Світ без праці?

Переклав Микола Бакаєв

Сучасна полеміка щодо автоматизації — це реакція на реальний світовий тренд: замало роботи та забагато людей. Втім, непомітними в ній залишаються справжні джерела цього тренду: деіндустріалізація, недоотримання інвестицій та ультразаможні еліти, що стоять на заваді постдефіцитному суспільству¹Постдефіцитне суспільство — назва що використовується на позначення певного … Continue reading.

Інтернет, смартфони та соцмережі вже змінили те, як ми взаємодіємо між собою та з навколишнім світом. Що буде, якщо ці цифрові технології покинуть екран і ще більше інтегруються у фізичний світ?

Передова індустріальна робототехніка, безпілотні легкові та вантажні автомобілі та розумні машини для діагностики раку провіщають безтурботний світ, але водночас непокоять нас. Врешті-решт, чим мають себе зайняти люди в умовах переважно автоматизованого майбутнього? Чи зможемо ми адаптувати наші інституції, щоб здійснити мрію людської свободи, яку може уможливити нова ера розумних машин? Чи ця мрія благими намірами вистелить нам дорогу до пекла?

Нова полеміка щодо автоматизації ставить саме такі питання і доходить провокативного висновку: насувається масове технологічне безробіття, і з ним слід розбиратися шляхом надання безумовного базового доходу, адже значна частка населення втратить доступ до життєво необхідних зарплат. Чи правильно все зрозуміли теоретики автоматизації?

Сучасна полеміка щодо автоматизації — це реакція на реальний світовий тренд: замало роботи та забагато людей. Хронічно низький попит на працю виявляє себе в таких економічних трендах як безробітне відновлення²«Безробітне відновлення» — термін, що використовується на позначення феномену в … Continue reading, брак зростання зарплат та повсюдність нестабільної зайнятості. Це також помітно в політичних явищах, для яких зростання нерівності виступає каталізатором: популізм, плутократія і поява сістедінгових³Сістедінг (англ. seasteading, від sea — «море» та homesteading — «домогосподарство») — це … Continue reading цифрових еліт, які більше зацікавлені у втечі на Марс на ракетах, ніж у поліпшенні життя того цифрового селянства, яке вони покинуть на охопленій вогнем планеті.

Якщо подивитися на маси бездомних та безробітних в американському місті Окленд (Каліфорнія), а з іншого боку — на роботів, що працюють на заводі Tesla лише за кілька кілометрів у сусідньому Фремонті, легко повірити в те, що теоретики автоматизації мають рацію. Але запропоноване ними пояснення, що карколомний технологічний прогрес знищує робочі місця, насправді є хибним.

Попит на працю постійно низький

У США та країнах ЄС попит на працю постійно низький, а тим більше він низький у таких країнах як Південноафриканська Республіка, Індія та Бразилія, однак причина цього майже протилежна тій, яку визначають теоретики автоматизації. Насправді показники продуктивності праці сповільнюються, а не зростають. Через це попит на робочу силу мав би зрости. Проте зниження темпів росту продуктивності праці опинилося в тіні іншого тренду, який у марксистського економіста Роберта Бренера отримав назву «довгого спаду», а мейнстрімні економісти із запізненням визнали його «віковим застоєм»: з початку 1970-х темпи росту економік дедалі більше сповільнюються.

В чому причина? Десятиліття світового надлишку індустріальних потужностей звели нанівець двигун росту виробництва, а альтернативу йому не було знайдено, і найменше її слід очікувати від тих зайнятостей з повільним зростанням та низькою продуктивністю, що утворюють велику частину сфери послуг. А оскільки економічне зростання сповільнюється, то і темпи створення робочих місць падають. Тож до зниження глобального попиту на робочу силу призвів не розвиток технологій, а сповільнення економічного росту. 

Теоретики автоматизації помічають лише новенькі автоматизовані заводи та роботів, які грають у теніс, але якщо подивитися ширше, ми побачимо світ занедбаної інфраструктури, деіндустріалізованих міст, виснажених медсестер та низькооплачуваних продавців, а також величезний запас фінансіалізованого капіталу⁴Йдеться про те, що в останні десятиліття фінансовий сектор розвивається набагато … Continue reading та дедалі менше можливостей вигідно його інвестувати.

