У невеликій кімнаті, в яку потрапляєш, щойно зайшовши в будівлю, стоїть «будка» охоронця, меблі та телевізор. На стінах майже скрізь ікони, портрет католицького святого Вікентія де Поля та чорно-білі фотографії, на яких зображено сцени догляду за бездомними: гоління, перев’язки, підбір одягу. Над столом висить книжкова полиця зі значною бібліотекою. Зараз тут трохи людно. Мене зустрічає охоронець і проводить в кабінет директорки організації «Деполь Україна».
«Деполь Україна» — частина великої міжнародної організації «Деполь інтернешнл», яка допомагає бездомних і людям, які опинилися у складних життєвих обставинах. Вони працюють у кількох містах України, в тому числі і в Одесі.
Щоранку працівники та волонтери організації відвозять гарячу їжу на точки, де її можуть отримати бездомні: зупинка «Слобідка», Савицький парк і парк навпроти Другого Християнського цвинтаря. Конгрегація сестер милосердя ім. святого Вікентія де Поля, яка підписала із організацією меморандум про співпрацю, надає бездомним домедичну допомогу: обробляють рани, роблять перев’язки. Їх також стрижуть і раз на кілька днів дають можливість прийняти душ. Окрім бездомних, організація працює з людьми із місць позбавлення волі. Але зараз карантин не дозволяє допомагати їм повною мірою.
«Деполь» надає різні види допомоги: харчування, проживання, відновлення документів, придбання квитків, відновлення зв’язку з родичами тощо. За словами директорки філії Світлани Люшненко, в день вони розвозять близько 200 порцій їжі. Міська влада дає 80, решту організація покриває своїми зусиллями з міжнародних пожертв або використовує допомогу людей: одяг, їжу чи перераховані кошти. Політика організації така, що ті, хто живуть у притулках, заробляти на їжу мають самостійно. «Ми надаємо допомогу тим людям, які намагаються щось змінити, — розповідає директорка. — В першу чергу — притулок. Але ми не можемо давати їм їжу. З одного боку, це мінус, а з іншого — плюс. Людина якомога швидше знаходить роботу, щоб прогодувати себе». Зазвичай мешканці притулку працюють на будівництвах або шиють матраци. Деякі фірми, за словами Світлани Люшненко, вже знайомі з «Деполь» і беруть їхніх підопічних на роботу.
В Одесі офіційно зареєстровано майже 15 тисяч бездомних. Але далеко не всі вони досі живі й перебувають в Одесі. Якщо у тебе немає дому, міграція — звичне явище. На сьогодні з організацією стабільно пов’язані більше 3 тисяч людей. Тоді як місць для ночівлі у місті лише 280. Для них необхідно пройти «фільтр». Вагому роль грає останнє місце реєстрації.
У притулку бездомні мають кімнати з двоповерховими ліжками, є душ і туалет. Але щоб мати можливість поселитися, треба пройти медичний огляд (безкоштовно) та дотримуватися правил: за алкоголь і наркотичні речовини виселяють одразу й без винятків. Ситуація з карантином ускладнила процес поселення, тому що не у всіх є гроші, щоб пройти тест на COVID-19. А ті, хто їх має, можуть ставити інші пріоритети, такі як їжа.
Більшість людей, що приходять за їжею — чоловіки. За словами директорки філії, бездомних жінок в Одесі набагато менше, не більше 10%. «Жінки набагато більш пристосовані й рідше опиняються на вулиці. Вони краще вміють прогодувати себе», — каже Світлана Лишенко. З іншого боку, існує проблема з гігієнічними засобами: бюджетом вони не передбачені, тому гроші на них доводиться збирати окремо.
Ситуація з бездомністю в Україні
За інформацією звіту Міністерства соціальної політики, у порівнянні з 2018 роком мережа закладів для бездомних у 2019 році втратила п’ять притулків. Зараз їх 110, з яких 14 створені організаціями громадянського суспільства. Ці заклади надають соціальні послуги, пов’язані з гігієною та медичним доглядом, допомагають у відновленні документів, отриманні реєстрації та надають ліжко-місця. Але кількість таких місць сильно обмежена. Усього заклади для бездомних можуть надати 1623 місця, тоді як на офіційному обліку зареєстровано 18,3 тисяч бездомних. А загальна кількість бездомних, що звернулися по допомогу у 2019 році, становить 33 тисячі осіб.
