За 30 років незалежності ринок праці в Україні зазнав тектонічних змін. Це пов’язано зі зміною самої структури виробництва, виникненням нових форм зайнятості та переформатуванням підходів до регулювання трудових відносин і сфери праці в цілому.
Для того, щоб зрозуміти причини та фактори виникнення сьогоднішньої ситуації у сфері праці, необхідно буде зазирнути у недалеке минуле, що пояснить нам її еволюцію (чи, в певних випадках, деградацію). Допоможе зрозуміти, як змінювалися підходи різних стейкхолдерів до формування політик регулювання трудових відносин в Україні протягом періоду незалежності.
Розпочати хотілося б з тези, яка яскраво демонструє підходи законотворців до регулювання та реформування ринку праці в Україні останні 30 років. Повсякчас уявлення про ринок праці, які потім лягають в основу законів, не відповідають реальному стану речей, а базуються на міфах і карго-культах.
Бурхливі 90-ті
У період здобуття Україною незалежності структура зайнятості та політики тодішньої УРСР були сконцентровані на забезпеченні сталої зайнятості та, передусім, виробництві товарів з високою доданою вартістю (промислове виробництво, технологічні продукти). Це відповідало загальній виробничій політиці СРСР, спрямованій на виробництво товарів групи «А» — засобів виробництва, з меншим фокусом на товарах групи «Б» — товари широкого споживання. Станом на передперебудовні роки (статистика на 1985 рік) співвідношення виробництва товарів групи «А» та «Б» у СРСР становило 74,8% проти 25,2%.
У 1991 рік країна увійшла з масштабними проблемами забезпечення гідної праці та дефіцитом тих самих товарів групи «Б». На цей час командно-планові методи в їхньому олдскульному вигляді вже давали фатальний збій. І хоча радянське трудове законодавство «на папері» забезпечувало надзвичайно широкий спектр трудових прав, ці положення повсякчас нівелювалися реальною практикою. Варто згадати, що одним із поштовхів до колапсу УРСР були масштабні страйки шахтарів у 1989-1991 роках, що почалися як протести проти браку промислових і продовольчих товарів для гірників (за словами учасників тих подій, каталізатором став брак мила на шахтах). А вже у березні 1991-го серед вимог страйку з’явилися «відставка президента СРСР як такого, що не має мандата народної довіри», «розпуск З’їзду народних депутатів СРСР» і, що найголовніше, «надання конституційного характеру Декларації про державний суверенітет України». Як це доволі часто буває, вимоги, що безпосередньо беруть початок у сфері забезпечення елементарних трудових прав, еволюціонували до широкомасштабних політичних вимог.
Після здобуття незалежності президент Кравчук проголосив курс на ринкові реформи, що безперечно змінював як підходи до регулювання зайнятості, так і саму сферу праці.
Варто зазначити, що ще до формального проголошення незалежності, 1 березня 1991 року, в Україні було прийнято Закон «Про зайнятість населення», що мав регламентувати базові стандарти зайнятості. Фундаментальним документом, що регламентував відносини у сфері праці, на той час був Кодекс законів про працю від 1971 року, який з численними змінами діє і досі.
Проте не лише низька увага до регламентації сфери праці, а й насамперед ціла низка об’єктивних обставин призвели до того, що початок 90-х супроводжувався вкрай негативними явищами для найманих працівників. Руйнування виробничих ланцюжків (адже більшість українських промислових підприємств було орієнтовано на «союзний» ринок), підвищення цін на імпортні енергоносії з Російської Федерації, а також монетарні реформи — такі як впровадження національної валюти «карбованець» і відмова від державного регулювання цін у період економічної кризи — спричинили вкрай негативні наслідки для ринку праці. Гіперінфляція та падіння промислового виробництва, і як наслідок — падіння реальних доходів та безробіття породили такі феномени 90-х як зарплата «бартером», коли працівники могли отримати зароблені кошти в еквіваленті ковбаси, риби або цеглини, розквіт базарної торгівлі, де опинилися висококваліфіковані спеціалісти, та «шоп-тури» з картатими торбами за товарами до сусідніх країн.
