23–26 вересня в Україні вперше відбудеться фестиваль феміністичного кіно «Фільма». Кінофестиваль базується на принципах неієрархічності, доступності та безпеки і проходитиме онлайн. Фільми можна безкоштовно переглянути на території України, а доступ до дискусій не має територіальних обмежень. Окремі фестивальні стрічки будуть доступні для перегляду в Україні та за її межами до 7 жовтня.
Учасни_ці колективу фестивалю ґео, Юля Сердюкова та Іра Танцюра розповіли, чому вирішили створити фестиваль з інтерсекційною повісткою, чому меседж фільму є важливішим за форму, а радикальна любов — продуктивнішою за боротьбу. Про це та інші аспекти підготовки фестивалю — в інтервʼю Олександри Сауляк.
Чому ви вирішили не обмежуватися наявними в Україні кінофестивалями і створити «Фільму»?
Юля: Ми з колежанками дуже давно думали про свій фестиваль — хотіли створити майданчик для показу фільмів і обміну ідеями, які нам ціннісно близькі. Це те, чого нам бракувало на вже наявних кінофестивалях в Україні.
Іра: Ми задумали це, бо не вистачало певної оптики. Коли ми були глядачками або людьми, що працюють на фестивалі, нам бракувало кураторського підходу, який би базувався на досвіді феміністичного активізму й інтерсекційності.
ґео: Я так само поділяю певну фрустрацію щодо того, що достатньо великим українським мейнстримним фестивалям бракує феміністичної позиційності, позиційності, яка б враховувала досвіди пригноблених. Це стосується навіть тих фестивалів, які називають себе правозахисними або мають інклюзивні, феміністичні програми. Тому мені було дуже приємно отримати запрошення долучитися до команди фестивалю, цінності якого я поділяю.
Як і які фільми відбирали до програми?
Юлія: Фільми відбирали кількома способами. Один із них — open call. Ми сформулювали його досить широко: попросили подавати фільми різних жанрів, форматів, різної довжини, які б об’єднувало те, що їхні автор_ки вважають свої роботи феміністичними й готові про це говорити.
Ми дуже хвилювалися, чи варто запускати open call. Ми — маленький фестиваль, який вперше відбувається, і здавалося, що про нас ніхто не знає, що ми не зберемо достатньо заявок. Розраховували в кращому разі отримати до 20 заявок. Однак ми були дуже приємно здивовані, бо отримали понад 60 заявок із понад 20 країн світу — від Індії до Аргентини. Безліч цікавих і класних робіт. За результатами цього open call сформувалася наша програма «Радикальна любов». В інших програмах підхід відрізнявся.
Іра: Кожна програма фестивалю — тематична, і ми намагаємося залучати до відбору людей, які можуть від першої особи говорити про теми, які зачіпає та чи та програма. Ми збирали пул фільмів для преселекції, з них куратор_ки могли сформувати ту програму, яка б, на їхній погляд, більш влучно висвітлювала певні питання.
ґео: Програма «Витоки і відлуння», яку я співкурувала, торкається досвідів трансгендерних і небінарних людей, теми транс*фемінізму. Ми з моїм співкуратором Сяйвом віддивилися фільми на цю тему й вибрали ті, які резонують з нашими політичними вподобаннями та художніми смаками. І вже на основі цього ми обдумували саму концепцію програми, писали кураторський текст. Тобто це була командна робота і співкуратор_ок, і програмер_ок.
Ви мали якісь формальні рамки для вибору фільмів?
Юля: Ніяких формальних рамок у нас не було. Цьогоріч ми навіть вирішили не обмежуватися роком створення фільмів, ще не знаємо, чи будемо це колись робити. Ми просто шукали фільми на теми, які нам здаються важливими і які, на нашу думку, класно було б показати в Україні й розділити з нашими глядач_ками.
У нас є дуже різні фільми: зняті на дуже дорогу техніку, з класичним наративом, є навіть фільм, номінований на «Оскар», але водночас є фільми, зняті низовими режисер_ками-активіст_ками на те, що з погляду мейнстриму називають аматорськими камерами. Є фільми на межі мистецтва і кіно — або на межі відеоперформансу, музичного кліпу і кіно. Тобто справді дуже різні за формами і жанрами стрічки.
Ваш фестиваль базується на принципах антирасизму, антиколоніалізму й антиієрархічності. Чому саме фемінізм і феміністичне кіно стали точкою перетину цих тем?
Іра: Фемінізмів існує дуже багато. У своєму маніфесті і в зовнішній комунікації ми зауважуємо, що стоїмо на позиціях інтерсекційного фемінізму. Він говорить про перетини множинних пригноблень і те, що якась соціальна проблема не може існувати без розкриття іншої проблеми. Іноді люди переживають подвійний, потрійний стрес меншин.
Для нас важливо говорити про те, що феміністський підхід взагалі — це певна життєва позиція. Інтерсекційний підхід передбачає ухвалення дуже багатьох рішень у повсякденному житті — як ми ставимося одне до одного, до суспільства — і формує повістки, якщо ми об’єднуємося в колективи та групи.
Уявлення, що фемінізм — це тільки для цисгендерних жінок, для нас доволі хибне й ексклюзивне. Це не дозволяє поглянути на більш глибокі проблеми і вирішувати їх з більш сенситивної феміністської позиції.
Ви відібрали доволі багато фільмів, і всі вони дуже різні. Як зміст корелює з формою? Чи мають відібрані фільми бути добре зроблені з погляду кінематографу?
Юля: Я б запропонувала подумати над тим, що́ таке хороші фільми з мистецької точки зору. Хто це вирішує. Що взагалі цінне у фільмі, а що ні. Відповіді на ці запитання здаються очевидними, бо мейнстримні фестивалі задають тут тон і розповідають нам, що́ потрібно цінувати. Що потрібно цінувати операторську роботу, розповідати драматичну історію — дуже часто за цим губиться меседж фільму. А цей меседж конституюється не лише через те, що ми бачимо на екрані, а й через те, як було зроблено цю роботу: як люди взаємодіяли в процесі зйомок цього фільму, документального чи художнього.
Для нас дуже важливо дивитися на кіно в комплексі — дивитися критично на зміст фільму, його візуальний, драматургічний аспекти, намагатися зазирнути за лаштунки і зрозуміти, що відбувалося у процесі створення. Ми намагалися шукати такі фільми, які для нас були б втіленням феміністичних цінностей у сукупності. І звісно, ми намагалися шукати такі стрічки, які, на наш субʼєктивний погляд, були б збалансованими і художньо, і політично. Кожна глядачка окремо буде вирішувати, наскільки це нам вдалося.
Іра: Процес відбору фільмів дуже складний. Іноді ми бачили на позір непогане кіно, зняте на дуже важливу тему, але режисерський підхід до матеріалу є екзотизуючим — і ми не можемо показувати таке кіно, ми не хочемо дивитися таке кіно.
Сьогодні можна простежити доволі усталений індустріальний базис: ніби хороше кіно можуть знімати лише режисер_ки, які пройшли всі етапи визнання в індустрії. Які уявляють, що таке західні цінності (умовно кажучи), а тому можуть приїжджати і знімати кіно на якусь іншу тематику. Це не так. Є кіно, яке люди фактично знімають про себе, і воно набагато сенситивніше, набагато політичніше. Для нас це дуже великий виклик — знаходити такі фільми і намагатися створювати програми, засновуючись на цьому принципі.
ґео: У нас всі теми чутливі, усі куратор_ки програми проблематизували свою експертність у питанні відбору і того, як оцінювати стрічки. Як співкураторці транс*програми мені, наприклад, не хотілося б бачити заяложених наративів про щасливий (або ні) камінгаут — це доволі типова, характерна риса фільмів про трансгендерних, небінарних людей, коли потрібно розказати трагічну історію несприйняття не від першої особи. Приїхати з умовної благополучної західної країни і проекзотизувати досвіди, відмінні від західних: бідність, неконформність і нетранснормативність.
Щодо мистецької цінності: мені не подобається слово «красива картинка», але мені важлива увага режисер_ок до побудови кадру — коли знімають з обережністю і розумінням (себе або своїх протагоніст_ок), з ніжним відчуттям турботи про персонаж_ок.
Які сюжети і які ракурси, погляди на себе чи на іншу людину були для вас важливими?
Юля: Ми від самого початку шукали фільми на теми, які нам здавалися нерепрезентованими в українському культурному полі. Це антирасистська, трансгендерна, небінарна повістки. Ми ставили тему на перше місце, були відкриті до художніх, документальних, експериментальних фільмів. Переважна більшість відібраних фільмів — документальні або експериментальні, художніх дуже мало — так сталось.
Ми шукали насамперед уважні, критичні висловлювання на ці теми. Цим і цікава наша програма «Радикальна любов», до якої увійшли фільми, надіслані по заявках. Так випадково сталося, що ті фільми, які нам сподобалися найбільше, об’єднує концепція радикальної любові, і всі фільми дуже по-різному до неї підходять.
Здається, що для багатьох феміністичне кіно — це або фільми на лесбійську тематику, або стрічки, що мають «сильного жіночого персонажа». І переважно йдеться про певну боротьбу — героїні проти життєвих обставин. Чому для «Фільми» важлива саме радикальна любов і як вона повʼязана з практикою звільнення?
Іра: Ми втомилися від боротьби — це не дуже продуктивний спосіб взаємодіяти зі світом. Він призводить до вигорання, бо більшість патріархальних устоїв і консервативних повісток так поширені, що однією боротьбою далеко не заїдеш. Ми маємо піклуватися одна про одну, створювати комʼюніті для підтримки, жити за тими принципами, які хотіли б бачити в суспільстві — а ми хотіли б бачити в суспільстві менше боротьби і більше любові.
Насправді це досить давній концепт белл гукс. Його також освоюють зараз і в протестному русі Північної Америки, який підважує чинний розподіл коштів на опресивні державні інститути, як-от поліцію. Це й перерозподіл коштів на освіту, на підтримку спільнот. Концепт радикальної любові також вписується в концепцію державного устрою: рушієм для соціальних змін має бути повага, любов і турбота про спільноту, а не пригноблення, придушення і витіснення. Для нас це дуже гострий політичний концепт — і у фільмах програми він дуже по-різному проявляється, тому ми хотіли б, щоб глядач_ки подивилися їх усі. І побачили, як по-різному може бути визначений концепт любові і турботи і як по-різному він може проявлятися в житті людей.
ґео: Дискурс мейнстримного феміністичного (а по суті — не феміністичного) кіно, з одного боку, демонізує або екзотизує досвід упосліджених спільнот. Водночас він пропонує як феміністичну альтернативу фільми, де владні структури на глобальному рівні не проблематизуються.
Цього багато у фільмах типу «Дивожінка», який всі важають класним феміністичним кіно, мовляв, він знятий жінкою, і каст там такий хороший, і за сюжетом героїня в ньому — супергероїня. Хоча насправді ми бачимо, що вона підтримує варіант ведення боротьби тільки через війну. Війна — це все життя цієї героїні, і якось дивовижно, будучи ізольованою на магічному острові, вона відкриває в собі суперприродну гетеросексуальність.
Мені здається, багато фільмів, які працюють на тренд емпаверменту, так і роблять: окей, ми зробимо вам сюжет про сильну жінку, але всі інші проблемні речі ми лишатимемо незмінними. Якщо ж передивитися фільми з програми «Радикальна любов», то там геть різні досвіди. Так трапляється, що квірні, упосліджені спільноти набагато швидше приходять до розуміння, що потрібно переформувати всю систему й взяти за основу якусь неопресивну річ, таку як любов.