Притулки комунальної форми власності зазвичай не можуть похвалитися оперативністю надання соціальних послуг для бездомних, адже можливості міських бюджетів обмежені, а їхнім пріоритетом є допомога іншим соціальним групам населення. Тож бездомні регулярно опиняються у становищі, коли не можуть знайти собі місце для ночівлі. А поширений стереотип «самі винні», негативне ставлення пересічних людей і небажання допомогти ще більше ускладнює ситуацію.
«Я бомжом всю жизнь не был. Я был когда-то директором фирмы»
У кімнаті, де живуть підопічні «Деполя», за столом, заставленим різноманітними баночками, посудом і їжею, сидять двоє чоловіків. Один з них саме доїдає суп. На стінах висять розп’яття та вивіска із вже знайомим зображенням Вікентія де Поля.
Анатолію, одному з мешканців притулку, 47 років. Він приїхав з Горлівки й не планує повертатися назад: «Туда поехать, извините, чтоб на границе пристрелили и все». Самопроголошені ЛНР та ДНР Анатолій не визнає.
Чоловік опинився без даху над головою, бо розійшовся з дружиною. Поки він працював двірником у Києві, то мав житло, яке йому давали на роботі. Потім приміщення забрали, й Анатолій приїхав у Одесу. Тут він працював адміністратором у хостелі, який згодом продали.
«Я бомжом всю жизнь не был. Я был когда-то директором фирмы», — усміхнено каже чоловік. Зараз Анатолій не працює, бо його збила машина. Сміється: «Даже в новостях показывали». До цього працював на ринку. Роботу йому допоміг знайти благодійний фонд. Він звернувся до них по допомогу й позитивно зарекомендував себе.
«Люди дают возможность стать на ноги тем, кто хочет. У нас парень есть, ему помогли восстановить документы, даже права. Он сейчас работает таксистом. Хочет заработать, чтобы снять себе квартиру… Я вообще 10 лет проработал в такси, пока у меня не украли документы», — розповідає Анатолій.
Зараз він намагається відновити водійські права та повернутися до роботи таксистом. Чоловік хотів би знімати квартиру і влаштувати особисте життя, адже переконує, що сім’я для нього — це стимул для життя. У Анатолія також є друзі, які допомагають йому з-за кордону фінансово й іноді дають роботу, як він говорить, «в Інтернеті».
«Годування на колесах»
Світлана Люшненко каже, що на одній із точок роздачі їжі — в Савицькому парку, який знаходиться прямо біля офісу — організації не завжди раді. Людям не подобається, що бездомні можуть лишати по собі сміття, або ж просто вони їм не подобаються. Через це точки роздачі доводиться періодично змінювати.
У день роздачі їжі в парк приїжджає мікроавтобус, починають працювати сестри милосердя, потроху збираються люди. На території облаштований рукомийник із каністри з-під бензину та сміттєвий бак. Поки сестри виставляють стіл та ікону, Світлана пояснює, що сьогодні день служби за померлих (у католиків зараз поминальний тиждень) і має приїхати отець Віталій — голова правління фонду.
«Какого хуя вас это ебет? Или такие сильно умные нахуй?» — кричить бездомний на ім’я Саша. Контекст розмови зрозуміти не просто, але Саша стверджує, що його провокують. Він намагається вчинити бійку, аж поки одна з сестер не відводить його вбік. Такі ситуації часом виникають, каже Світлана. Бездомні іноді бувають агресивними один до одного або до персоналу. Траплялися випадки, коли доводилося просити людей більше не приходити до них через надмірну агресію.
Годування на колесах — це можливість не тільки дати їжу, а й поговорити та викликати довіру, щоб потім визначити потреби людини. Адже у всіх різні проблеми та потреби: комусь треба відновити документи, когось повернути додому, зв’язати з родичами, влаштувати в реабілітаційний центр, надати житло чи навіть можливість просто прийняти душ.
Центр відвідують не тільки бездомні. Світлана вказує на жінку в яскраво-червоній шапці на ім’я Роксолана, яка курить сигарету серед натовпу. Жінка довго судилася за свою квартиру, яку хотіли забрати за борги, й відвоювала її. Але комунальні служби вимкнули у неї опалення, тож тепер їй нема де приймати гарячий душ. Роксолані також не вистачає грошей на їжу, тому вона приходить сюди.