Приватизація державних підприємств також змінила структуру зайнятості: через оптимізацію витрат нові власники вдавалися до скорочення штату.
Саме в 90-х роках виник феномен поділу на «білу» (повністю офіційну), «сіру» — (офіційну, але з частиною зарплати «в конверті») та «чорну» (повністю неофіційну) зайнятість. Причина виникнення цього явища вкрай банальна — податкова оптимізація для підприємств. У період стрімкого переходу на ринкові або квазіринкові моделі господарювання чимало роботодавців вдавалися саме до таких нехитрих схем максимізації прибутку шляхом зниження податкових тягарів. Це посприяло бурхливому розвитку неформальної зайнятості, що мало вкрай негативні наслідки як для працівників, що були не захищені трудовим законодавством, так і для публічних фінансів, адже державний та місцеві бюджети, а також фонди соціального страхування і пенсійний фонд недоотримували належні суми податків та зборів.
3 липня 1998 року з метою стимулювання малого бізнесу та зменшення частки неофіційної зайнятості президент Леонід Кучма видав доленосний для майбутнього сфери праці указ «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва». Концептуально реформа полягала у введенні єдиного податку для малих підприємців, що був нижчим за податок на прибуток підприємств і мав спрощену систему адміністрування. За десять років функціонування системи з 1999 до 2009 року кількість «спрощенців» зросла з 95 тисяч до 1,3 мільйона. Спрощену систему оподаткування можуть обрати для себе як юридичні особи, так і фізичні особи-підприємці. Втім, незважаючи на позитивний ефект для економіки, а також той факт, що спрощена система оподаткування дала поштовх до формалізації зайнятості значної кількості найманих працівників, з часом вона також стала каталізатором такого явища як «ФОПізація» зайнятості, яке сьогодні, у 2021 році, розрослося до загрозливих масштабів.
Intermezzo: трудові реформи та прекаризація праці
Через 10 років після здобуття незалежності розпочався широкомасштабний діалог щодо зміни існуючого трудового законодавства. Адже за попереднє десятиліття у сфері зайнятості накопичилося чимало проблем. Втім, перебували вони в переважно не в площині законодавчих норм, а у сфері їх застосування й адекватного реагування на виклики часу.
На початку 2000-х за сприяння Міжнародної організації праці розпочався процес розробки проєкту Трудового кодексу, що мав би замінити собою Кодекс законів про працю. Згодом проєкт, напрацьований у 2000-х, у тій чи іншій формі «кочував» по парламентах різних скликань у дещо змінених інкарнаціях.
На тлі розробки глобальних трудових реформ у світі від початку 2000-х в Україні також було внесено масу доповнень до чинного трудового законодавства: внесено сотні поправок до чинного Кодексу законів про працю, прийнято новий закон «Про зайнятість населення», національне законодавство доповнено положеннями про недопущення дискримінації на робочому місці тощо.
Не вдаючись у подробиці нормотворення та конкретні положення різних проєктів, що були написані на основі первинного проєкту Трудового кодексу у двотисячних, відзначимо його концептуальні підвалини: більша «гнучкість» у підходах до оформлення трудових відносин, запровадження ринкових механізмів у сфері праці. Крім того, фокус робився на індивідуально-трудових відносинах, а не на колективно-договірних, тобто особисті домовленості по лінії «працівник-роботодавець» мали здобути більшу вагу, ніж більш вигідний для працівників варіант колективного захисту через профспілки.
У листопаді 2015 року проєкт Трудового кодексу № 1658 навіть був прийнятий у першому читанні. У 2016 році Міжнародна організація праці надала до нього чимало зауважень, проте до другого читання проєкт так і не дійшов через розпуск парламенту у 2019 році.
Втім, протягом «нульових» спостерігається подальше поглиблення прекаризації праці. Зокрема, поширюються «гнучкі» форми роботи, які дають ілюзорну свободу від прив’язки до офіційного статусу найманого працівника, але на практиці означають лише свободу роботодавця від виконання трудового законодавства. Прекарність стала частиною міфології успіху, що активно культивується в Україні з 2000-х років. Протягом останніх 15-20 років населення фактично переконують у тому, що фріланс і де-факто негарантована зайнятість є елементом свободи працівника.