Аби відродити дедалі більш стагнуючі економіки, уряди витратили майже півстоліття на нав’язування своєму населенню каральної політики жорсткої економії, урізаючи фінансування шкіл, лікарень, програм соціального забезпечення та громадського транспорту. Водночас національні уряди багатьох країн, власники бізнесу та сім’ї по всьому світу набрали рекордну кількість боргів, заохочених наднизькими відсотковими ставками.

Ці тренди довели світову економіку до скрутного становища, і тут вона стикнулася з найбільшим викликом в історії — коронавірусною рецесією. Занедбані системи охорони здоров’я перевантажені пацієнтами, школи закрилися, залишивши багатьох дітей без доступу до базового харчування (яке в багатьох країнах вони отримували саме там), а батьків — без місця, де можна залишити дітей протягом дня. Тим часом економіка зазнає нищівного удару. Попри масштабні монетарні та фіскальні стимули, слабкі економіки навряд чи швидко відновляться після цього шоку.

При низьких рівнях інвестицій мало підстав боятися автоматизації

Саме тому передбачення наступної хвилі автоматизації, зумовленої пандемією, залишаються пустим звуком. Хоча технологічний прогрес і не був причиною втрати робочих місць (принаймні цього разу), такі теоретики автоматизації як Мартін Форд та Карл Бенедикт Фрей переконують, що поширення пандемії пришвидшить перехід до більш автоматизованого майбутнього. Вони кажуть, що втрачені робочі місця ніколи не повернуться, адже роботи, які куховарять, прибирають, утилізують відходи, пакують продукти в магазині та доглядають за людьми, не можуть підхопити чи передати іншим COVID-19, чого не скажеш про їхніх людських відповідників.

Тут теоретики автоматизації переплутали технічну досяжність повсюдної автоматизації (яка сама радше є хиткою гіпотезою, ніж перевіреним результатом) з її економічною життєздатністю. Безсумнівно, деякі компанії інвестують у передову робототехніку у відповідь на COVID-19. Мережа гіпермаркетів Walmart придбала для своїх магазинів у США роботів, здатних до самокерування, інвентаризації та прибирання. Очікуючи, що онлайн-замовлення далі зростатимуть у геометричній прогресії, деякі роздрібні магазини тестують роботизовані міні-відділення з виконання замовлень, аби допомогти працівникам комплектувати замовлення швидше.

Втім, використання цих технологій у найближчому майбутньому буде радше винятком з правила. Оскільки підстав сподіватися на стрімке зростання попиту після глибокої рецесії небагато, лише незначна кількість компаній наважаться на великі нові інвестиції. Натомість компанії будуть орієнтуватися на вже наявні виробничі можливості, досягаючи зменшення витрат шляхом скорочення робочих місць та пришвидшення темпів роботи для решти працівників. Саме так вчинили компанії після останньої рецесії.

Дуже часто коментатори просто припускають, що автоматизація прискорилась у 2010-х, і їхні передбачення на майбутнє ґрунтуються на цьому хибному уявленні про минуле. Але насправді не було достатнього попиту для виправдання таких інвестицій. Так, на 2010-ті у США припали найнижчі темпи накопичення капіталу та зростання продуктивності з часів Другої світової війни. COVID-19 лише посилить ці тренди, що призведе до чергового кола так званого «безробітного відновлення» у 2020-х.

Робочі місця зникають навіть без автоматизації

По всьому світу рецесії, пов’язані з COVID-19, призводять до масового безробіття та поширення неповної зайнятості, від яких економіці важко буде оговтатися. Згідно з оцінкою Міжнародної організації праці, за квітень, травень та червень 2020 світ втратив 14% робочих годин, що рівноцінно втраті 480 мільйонів робочих місць повної зайнятості для глобальної робочої сили розміром у 3,5 мільярда людей.

Трансформації у світі праці, що розгортаються вже давно, також посилили удар пандемії. За останні півстоліття частка зайнятості у сфері послуг виросла до 70-80% у країнах з високим рівнем доходу та до 50% у всьому світі. Рецесії зазвичай зачіпають сферу послуг найменше; на відміну від витрат на споживчі товари тривалого користування, як-от автівки та комп’ютери, витрати на послуги залишаються на плаву під час спаду. Але економіст Ґабріель Меті стверджує, що карантинні обмеження, введені під час пандемії, мали зворотний ефект, завдаючи найбільшого удару саме сфері послуг.

