Культура бідності

Переклала Дафна Рачок

Поняття «культура бідності» виникло у 1960-х роках у США. Передусім воно завдячує своєю появою реалістичним етнографічним бестселерам культурного антрополога Оскара Льюїса, який задокументував яскраві життєві історії міської бідноти в континентальній Америці. Численні версії визначення «культури бідності» можна знайти у його коротких статтях і вступах до його книг, присвячених життю родин із Мексики, Пуерто-Рико та Куби у гетто й нетрях континентальної Америки (Lewis, 1961, 1966a,b, 1967). Поняття «культура бідності» — це больова точка академічної політики ідентичності. На зламі століть цей термін досі спричиняє гарячі дебати про те, як краще аналізувати та політизувати питання стійкого існування бідності посеред постіндустріального достатку. 

Ідеологічне підґрунтя культури бідності

Попри теоретичні вподобання дослідників і дослідниць, у США більшість академічних дискусій про бідність зосереджуються навколо оціночних суджень стосовно гідності індивіда та на расових і етнічних стереотипах. Корені американського ставлення до бідності — у колоніальному кальвіністському та пуританському спадку цієї країни. Неприязнь до бідності також посилили колоніальні ієрархії, які часто засновувалися на кольорі шкіри і якими виправдовували геноцид, рабство, колонізацію та жорсткі імміграційні політики. Цей історичний екскурс частково пояснює, чому поняття «культури бідності» далі породжує так багато сильних емоцій і так мало змістовних пояснень. Побіжний погляд на історію застосування та зловживання поняттям «культура бідності» у США — це захопливе кейс-стаді у сфері соціології знання, яке ілюструє важливість у соціальних науках політичних взаємозв’язків між теорією, емпірикою, мистецтвом та етноцентричним моралізаторством.

Історично дослідженням бідності краще вдавалося розкривати упередження та ідеї, наявні у суспільстві дослідника, ніж аналізувати досвід бідності. Стан досліджень бідності у майже будь-якій країні часто є лакмусовим папірцем, який показує сучасне ставлення певного суспільства до нерівності й маргіналізації. Наприклад, коли американці читають книжки Льюїса, вони вичитують у них індивідуалістичне пояснення причини існування бідності — пояснення, яке ґрунтується на звинуваченні жертви. Натомість у Франції книжки Льюїса інтерпретують як критику суспільства, якому не вдалося поліпшити класову нерівність, що існує за капіталізму вільного ринку.

Визначення культури бідності

Соціолог-соціаліст Майкл Гаррінгтон був першим відомим дослідником, який вжив фразу «культура бідності» у важливій академічній публікації. У своїй книзі «Інша Америка» (The Other America) він задокументував бідність у негустозаселених регіонах Аппалачії¹Регіон на сході США, що простягається від півдня штату Нью-Йорк до півночі штатів … Continue reading. Ця книга також була моральним закликом до дії, що випередив і частково надихнув започатковану президентом Ліндоном Джонсоном у 1964 році політичну ініціативу «Війна з бідністю» (Harrington, 1962). Будучи дитиною бідних єврейських мігрантів у першому поколінні й цікавлячись у юності марксизмом, Льюїс поділяв гаррінгтонівську соціально-демократичну відданість боротьбі з бідністю (Rigdon, 1988; Harvey and Reed, 1996). Тому це доволі іронічно, що з інтелектуальної точки зору льюїсівська популяризація поняття «культура бідності» стала смертельним ударом для оптимістичного ідеалізму 1960-х, який закликав до знищення бідності через пряме втручання держави (Katz, 1989). Так сталося тому, що льюїсівське визначення культури бідності наголошувало на тому, що суттєва частина бідноти (приблизно 20%) були заручниками самовідтворюваних циклів дисфункціональної поведінки та життєвих установок. Наприклад, Льюїс пише: «Коли дітям із міських нетрів виповнюється шість чи сім років, вони вже повністю всотують основні цінності та життєві установки своєї субкультури, стаючи психологічно не здатними скористатися новими умовами та кращими можливостями» (Lewis, 1965a: p. xlv).

