Переклали Юрій Черната і Дафна Рачок

Блискавка Пікачу вдарила Америку в 1998 році і змінила життя цілого покоління.

Мода на аніме в США почалася на зламі століть зі школярок-чарівниць, які рятували далекі планети в «Сейлормун»; піратів, кіборгів та людей-риб у пошуках легендарного скарбу в «One Piece»; та Еша Кетчама і його шляхетної місії «спіймати їх усіх» у «Покемонах».

Ці та багато інших класичних шоу проторили шлях: протягом 2002–2017 років японська анімаційна індустрія зросла вдвічі — до 19 мільярдів доларів щорічно. Цього місяця на Netflix нарешті дебютував «Євангеліон» — одне з найбільш значимих та знаменитих аніме, ознаменшувавши закінчення років очікування та нову віху поширення аніме у світі.

Проте видимий успіх аніме ховає під собою тривожну економічну реальність: багато аніматорів, які стоять за лаштунками магії на екрані, зовсім не мають грошей і стикаються з умовами праці, що можуть призвести до вигорання та навіть самогубств.

Протиріччя між безжалісною структурою індустрії та художнім ідеалізмом аніме змушує аніматорів страждати від експлуатації заради мистецтва, і рішення цієї проблеми не видно.

Проблема рабської праці в аніме

Аніме майже повністю малюють від руки. Аби створювати анімацію від руки, потрібні вміння, а щоб робити це швидко — досвід.

Сінго Адачі, аніматор та дизайнер персонажів для популярного аніме-серіалу Sword Art Online, розповів, що дефіцит талантів є серйозною і давньою проблемою — в той час як у Японії щороку виробляють близько 200 самих лише анімаційних серіалів, кваліфікованих аніматорів не вистачає. Натомість студії покладаються на великий пул практично неоплачуваних фрілансерів, які люблять аніме.

На нижньому рівні виробництва знаходяться «проміжні аніматори», зазвичай фрілансери. Це ті, хто робить усі окремі малюнки після того як режисери вищої ланки придумують розкадровки, а «ключові аніматори» на середніх щаблях промальовують важливі кадри для кожної сцени.

Проміжні аніматори заробляють близько 200 єн за малюнок — менш ніж 2 долари. Це не було б настільки погано, якби художники могли видавати по 200 малюнків на день, однак на кожен може знадобитися більше години. І це ще не кажучи про властиву для аніме скрупульозну увагу до деталей, які в анімації Заходу найчастіше ігнорують, таких як їжа, архітектура та пейзажі, на малювання яких іноді необхідно в чотири-п’ять разів більше часу, ніж у середньому.

«Навіть якщо ти просунешся по кар’єрній драбині і станеш аніматором ключових кадрів, усе одно багато не зароблятимеш, — каже Адачі. — Навіть якщо ти робиш гучний хіт, як-от Attack on Titan, ти нічого з того не заробиш… Це структурна проблема індустрії аніме. Для аніматора не існує роботи мрії».

Умови праці тут також жахливі. Часто аніматори засинають за столом. Генрі Тарлоу, американський аніматор, який живе та працює в Японії, розповів BuzzFeed News, що не раз опинявся у лікарні через хвороби, спричинені виснаженням.

Нещодавно студію Madhouse звинуватили в порушенні трудового кодексу: її співробітники працювали майже по 400 годин на місяць і по 37 днів без вихідних. Самогубство аніматора у 2014 році кваліфікували як виробничий інцидент, коли слідчі дізналися, що у місяць перед своєю смертю він відпрацював більше 600 годин.

Студії використовують фрілансерів частково тому, що так їм не треба хвилюватися про трудове законодавство. Оскільки фрілансери є незалежними підрядниками, компанії можуть встановлювати жорсткі дедлайни і водночас не витрачатися на соцпакет.

«Проблема аніме в тому, що його надто довго робити, — каже Закоані, аніматор на Studio Yuraki та Douga Kobo. — Це дуже педантична робота. Над одним дублем — однією сценою — працюють три-чотири аніматори. Я роблю чорнові малюнки, потім їх перевіряють двоє інших людей, старший аніматор та режисер. Потім їх надсилають назад мені і я все підчищаю. Після цього їх передають іншій людині, проміжному аніматору, і він робить фінальні малюнки».

За даними Японської асоціації творців анімації, аніматор у Японії у віці 20-30 років за рік заробляє в середньому 1,1 млн єн (близько 10 тис. доларів), 2,1 млн єн (бл. 19 тис. доларів) у віці 30-40 років і достатні для виживання, але все одно убогі 3,5 млн єн (31 тис. доларів) у віці 40-60. Межа бідності в Японії — 2,2 млн єн.

