Загорнувшись у ганську тканину кенте, яку популяризували афроцентричні націоналісти наприкінці 1980-х, десяток конгресменів-демократів стали на коліна на хвилину мовчання, перш ніж оприлюднити свій законопроект «Правосуддя в поліції». Вони це зробили якраз через два тижні після того, як Джорджа Флойда убили поліцейські в Міннеаполісі, й після безпрецедентної хвилі протестів, що захлеснули всі п’ятдесят штатів, понад 500 американських міст і містечок, після десятків демонстрацій солідарності по всьому світу. На чолі з головою Конгресу чорношкірих Карен Басс і спікеркою палати представників Ненсі Пелосі члени конгресу підхопили мову й тональність протестів Black Lives Matter, а дехто взявся проповідувати про «первородний гріх» рабства; а конгресмен з Південної Кароліни Джеймс Клайберн наголосив: смерть Флойда була «просто продовженням» довгої і неперервної історії американського расизму. Навіть колишні кандидати в президенти сенаторки Камала Гарріс і Корі Букер змінили свої колишні ролі суворих щодо злочинців суддів і перейняли драматичну риторику популярного антирасизму. Вочевидь, це прекрасна нагода для піднесення правоцентричних членів демократичної партії, надто після невдалої кампанії з притягнення до відповідальності Дональда Трампа і після лівого соціал-демократичного виклику — другої заявки Берні Сандерса на висування своєї кандидатури від партії. Цей момент став тріумфом для активістів Black Lives Matter, але щойно клуби сльозогінного газу розсіялися і насунула втома від співчуття, реальними бенефіціарами, скоріше за все, стануть неоліберальні демократи та капіталістичні блоки, яким вони служать. Майже всі лідери демократів, які «стали на коліна» проти расистів з поліції, відверто виступали проти «Медікер» для всіх, проти безкоштовної вищої освіти й розширення інших громадських послуг, але їхні технічні реформи, спрямовані на зменшення кількості випадків надмірного застосування сили та переслідування поліції за проступки є ідеальним способом показати прихильність до расової справедливості, увічнюючи при цьому про-ринкову логіку і класові відносини, для захисту яких і були придумані закони посилення поліції [stress policing] і масова тюремна система. 

Текст Адольфа Ріда-молодшого «Як расова нерівність не допомагає розібратися в механізмах поліцейського насильства» має бути прочитаний знову і якраз у цей момент відродження сентименту до Black Lives Matter саме тому, що він дуже чітко висловлює обмеження антирасизму як способу мислити проблеми карно-тюремної влади і застерігає від будь-якої ліво-прогресивної політики, що відокремлює расизм від історичних процесів і політекономії. Як зазначає Рід, «антирасизм не є іншою версією егалітарної альтернативи класовій політиці, а є самою класовою політикою». Крім того, антирасистська політика є, по суті, «лівим крилом неолібералізму, позаяк її єдина метрика соціальної справедливості — це протистояння нерівності в розподілі доброго і поганого в суспільстві, ідеал, який натуралізує результати капіталістичних ринкових сил, якщо тільки вони справедливі за расовими (та іншими ідентичнісними) ознаками». Звичайно, я вже чую, як деякі мої друзі — як колеги з академії, так і активісти — почнуть бурчати й заперечувати, поспішаючи заявити про наявність тої чи іншої тенденції, яка втілює справжній радикальний дух Black Lives Matter. Інші, швидше за все, вкажуть на розмах нещодавніх протестів як на свідчення нового моменту, поворотної точки, що приведе до масштабних реформ. Утім, як свого часу протести «Окупай Волл-стріт», Black Lives Matter — це радше сентимент, ніж цілком сформована політична сила. Не забуваймо, що він народився як хештег, і хоч він і послужив потужним банером для давнішніх організацій і законодавчих кампаній, спрямованих на те, щоб перевернути тенденцію до карно-тюремної експансії, ліберальний характер хештега тепер має бути більш очевидним, ніж коли-небудь. 