Психологічний редукціонізм такого типу разом з індивідуалістичними поясненнями стійкого існування бідності були дуже зрозумілими для популярного у США дискурсу про бідність, який ґрунтувався на звинуваченні жертви. Цікаво, що ті самі статті та книжки, де Льюїс давав визначення «культурі бідності», також містили радикальні політичні висловлювання, які суперечили ідеї, що причина існування бідності — це порочна самовідтворювана система цінностей. Наприклад, у версії статті «Культура бідності» для журналу Scientific American Льюїс цитує Франца Фанона, хвалить Кубу Фіделя Кастро та критикує «капіталізм вільного ринку до стадії держави загального добробуту» за породження культури бідності (Lewis, 1966b). Водночас Льюїс пише, що «викорінити культуру бідності складніше, ніж позбутися самої бідності», та закликає до «психіатричного лікування» бідності у США (Lewis, 1966b: p. 25).

Іншими словами, поняття культури бідності було теоретичною мішаниною з самого початку. На жаль, Льюїс так ніколи й не прояснив, що саме він мав на увазі. Опубліковані листи Льюїса свідчать, що його сильно засмучувало, що він допоміг посилити у США розуміння культури бідності, яке звинувачувало жертву: «У цьому поняття немає нічого, що б покладало відповідальність за бідність на характер самих бідних» (Lewis, 1967: p. 499).

Отже, ставитися до ідеї культури бідності як до повноцінної теорії було б хибно. У викладі Льюїса культура бідності — це низка якихось сімдесяти особистісних рис, які він так і не об’єднав певною логікою, що б пояснювала походження та динаміку розвитку цих рис. Насправді, він так ніколи й не перерахував повністю всі сімдесят рис, які, на його думку, існують. Теоретична незграбність поняття «культура бідності» цілком може бути наслідком маккартистських антикомуністичних настроїв американської академії 1950-х років, які Льюїс застав, коли формувався як науковець. З моменту, коли Льюїс опублікував ідею про низку особистісних рис, притаманних культурі бідності, пройшло більше сорока років. Проте цей перелік рис і зараз видається до сорому довільним, етноцентричним і заснованим на психологічному редукціонізмі (Lewis, 1966a: p. xlviii): часті випадки полишення матерями дітей у ранні роки, залишки оральної фази психосексуального розвитку, слабка структура власного его, нерозуміння власної сексуальної орієнтації, імпульсивність, орієнтованість на сьо­годнішній день і слабка здатність відкладати задоволення і планувати майбутнє, установка на покірність і фаталізм, вищість чоловіків над жінками та висока толерантність до різних психологічних патологій. 

Політичне значення ідеї культури бідності

Наприкінці 1960-х і в 1970-х роках льюїсівська ідея культури бідності спричинила шквал політичних і академічних реакцій — передусім з континентальних США, але також із Мексики та Пуерто-Рико (Leacock, 1971; Alteridades, 1994). Хоча сам Льюїс вважав свою роботу закликом від імені бідноти розширити роль держави, концепт «культури бідності» допоміг відволікти увагу більшості від питання необхідності структурних економічних реформ і затуманив роль влади у зародженні та розвитку класових, етнічних, гендерних і колоніальних нерівностей. Якщо політики взагалі звернули увагу на поняття «культури бідності», вони витлумачили його як заклик до необхідності змінити порочні культурні системи цінностей бідних дітей через залучення соціальних робітників і психіатрів. Наприклад, у сфері прикладної політики Льюїс був залучений як консультант до створення програми Head Start у США — програми для малозабезпечених родин, яку ретроспективно критикували як спробу «взяти бідних небілих учнів молодших класів, які живуть у сповнених щурами домах, де стіни пофарбовані свинцевою фарбою і де немає гарячої води й постійного опалення, і перевтілити їх у сповнених ентузіазму, неймовірно успішних людей середнього класу» (Bourgois, 1995: p. 325). Цікаво, що у 2001 році і ліберали, і консерватори в США вважали цю програму єдиною успішною програмою боротьби з бідністю, започаткованою у 1960-х роках. 

