У польському місті Вроцлаві, ймовірно, через надмірну жорстокість поліції при затриманні помер трудовий мігрант з України Дмитро Никифоренко. Трагедія трапилась у липні, але відомо про неї стало лише через місяць завдяки виданню Gazeta Wyborcza.
Після публікації чотирьох поліцейських відсторонили, а двох звільнили зі служби. Слідство у справі триває.
Проведена газетою робота дала сім’ї загиблого мігранта надію на справедливість. Однак висвітлення теми міграції може мати і протилежні результати. Особливо якщо його супроводжує мова ворожнечі (або ж гейтспіч) — недружні та часто емоційні висловлювання, які дискредитують людей за ознакою раси, національності, політичних поглядів, релігії, гендеру, сексуальної орієнтації тощо.
Її прояви в інформаційном просторі, а також причини та наслідки цього пропонуємо розглянути на прикладах Британії, Польщі й України.
Чи примушує ненависть покидати країну?
Станом на середину 2021 року у Польщі перебували 1,5 млн українців. Ця країна стала основним напрямом для вітчизняних трудових мігрантів, які після 2014 року поступово переорінтовуються з Росії на ЄС. Серед загального числа українців, які покинули батьківщину (5 млн осіб) 39% обрали саме Польщу, 26% — РФ, 11% — Італію та 9% — Чехію.
І протягом останніх мігрантських криз польська влада незмінно наводить дані з кількістю українських, а з минулого року — і білоруських мігрантів у відповідь на заклики інших європейських країн розділити квоти на біженців і шукачів притулку з Близького Сходу й Африки.
Втім, статус біженця саме у юридичному значенні у 2018 році отримали 95 громадян України, у 2019-му — 21, а за останні роки є інформація лише про відмови.
Тож більшість мігрантів у Польщі є трудовими, а загалом ця країна є однією з найбільш моноетнічних у Європі. І за винятком українців, загальна кількість всіх інших мігрантів на 38-мільйонну країну становить, за різними оцінками, від 100 до 250 тисяч. Однак у політичному дискурсі нерідко використовується ксенофобська риторика. Особливо щодо мусульман, яких у Польщі насправді менше 0,1% населення.
Реалізація такого підходу на практиці яскраво проявилася в останні місяці, коли
після подій в Афганістані у лісах на кордоні між Білоруссю та Польщею опинилися десятки біженців. І країна вдалась до політики пушбеку (push-back).
Втім, якщо до біженців часто звучить відкрито расистська риторика, то до найбільшої етнічної групи — українців — мова ненависті дещо інша. І існує вона паралельно з визнанням економічної користі від заробітчан. Тут гейтспіч побудовано на історичних суперечностях, стереотипах, підкресленні інакшості й на відмові у громадянській рівності.
У доповіді польського Омбудсмена щодо сприйняття українців поляками у 2019 році зазначено, що неприязнь відчувають 40% респондентів, а симпатії — близько 30%. Там також наводять приклади нападів на ґрунті ворожнечі за останній рік, випадки дискримінації українських дітей у школах, коли під час уроку підкреслюється тема злочинів українців проти поляків, знищення й образа пам’ятних для українців місць. Щодо цього, правда, деякі польські громадські активісти не виключають провокацій з боку РФ.
Показово, що на останніх виборах до парламенту Польщі, що відбулися в жовтні 2019 року, балотувалися декілька українців. Однак до Сейму вони не пройшли.
Новини про напади досить регулярно потрапляють в українські ЗМІ. І паралельно з цим до початку пандемії чи не головною темою стосовно трудової міграції було відкриття Німеччиною свого ринку праці для висококваліфікованих мігрантів. Передбачалося, що українці переорієнтуються з Польщі на цю країну. Втім, через локдаун масово цього поки не відбулося.
За словами економістки Ірини Лапшиної, при опитуванні українців про те, куди б вони хотіли переїхати, найчастіше вказують саме Німеччину. Респонденти називали її «країною з людським обличчям» через високі зарплати, якісні соціальні послуги та відчуття безпеки. Тому зміна напрямків трудової міграції може відбутися через поєднання економічних стимулів зі зміною законодавства у Німеччині та дискомфортом через недоброзичливу атмосферу у Польщі.