Аніматори зводять кінці з кінцями, як можуть. Терумі Нішіі, аніматорка та дизайнерка ігор на фрілансі, отримує більшу частину свого заробітку за анімацію відеоігор, оскільки мусить піклуватися про батьків. Зарплати аніматорки їй навряд чи вистачило б навіть аби прогодувати себе.

«Коли я був молодим, я справді страждав, — розповів С. К., аніматор та дизайнер персонажів, який не захотів розкривати свого імені. — На щастя, моя родина з Токіо, тому я міг жити з батьками і якось перебиватися. На посаді проміжного аніматора я заробляв 70 тисяч єн (бл. 650 доларів) на місяць».

Корені структурної несправедливості в аніме тягнуться до Осаму Тедзуки, творця Astro Boy та «бога манги». Тедзуці належить заслуга за нескінченний перелік інновацій та прецедентів у манзі (японських коміксах) та аніме (екранній анімації). На початку 60-х телеканали не хотіли ризикувати з анімаційними серіалами, тому Тедзука сильно знизив ціну на свій серіал, аби той потрапив в ефір.

«По суті, Тедзука та його компанія готові були втратити на самому серіалі, — розповів Міхаель Крандол, доцент японських студій в університеті Лайдена. — Вони планували компенсувати втрати іграшками, фігурками та іншими товарами з Астро Боєм, брендованими цукерками… Але оскільки такий сценарій спрацював для Тедзуки та телеканалів, він перетворився на статус кво».

Компанія Тедзуки надолужила дефіцит, і шоу досягло успіху, але таким чином він несвідомо створив небезпечний прецедент: зробив для тих, хто пішли його слідами, неможливим заробляти прожитковий мінімум. Діана Вей Льюїс зазначає у своєму недавньому дослідженні, що жінки, котрі часто працювали над анімацією з дому, особливо потерпали від експлуатації і заробляли ще менше.

Коли сьогодні комітети з виробництва встановлюють бюджет для шоу, існує давно встановлений прецедент залишати витрати якомога меншими. Прибутки розподіляються між телемережами, видавцями манги та виробниками іграшок. «Материнські компанії заробляють на продажі ліцензій на товари, — каже Крандол, — але для звичайних аніматорів бюджет окремий».

«Ці ціни є настільки безглуздими, бо досі базуються на тому, що пропонував Тедзука, — каже Тарлоу. — А у ті часи малюнки були дуже простими… Кругла голова, очі-точки, тож проміжний малюнок можна було зробити за 10 хвилин. Таким темпом я міг би заробити трохи грошей… Однак [зараз] у японському аніме кожен малюнок такий детальний. І ти годину працюєш за два бакси».

Тарлоу додав про існування очікувань, що, одружившись, ти звільнишся. «Бо коли ти одружений, тобі треба проводити трохи часу зі своєю половинкою. Ти не можеш працювати весь час і нічого не заробляти».

Ціна мистецтва

Художні результати не розчаровують. Аніме-фільм 2016 року «Твоє ім’я» — чарівна романтична історія про обмін тілами, що стала найкасовішим аніме, пропонує низку розкішно намальованих пейзажів, вартих місця у мистецькій галереї.

Зображення самої лише їжі варті того, щоб опинитися у брошурі «Топ-10 страв Токіо»: рамен зі свининою та звареним вкруту яйцем; пухкі млинці з сиропом, щедро прикрашені ананасом та персиком; коробка для ланчу ручної роботи з охайно згорнутим солодким японським омлетом, ковбасою, стиглими помідорами чері та маринованими сливами.

Крендол зауважив, що глядачі зможуть упізнати у «Твоєму імені» кожен задній план як реальний будинок чи місцину в Токіо.

Аніме приваблює мистецькістю. Ієн Кондрі у своїй книзі «Дух Аніме» виокремлює ще кілька явищ, які роблять аніме таким привабливим: дорослі теми, сцени сексу та насильства, новаторські поєднання жанрів на кшталт самурай-хіп-хоп-реміксу у «Самураї Чамплу», та демократичний дух аніме, адже фанати беруть участь у процесі творення мистецтва через фанатські субтитри, фан-арт та фанфікшн.

Історично продаж пов’язаної з фільмом атрибутики приносив більше прибутку, ніж показ фільму по телебаченню чи в кіно, але поступово популярність аніме за кордоном стрімко зросла, і зараз саме аніме приносить значно більшу частку прибутку. У 2017 році близько половини прибутку принесли самі лише покази відео за межами Японії. Втім, попри це, в плані скупих бюджетів і недостатніх для життя зарплат в індустрії мало що змінилося.