Прибуває отець Віталій. Сестри роздають усім, хто зібрався, свічки в металевих підставках і підпалюють їх. Мені також дістається одна.
Починається проповідь. Отець Віталій співає й зачитує імена, які на спеціальних аркушах вписали ті, хто тут зібрався. Хтось стоїть з опущеною головою, хтось хреститься, деякі відійшли і просто займаються своїми справами.
— Чи знаєте ви, що таке амністія, — питає Отець у людей, що зібралися.
— Это то, под что я не попал! Потому что не виновен! — викрикує високий чоловік у червоному светрі. За словами Світлани — новенький.
«Коронавирус нас не зацепит!»
Поки йде служба, під деревом обідає компанія чоловіків.
— Приятного аппетита, мальчики! Нет вам никакого дела ни до усопших, ни до живых. Желудок — святое, — жартома говорить Світлана, коли ми підходимо до них.
— А у меня вера другая просто, — відгукується один із чоловіків. У нього незначний акцент.
— А я сегодня был уже в храме, — каже другий, — помолился.
— А я видела тебя, Тругаев. Трезвый был при чем.
— Сейчас тоже трезвый!
— Да ладно?
— Здесь все трезвые, — каже перший чоловік з акцентом.
Вони сидять на землі. Поруч пластикові пляшки та трохи зіпсована їжа, розкладена на целофановому пакеті. Я представляюся й питаю, чи погодяться зі мною поговорити.
— А о чем мне с вами говорить? — питає один із чоловіків. У нього густа борода, вуса і блакитні очі. Він сидить на землі й дивиться на мене знизу вгору. — Катился-катился и докатился.
— А что ж ты к семье не возвращаешься? У тебя ж дети, — втручається у розмову Світлана
— У вас є сім’я? — питаю.
— У меня была семья, — відповідає чоловік.
— Дети зовут. Нет, ему свобода и все, — каже Світлана.
Підходжу ближче до кола чоловіків і сідаю біля них навприсядки. Вони жартують, що аби зрозуміти, що значить бути бездомним, мені треба пожити з ними хоча б два місяці.
«Я служил в десантуре четыре года, потом в морпехах, был в АТО, но, понимаете, дело в том, что у человека такая психика. Он просто плюет на все, — береться розповідати свою історію Віталій, професійний військовий. — Я не жалуюсь ни в коем случае. Меня эта жизнь устраивает. Я живу получше, чем большинство граждан здесь. У меня есть всегда мясо. Я нахожу. Я умею это находить. Кто не умеет находить — тот погибает. В прямом смысле».
Довкола збирається все більше людей, і я вже не розумію, де чия репліка. Вони перебивають одне одного, кличуть інших, жартують, сміються, роблять мені компліменти: очам, пірсингу, нігтям. Називають мене Діаночкою. Мені пропонують цибулю, перець і часник, «чтоб не приставали».
— Я могу вам рассказать, как я отсидел! Меня зовут Филимон!
Підходжу до нього з диктофоном, але чоловік враз тікає і каже, що нічого не буде говорити. Сміючись, додає:
— Деньги есть! Водка пока есть! Будем жить тогда! Коронавирус нас не зацепит!
Хоча людей і багато, часто вони мають схожі історії: втратили документи, житло й без паспорта не можуть працевлаштуватися. Заробляють приблизно 200 гривень у день, 100 з яких деякі витрачають на хостел. Одноразове харчування від «Деполю» для них дуже велика допомога.
— На улице ночевать вам когда-нибудь приходилось? — питає у мене чоловік з акцентом, який не захотів представлятися. Він із Туреччини. Приїхав до Одеси відпочити і втратив документи.
— Ні, ніколи, — відповідаю.
— Упаси Господи! Поверьте мне. Летом не было заметно. Сейчас очень холодно, — чоловік із Туреччини показує одяг на собі: білий чистий светр, жилетка, штани. В цьому він і спить на зупинках чи лавочках. Накриватися не має чим. Він намагається слідкувати за собою, хоч і живе на вулиці.