У міру того як витрати на послуги впали, а разом з ними й доходи багатьох працівників, спад споживчого попиту, у свою чергу, відбився на економіці, і це має руйнівні наслідки для працівниць і працівників у всьому світі. Особливо це зачепило жінок, які по всьому світу непропорційно більше представлені серед працівників тих галузей сфери послуг, по яких карантинні обмеження вдарили найсильніше — наприклад, у роздрібній торгівлі. Жінок також більше і серед медичних працівників, що знаходяться на передовій боротьби з пандемією. Крім того, саме вони були змушені взяти на себе більшість доглядової праці, обсяги якої зросли — і йдеться не лише про догляд за хворими та людьми при смерті: понад 1 мільярд дітей з березня не мають можливості відвідувати школу.

Перехід до світу, в якому більшість роботи пов’язана зі сферою послуг, посилив деструктивні наслідки пандемії. Зокрема, це значно сповільнить темпи відновлення економік. Як пояснив економіст Вільям Баумол у 1960-х, сфера послуг значною мірою є стагнуючим економічним сектором. На відміну від виробництва в часи його розквіту, сектор послуг зазвичай не демонструє динамічних закономірностей росту, зумовленого високими темпами зростання продуктивності праці та падінням цін. Натомість збільшення попиту на послуги зазвичай залежить від наслідків тих інновацій, що підвищують продуктивність в інших секторах економіки. Існує чіткий зв’язок між глобальним розширенням частки стагнуючого сектору послуг та загальним поглибленням економічної стагнації.

Після настання деіндустріалізації, яка розпочалася в США та Великій Британії наприкінці 1960-х, а потім перейшла на більшу частину світу в наступні десятиліття, жоден інший сектор економіки так і не спромігся повною мірою замінити собою промисловий сектор. Із уповільненням колись потужного двигуна індустріального зростання світова економічна машина залишилася без керування.

Зростання неповної зайнятості поглибить економічну нерівність

Попри економічну стагнацію, людям все одно доведеться шукати способів заробити в пандемічну (і постпандемічну) епоху. З часом безробіття все більше набуватиме форми різних варіацій неповної зайнятості. Іншими словами, працівники не матимуть іншого вибору, окрім як братися за роботу з гіршими умовами праці та меншою оплатою, ніж раніше. Ті, хто взагалі не зможе знайти роботу, стануть самозайнятими у неформальному секторі економіки або й узагалі випадуть з робочої сили.

Як і у випадку з минулими рецесіями, по всьому світу переважна більшість працівників із неповною зайнятістю опиняться на низькооплачуваних робочих місцях у сфері послуг. Адже саме сектор послуг, для якого характерні повільні темпи росту продуктивності праці та низька оплата праці, став першочерговим джерелом нових робочих місць у стагнуючих економіках. Зазвичай на таких робочих місцях заробітна плата працівників становить відносно велику частку кінцевої ціни за послугу, яку сплачують споживачі. Це дає можливість компаніям зі сфери послуг підвищувати попит на свою продукцію, стримуючи зростання зарплат працівників порівняно з незначними збільшеннями продуктивності праці, яких можна досягти в економіці в цілому. Невеликі сімейні підприємства, що утворюють немалу частину світової неформальної робочої сили, змушені застосовувати подібну стратегію для конкуренції з висококапіталізованими компаніями. Вони зменшують власні зарплати настільки, наскільки це взагалі можливо.

У міру зростання неповної зайнятості зростатиме і нерівність. Маси людей матимуть можливість знайти роботу лише допоки зростання їхніх доходів є нижчим за середнє. Як зазначають економісти Девід Аутор та Анна Саломонс, «зміщення робочої сили не обов’язково означає зменшення зайнятості, годин чи зарплат», а може полягати у прихованому збіднінні робочого класу, адже «заробітна плата, тобто результат годин роботи та погодинної ставки, зростає не так швидко, як додана вартість». У країнах «Великої двадцятки» за останні п’ятдесят років частка доходів від капіталу таким чином зросла на дев’ять відсоткових пунктів у порівнянні з доходами від праці. У всьому світі частка доходів від праці впала на 5 відсоткових пунктів з 1980 року до середини 2000-х, тоді як частка доходів від володіння активами дедалі більше зростає. 

