така практика є жорстокою та безглуздою, адже далеко не всі особи, які скоїли злочини сексуального характеру проти неповнолітніх, є педофілами — і, відповідно, немає потреби в їхній хімічній кастрації. Таким чином, Україна стане першою державою, яка перетворить хімічну кастрацію з превентивної практики на каральну. Справді, серед засуджених за педофілію, які пройшли курс хімічної кастрації, рівень рецидивізму менший, але кримінологи не поспішають пояснювати це саме фізіологічними факторами. Наприклад, Лорі Фріделль (2017)стверджує, що ця різниця помітна через те, що, по-перше, засуджені, які погодилися на хімічну кастрацію в обмін на звільнення, більше цінують можливість перебувати на свободі, ніж ті, що вирішили залишитися за ґратами, але не проходити курс кастрації. Відповідно, їхній менший рівень рецидивізму пояснюється передусім небажанням повторно потрапити за ґрати. З іншого боку, дослідник аргументовано демонструє, що рівень уваги поліції до кастрованих сексуальних злочинців набагато менший, ніж до тих, хто не пройшов курс хімічної кастрації. Відповідно, річ може бути не в нижчому рівні рецидивізму, а в нижчому рівні розкриття злочинів. Але тут саме час нагадати, що згідно з проголосованим «законопроектом Ляшка» хімічну кастрацію проходитимуть абсолютно всі засуджені за сексуальні злочини проти неповнолітніх, крім тих, яким ще не виповнилося шістнадцяти років або вже виповнилося шістдесят п’ять років.

Приймаючи такі закони, українська держава, як завжди, забула подумати про їхні наслідки — особливо ті, що стосуються прав ув’язнених. Засуджені за педофілію, так само як і засуджені за інші злочини сексуального характеру, є об’єктами зґвалтувань та фізичного насильства у в’язницях пострадянського простору та англомовних країн. І якщо у більшості англомовних країн цю проблему вже частково вирішили через створення спеціальних підрозділів для таких злочинців у в’язницях (які англійською називаються protective units), то в Україні, як можна здогадатися, їхніми долями держава абсолютно не переймається. Але законопроект Ляшка може мати ще один невідворотний наслідок. Відкритий реєстр, до якого матимуть доступ усі мешканці, буде спокусою для тих, хто захоче вершити самосуд над засудженими. І хоча вони вже відбудуть досить жорстке покарання, після цього їх можуть просто вбивати професійні «мисливці на педофілів» (такі як банда Тесака) або просто місцеві аматори. Про випадки вбивств засуджених за педофілію у Північній Америці, які стали можливими завдяки існуванню відкритих реєстрів, писав, наприклад, Vice. Теж доволі очевидно, що через відкритий реєстр страждатимуть не лише засуджені, але і їхні родини, які не є винними у скоєнні злочину. Стигма, засудження та загроза самосуду змушуватимуть родичів засуджених розривати родинні зв’язки, покидати місця роботи, навчання та проживання. Але навіть до прав родичів злочинців Радикальній партії, вочевидь, немає ніякого діла. Не можна й повністю відкидати можливість використання загроз «відкритого реєстру педофілів» у практиці політичних переслідувань. Таке, наприклад, стається у сусідній державі (йдеться про переслідування карельського правозахисника Юрія Дмитрієва та історика Сергія Колтиріна).

Наостанок варто озвучити ще одне побоювання. Дуже важливо, щоб український політичний та медіадискурс про педофілію не став моральною панікою, як це сталося у Великобританії та Північній Америці. У своїй книзі Moral Panic: Changing Concepts of the Child Molester in Modern America історик Філіп Дженкінс детально аналізує декілька хвиль моральних панік щодо педофілії та розбещення дітей у Північній Америці у ХХ столітті та демонструє, що результатом цих панік було лише масове залякування дітей та публіки загалом, непропорційне поліціювання та арешти гомосексуальних, бісексуальних та чорношкірих чоловіків, а також чоловіків-іммігрантів, і лінчування — водночас владні інституції не робили жодних кроків, аби попередити злочини, базуючись на емпіричних даних. Джонсон також звертає увагу на феномен, що таке полювання на відьом об’єднало праворадикальних політиків, християнських фундаменталістів та радикальних феміністок, що відбувається і в українських реаліях. Професорка-кримінологиня Кіран-Маккартан з Університету Західної Англії (2010) розглядає декілька парадигм моральної паніки та та доводить, що сучасні антипедофільські дискурси у Великобританії є яскравим прикладом моральної паніки. Адже сексуальні злочини проти дітей вважають найбільш небезпечними та такими, що несуть загрозу усьому суспільному порядку, а також першопочатковими для будь-яких інших соціальних проблем. Страх цих злочинів та їх поліціювання посилюється, хоча кількість самих злочинів стабільно зменшується. Фігура злочинця стає містифікованою, тоді як наукові та емпіричні дані, які могли б слугувати основою для попередження таких злочинів, ігнорують на користь ірраціоналізації проблеми та посилення каральних практик. І, як застерігають багато науковців, зокрема психологиня Хелен Гулдберг (2010), моральна паніка щодо педофілії лише шкодить дітям та батькам і жодним чином не допомагає вирішити реальну проблему.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. «Злочини без жертви» — термін, вперше введений британським філософом та економістом Джоном Стюартом Міллем, що позначає дії, які є криміналізованими, однак при цьому не призводять до нанесення шкоди іншим особам, крім тих, які вчиняють ці дії. Типовими прикладами таких «злочинів» є споживання наркотиків, азартні ігри, купівля чи продаж сексу або добровільні гомосексуальні стосунки в тих юрисдикціях, де вони криміналізовані.