«Для тих, хто приймає рішення поїхати з Польщі до Німеччини, на третьому чи четвертому місці може справді бути і цей аспект», — каже експертка.
За її словами, Польща завжди була популярним напрямком через географічну близькість і брак мовного бар’єру для багатьох мешканців західної України. Однак питання з відстанню зараз вирішується завдяки бюджетним авіакомпаніям, а рекрутингові агенції в останні роки все частіше пропонують курси німецької мови, підготовку до співбесіди на роботу й інформаційну підтримку.
Те, як переваги від географічної близькості та браку мовного бар’єру нівелюються політичною повісткою, жорсткістю міграційного законодавства та загальною атмосферою, яскраво продемонструвала ситуація з українськими трудовими мігрантами в РФ після 2014 року.
«У трудових мігрантів немає часу дивитися телевізор, читати газети. Вони максимум спілкуються з друзями, дивляться інтернет. Однак помічають погляди на вулицях, ставлення на перетині кордону, на паспортному контролі. Навіть люди з легальним статусом, з усіма потрібними документами не почувають себе в безпеці», — каже щодо ситуації в РФ активіст Профспілки будівельників та робітників промисловості України Олег Борисов.
«Мало не щомісяця відбуваються рейди, і ніхто не впевнений, чи не зникне “випадково” під час рейдів якась потрібна довідка, чи не звинуватять у тому, що вона несправжня. А схожі підробні документи справді можна легко купити, наприклад, у метро. Високий рівень корупції, брак правової захищеності. При депортації везти до самого кордону можуть взагалі в наручниках. Звісно, таких емоцій ніхто не хоче переживати», — наголошує профспілковець.
За його словами, ключову роль зіграли економічні чинники — після запровадження санкцій російська економіка не може запропонувати зарплати європейського рівня. До того ж у Росії ринок праці перебуває значною мірою «в тіні», травматизм на виробництві вищий, виконувати треба, як правило, зовсім чорнову роботу, а перспективи для того, щоб перевезти туди родину, не йдуть в порівняння з ЄС. Тож після отримання Україною безвізу на захід переорієнтувалися навіть мешканці сусідніх з Росією областей.
«Я взагалі дивувався, чого там ще хтось залишився. Як правило, це люди, які мають там родичів або довго працюють на одному місці. Ті ж, хто їздили підзаробити, тепер вирушають до ЄС», — каже профспілковець.
Схожі тенденції можуть повторитися й у Польщі. За словами Іґнація Юзвяка з Центру дослідження міграції Варшавського університету, їхні дані свідчать про те, що багато українських мігрантів розглядають можливість працювати в Німеччині, але поки не планують цього, бо наразі польський ринок праці є більш доступним.
«Наші правила набагато ліберальніші, ніж у Німеччині та Чехії, і різні мережі (офіційні та неофіційні) дуже добре налагоджені. Тим не менш, вже є спеціалізовані агентства, які пропонують субпідрядникам з Південної Азії своєрідний резервний план, якщо “закінчаться українці“», — каже дослідник.
За його словами, що стосується індійців, непальців і бангладешців, збільшення статистики чітко простежується.
«Націоналісти часто висловлюють цю критику, що PiS (провладна пратія, — ред.) пообіцяв не пускати іммігрантів, але насправді це робить. Щодо нападів на південноазіатських іммігрантів у Польщі — вони більш ніж поширені. Я б сказав, що це суперечність, вписана в капіталістичну систему — ринок праці потребує дешевої та дисциплінованої робочої сили, а уряд значною мірою відповідає потребам роботодавців. Це, звичайно, підживлює націоналістичну та ксенофобську риторику», — каже дослідник.
Поляки та Brexit
Становище українців у Польщі, попри низку нюансів, мало не дзеркально дублюється становищем самих поляків у Британії.
Після входження восьми східноєвропейських країн до Європейського союзу на початку нульових поляки стали наймасовішою етнічною групою Об’єднаного Королівства. Втім, попри важливість їхньої присутності на ринку праці, при економічній чи політичній нестабільності регулярно активізувалися хвилі гейтспічу у ЗМІ. Так було під час економічної кризи 2008 року, а потім під час Brexit.