Усі ми були свідками того, як різні класові прошарки охоче підхопили гасло за ці останні тижні. Деякі активісти використовували зображення масових протестів як свідчення єднання політичної волі, але аморфна природа Black Lives Matter, яку Рід слушно порівняв з гаслом Black Power десятиліттями раніше, і поверхові вирази єдності в нескінченних мемах і вірусних відео танців поліцейських і цивільних громадян приховують суттєві політичні розбіжності серед протестувальників та всередині ширшої американської аудиторії. Хоча незначна більшість американців зараз вважають, що поліція з більшою ймовірністю застосує надмірну силу проти чорних, ніж проти інших груп, мільйони інших не поділяють найбільш войовничих закликів скасувати фінансування поліції або розпустити поліційні відділки, які озвучують деякі активісти1“Protesters’ Anger Justified, Even If Actions May Not Be,” Monmouth University Polling Institute, 2 June 2020,  ...continue. Більшість американців засмучені вбивствами з боку поліцейських, але вони також хочуть більш ефективної роботи поліції. За останні п’ять років задоволення поліцією зросло серед усіх етнічних і расових груп, включно з афроамериканцями (від 50% «принаймні деякою мірою задоволених» до 72% тепер).

Сентимент Black Lives Matter є, по суті, активістським виразом расового лібералізму. Такі вирази не є загрозою, а радше опорою для неоліберального проєкту, який знищив соціальну зарплату, спустошив зайнятість публічного сектору та пенсії робітників, підірвав колективні перемови й профспілкову владу та розширив експансивний карно-тюремний апарат, — всі ті досягнення, що негативно вплинули на темношкірих робітників і спільноти. Звісно, деякі активісти закликають скасувати фінансування поліції, ліквідувати наявну карно-тюремну систему, але, як популярний слоган, «Black Lives Matter» — це радше крик про повне визнання в рамках усталених умов ліберально-демократичного капіталізму. І правлячий клас погоджується. 

Під час так званого «Black Out Tuesday», події в соціальних мережах, такі корпоративні гіганти як Walmart і Amazon розлого засуджували вбивство Джорджа Флойда та інші ексцеси поліції. Антирасизм на рівні жестів уже запроваджений на «Амазоні», де підняли червоно-чорно-зелений стяг африканського звільнення над штаб-квартирою в Сіетлі. Джефф Безос, найбагатша людина у світі, навіть знайшов час, щоб особисто відреагувати на невдоволення клієнтів тим, що «Амазон» показав симпатію до протестувальників в ім’я Джорджа Флойда. «Чорні життя мають значення — це не означає, що інші життя не мають значення, — написав гендиректор Amazon. — У мене 20-річний син, і я не хвилююся, що його можуть задушити на смерть, якщо раптом одного разу його затримають. Це не те, про що я турбуюся. Чорношкірі батьки не можуть сказати те саме». Безос також пообіцяв 10 млн доларів на підтримку «організацій соціальної справедливості», а саме ACLU Foundation, Brennan Center for Justice, Equal Justice Initiative, Lawyers’ Committee for Civil Rights Under Law, NAACP, National Bar Association, National Museum of African American History and Culture, National Urban League, Thurgood Marshall College Fund, United Negro College Fund, Year Up. Керівництво компаній Warner, Sony Music і Walmart виділили 100 млн на схожі організації. Протести забезпечили несподіваний піар для Безоса та його колег. Лише за кілька тижнів до вбивства Джорджа Флойда Amazon, Instacart, GrubHub та інші фірми на базі доставки, які стали критично важливими для товарообігу в часи загальнонаціонального укриття, зіштовхнулися зі зростаючим тиском з боку робітничих активістів через їхній неадекватний захист, низьку платню, нестачу медичних засобів та інші умови праці. Корпоративний антирасизм — чудовий вихід із цих трудових конфліктів. Для фронт-офісу «чорні життя мають значення» доти, доки не вимагають прожиткового мінімуму, засобів індивідуального захисту та якісного медичного обслуговування. Можливо, найбільш важливий момент у тексті Ріда 2016 року — його наголос на тому, що Black Lives Matter і такі споріднені поняття, як «New Jim Crow», є емпірично та аналітично хибними й, відповідно, пропонують так само помилковий набір розв’язків. Він не заперечує факт расової нерівності в карному правосудді, а вказує нам на глибшу причину та необхідність серйозних політичних інтервенцій. Одним лише расизмом неможливо цілком пояснити експансіоністську карно-тюремну владу в нашому середовищі, яка є, за визначенням Ріда, «наслідком підходу до поліцейської діяльності, що випливає з настанови стримувати й випорожнювати кишені економічно маргінального та частково зайнятого робітничого населення, зумовленого капіталістичною системою, що прагне реваншу». Більшість американців наразі засуджують найгірші випадки зловживань з боку поліції, але не самі поліційні заклади і не споживацьке суспільство, якому ті служать. Як ми тепер дуже добре розуміємо, вина білих і лють чорних мають обмежену політичну валюту, і жодна з них ніколи не була стійким підґрунтям для формування якоїсь популярної та законодавчої більшості, потрібної для реального оспорювання закоріненої влади у будь-який відчутний спосіб.