Іра: В Україні досить багато інтерсекційних феміністських майданчиків, однак вони не такі масові і знаходять менше підтримки. Ба навіть, вони затираються мейнстримним фемінізмом і навмисно витісняються. Тому в нас є спроба створити цей простір взаємопідтримки для таких невеличких майданчиків. Так само ми хочемо, щоб у форматі кінофестивалю і в межах наших дискусій у людей був майданчик для того, щоб проговорити важливі для нас усіх речі.
Онлайн-формат фестивалю повʼязаний із прагненням створити безпечний простір, доступний для більшої кількості людей?
Юля: Ми дуже хотіли, щоб нас фестиваль був доступний не лише для київської аудиторії, а для всіх, хто захоче дивитися такі фільми і говорити на ці теми з усієї України. Для мене особисто це головна мотивація проводити фестиваль онлайн.
Але звісно, є багато інших причин, зокрема безпека. На жаль, за останні роки ми дуже часто були свідками, як якісь феміністичні події, не кажучи вже про ті, що стосуються тем ЛГБТ+, квір-людей, питань гендерної ідентичності, стають обʼєктами нападу праворадикальних угруповань. Ми б хотіли убезпечити наших глядач_ок і учасни_ць фестивалю від цього. Крім того, ми живемо в часи пандемії.
ґео: Фільми демонструватимуться з розширеними субтитрами для людей з частковою або повною втратою слуху. І так само ми постаралися вибрати по одному фільму з кожної програми і зробити для нього аудіодескрипцію — стараємося зробити політичне кіно більш доступним.
Іра: Плюс, усі дискусії будуть з перекладом на українську жестову мову.
Я звернула увагу, що у вас немає конкурсу. Чому так?
Іра: Конкурс — це дуже ієрархічна річ. Ми вважаємо, що всі фільми, які будуть показані на нашому фестивалі — ігрові, документальні, експериментальні, короткометражні або повнометражні — є рівноцінними за важливістю теми, яку вони розкривають. Конкурсна ієрархічність не дозволяє показати, що для кіно головне — це тема. Тема, позиція і її втілення. Це той принцип, який ми намагаємося втілити на цьому кінофестивалі.
Юля: Відмова від конкурсу і, відповідно, якоїсь ієрархії дуже перегукується з концепцією феміністичної радикальної любові. Адже у світі зараз як аксіому сприймають такі речі, як конкуренцію і боротьбу за місце на вершині соціальної ієрархії. Відмова від таких ієрархій і такі на позір прості речі, як турбота і любов, можуть бути доволі радикальним політичним спротивом.
Як справи з українським феміністичним кіно: воно є, його немає, чому так сталося?
Юля: Це дуже глобальне питання, на яке я особисто не бралася б відповідати, бо хто я така, щоб оцінювати, чи є в Україні феміністичне кіно і яка його доля. «Щасливі роки» [Світлани Шимко і Галини Ярманової, один зі спеціальних показів фестивалю], безперечно, є прикладом такого феміністичного кіно, яке нам подобається. Фільм було створено кілька років тому, але ми дуже хочемо його показати, бо він був недостатньо представлений в українському прокаті і фестивальному житті. Звісно, є багато фільмів, які знімаються в Україні з певною феміністичною оптикою, — якісь нам подобаються більше, якісь — менше, але звісно, нам би дуже хотілося бачити таке кіно в наступних випусках кінофестивалю.
ґео: Тут є інша глобальна тема: що ми сприймаємо як кіно. Найімовірніше, є низові колективи, які знімають відеоарт, тік-токи, серіали, ютуб-серіали з феміністичною позиційністю. Просто фестивальна індустрія, кіноіндустрія їх часто не помічає, бо вони йдуть не за правилами індустрії. Ми й так ці речі дивимося, просто занадто вузько мислимо поняття кіно й фестивального кіно.