П’ятниця, вечір. На платформах сєвєродонецького автовокзалу людно. Люди переважно мовчать і прислухаються до оголошень гучномовця: за лічені хвилини має початися відправлення до Станиці Луганської, міста Золотого і селища Нижнє. Автобуси відправляються одночасно, розвозячи людей заклопотаного, хаотичного тилу до прифронтової зони.
Автобус на Нижнє — єдине транспортне сполучення, що з’єднує села прифронтової зони з найбільшими містами Луганської області — Сєвєродонецьком і Лисичанськом. Рейс щоденний, за графіком їздить лише тричі на день. Останнє відправлення з Сєвєродонецька — о третій вечора, коли ще робочий день в самому розпалі, тож більшість тих, хто працює чи вчиться у містах, свої сім’ї бачать лише на вихідних. Не дивно, що автобус Сєвєродонецьк — Нижнє самі ж пасажири називають маршрутом студентів і роботяг. До цієї групи можна додати ще й тих, хто один раз на місяць — як правило, після нарахування пенсії — їздить до Лисичанська на ринок, де ціни значно дешевші, ніж у сільських магазинах.
Тут, в 10 кілометрах від лінії фронту, діє своя особлива «економічна зона» з невиправдано високими цінами, ринком нерухомості, напрочуд успішним похоронним бізнесом і гуманітарною допомогою, на яку більшість покладають свої надії.
Чорнобиль на Донбасі
Нижнє, як і більшість інших населених пунктів Попаснянського району Луганської області, до подій 2014 року більше нагадувало життя приватного сектору міста. Основним джерелом доходів мешканців була робота на шахтах: у селі були дві державні шахти і ціла купа приватних невеликих копанок, які заманювали високою зарплатою і браком медичного контролю.
Завдяки безперебійній роботі шахт працювали й інші підприємства: дві школи, дитячий садок, два будинки культури, пекарня, аптека, ветеринарний пункт, психоневрологічний інтернат, водовідстійник та ін. Оскільки село розташовується на транзитній трасі, що сполучала північ області з Луганськом, то транспортних проблем тут не було. Сполучення відбувалося регулярно, а за лічені години можна було дістатися до Луганська, Первомайська, Стаханова, Попасної чи інших більш віддалених населених пунктів.
Початок бойових дій назавжди змінив життя колись заможного селища. Закрилися чи були розбиті більшість підприємств, одна шахта працює під загрозою затоплення, а інша взагалі зачинилася як нерентабельна. Школа і дитячий садок перебувають на межі закриття через невелику кількість дітей, а єдиний у районі інтернат живе за рахунок волонтерів. Постраждало транспортне сполучення, адже основні напрямки, крім Попасного, Лисичанська і Сєвєродонецька виявилися закритими. Та й до цих міст дістатися не так легко через вщент розбиту дорогу і відмову перевізників організовувати зручний маршрут. Звісно, ці зміни не могли не торкнутися демографічної й економічної ситуації у селищі, кардинально змінивши життя його мешканців.
«Нас тут вже осталось раз-два-обчьолся. До войни було більше трьох тисяч, тепер чуть до 800 доходить і всьо. Село вимирає, ви подивіться, скільки хат розібраних і нікому не нужних стоїть. Сільрада — і та в аварійному стані», — говорить Ліана, секретарка селищної ради.
Рухомий ринок нерухомості
Екскурсія селом не додає оптимізму: на кожній вулиці багато покинутих будівель із забитими навхрест вікнами і слідами невдалих грабежів меблів та іншого хатнього начиння ще радянських часів. Заселені будинки теж в поганому стані, з облізлою фарбою, напівзруйнованими фундаментами і перекошеними стінами.
«Як начали стрілять, я одразу подумав, не дай Бог, впаде хата. Погляньте, як стіна відійшла від фундаменту, тут рука може залізти. Воно й не дивно, стріляли так, що земля дрижала. Ремонтіровать його немає за шо, на мій вік хвате, а більше тут жить ніхто й не буде», — розводить руками дід Василь, показуючи на своє подвір’я.
Попри занедбаність і постійне відчуття небезпеки, тут є свій ринок нерухомості. Вартість будинків у середньому не перевищує тисячі доларів. Потенційними покупцями є ті ж таки односельчани, які залишилися одні на віддаленій вулиці і хочуть переїхати поближче до центру. Перевагою центральних вулиць, за їхніми словами, є надія на те, що швидка допомога приїде до них швидше. Та й взимку до магазинів чи зупинки автобусу можна дійти без особливих зусиль. Інші ж вулиці недосяжні для транспорту майже завжди або через сніг, або через весняне бездоріжжя.