Хвиля масових протестів, спровокованих смертю Джорджа Флойда, не зводиться до Black Lives Matter, а стала також наслідком пандемії та реальних проблем з укриттям, які без адекватної стабільної федеральної допомоги призвели до масових звільнень, перебоїв харчових поставок і глибокого занепокоєння серед багатьох американців щодо похмурих перспектив працевлаштування в найближчому майбутньому. Грабунки, що вибухнули в багатьох містах на вихідних після вбивства Флойда, не схожі на повстання в гетто 60-х, на Лос-Анджелес 1992 року або навіть Фергюсон і Балтимор за останні роки. Мародери різних рас і поколінь цілили у такі центральні торговельні квартали, як Променад Третьої вулиці у Санта-Моніці, Таймс-сквер Мангеттена, Стейт-стріт і Мегніфісент-майл у Чикаго.  До цього часу лідери мейнстрімних організацій за громадянські права, деякі активісти Black Lives Matter, корпоративні вчені мужі й чимало американців часто й голосно проводили роздільну лінію між праведністю мирних протестувальників і «насильством» та беззаконням мародерів і бунтівників. Ця поза, як і гіперболічні заяви про першість питання кольору шкіри, і далі затримуватиме та відкладатиме забезпечення потрібними благами, які могли б допомогти найбільш обездоленим усіх рас і етносів, які з найбільшою ймовірністю піддаються щоденним перевіркам, переслідуванням, арештам, засудженням, ув’язненням і списанню як невдачі, побічні втрати «американської мрії».

Джерело: Nonsite.org,  9 червня 2020 р.

Седрік Джонсон – доцент кафедри афроамериканських досліджень та політичних наук в університеті Іллінойсу, Чикаго. Викладацькі та дослідницькі інтереси фокусуються на афроамериканській політичній думці, неоліберальній політиці, класовому та расовому аналізі. Його книга Revolutionaries to Race Leaders: Black Power and the Making of African American Politics (University of Minnesota Press, 2007) була номінована Національною спілкою чорношкірих політологів на премію W.E.B. DuBois Outstanding Book of the Year. Пише  для видань New Political Science, Monthly Review, New Labor Forum, SOULS, Journal of Developing Societies, In These Times.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки   [ + ]

1. “Protesters’ Anger Justified, Even If Actions May Not Be,” Monmouth University Polling Institute, 2 June 2020,  https://www.monmouth.edu/polling-institute/reports/monmouthpoll_us_060220/.