Починаючи з 2000-х кількість таких працівників почала стрімко збільшуватись. Проте визначити частку прекаризованого населення надзвичайно складно: точних статистичних даних немає, і зібрати їх видається майже неможливим. У 2012 році Міжнародна організація праці оцінювала кількість прекаризованих працівників у період з 2004 по 2011 рік на рівні 11-13 мільйонів осіб, що становило від 50% до 58% економічно активного населення України. Основу прекаризованого населення становлять неофіційно працевлаштовані працівники, частка яких за різними підрахунками коливається на рівні 25%-30% від зайнятого населення.
2015 рік ознаменувався спробою вже нової влади вивести частину працівників із тіні шляхом кардинального скорочення витрат на оплату праці для роботодавців: єдиний соціальний внесок (ЄСВ) був зменшений удвічі — до 22%. Попри значний поступ з боку держави для бізнесу, що мала б вивести оплату праці з тіні, зарплати «в конвертах» так і залишилися популярним явищем серед роботодавців. А для ухилення від сплати податків роботодавці почали широко застосовувати фейкових ФОПів, які хоч і виконують класичні трудові обов’язки, та на папері зареєстровані як приватні підприємці.
Подальший розвиток технологій і так звана «уберизація» праці створила ще більше можливостей для експлуатації прекаризованих працівників. Феномен гіг-економіки або платформеної економіки полягає в тому, що, послуговуючись цифровими технологіями, роботодавці руйнують цивілізовані підходи до регулювання трудових відносин, заявляючи, що працівники платформ є не найманими працівниками, а лише «вільними агентами/фрілансерами» чи навіть просто «користувачами додатку». Окрім очевидних секторів, таких як кур’єрська доставка та ринок таксі, гіг-економіка активно захоплює й інші сегменти зайнятості. Працівники IT, перекладачі, домашній персонал і багато інших людей використовують мобільні додатки для пошуку роботи, часто навіть і не здогадуючись про її нестабільний та незахищений характер.
Україна тут не унікальна. Сьогодні поширення гіг-економіки є чи не найбільш загрозливим глобальним трендом ринку праці. Втім, якщо у світі її намагаються врегулювати на законодавчому рівні (США, Іспанія тощо) чи напрацьовується судова практика, спрямована на захист працівників (Велика Британія, Нідерланди, Іспанія та інші), то в Україні для компаній-платформ, навпаки, створюються «тепличні» умови ведення бізнесу. Міжнародна організація праці оцінює кількість зайнятих на платформах працівників в Україні як четверту за обсягом у світі.
Втім, Україна також знає й історії успіху, пов’язані з гіг-економікою. Після серії протестів у 2019 році компанія Glovo зголосилася надати кур’єрам страховку в розмірі понад 100 тисяч гривень. Але до нормального врегулювання роботи кур’єрів на законодавчому рівні ще дуже далеко, про що йтиметься далі.
Пандемія урізання трудових прав
З приходом до влади Президента Володимира Зеленського у 2019 році Україна стикнулася з кардинальною зміною підходів до державного регулювання сфери праці. Якщо у попередні 28 років незалежності держава кволо реагувала на проблеми найманих працівників, проте реформи у сфері праці відбувалися хоча б із частковим урахуванням думки профспілок, то у 2019 році підхід кардинально змінився у бік проведення жорстких неоліберальних реформ. Державні очільники прямо озвучили наміри переглянути трудове законодавство на користь роботодавця та нівелювати базові трудові права.
Дискурс запланованих трудових реформ влади, що прийшла 2019 року, цілком базувався на міфологічних твердженнях про те, що працівник і роботодавець є рівними сторонами, тож до їхніх відносин слід застосовувати підхід, притаманний домовленностям двох рівних суб’єктів. Це абсолютний нонсенс зважаючи на реалії ринку праці, де роботодавець є апріорі більш привілейованою стороною у відносинах із працівником. Для вирівнювання цього дисбалансу влади й існують трудові гарантії та механізми колективно захисту, такі як профспілки.