Покинуті будинки є окремими предметами купівлі-продажу. У селі ведеться неоголошена конкурентна війна між скупниками хат під знесення. Змагання між ними доходять до відкритих сварок, а інколи й до погроз. Будівельний матеріал коштує набагато дорожче за куплений будинок, а попит на нього в умовах постійної розрухи став високим.
Торгівля, записана в зошит
Попри все, у селі збереглася мережа магазинів і невеличких продуктових кіосків. Лише на центральній вулиці вдалося нарахувати шість магазинів, один з яких виключно з товарами для побуту і ремонту.
«Наш магазин відкрився ще у 2007 році, і з тих пір ми майже не зачинялися. Навіть коли була війна, я відкривала магазин і продавала людям останнє, що залишилося, замовляла хліб, допомагала односельчанам продавати молоко, городину», — згадує Валентина, власниця одного із сільських магазинів.
На полицях магазинів можна знайти все необхідне. Діє система безготівкового розрахунку, але зі своїм особливим місцевим колоритом. Як правило, термінал розташовується поза зоною доступності покупця і весь процес контролює виключно продавець. Для розрахунку потрібно віддати банківську картку продавцю, голосно назвавши при цьому пін-код. Паролі карток деяких покупців продавчині вже знають напам’ять.
«Як гарно, що придумали оці карточки. Получила пенсію і скупляєшся собі, а не ждеш, поки поїдеш в город, щоб снять цю нещасну тисячу», — говорить покупчиня Людмила.
Зберігся у магазинах і невід’ємний атрибут торгівлі 90-х — борговий зошит. Місцеві називають його «наш список». Продавці дають товари у борг, записуючи боржників у спеціальний зошит. При цьому жодних гарантій повернення боргу ніхто не дає. З іншого боку, немає і побоювань, що продавці можуть дописати суму боргу.
«Працюємо при мінімальних прибутках. Ось погляньте, скільки людей у мене в борг записані, а коли віддадуть — ніхто не знає. Мені ж потрібно заказ товару робити кожного дня, не кажучи вже про регулярні виплати в податкову. От і доводиться вкладати свої, сподіваючись, що хоч кого із того зошита викреслю», — жаліється Валентина.
Для малого бізнесу прифронтових територій немає жодних пільгових програм оподаткування. До того ж податкова звітність перетворюється на окрему сторінку війни у війні. Оскільки село належить до Попаснянського району, то податкова, як і інші служби, знаходяться у місті Попасна.
«Громадський транспорт туди їздить лише двічі на день, а окремих годин для прийому підприємців із сіл не передбачено. Сплата податків та інша звітна діяльність затягується на цілий день із простоюванням у чергах і витратами на оренду транспорту, якщо свого немає або в ремонті», — додає Валентина.
Значні транспортні витрати через відстань і погані дороги відчутно позначаються на цінах. За моїми підрахунками, борщовий набір із магазинів Нижнього у середньому на 150 гривень дорожче за аналогічні товари із супермаркетів Сєвєродонецька. Тому ті, хто має змогу, самостійно виїжджають до міста на закупи або просять, щоб деякі продукти передавали рідні тим же єдиним автобусом.
Ускладнює якість життя прифронтових територій брак фельдшерського пункту й аптек. Люди або вимушені шукати того, хто зможе купити й передати ліки, або самостійно їдуть в аптеки Лисичанська, а якщо потрібні особливі ліки, то тільки до Сєвєродонецька, витрачаючи цілий день у дорозі.
Гуманітарна допомога — яблуко розбрату
У всій цій ситуації справжнім порятунком для нижнян є гуманітарна допомога. Однією з перших тем кожної розмови є новини про запис на отримання гуманітарки чи нарікання на те, що комусь цієї допомоги не дали.
У селі діє своя група волонтерів, яка зв’язується з представниками гуманітарних організацій та формує списки тих, хто потребує допомоги.
«До нас в основному привозять допомогу такі організації як “Карітас”, Фонд Ріната Ахметова, Червоний хрест. Раніше забезпечували допомогою всіх, тепер — адресно і вибірково. Частіше за все допомагають фінансово і продуктовими наборами тим, хто є малозабезпеченим і старше 60 років», — пояснює волонтерка Світлана.