«Частина британських ЗМІ негативно відреагували на шукачів притулку зі Східної Європи після балканських воєн — з безглуздими історіями, такими як сумнозвісний “Пиріг з лебедів” (вигадана історія про те, що мігранти влаштували полювання на лебедів у парку, — ред.) від газети Sun. Вказувалося, що це люди із рівнем культури, який дуже відрізняється від британського. Однак після того, як та хвиля міграції вщухла, велика частина агресії була спрямована на східних європейців. Після першого розширення ЄС 2004 року більшість медіадискусій щодо працівників зі Східної Європи, як правило, були позитивними. Наприклад, щодо “польського сантехніка”, зображеного як приклад працьовитості й адекватних цін. Однак через фінансову кризу 2008 року кількість мігрантів з нових країн-членів ЄС у Великобританії дуже різко зросла. І хоча самі мігранти рідко прямо стикалися з ненавистю, однак політичний дискурс рухався до дискримінаційної риторики. Після того, як Консервативна партія запровадила “ціль нульової міграції” (прагнення зрівняти кількість в’їздів та виїздів з країни, — ред.), збільшення міграції з ЄС шляхом вільного руху стало предметом дебатів серед політиків. А занепокоєння щодо доступу румунських і болгарських мігрантів до ринку праці Великобританії призвело у 2014 році до різкого зростання негативних висвітлень щодо цих людей у ЗМІ. Референдум щодо Brexit і надзвичайно емоційний дискурс, що його оточував, ще більше загострили це питання, і після того, як Великобританія проголосувала за вихід, відбулися напади та випадки дискримінації східноєвропейців», — зазначає Роб Макніл, заступник директора Міграційної обсерваторії Оксфордського університету.
В упередженнях щодо поляків і загалом східноєвропейців, окрім гіршого володіння англійською та культурних відмінностей, яких, наприклад, немає у вихідців з Індії та з інших колишніх колоній, часто додаються асоціації з криміналітетом. У масовій пресі такі настрої підігрівалися такими заголовками:
Бували й відверті маніпуляції з темою східноєвропейських мігрантів: після отримання громадянами Румунії права на вільний в’їзд до Великобританії з’явилися повідомлення про масову міграцію ромського населення. У них виринали, звісно ж, усі ксенофобські стереотипи.
Паніка навколо питання з мігрантами зіграла ключову роль у процесі Brexit. Повідомлення про біженців із Сирії наклалися на вже звичні меседжі про загрозу східноєвропейських трудових мігрантів. І дозволили консервативному уряду проводити реформи в соціальній сфері, які позбавляють певних гарантій навіть вихідців з колишніх британських колоній.
А східноєвропейські мігранти, особливо поляки, відчувають дискримінацію, яка, як і у випадку з українцями в Польщі, починається фактично зі шкільної лави.
«Через місяці антиіммігрантської риторики напередодні референдуму щодо членства у ЄС, у Великобританії в червні 2016 року кількість злочинів на расовому ґрунті, зафіксованих поліцією, була на 41% вище, ніж у липні 2015-го. У місті Хантінгдоні графства Кембриджшир у початкових школах та у поштових скриньках поляків були розміщені картки з написами англійською та польською мовами: “Вийдіть з ЄС / Ні польським паразитам”. 40-річний польський працівник у Харлові Аркадіуш Йоувік помер після того, як його на вулиці вдарили за розмову польською мовою. 21-річного студента Бартоша Мілевського вдарили в шию розбитою пляшкою, бо злочинці почули, як він говорив польською мовою зі своїм другом у Доннінгтоні, поблизу Телфорда», — йдеться у дослідженні Університету Манчестера.
Зрештою, за даними 2021 року, після Brexit та коронакризи, що породила масову втрату мігрантами робочих місць, Великобританію залишили 150–200 тисяч поляків.
Чи хтось мігрує до України?