Вже у 2019 році повноваження з регулювання сфери праці було передано від Міністерства соціальної політики до Міністерства економіки. У пояснювальній записці до законопроєкту про передачу повноважень де-факто було зазначено, що «праця — це товар». Це повністю суперечить фундаментальним підходам до сфери праці, а також напряму порушує один із центральних постулатів міжнародного регулювання праці. Цей принцип закладений у Філадельфійській декларації МОП.
Зміна концептуального підходу до праці позначилася навіть на слововжитку. Якщо на початку незалежної України сфера праці належала до відання «Міністерства праці», то пізніше його було перейменовано у «Міністерство праці та соціальної політики», а згодом — у «Міністерство соціальної політики». Тобто слово «праця» взагалі зникло з назви центрального органу виконавчої влади, а потім одна з найважливіших сфер суспільного життя перейшла як певна ресурсна сфера у відання Мінеконому, тоді очолюваного відомим прихильником неоліберальних реформ Тимофієм Миловановим.
Юридично ці зміни відобразилися у низці законопроєктів, що їх подавали як Кабмін, так і народні депутати. Одними з найбільш значущих серед них стали проєкт закону «Про працю» № 2708 та проєкт № 2681, що мав на меті нівелювати роль профспілок в Україні.
Законопроєкт «Про працю», який в експертному середовищі отримав назву «98 статей» (саме таким обсягом норм пропонувалося врегулювати всю сферу праці в Україні), був вершиною вияву неоліберальних ідей. Законопроєкт мав на меті ввести в українське законодавство принцип «at-will employment», тобто звільнення без жодних причин лише за бажанням роботодавця. Він також передбачав повну індивідуалізацію трудових відносин: всі умови праці працівник мав би узгоджувати безпосередньо з роботодавцем. На практиці ж домовитися без профспілки з умовною мегакорпорацією просто неможливо. До того ж проєкт ліквідовував масу вже наявних гарантій для всіх найманих працівників.
Лобіювання законопроєкту не обійшлося без класичних міфологічних тверджень про «радянськість» і «застарілість» трудового законодавства в Україні. Так, Кодекс законів про працю було прийнято у 1971 році, але за період незалежності його було доповнено сотнями нових положень, що відповідають сучасним реаліям. Безумовно, скорочення бюрократичних процедур та осучаснення необхідне будь-якому законодавству, що є живим організмом — втім, запропоновані реформи були спрямовані не на осучаснення, а на ліквідацію фундаментальних трудових прав, що є повною деградацією для сфери праці.
Тому цілком закономірно законопроєкт «Про працю», як і інші ініціативи, спрямовані на звуження наявного обсягу трудових прав, спровокував численні протести профспілок і громадських активістів. Розкритикували їх і міжнародні організації — аж до Спеціального доповідача ООН з питань права на свободу об’єднання та зібрань. Крім того, законотворцям неодноразово вказували на те, що такі ініціативи підривають міжнародні зобов’язання України — як ратифіковані конвенції Міжнародної організації праці, так і Угоду про асоціацію з ЄС, за якою Україна не має права знижувати наявний обсяг трудових прав на догоду інтенсифікації торгівлі чи залучення інвестицій (а саме цим повсякчас і пояснюються наміри проведення драконівських реформ у трудовій та соціальній сферах).
У березні 2020 року уряд Олексія Гончарука було відправлено у відставку, і законопроєкт «Про працю» був автоматично відкликаний з парламенту. Втім, на порядку денному і досі стоїть низка вкрай загрозливих для працівників законопроєктів.
Пандемія COVID-19 і перший локдаун навесні 2020-го — черговий поворот в історії трудових відносин в Україні. Коронавірус став каталізатором загострення проблем у сфері праці та показав недалекоглядність державних політик у цій царині. Держава, що за Конституцією є соціальною, не змогла належним чином відреагувати на такий форс-мажор.
Передусім пандемія COVID-19 вдарила по неофіційно працевлаштованих і прекарних працівниках. Позбавлені можливості вести свій бізнес, значна кількість підприємств, які використовували незадекларовану працю, буквально виставили людей на вулицю. Вже через кілька місяців карантину кількість безробітних в Україні за різними підрахунками перетнула позначку в понад 1 мільйон осіб. Вкрай важкі наслідки для ринку праці через COVID-19 також посилювалися через наростання міграційних трендів, адже незахищений характер праці та брак нормальних заробітків дедалі частіше стимулюють громадян України виїздити за кордон.
Крім того, пандемічний період також став часом «розквіту» гіг-економіки, особливо кур’єрської доставки. Після одного з відеозвернень Президента на початку першого з масштабних локдаунів, де він закликав замовляти їжу та ліки онлайн, медіа врешті звернули увагу на безправний статус тих самих кур’єрів та їхню повну незахищеність як перед загрозами коронавірусу, так і перед повсякденними ризиками.
Будні пандемії та карантин на деякий час навіть змінили підходи до реформування трудового законодавства. На часі опинилися точкові зміни, що мали б адаптувати національне законодавство до викликів COVID-19. Наприклад, було врегульовано питання дистанційної роботи (втім, попри те, що два закони, спрямовані на вирішення цього питання, було прийнято ще у березні 2020 року, комплексний закон про дистанційку було ухвалено лише у лютому 2021-го). Міністерство економіки влітку 2020 року також змінило курс з повної заміни Кодексу законів про працю на окремі зміни до чинного законодавства.
Період з кінця 2020 року до сьогодні характеризується черговою активізацією різних сил на ниві «дерегуляції» трудових відносин і появою на цьому полі нових гравців. Зокрема, на сцену вийшло Міністерство цифрової трансформації та «Офіс простих рішень та результатів», який очолює колишній Президент Грузії Міхеїл Саакашвілі.
«Офіс простих рішень та результатів», що є громадською організацією, розробив законопроєкт № 5371 (внесений до парламенту групою народних депутатів), який має на меті «стимулювати малий бізнес». Де-факто законопроєкт позбавляє працівників на малих і середніх підприємствах (з чисельністю до 250 осіб) базових трудових прав: дозволяє звільнення без пояснення причин, уможливлює внесення практично будь-яких положень до трудових договорів, повністю нівелює роль профспілок тощо. За різними підрахунками на таких підприємствах працюють до 73% найманих працівників — отже, стосується це майже кожного.
Тут теж не обійшлося без міфологічних аргументів. За приклад успішної реформи Міхеїл Саакашвілі та інші лобісти законопроєкту видають досвід Грузії. На початку 2000-х під прапором «боротьби з радянськістю» та «залучення інвестицій» у Грузії було проведено трудову реформу і прийнято новий Трудовий кодекс, що містив лише 56 статей, було зруйновано систему державної інспекції праці, знищено низку профспілкових організацій (зокрема в освіті та медицині). Ці реформи мали катастрофічні наслідки для грузинських працівників — зокрема, за кілька років смертність на виробництві зросла на 74%. Цікаво те, що зараз Грузія певним чином повертається до стандартів регулювання трудових відносин, що були у попередньому Трудовому кодексі країни, та по-новому імплементує норми, які зараз містяться в українському Кодексі законів про працю.
Міністерство цифрової трансформації, в свою чергу, розробило законопроєкт № 4303 «Про стимулювання цифрової економіки», який уже прийняла Верховна Рада й 11.08.2021 підписав Президент. Цей проєкт є унікальним не лише для України, а й для світу — вперше на національному рівні до законодавства було включено такі категорії як «гіг-контракт» і «гіг-працівник». Відтепер в Україні запроваджується спеціальний правовий режим для реєстрації цифрових компаній «Дія Сіті». Зареєстровані таким чином компанії зможуть отримувати колосальні преференції порівняно з іншими гравцями. Рішення про реєстрацію компанії в «Дія Сіті» приймає Кабмін, що може призвести до неабияких зловживань, адже в теорії і металургійний комбінат, і вугільна шахта зможуть бути зареєстровані як резиденти «Дія Сіті».
Що ж стосується «гіг-контрактів», то це правовий покруч, що був наміксований з норм трудового та цивільного права й може бути розірваний роботодавцем у будь-який момент. До такого контракту можуть бути внесені будь-які положення, навіть якщо вони погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством. Проти нововведеня активно виступила IT-спільнота. Відбулося кілька акцій протесту, зокрема у Києві та Харкові. Але враховуючи мобільність «айтішників», цілком ймовірно, що вони врешті вирішать просто покинути країну.