Бездомні намагаються допомагати одне одному, але з незнайомими жорстко конкурують. Вони розподіляють роботу між собою: чоловіки збирають скло, а жінкам залишають жерстяні банки, бо вони легші. Чоловік розповідає, що вигнав зі свого району кількох «новеньких», які не дотримувалися правил і брали все підряд: і скло, і банки.
— Не уходите, я сейчас вернусь, — каже мені один із чоловіків.
— За цветами побежал, — жартує Віталій.
— Диана, а вы какой веры? Вы крещены как? — знову допитується Віталій.
— Ну, я не хрещена.
— Не хрещена?! — дивується чоловік. — Ребята, надо ее крестить!
Всі заливаються сміхом.
Найголовніше у житті бездомних — ноги. «Волка ноги кормят», — говорять чоловіки. Відстань від центру до селища Котовського — мікрорайону Одеси — приблизно 15 кілометрів. Ходити туди їм доводиться пішки.
Питаю у Віталія про плани на майбутнє. Каже, що хоче знайти жінку свого віку, схожу на мене. Захоплено розповідає про дуже красиву Таню, яка тут працює. Чоловіки здаються добрими і милими. Постійно жартують. Віталій поводиться артистично й спеціально виділяє деякі слова інтонацією.
Наостанок він мені каже:
— Мужественная девчонка. Ты в глаза смотришь. Видно, что честная и не боишься.
«Накормить человека — это минимум, который можно сделать»
З роздачею їжі бездомним та фізичною роботою допомагає Костя. Йому 23 і він волонтерить у «Деполі» вже два з половиною місяці. В день волонтери годують близько 150-200 людей. Раніше було більше.
— Я считаю, что каждый человек заслуживает человеческого отношения. Люди, которые живут на улице, в первую очередь. У них есть разные проблемы, и их нужно решать. Накормить человека — это минимум, который можно сделать.
Кості подобається допомагати бездомним, і у нього є на це ресурс та вільний час: він фрілансер-копірайтер, тому будує свій графік так, як йому зручно. Взаємодія з бездомними, за його словами, дає розуміння, що це такі ж люди, яким часто важливе спілкування та свобода. Людське ставлення — це те, що може дати кожен, і те, що дуже їм потрібне. Держава, за його словами, негативно ставиться до бездомних і намагається витіснити їх з міського простору, що лише більше їх маргіналізує. Бездомні, на думку Кості, потребують набагато більше місць для тимчасового житла. А ще їм потрібно відчувати все те, чим кожен з нас може насолоджуватися щодня: «Какие-то вещи просто для удовольствия. Не для поддержания жизнедеятельности, а чтобы человек чувствовал себя человеком».
Від того, чим сьогодні годують, залежить і те, хто коли приходить, пояснює Костя. Бездомні дуже люблять гороховий суп і борщ. Сьогодні в меню суп і каша з тефтелями. Вона подобається не всім і деякі просять її не сипати.
— У них еще есть возможность, как у обычного человека, отказаться от еды, что очень важно. Накормить человека и дать ему понять, что ему не нужна эта еда и что он может отдать ее следующему. Что у него нет постоянного состояния нехватки.
Костя також розповідає про взаємодопомогу серед бездомних. Так, Віталік приносить часник та сіль і завжди готовий цим ділитися. А на іншій зупинці в день борщу завжди є чоловік, який приходить зі сметаною і пропонує її кожному. Якщо хтось не може встати або дійти до точки видачі їжі — її завжди принесуть інші бездомні.
За словами Кості, це не тільки важка фізична робота, а ще й емоційна та психологічна. «В конце дня, когда ты приходишь, то хочется просто упасть и все». Він хоче, щоб більше людей долучилися до роботи з бездомними, і сам планує допомагати та створити свою «організацію». «Чтобы она не функционировала как юридическое лицо, а чтобы я и мои друзья готовили еду и могли ее выдавать по выходным, как минимум».
Я повернулася додому замерзла і втомлена. Сходила в гарячий душ, лягла під дві ковдри, щоб поспати, і різко усвідомила, що ті люди, з якими я провела стільки часу, говорила і жартувала, зараз собі не можуть собі дозволити навіть цього. Сьогодні вони підуть ночувати на зупинках у своїх тонких светрах.
Текст написаний у рамках проєкту «Школа соціального репортажу» за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.
Читайте також: