Володимир сидить на ліжку та вкотре перебирає речі. У руках він тримає три плитки шоколаду. Врешті замотує солодощі у хустинку і кладе їх на самісіньке дно дорожньої сумки. Сьогодні на нього чекають перевірки, блокпости та довгий «круїз» у більш ніж двісті кілометрів по Луганській області. Все аби дістатися до рідного селища на підконтрольній території. 

Нелогічна логістика

На пункті пропуску Станиця Луганська з обох сторін зібралася величезна черга. Більше сотні людей — від пенсіонерів до студентів — чекають дозволу перейти на підконтрольну Україні територію. Бажаючи бути першими, люди приходять за декілька годин до відкриття. Нудьга і боротьба зі сном найкраще мотивують до пошуку співрозмовників. Осторонь дороги чути гучний дівчачий сміх: студентки їдуть складати сесію. Біля самого шлагбаума скупчилися літні жінки з кравчучками в руках. Зараз відкриється пункт пропуску, і вони наввипередки побіжать закуповувати товари українського виробництва, щоб потім вигідно продати їх на окупованій території. Неподалік стоять чоловіки, розмахують руками, доказують свою правоту один одному. Окремо від усіх чекає своєї черги Володимир — високий чоловік середніх літ з уже помітною сивиною на скронях. Змучене обличчя, змарнілі очі, сутула постава — все говорить про його нелегке життя. 

Володимир народився і виріс у селищі Нижнє на Луганщині, був ліквідатором на ЧАЕС, працював водієм і об’їздив чи не всю Україну. Війна застала його з родиною у Стаханові (нині — Кадіївка), куди вони переїхали напередодні.

Кадіївку, невеличке шахтарське містечко, Володимир обрав не випадково. Головною перевагою у виборі помешкання стала близькість до рідного селища, де проживають його старенькі батьки.

Однак у війни своя логістика і свої правила, і з літа 2014 року він з родиною опинився в окупації, а батьки залишилися на підконтрольній Україні території. 

Лінія розмежування не просто розділила Володимира з рідними, а й додала зайвих кілометрів. Вже шостий рік на Луганщині постійно і безперебійно діє лише один пішохідний пункт пропуску — Станиця Луганська. Тому, щоб дістатися до Нижнього, Володимиру доводиться долати шлях на 240 км довший, ніж у мирний час.

— Раніше до батьків велосипедом їздив. Прокинешся рано, візьмеш рюкзак і вперед! Що ті тридцять кілометрів з попутним вітром і добрим здоров’ям! — Володимир зітхає і вкотре відкриває сумки для огляду на пункті пропуску зі боку Луганська. — Хіба це дорога додому? Це справжній круїз по області. За добу побачу ті села, про існування яких навіть не знав. А з військовими я стільки за все життя не спілкувався, скільки за одну таку мандрівку! — закриває замок валізи, вже навіть не звертаючи уваги на розкидані в ній речі, та підходить до натовпу людей, які чекають на перевірку українських прикордонників. «Хто крайній для перевірки українцями», — питає крайнього в черзі. У відповідь лунає дзвінкий жіночий голос: «За мной будете, не ошибетесь!».

Станиця Луганська. Фото: Тарас Білоус.

Спецоперація «врятувати шоколад»

— Так, порахували себе від одного до десяти, як у школі вас вчили, — командує молодий прикордонник. Його новенька форма і невпевнений голос видають недосвідченість новобранця. — Десять і досить! Вам пощастило здійснювати перехід. Решта — чекайте моєї команди для старту, — відзвітував він.

Володимир теж рахує людей, які стоять попереду. Кожні п’ять хвилин позирає на годинник. Він вже домовився, щоб водій маршрутки, що прямує зі Станиці прямо в батьківське село, залишив йому місце. Страх залишитися на ніч у Станиці, заплативши за спальне місце як за апартаменти в дорогому готелі, змушує Володимира ходити туди-сюди й рахувати хвилини очікування. 

Перша десятка вже на підконтрольній території. Розпочався новий відлік десяти щасливців. Цього разу Володимиру пощастило бути передостаннім. Тож коли черга на перевірку нарешті доходить до нього, Володимир не задумуючись, автоматично віддає паспорт і відкриває валізу. 

— Мета вашого в’їзду в Україну? Чи є якісь заборонені продукти або речі? — прикордонник бере паспорт, дивитися на фото, потім на Володимира, потім знову на фото та вкотре за день питає те саме.

— До батьків їду, мамі знову стало погано, тиск, — невпевненим голосом рапортує Володимир. — Нічого забороненого не везу, перевіряйте.

Він дивиться на прикордонника і намагається передбачити подальші дії. На дні сумки серед речей лежать чотири плитки російського чорного шоколаду. Хоча прямої заборони на перевезення шоколаду немає, Володимир пам’ятає, як минулого разу жінку змусили такий шоколад викинути прямо на пункті пропуску.

«Хочеться порадувати моїх стареньких. Везти звідси мало що можна, бо немає нічого путнього. Єдине, що може сподобатися — це російський шоколад. У нас тут його на кожному кроці, а в Україні немає», — пояснить потім Володимир.

У цей самий час зчиняється галас. Наступний у черзі після Володимира чоловік намагається провезти в Україну два літри самогонки. 

— Ви маєте знати, що спиртне вивозити з окупованої території не можна, — наполягає військовий.

— Де ви тут спиртне побачили? Людоньки, коли це розтірка для колін стала алкоголем? — знизує плечима чоловік і розводить руки.

— В основі-то спирт, значить, алкогольний напій. Не можна, — не відступає військовий.

— Як так не можна? Я сам робив ці ліки, виміряв пропорції, а тепер маю страждати від болю, бо, бачте, там спирт! Та таку самогонку, яку роблю я, хоч до рани прикладай, — б’є себе у груди чоловік, щоб довести лікувальний ефект спиртного.

— Ви мені пропонуєте записати пляшку самогонки як ліки? Такого ще не було на моїй практиці, — чеше потилицю військовий. По зосередженому погляду в одну точку можна здогадатися, яку складну задачу поставив перед ним чоловік.

— Все буває вперше. Це не просто самогонка, а розтірка для больних колін. Пожалійте, — просить чоловік.

Метушня навколо чоловіка з самогонкою відволікла увагу прикордонників від Володимира. З непідробною цікавістю він спостерігає, як той вперто не здає своїх позицій, наводячи все нові й нові аргументи. 

— А ти чого тут досі стоїш, — звертається військовий до Володимира, — бери речі та йди собі. І ти бери свої «ліки» і йди, щоб я тебе не бачив.

Натовп заспокоївся. Володимир швиденько забирає сумку з речами, радіючи, що все-таки порадує маму прихованим гостинцем. Операція «врятувати шоколад» завершилась успішно.

Бути чи не бути тесту замість самоізоляції

Вже на самому виході з пункту пропуску Володимира просять показати встановлений додаток «Дій вдома». Встановити його необхідно кожному, хто перетинає лінію розмежування. За його допомогою здійснюється підтвердження проходження самоізоляції за заявленою адресою.

— Товаришу поліцейський, я в цьому нічого не розумію. Встановіть все, що треба, так, щоб я тільки кнопочки нажимав, — віддає Володимир свій телефон черговому поліцейську.

Після усіх необхідних процедур, перевірок і активації застосунку Володимир успішно переходить через пункт пропуску. Нову людину одразу помічають таксисти. 

— Куди їдемо? Довезу недорого і з вітерцем, — заманює до себе невисокий сивий чоловік з білого «Опеля».

— Тест на коронавірус! Допомагаю знайти лабораторію і не стояти в черзі, — одночасно кричать двоє таксистів, нагадуючи стихійний авторинок.

— Дізнавався я за цей тест — коштує 1200 грн. Для мене це майже пенсія за місяць. І заради чого віддавати таку суму?! Все одно буду «відпочивати» весь цей час на батьківському городі. Там два тижні пролетять непомітно, — сміється Володимир і вирушає з речами до автобуса, де його чекає заброньоване місце.

Круїз по Луганській області

Півгодини очікування на інших пасажирів — і автобус вирушає у довгу путь.

— Карантин додав колотнечі, — бідкається літня жінка, — діти купили такий дорогий телефон, щоб я змогла встановити цю програму, а я в ньому нічого не розумію.

Попри втому і хвилювання, між пасажирами автобуса починається жвавий діалог. Кожен ділиться власними проблемами та «лайфхаками».

— А я у сусідки позичила. Нас п’ять подружок у під’їзді, так ми по черзі й беремо телефон, як їдемо до дітей. От настала моя черга, — посміхається попутниця.

Уже в автобусі Володимир розуміє, що помилково вказав у програмі не ті дані геолокації. Поспіх і колотнеча під час переходу призвели до того, що він не лише активував програму зарано, але й відмітив Станицю Луганську як місце своєї самоізоляції. Тому кожні 20 хвилин йому почали надходити повідомлення про порушення карантинних обмежень.

Чоловік місця собі не знаходить. Запитує поради у попутників. Ті в один голос радять повідомити поліцію про помилку, аби уникнути сплати штрафу.

Володимир набирає 102, у слухавці чути автовідповідач. Він нервово відставляє телефон від вуха, чекає, допоки завершиться запис і його з’єднають з черговою частиною. На прохання диспетчера Володимир називає прізвище та ім’я й пояснює суть дзвінка.

— Значить, не хвилюватися, ви приїдете, я вийду, і ви зміните дані у програмі на правильні!

— Ну, дякувати Богу, можу їхати спокійно! — кладе слухавку Володимир і посміхається.

Відволікає Володимира від думок його друг — теж Володимир. Помітили чоловіки один одного лише в автобусі. 

— А я за пенсією до Первомайська їздив. Так мене там хотіли посадити на карантин. Ну, а я не розгубився, повідомив про своє прибуття лікарю й одразу майнув у гості до сина в Луганськ. Там перереєструвався до іншого лікаря. За два дні в гостях надоїло, і я вирішив їхати додому в село. Стою, значить, такий довольний на пункті пропуску, а тут врачіха з Луганська дзвонить. Ну, я їй і кажу, бувай, моя принцеса, я вже в Україні. Так що отак я їх зробив, — голосно сміється чоловік.

Повернули Володимира до реальності чергова метушня і гамір пасажирів. Це вивантажували свої речі ті, кого чекає дорога потягом до інших областей і міст України. З області ходять тільки три потяги, та й ті лише до Харкова, Києва і Хмельницького. Тож щоб доїхати до свого місця тимчасового проживання, потрібно спочатку дістатися Лисичанська, найближчої залізничної станції в області, а вже потім доїхати до Києва чи Харкова. А там ще одна пересадка, якщо потрібно їхати далі на Захід чи Південь. 

— Виходить дивна річ, — дивується Володимир, — маємо дотримуватися два тижні самоізоляції. Але ж поки ці люди доїдуть до заявлених місць, вони десятки можуть заразити.

Сутеніло, як автобус нарешті прибув до Володимирового села. Конкретного місця зупинки немає, тому автобус висаджує пасажирів на перехресті поблизу магазина. На засипаній землею бруківці на Володимира чекає мати. Він виходить з автобуса, ставить на землю сумки й обіймає сиву, згорблену, але з молодим запалом в очах жінку.

— Чого ж ти так довго, сину? Сильно втомився?

— Дорога важка, мамо. Тебе побачив, і все минулося. Я вдома!

Позаду години очікувань і хвилювань. Тепер можна видихнути з полегшенням і побути вдома.

Через годину після приїзду до Володимира завітав поліцейський патруль. Встановлено нові налаштування геолокації. Дано відлік першому дню самоізоляції.

Відремонтована дорога до Станиці Луганської. Фото: Вікторія Пилипенко.

Текст написаний в рамках проекту Школа соціального репортажу за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.

Читайте також:

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.