Тоді як більшість розвинутих країн прагнуть повернути гіг-компанії у правове русло та забезпечити їхню відповідність трудовому та податковому законодавству, Україна йде шляхом легалізації найгірших практик.
Крім того, ухвалення законопроєкту про гіг-працівників показує повну розкоординацію між різними відомствами. У 2020 році Міністерство економіки розробило проєкт закону № 5054 «Про ознаки трудових відносин», що частково був покликаний вирішити проблеми з платформеною економікою та «фопізацією» зайнятості. Документ визначає сім критеріїв трудових відносин, і якщо особа відповідає як мінімум трьом із них, вона вважається найманим працівником.
У парламенті зареєстровано й велику кількість інших законопроєктів різного ступеня якості. Втім, слід відзначити загальний тренд на «дерегуляцію» та «лібералізацію» трудового законодавства, що у перекладі на просту мову означає надання більшої влади роботодавцю. Зокрема, Міністерство економіки розробило законопроєкт № 5388 з красномовною назвою «Про дерегуляцію трудових відносин».
Quo vadis?
Можна констатувати, що до 30-ї річниці створення незалежної України ми підходимо з глибокою кризою сфери праці. Лише за офіційною статистикою заборгованість з виплати заробітної плати в Україні сягає 3,2 мільярди гривень, рівень безробіття становить рекордні 10,5%, а це 1,8 мільйона економічно активних громадян. Поглиблення міграційних трендів також вимиває значну кількість найманих працівників з України.
Державні політики у сфері праці є вкрай неоднорідними та доволі часто суперечать одна одній. Втім, можна окреслити чіткий лейтмотив державних інтервенцій — це тренд на флексибілізацію, просування ідей вільного ринку та плаваючих домовленостей між працівником і роботодавцем в обхід належного регулювання та забезпечення гарантій трудових прав.
Втім, не все ще втрачено. Пандемія COVID-19 і агресивні спроби звузити трудові права в Україні стали також каталізатором того, що дедалі більша частина населення готова відстоювати свої трудові права. Найефективнішими практиками тут є колективні дії — об’єднання у профспілки та інші професійні асоціації тощо. Протягом 30 років ми бачимо не лише деградацію, а й виникнення нових активних профспілкових організацій, що ведуть колективні переговори чи використовують інші важелі впливу на роботодавців задля розширення прав на конкретних підприємствах і в цілих галузях.
Очевидно, що без нормального соціального діалогу за участі профспілок, роботодавців і держави кризові явища у сфері праці лише поглиблюватимуться. Це, безумовно, вестиме до ще більшого пригноблення найманих працівників, а в довгостроковій перспективі вкрай негативно позначиться і на бізнесі, передусім через падіння купівельної спроможності населення та відтік кадрів з України.
Першочерговим завданням у цій сфері є зміна суспільного дискурсу щодо питання праці — на відміну від банального «ресурсу», як це намагаються представити окремі реформатори, праця має розцінюватися як унікальний феномен і бути гарантованою державою. Але ще більше гідна праця має утверджуватись через активні дії громадянського суспільства, інтегральною частиною якого є профспілки.
За 30 років Україна пройшла важкий і повсякчас болючий для всіх працівників шлях трансформації сфери зайнятості. Від масової офіційної зайнятості з низькими зарплатами на деградуючих радянських індустріальних підприємствах ми дійшли до короткострокових трудових договорів, прекаризації та цифрових платформ. Сьогодні дедалі більше людей в Україні є слухняними «користувачами додатку», повністю підконтрольним роботодавцю ФОП-ом, безправним фрілансером або просто трудовим мігрантом. Лише кардинальний перегляд політик та активна позиція населення у відстоюванні трудових прав зможе стати підвалиною для того, щоб на четвертому десятку в Україні була надія на нормальні умови праці, ба більше — на те, що в нашій країні в принципі ще буде кому працювати.
Текст підготовлений за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.