Значення ідеї культури бідності для академічної теорії

На жаль, більшість академічних реакцій на ідею Льюїса обмежилися запереченням його емпіричних тверджень замість критики психологічного редукціонізму з точки зору теорії, недбалого вживання поняття культури та неспроможності пояснити динаміку (взаємо)впливу макроструктурних політичних і економічних явищ — зокрема гендеру як прояву владних відносин — на ідеологію, культуру та індивідуальні цінності (Valentine, 1968; Stack, 1974; Katz, 1989; Franco, 1989). Суттєва частина негативної реакції на роботи Льюїса підживлюється політичною важливістю для академії замінити намальовані Льюїсом негативні — хоч і етнографічно виразні — портрети повсякденних турбот бідних міських родин на позитивніші зображення достойної бідноти. Тобто бідноти, що, попри будь-які складнощі, бореться за кращі життєві шанси. 

Гнівне заперечення академією існування різних видів насильства та саморуйнівної поведінки серед бідних і вразливих сімей, життя яких задокументував і детально описав Льюїс, вчергове показує, наскільки далекими від нетрів і вуличного життя меншин є інтелектуали. Роботи Льюїса справді варті суворої критики за те, що він часто позбавляє поведінку своїх героїв належного контексту і таким чином поміщає їх у порнографічний вихор насильства, сексуальності та емоційної жорстокості. Проте жодна описана ним поведінка чи риса характеру насправді не здивують нікого, хто хоча б побіжно знайомий із повсякденням у гетто в США або у міських нетрях Латинської Америки. Більше того, етнографічно реалістичні замальовки Льюїса, на жаль, є правдоподібними навіть сьогодні, через сорок років після їхнього написання. Так, зібраний Льюїсом матеріал викликає занепокоєння. Але цей матеріал потребує теоретичного осмислення та політичної контекстуалізації — того, на що не спромігся ні сам Льюїс, ні його критики та шанувальники. Звужуючи дебати про культуру бідності до суперечки про достойну та недостойну бідноту, ліві, ліберальні та консервативні дослідники насправді допомагають відтворити праву гегемонію американської поп-культури, яка урівнює бідність з гріховністю.

Дуже ймовірно, що породжені ідеєю культури бідності академічні змагання у праведності відлякали ціле покоління соціальних дослідників від етнографічного підходу до вивчення та аналізу бідності й у США, й, меншою мірою, у всьому світі (Wilson, 1987: pp. 13–16). Так, звинувачення у підтримці «пояснень через культуру бідності» можна досі почути у породжених політикою ідентичності дослідницьких суперечках. Під цим зазвичай мається на увазі будь-яке зображення бідності, що не представляє самих жертв бідності у хорошому світлі (Lassalle and O‘Dougherty, 1997).

З точки зору теорії спадок дебатів про культуру бідності зробив соціальні дослідження повсякденного насильства, страждань та інтимного досвіду соціальної нерівності в індустріалізованих країнах вужчими й біднішими. Більше того, залишаючись заглибленими у дебати, породжені політикою ідентичності, дослідники насправді знецінюють щоденний досвід виживання бідних людей. Наприклад, більшість дослідників і дослідниць бідності в США просто-напросто ігнорують епідеміологічні дані, які показують зв’язок між класом та міжособистісним насильством, домашнім насильством, здоров’ям, освітою, вживанням наркотичних речовин тощо. 

Брак критичного інтелектуального осмислення бідності як досвіду, що впливає і на тіло, і на свідомість, посприяв тому, що праві дослідники зосередили увагу широкої громадськості та політиків на поверховому неоліберальному поясненні бідності у стилі «жертва сама винна». Це особливо помітно у Сполучених Штатах. Одна з критичних теоретичних альтернатив цьому — це теорія соціального або культурного відтворення (social or cultural reproduction theory), що виникла через дослідження бідної молоді. Ця теорія зародилася на перетині соціології, антропології та досліджень освіти у 1980-х і 1990-х роках. Зосередженість на впливі влади на взаємозв’язок між культурою та соціальною нерівністю дозволяє дослідникам і дослідницям, які використовують цю теорію, подивитися на емпіричну реальність і зрозуміти вплив структурних політичних сил на патерни міжособистісної саморуйнівної поведінки серед бідноти. Хоча ці теорії можна критикувати за надлишковий функціоналізм, їхня заслуга у тому, що вони повертають бідним людям суб’єктність і відводять культурі автономну роль у політичній економії (Bourdieu and Passeron, 1977; Willis, 1981).

