Тиждень тому у Південній Африці зафіксували перший випадок коронавірусу й уряд почав інформаційну кампанію за участі лікарів з порадами частіше мити руки і залишатися вдома при перших ознаках грипу чи застуди. Моя знайома активістка, яка працює з прибиральниками з неформальних поселень, написала у фейсбуці саркастичний коментар у відповідь: «Мити руки, залишатися вдома і не виходити на роботу — це все чудово, якщо у тебе є дім, а в ньому є вода, а на роботі є оплачуваний лікарняний і медичне страхування».
Я згадала про цей коментар сьогодні, у перший день карантину у Києві. У підземному переході біля мого дому, де натовпи людей виходили вранці з метро і поспішали на роботу, під стіною рядочком стояли старенькі бабусі. Одна жебрала, друга продавала всякий дріб’язок, третя пропонувала «проверить свой вес». Саме люди похилого віку є групою найбільшого ризику захворіти коронавірусом у тяжкій формі. А підземні переходи на виходах із метро в години пік — це місця найбільшого скупчення людей і найбільшого ризику зараження.
Мені стало ніяково від усвідомлення, що цим бабусям найближчі пару тижнів варто залишатися вдома, але вони не можуть цього собі дозволити. Ті пару гривень, які вони сьогодні вторгують — це життєво необхідний для багатьох із них додаток до мізерної пенсії. Моя рука потягнулася до кишень роздавати милостиню, перевіряти, скільки я важу, і скуповувати все, що вони тримали в руках. Додому я пішла зі склянкою полущених горіхів, часником, шкарпетками, упаковкою лейкопластирів і пучком верби. І з запитанням: чому у паніці навколо коронавірусу ми не помічаємо цих бабусь? І що ми як суспільство могли би колективно зробити, щоб у період епідемії (та й у звичайні будні) вони могли лишатись удома з горнятком запашної кави за переглядом улюбленого серіалу? А не мусили наражати себе на ризик заразитися хворобою, яка для них може виявитися смертельною…
Власне, це питання моєї подруги-активістки з Йоганнесбурга. Коронавірус нагадує нам про тих людей, у яких нема дому для самоізоляції на карантин, нема медичного страхування на випадок хвороби, нема стабільної роботи з соціальними гарантіями, нема достатньо заощаджень чи інших джерел підтримки, щоб не виходити на роботу.
У цьому контексті я вдячна американським єзуїтам, що вони також підняли питання соціальних нерівностей і економічної вразливості незахищених верств населення перед коронавірусом:
«У наших спільнотах є люди, для яких не вийти на роботу або лишити хвору дитину вдома, щоб зменшити ризик поширення вірусу — це не просто тимчасова незручність. Подібно до того, як дехто підлягає більшому фізичному ризику захворіти, багато американців вразливі до економічних наслідків епідемії. Зокрема це третина робітників, які не мають оплачуваного лікарняного (а серед низькооплачуваних працівників без страхування — аж дві третини). Чимало з них працюють у сфері послуг — ресторани, готелі, торгівля, опіка на дому — тобто це люди, які регулярно контактують з іншими».
Автори статті підсумовують, що сьогодні ці робітники залежать від «доброї волі» своїх роботодавців. Водночас, щоб бути краще підготовленими до запобігання поширенню майбутніх епідемій, було б доцільно «запровадити універсальне право на оплачуваний лікарняний, щоб робітники не мусили обирати між можливістю заплатити за оренду й обмеженням ризику інфікування інших». Дати можливість хворому робітникові вийти на лікарняний і отримати медичну допомогу (і при цьому не втратити роботу і не позбутись основного джерела доходів) — це не лише питання справедливості і солідарності, а й питання здоров’я усієї країни.
Друга пропозиція авторів статті — це право на безкоштовну медичну допомогу. Двадцять сім мільйонів американців, які не мають медичного страхування, з меншою ймовірністю звернуться до лікаря і, радше за все, не отримають належної медичної допомоги. І хоча медицина в Україні формально безкоштовна, але багато хворих не отримують необхідного лікування через брак коштів на аналізи, ліки і додаткові процедури, а також через недофінансованість галузі, брак обладнання і кваліфікованих спеціалістів поза великими містами.
Варто додати і право на гідну пенсію, щоб люди похилого віку могли собі дозволити залишитися вдома на час епідемії, а не виходити на роботу (одразу згадую бабусь-прибиральниць і вахтерок) чи жебрати у підземних переходах. І право батьків з маленькими дітьми (особливо матерів-одиначок) на муніципальну няню і на оплачувану відпустку на випадок карантину. У молодих людей і дітей вірус зазвичай проходить у легкій формі, але вони можуть заразити інших. Тож краще, щоб у випадку епідемії перед батьками не стояли питання «чи не втрачу я суттєвої частки доходу, лишившись вдома з дитиною?» або «чи не взяти мені дитину з собою на роботу попри тисняву в автобусі в годину пік, адже няня коштує дорожче, ніж мій власний дохід за день?»
Ще одним питанням, яке піднімають активісти у зв’язку з коронавірусом, є право на житло і захист від виселень за несвоєчасну сплату оренди. Північноамериканські міста Сан-Франциско, Сан-Хосе, Лос-Анджелес і Маямі вже розробили нове законодавство, щоб захистити мешканців міст від виселень. У цих містах люди витрачають понад 30% свого щомісячного доходу на житло. У випадку вимушених неоплачуваних відпусток, втрати премій і додаткового доходу при зниженні рівня економічної активності місячна зарплата великої кількості робітників і доходи малого сімейного бізнесу суттєво падають, а це впливає на здатність своєчасно платити за житло. Подібні мораторії на виселення, відтермінування сплати комунальних платежів і пошук тимчасового житла для самоізоляції бездомних вже запровадила низка італійських міст.
Зайве й казати, що поради самоізолюватись і лишатися вдома, і навіть порада мити руки є абсолютно недоречними у країнах, що розвиваються, де величезна частка людей не має доступу до чистої води і живе у нетрях та неформальних поселеннях, де більшість живе на межі бідності і просто не може собі дозволити не працювати.
Коронавірус актуалізує і питання продуктивності та утилітарного ставлення до людського життя як до такого, що «приносить користь» (згадаймо дискусії про «соціальних паразитів» і що на соціальну допомогу заслуговують тільки «достойні бідні», які готові працювати й реінтегровуватись у суспільство). За браку медичної та соціальної подушки хворі люди (включно з психіатрією) усуваються з робочого суспільства, і їм немає в ньому місця. Суспільство не готове розраховувати і включати хворих людей у процеси. Теза «здорове суспільство — продуктивне суспільство» максималізується в індустріальному світі, коли більшість епідемій подолано. Коронавірус показує, що ми звикли до думки, що хворіти людям не можна. І якщо в країні немає медичної опіки, побудованої на взаємності, а трудові права не гарантують хворим оплачуваний лікарняний, коронавірус стає епідемією.
Таким чином, коронавірус є не лише медичною проблемою, а й проблемою громадського здоров’я — міждисциплінарної галузі, спеціалісти з якої отримують кваліфікацію з соціології, з економіки, з соціальної політики і соціальної роботи. Коронавірус — це також і про гідні пенсії, оплачувані лікарняні, стабільну зарплату і дотримання трудових прав роботодавцем, безкоштовну якісну медицину, підтримку родин із дітьми, право на житло і глобальний вимір нерівностей.