Економіка достатку

Життя в стагнуючих економіках нині визначається значною нестабільністю зайнятості, яка стає ще напруженішою в роки рецесії, як-от у 2020-му. Це майстерно зображено в таких нещодавніх науково-фантастичних антиутопіях як «Час», «Останній нащадок Землі» та «Першому гравцю приготуватися», де велика частина людства є надлишковою. Більшість людей убожіють, заробляючи кожною хвилиною свого життя право жити у наступній, тоді як найбагатші власники активів накопичили таку величезну кількість капіталу, що та наділяє їх грошовим еквівалентом безсмертя.

Саме через це так важливо розмірковувати над сучасною полемікою щодо автоматизації. Потрібно не лише боротися з цим хибним поясненням хронічно низького попиту на робочу силу, а й докладати зусилля для того, щоб розв’язання хронічних проблем праці у світі спрямовувалися в бік утопії.

У світі, який ще не оговтався від глобальної пандемії, зростання нерівності, непоступливості неолібералізму, відродження етнонаціоналізму та зміни клімату, теоретики автоматизації надихнули людей побачити майбутнє, в якому людство просувається до наступного етапу нашої історії (що б ми під цим не мали на увазі), а технології допомагають нам усім звільнитися для нових відкриттів та слідування нашим захопленням. Як і з більшістю утопій минулого, аби говорити про конструктивні соціальні зміни, що могли б статися, нам слід звільнити ці візії від  технологічних та технократичних фантазій їхніх авторів.

Насправді, ми здатні досягти постдефіцитного світу, про який мріють теоретики автоматизації, навіть якщо автоматизація виробництва виявиться неможливою. Головне питання полягає в тому, що насправді передбачає досягнення «економіки достатку». Прибічники автоматизації стверджують, що достаток — це технологічний поріг, який ми зможемо колись перейти за допомогою чудових нових технологій. Проте нам слід помислити достаток інакше — не як технічне завдання, а як суспільні відносини, які ми можемо втілити в життя без необхідності якихось нових технологічних проривів, при цьому залишаючись у рамках екологічної сталості.

Жити у світі достатку означає жити у світі, де всім без винятків гарантовано доступ до житла, їжі, одягу, санітарії, води, енергії, охорони здоров’я, освіти, догляду за дітьми та людьми похилого віку, а також до засобів зв’язку та громадського транспорту. Саме непохитна матеріальна стабільність, яку гарантуватиме втілення цього принципу, якраз і дозволить людям ставити питання на кшталт: «Як я використаю час свого життя?», а не: «Як мені вижити?». Замість того, щоб чекати, поки технології колись вирішать наші проблеми, ми можемо досягти світу достатку, разом взявшись за ту роботу, що залишається необхідною для наших життів і не може бути автоматизована.

Зараз ці питання стали ще більш нагальними, ніж будь-коли в минулому. У розпал коронавірусної рецесії і на порозі ще глибшої кліматичної кризи ми повинні запровадити постдефіцитний світ, забезпечивши всім людям, незалежно від їхніх трудових внесків, доступ до базових товарів та послуг, які їм життєво необхідні.

Єдиний вихід — демократизувати виробництво

Аби досягти цього світу достатку, ми маємо радикально реорганізувати виробництво. Зараз люди практично не мають права голосу щодо того, як виконується їхня робота. Багато працівників щодня з’являються на роботі тільки тому, що без неї вони б голодували. У світі, де забезпечення людських потреб гарантоване, з’явиться можливість демократизувати працю. Спільний поділ роботи, яку слід виконати, з одночасним урахуванням схильностей та здібностей зменшив би обсяг необхідної роботи, яку має виконати кожна людина, при цьому забезпечуючи всім достатній доступ до вільного часу.

Американський соціолог Вільям Едуард Беркхардт Дюбуа якось підрахував, що в умовах «майбутньої індустріальної демократії» вистачатиме лише «від трьох до шести годин» праці, що залишить «достатньо часу на відпочинок, заняття спортом, навчання та захоплення». Замість того, щоб змушувати одних займатися «чорною роботою», аби інші могли займатися мистецтвом, ми «всі будемо митцями і всі будемо служити», стверджує Дюбуа. Саме таке бачення постдефіцитності передбачали «соціалізм» та «комунізм» до того, як їх пізніше ототожнили зі сталінським центральним плануванням та карколомною індустріалізацією.