Дуже мало серйозних соціальних дослідників, якщо взагалі хтось із них, наважаться вжити у своїх роботах термін «культура бідності» у ХХІ столітті. Вони не наважаться це зробити навіть попри те, що їхні емпіричні й теоретичні роботи будуть присвячені аналізу культурної репрезентації знедоленості та страждань, що спричинені тривалим існуванням міської бідності в індустріальних і постіндустріальних суспільствах. Проблематичність аналітичної та політичної пояснювальної здатності поняття «культура бідності» добре показує, наскільки небезпечно есенціалізуючою може бути ідея «культури». Антропологи досі не можуть домовитися про визначення культури. Також вони часто не можуть пояснити, як саме культура функціонує, без того, щоб звертатися до узагальнюючих «сутностей» (Gupta and Ferguson, 1997).

Фурор навколо «культури бідності» нагадує нам, що академія часто завзято бореться за дрібниці. Особливо коли йдеться про маргіналізовані політичні позиції. На зламі століть більшість населення планети досі виживають у нетрях, соціальному житлі, багатоповерхівках для бідноти та наметових містечках. Цих соціально вразливих людей і далі поглинає бідність, яка роз’їдає їхні тіла та притлумлює розум. Тим часом занепокоєні дослідники й дослідниці у своїх вежах зі слонової кістки далі сперечаються про тонкощі того, як правильно говорити про структурне насильство бідності. 

Бібліографія

Alteridades, 1994. Oscar Lewis Revisitado. Alteridades 4 Special Issue.

Bourdieu, P., Passeron, J.-C., 1977. Reproduction in Education, Society, and Culture. Sage Publications, London.

Bourgois, P.I., 1995. In Search of Respect: Selling Crack in El Barrio. Cambridge  University Press, New York.

Franco, J., 1989. Plotting Women: Gender and Representation in Mexico. Columbia University Press, New York.

Gupta, A., Ferguson, J. (Eds.), 1997. Culture, Power, Place: Explorations in Critical Anthropology. Duke University Press, Durham, NC.

Harrington, M., 1962. The Other America: Poverty in the United States. Macmillan, New York.

Harvey, D.L., Reed, M.H., 1996. The culture of poverty: an ideological analysis. Sociological Perspectives 39, 465–495.

Katz, M.B., 1989. The Undeserving Poor: From the War on Poverty to the War on Welfare. Pantheon Books, New York.

Lassalle, Y., O‘Dougherty, M., 1997. Death without weeping: The violence of everyday life in Brazil. Radical History Review 69, 243–260.

Leacock, E., 1971. The Culture of Poverty: A Critique. Simon and Schuster, New York.

Lewis, O., 1961. The Children of Sanchez: Autobiography of a Mexican Family. Random House, New York.

Lewis, O., 1966a. La Vida: A Puerto Rican Family in the Culture of Poverty. San Juan and New York. Random House, New York.

Lewis, O., 1966b. The culture of poverty. Scientific American 215, 19–25.

Lewis, O., 1967. The children of Sanchez. Autobiography of a Mexican family. Current Anthropology 8, 480–500.

Rainwater, L., Yancey, W.L. (Eds.), 1967. The Moynihan Report and the Politics of Controversy. MIT Press, Cambridge, MA.

Rigdon, S.M., 1988. The Culture Facade: Art, Science, and Politics in the Work of Oscar Lewis. University of Illinois Press, Urbana, IL.

Stack, C.B., 1974. All Our Kin: Strategies for Survival in a Black Community. Harper and Row, New York.

Valentine, C.A., 1968. Culture and Poverty: Critique and Counterproposals. University of Chicago Press, Chicago.

Wacquant, J.D., 1997. Three pernicious premises in the study of the American ghetto. International Journal of Urban and Regional Research 21 (2), 341–353. 

Willis, P., 1981. Learning to Labor. Columbia University Press, New York.Wilson, W.J., 1987. The Truly Disadvantaged: The Inner City, the Underclass, and Public Policy. University of Chicago Press, Chicago.

Оригінал дослідження: Elsevier

Переклад підготовлено за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.