Коли на ринок заходять західні компанії на кшталт Netflix, вони мають змогу платити давно усталені й непристойно низькі японські ціни. Телеканали, компанії з продажу атрибутики та закордонні стрімінгові сервіси отримують прибуток за рахунок не лише окремих аніматорів, але й цілих студій, що змушені затягувати паски.

Але якщо дати аніматорам більше грошей, це не вирішить усіх проблем індустрії. Звіт дослідницької фірми Teikoku Databank за 2016 рік показав, що доходи 230 основних японських анімаційних студій впали на 40% протягом останніх десяти років. «Для подальшого розвитку анімаційної індустрії необхідно якнайшвидше поліпшити умови праці аніматорів та радикально реформувати структуру отримання прибутку у всій індустрії», — стверджують автори звіту.

Тарлоу, засновник невеликої студії D’art Shtajio, пояснив, що без масштабніших змін в індустрії зобов’язання підняти зарплату аніматорам призведе до того, що і його студія, і більшість інших збанкрутують через обмеженість бюджету. Індустрія зосередиться в руках «Великого Аніме»: залишаться лише кілька величезних студій, що вироблятимуть аніме-хіти голівудського зразка з одноманітними сюжетами, які зможуть задовольнити найменш вибагливий смак масового ринку.

Витіснення дрібних аніматорів зі сфери призведе до загибелі творчого та пристрасного духу аніме. Зрештою, немає жодної причини ставати аніматором, якщо ти це не любиш.

«Це пристрасть, — каже Закоані. — Бо я не отримую жодного прибутку від цієї роботи. Я роблю це тільки тому, що мені це справді подобається. Я відчуваю, що мушу це робити. Бо коли ти бачиш своє шоу на екрані і знаєш, що ти працював над цим, — це найкраще відчуття у світі».

Тарлоу покинув усе, щоб приїхати в Японію і малювати шоу, які він любить. Але цей досвід виявився дуже відмінним від його роботи аніматором у США, де він працював над шоу, які не були настільки складними за сюжетом, піднятими темами і мистецьким виконанням, як-от «Дора-мандрівниця» та, якщо йому щастило, «Бівис і Батхед». «Художники тут справді рвуть жили, щоб досягти своєї мрії», — каже він.

Нішіі наполегливо порадила своїм підписникам у Твітері: «Неважливо, наскільки сильно ви любите аніме, я не раджу приїжджати в Японію і працювати у цій сфері. Бо анімаційна індустрія виснажує».

Адачі погодився: «Чесно кажучи, я б цього не радив… Це схоже на піраміду, коли багато людей знизу працюють, щоб забезпечити кількох нагорі. Я не бачу тут світлого майбутнього».

Запекла дискусія довкола економічних аспектів індустрії триває, особливо у Твітері. Частковим рішенням було б, якби міжнародні студії порушили чинну культурну норму й забезпечили студії аніме таким самим бюджетом, який мають студії на Заході. Або ж можна дозволити аніматорам зберігати авторські права на їхні малюнки та отримувати за них ліцензійні виплати.

Одна організація, New Anime Making System Project, збирає гроші на те, щоб забезпечити соціальний захист енергійним аніматорам-початківцям і таким чином зменшити вигорання. Проект забезпечував доступним житлом аніматорів, які потім знімали частини таких першокласних аніме як Naruto, Attack on Titan та інших.

Юн Суґавара каже, що заснував цей проект як графічний дизайнер, який хотів підтримати колег по цеху. «Художник має бути генієм, щоб намалювати від руки гарну анімацію, але аніматорську майстерність ніхто не цінує», — каже він. Його організація розширюється: вона заснувала «Аніме Гран-прі» — конкурс коротких профінансованих через краудфандинг аніме-фільмів та музичних кліпів, творці яких отримували достатню для проживання зарплату.

Аніматори несуть майже нестерпний тягар заради красиво намальованої від руки картинки на телебаченні. Заради пухких млинців, розкішних пейзажів із заходом сонця та пригод, що переносять глядача крізь час, простір, жанри та культури. За все те, що ви дивитеся і любите, розплачуються аніматори. Однак вони далі малюють.

С. К. у дитинстві провів кілька років в Англії через роботу батька. Не розмовляючи англійською, він проводив цілі дні, малюючи мангу, швидко перегортаючи сторінки блокнота великим і вказівним пальцем і дивлячись, як картинки оживають.

«Я ніколи не забуду це відчуття, — каже він. — Коли ти оживляєш на сторінці нерухомого персонажа, бачиш, як він рухається, сміється, плаче, гнівається… Це принада анімації. Коли я бачу, як малюнки, які я намалював від руки, поширюють і дивляться не тільки у моїй країні, а й по всьому світу, я почуваюся щасливим».

Джерело: Vox

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.