Чіткої статистики в Україні щодо міграції немає. Втім, за даними міжнародних організацій, за кордоном перебувають приблизно 5 мільйонів українців. І в останні роки є тенденція до росту еміграції. Наприклад, за даними прикордонної служби, на початку 2020 року напередодні локдауну кордон на виїзд перетнули близько 2,5 млн громадян України, а на в’їзд — близько 2 млн.
При цьому багато років спостерігається від’ємна статистика народжуваності. А останній перепис населення проводили 2001 року. Відповідно до нього, громадянами України було 99,35% населення. Майже всі решта — вихідці з СНД. Останніми роками ситуація кардинально не змінилася — кількість іноземців, які проживають в Україні, становить близько 400 тисяч. Серед них 35 тисяч осіб без громадянства та 2 тисячі шукачів притулку. У порівнянні з країнами ЄС ці показники незначні, однак Україна має недружні практики щодо мігрантів. Наприклад, шукачі притулку отримують цей статус в Україні вкрай рідко. Є випадки вдалих і невдалих спроб примусових депортацій, навіть коли повернення до країни походження може бути для людини небезпечним. Декілька разів на рік проходить поліцейська операція «Мігрант» з виявленням осіб з неврегульованим статусом. І звіти про такі рейди потрапляють у ЗМІ, де часто до офіційної інформації додається мова ворожнечі.
Звісно, з анексією Криму та початком збройного конфлікту на Донбасі різко виріс рівень мови ворожнечі щодо росіян та власних громадян зі сходу. У соцмережах за рівнем ненависті це може конкурувати лише з повідомленнями про ромів.
У реальному житті це також, на жаль, мало наслідки — влітку 2018 року у Львівській області група ультраправих підлітків вбила молодого рома.
Щодо переселенців з Донбасу, то за виплату пенсій, покращення умов на КПП, де періодино у чергах помирають літні люди, та інші соціальні права триває боротьба між громадськими активістами та державою.
Масова трудова міграція з країни стала причиною того, що не вистачає робочих рук, особливо в будівництві, машинобудуванні та подібних професіях. Однак, наприклад, дозволів на роботу іноземців в Україні видають не більше 10 тисяч на рік на всю країну. І для тих, хто перебуває тут за тимчасовими посвідками, діє низка обмежень, які викидають їх з легального ринку праці.
За словами Османа, студента з Пакистану, який навчається в Україні, він працює як самозайнятий у сімейному бізнесі з продажу вуличної їжі.
«Після закінчення навчання повернусь на батьківщину. Тут допомагаю братові. А знайти іншу роботу майже неможливо. Це нелегально і за дуже невисоку зарплату. Взагалі часто стикаюся з проявами корупції. Вдома я працював поліцейським і можу сказати, що в нас з цим краще», — зазначив Осман.
З неможливістю працевлаштуватися в Україні легально також зіштовхнувся Єгор — шукач притулку з Росії, який залишив батьківщину через політичні переслідування.
За його словами, майже два роки він мав нестабільну зайнятість. Однак зрештою зайняв посаду головного кухаря, а керівництво закладу виявилось готовим його офіційно працевлаштувати. І постало питання оформлення ідентифікаційного коду. Однак у жодній з трьох київських податкових інспекцій, до яких звертався Єгор, не знали, як це можливо зробити для шукача притулку.
«В останній з них якась головна жінка сказала, що знає, що мені потрібно робити, і дала мені номер телефону. Я почав набирати цей номер і зрозумів, що це номер Державної міграційної служби, яка мене до них і відправила. Я подумав, що немає сенсу дзвонити», — розповів Єгор.
То до чого ж тут мова ворожнечі та ЗМІ?
Дослідження щодо рівня ксенофобії в Україні свідчать, що найгірше українці ставляться до ромів та африканців. Попри те, що шанс зустріти останніх для більшості населення вкрай низький. Схожа ситуація і в Польщі. А от у Британії, попри загальну кількість мігрантів у 6 мільйонів, у публічному дискурсі ксенофобская риторика базується не на расових, а на культурних відмінностях. Втім, було так не завжди.