Люди поза очі звинувачують цю групу волонтерів у нечесному підході до формування списків і корупції. Зокрема, говорять про те, що до списку тих, хто потребує допомоги, вносять лише за умови поділу отриманої допомоги між волонтером і цією людиною. Дехто навіть називав факти, коли особиста неприязнь когось із волонтерів ставала причиною викреслення людини зі списку. Серед іншого називають і факти запису мертвих душ, коли отримані продуктові набори потім ділять між собою ті ж таки волонтери. Отримати задокументовані підтвердження цих слів людей чи перевірити їхню об’єктивність наразі не видається можливим. Голова місцевих волонтерів відмовилася давати коментарі з цього приводу.
«Краще б нам її взагалі не давали, щоб так обідно не було. Дадуть дві банки консерви, тушонку і згущенку, так половину віддай. Не віддаси, більше нічого ніколи не отримаєш. Кому война, кому мать родна. Дайте нам роботу і пенсії нормальні, а не оцю виплакану вистраждану гуманітарку», — зривається на крик місцева мешканка Наталя. Влітку 2015 року вона втратила роботу, бо була змушена виїхати з села під час обстрілу «Градами».
Жити дорожче померти
Окрім гуманітарної допомоги та торгівлі одним із найбільш прибуткових бізнесів став похоронний. Молодь масово виїжджає на заробітки в інші області, частіше за все в міста Тернівка і Павлоград на Дніпровщині, тож у селищі залишаються переважно пенсіонери й діти шкільного віку.
«Смертність, звичайно, висока. Якого пенсіонера з його мізерною пенсією змусиш піти на прийом. Та ще тепер, коли до всіх спеціалістів потрібно їхати в Попасне чи Лисичанськ. Швидка теж не завжди встигає приїхати, а якщо і встигає, то закінчується все відмовою від госпіталізації і звичайним знеболенням», — розповідає сімейна лікарка Олена.
Погана інфраструктура, дорогий проїзд, брак грошей на лікування, постійні стреси через обстріли і залякування новим наступом негативно позначаються на смертності в селі.
«Щомісяця ми стабільно маємо два-три похорони. Січень взагалі побив рекорди, за пару тижнів поховали аж вісім людей. Бригади не завжди встигають все робити вчасно», — говорить Ірина, працівниця похоронного бюро «Ритуал».
Ірина приймає замовлення на організацію похоронів. За її словами, в районі діють три похоронні фірми, між якими існує чіткий поділ на «сфери впливу». Її фірма діє на території сіл Нижнє і Світличне, дві інші «контролюють» села Тошківка, Нова Тошківка, Чихирово.
Похоронні бюро пропонують послуги «під ключ» від копання ями і привезення тіла з моргу до організації священиком панахиди й поминальних обідів. Сума послуг теж різниться і залежить від строків, виду та якості поминальної атрибутики. Діапазон цін варіюється від 8 до 15 тисяч гривень — при середніх доходах селян 4-7 тисяч грн.
Тож питання, дешевше жити чи померти, для нижнян вже давно припинило мати анекдотичний зміст.
Далі буде?
Про необхідність розвитку прифронтових територій говорить кожен губернатор, які в області змінюються швидше, ніж встигають зібрати врожай на полях. У 2019 році була розроблена стратегія розвитку Луганської області до 2027 року, де особливу увагу приділено сприянню підтримки фермерських господарств, будівництву та ремонту автодоріг і вирішенню проблем повноцінної електрифікації регіону. Щороку в Сєвєродонецьку відбувається форум презентацій ідей для підтримки розвитку малого бізнесу.
«Ми хочемо спокою і щоб не стріляли. Якщо будуть давати пенсії і я буду знати, як стане мені плохо, то скору зможу визвати сразу, більше нічого і не треба. Бачили ми всяке, переживемо й це», — змахує рукою дід Василь.
Тож поки уряд презентує програми розвитку, а політики обіцяють економічне диво, жителі та жительки прифронтових сіл мріють, щоб зробили принаймні ямковий ремонт, пустили хоча б один додатковий автобус до Попасної та швидка приїздила вчасно, а не змушувала чекати пів ночі, доки вже нікому буде чекати.
Стаття підготовлена за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.