Шлях до постдефіцитного суспільства нині блокує крихітний клас ультразаможних людей, які монополізували право приймати рішення щодо інвестування та зайнятості і не дуже зацікавлені в демократизації економіки. Вже сорок років ця крихітна еліта використовує загрозу зменшення інвестування у вже й так немічну економіку, щоб змушувати політичні партії та профспілки капітулювати перед їхніми вимогами. А вимагають вони зменшити регулювання бізнесу, послабити гарантії трудового законодавства, сповільнити ріст заробітних плат, а також — і це прямо посеред економічних криз — надати фінансову допомогу приватному сектору та дотримуватися політики жорсткої економії у публічному.

Частина цієї заможної еліти, зокрема зосереджена в Кремнієвій долині, удавано підтримує такі пропозиції як безумовний базовий дохід, але доти, доки це не загрожує контролю еліт над регулюванням інвестиційної політики та політики у сфері зайнятості. Запровадження безумовного базового доходу справді могло б стати шляхом до постдефіцитного суспільства, якби теоретики автоматизації були праві в тому, що нинішній низький попит на робочу силу є наслідком стрімкої автоматизації виробництва. Якби все було так, то головною проблемою, з якою зіткнулося б суспільство, була б проблема реорганізації розподілу доходів, коли зростання економічної нерівності виправлялося б розподілом дедалі більшої частки доходів у вигляді платежів безумовного базового доходу.

Але якщо нестача попиту на робочу силу є наслідком глобального надлишку потужності та зменшення інвестицій, які, своєю чергою, знижують темпи економічного росту, така боротьба за перерозподіл доходів швидко стане безперспективною і заблокує прогрес на шляху до вільнішого майбутнього. Враховуючи протидію еліт, які залишають за собою владу довести економіку до повного хаосу шляхом зменшення інвестицій, ми зможемо зробити економіку достатку реальністю лише шляхом соціальних рухів та боротьби, спрямованої на зміну самої організації виробництва.

Велика кількість людей уже бореться з симптомами довгострокового зниження попиту на свою працю, до яких належить зростання нерівності, нестабільність зайнятості, запровадження заходів у рамках політики жорсткої економії та поліцейське свавілля серед бідних чи расизованих спільнот. За останні десять років хвилі страйків та демонстрацій розгорнулися на шести континентах: від Китаю та Гонконгу до Іраку та Лівану, від Аргентини та Чилі до Франції та Греції, від Австралії та Індонезії до США. Протести знову вибухнули у 2019 році, а нещодавно активізувалися у 2020-му.

Нам необхідно поринути у рухи, що народилися у цій боротьбі, щоб разом просуватися до кращого світу, в якому інфраструктури капіталістичних суспільств перейдуть під колективний контроль, праця буде реорганізована та перерозподілена, дефіцит — подоланий внаслідок вільного надання товарів і послуг, а наші людські можливості збільшуватимуться в міру того, як будуть відкриватися нові перспективи екзистенційної безпеки та свободи.

Лише високоорганізовані рухи, згуртовані як усередині, так і між собою, зможуть виконати історичне завдання — захопити контроль над виробництвом і прорватися до нового розуміння того, що означає бути людиною — жити у світі, в якому немає бідності та мільярдерів, біженців без громадянства та таборів для інтернованих осіб, немає життів, що втрачені у тяжкій роботі практично без можливості мріяти чи бодай хвилинку відпочити.

Якщо ж такі рухи зазнають поразки, тоді, можливо, ми можемо розраховувати в найкращому випадку на стриману версію безумовного базового доходу — адже це план, який вже випробовують уряди як можливу відповідь на поточну рецесію. Проте ми не маємо самі себе обмежувати й боротися зараз за цю скромну мету, а радше за більш стійку постдефіцитну планету.

Ця стаття є авторською адаптацією першого розділу книжки «Автоматизація та майбутнє праці» дослідника Берлінського університету ім. Гумбольдтів (Німеччина), що вийшла у видавництві Verso у листопаді цього року.

Джерело: Dissent Magazine

Титульне зображення: Hokyoung Kim, Polygon

Переклад опублікований у рамках журналістського проєкту Liquid Labour. 

Проєкт реалізовано за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.