«Не існує єдиного моменту, коли расистські висловлювання перестали бути прийнятними в британському політичному дискурсі. І, звичайно, багато чого так і не зникло. Але з часом відбувалися зміни. Починаючи з 1940-х до 1990-х років поступово змінювався демографічний склад Великої Британії та життєвий досвід британців. У поєднанні з кількома значними суспільними та політичними подіями це зробило расизм все менш прийнятним для ЗМІ та пересічних британців. Ключові моменти зміни є суперечливими, але я б стверджував, що це заворушення у Брікстоні та Ліверпулі на початку 1980-х років. Вони змусили визнати, що багатоетнічна Британія є реальністю і що наявність білої шкіри більше не визначає приналежність до Британії. І що колоніальна спадщина є важливою частиною нової ідентичності — ідею, що “Ми тут, тому що ви були там”, озвучив директор лондонського Інституту расових відносин Амбалаванер Сіванандан. До того ж протягом 1980-х років зростав антипартеїдський рух. І протистояти такій очевидній несправедливості за кордоном, при цьому маючи расизм вдома, здавалось лицемірством», — зазначає Роб Макніл.
Однак якщо у Британії расизм став публічно неприйнятним, то використовувати інші види ксенофобії заради політичних бонусів все ще можливо.
У Польщі процеси відбуваються досить схоже. За словами Іґнація Юзвяка, у країні не існує жодної політичної групи, навіть ультраправої, яка б відкрито заохочувала напади на українських мігрантів.
«Але українці, як найбільша група, очевидно, їхня головна мішень. Праві політики часто підживлюють історичні ретро-настрої та поширюють страх перед мігрантами, що нібито приносять хвороби. Такі заяви раціоналізують станом української системи охорони здоров’я», — каже дослідник.
А зважаючи на дані наведеного вище дослідження про рівень ксенофобії в Україні та становище, у якому опинилися тимчасово переміщені особи, сподіватися, що в Україні у разі збільшення кількості мігрантів жодна з партій не зіграє на ксенофобській риториці, не варто.
Антимігрантські настрої, підігріті у ЗМІ, дозволяють не тільки здобути, а й надовго втримати владу.
Наприклад, як свідчить робота фінської дослідниці Катаріни Мякінен, у 2016 році «міграційна криза» справила значний вплив на фінське суспільство, попри те, що притулок отримали лише близько 35 тисяч осіб. Прояви расизму частіше фіксувалися з боку менш захищених верств суспільства. І дослідниця прийшла до висновку, що «антиіміграційний активізм заміняє класову боротьбу». І люди, які постраждали від несправедливого розподілу економічних благ, замість піддавати сумніву наявні відносини, сприймають їх як належне та направляють своє невдоволення в інше русло.
Інші дослідники демонструють, що мова ворожнечі й упередження дозволяють «платити мігрантам заробітну плату, що значно менша від плати, яку отримують працівники-громадяни країни, де цю роботу виконують. Задля цього застосовують різні форми національного гноблення (…). [Їх] застосовують не лише до першого покоління мігрантів, а й до їхніх дітей та онуків».
Так, за словами Іґнація Юзвяка, офіційно, звісно ж, не може бути розриву у заробітній платі на етнічному ґрунті. Але мігранти працюють у найскладніших і найбільш неврегульованих секторах.
«Звісно, ніхто цього не визнає, однак що більший рівень ксенофобії, то більш заляканими є мігранти, а це означає, що шанси відмовитися виконувати роботу або намагатися боротися за кращі умови праці досить низькі. Я б сказав, що ксенофобський дискурс може бути дисциплінуючим. Погляньте на Велику Британію та Brexit. Щоб вижити, британській економіці потрібна мігрантська робоча сила, але в умовах поточної політичної смути їм просто потрібно знати своє місце. Саме про це йдеться в подібних наративах у Польщі, Великобританії та, мабуть, і в інших країнах — змусити іммігрантів знати своє місце і не вимагати забагато», — каже експерт.
Тож завдяки певним наративам у ЗМІ мігранти перетворюються на зручний об’єкт для політичних маніпуляцій та каналізації суспільного гніву. Навіть якщо насправді їхня праця буде стояти в основі відродження економіки. Як свідчить приклад і близької до нас Польщі, і далекої Великобританії.