Акушерське насильство та післяпологові травми досі залишаються глибоко табуйованою темою. І це закономірна реакція суспільства — намагатися не помічати те, що тобі не подобається і шокує, каже Майя Мартіняк, режисерка фільму «Невидимі».
Її стрічка, попри важкість теми, вдало тримає баланс між драматичними та радісними моментами і після перегляду залишає відчуття надії. Порівнюючи досвід жінок із США, Чехії, Данії та рідної для неї Словаччини, Майя вказує, що є достатньо можливостей для того, аби вберегти жінок від зайвих страждань. Однак головне — почати про це говорити.
Стрічка була тепло прийнята публікою різних країн. У нас вона отримала відзнаку як найкращий фільм у номінації RIGHTS NOW! на фестивалі документального кіно Docudays UA. А сама Майя стала амбасадоркою кампанії в Україні «Разом — за безпечні пологи».
Переглянути стрічку можна у в онлайн-кінотеатрі docuspace.org. Вона також буде показана під час 18 Мандрівного міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, на який приїде і режисерка фільму. Майя Мартіняк відвідає 5 українських міст, де представить «Невидимих» і поспілкується з відвідувач_ками фестивалю.
«Політична критика» розпитала режисерку про те, як їй вдавалося зберігати спокій під час зйомок пологів, де баланс між природністю та виправданим медичним втручанням і якою має бути по-справжньому хороша система охорони здоров’я.
Ваш фільм має назву «Невидимі».Чому ви вибрали таку назву?
Це питання зсередини. Травми, які жінки отримують під час процесу народження, їхні страждання невидимі у нашому суспільстві. Тому й така назва. це проблема, яку не помічають. З іншого боку, моя героїня Стелла каже, що почувається як невидима жінка. Що у процесі вона почувалася просто як тіло, з якого мають забрати дитину. І коли я займалася цією темою довше, я зрозуміла, що багато жінок відчували те саме. Іноді навіть гірше. Деякі почувалися наче згвалтованими через цю невидимість.
Що надихнуло вас? Чи була певна подія, ваш власний досвід?
Я робила фільм для школи під назвою «Зуна» про народження вдома. Про те, чому жінки обирають народжувати вдома. Це основна причина. І коли я розмовляла з жінками, я зрозуміла, що у багатьох дуже поганий досвід під час пологів. Заглибившись у тему, я зрозуміла, що це справді серйозна проблема. І що травма під час процесу пологів не зникає з часом і потребує професійної допомоги. Ми можемо чути про депресії після народження дитини через мікс гормонів після процесу народження, але це також сильно пов’язано з подіями, які відбувалися під час народження. Можливо, сталося щось таке, що спричинило цю депресію.
І ціль мого фільму була дізнатися більше про цей процес пологів і якими можуть бути наслідки. Ви питали про мою особисту мотивацію. Коли я бачу насильство щодо жінок, то для мене це дуже особисте питання, і я не можу стояти осторонь. Я мушу втрутитися.
Багато людей думають, що насильство — це щось видиме, те, що ми можемо одразу побачити. Але насильством також є неповага та маніпуляція, коли особистість намагаються примусити до ситуації, яка для неї є неприпустимою.
Як ви обирали ваших гороїнь?
Фактично, не я їх обирала, а життя обрало. На початку я багато говорила з професіоналами щодо цієї теми. І тоді я справді зрозуміла, що відбувається. Бо те, як може виглядати насильство у всій різноманітності форм — навіть для мене це було чимось новим. І героїнь вдалося знайти через цих професіоналів. Наприклад, у Чеській Республіці була юристка Зузана Кандігліота, вона познайомилася зі Стеллою (ця героїня подала до суду на лікарів через післяпологову травму — ред.). У США була Пенні Сімкін (експертка щодо безпечних пологів, — ред.). Вона дала можливість поговорити з Мелоді (жінка з досвідом акушерського насильства, яка виплескує емоції через мистецтво — ред.). І у Словаччині була доула Габіка Яновіцова, яка познайомила мене з Люсією (матір трьох дітей, яка поїхала народжувати до Австрії — ред.).
У Словаччині в лікарні ми чекали на жінок, які дали б дозвіл на зйомку. Але важливий момент: я казала їм, що ще раз попрошу дозвіл, коли ми змонтуємо з ними епізод. Тому вони почувалися вільно і довіряли мені.
В Україні широко практикуються партнерські пологи, і одна з моїх родичок запитала мене, чи не захочу я її супроводжувати, коли вона буде народжувати. Бо я маю двох дітей і певний досвід. Але сама лише думка про це мене дуже лякала. Як ви, ваша знімальна група почувалися у лікарнях?
Перед цим я знімала у Руанді операції на очах. І це була досить часта, звичайна операція. Тож для мене це не був перший раз зйомок у лікарнях. І з тих часів я пам’ятаю, що дуже важливо сфокусуватися на своєму екрані на камері. І зосередитися на своїй задачі. Але були різні відчуття, коли я знімала у словацькій лікарні й у данській лікарні. У Словаччині було справді важко це робити. А в Данії це був приємний досвід. І можу порадити вам брати участь у пологах, тільки якщо ви відчуваєте, що хочете це зробити. Тому що це може відкрити ваш власний досвід. І якщо ваші пологи були травматичними, то після цього може стати гірше. Але можуть бути різні ситуації. Якщо ви відчуваєте внутрішній поклик і якщо самі пологи пройдуть добре, то це може бути як зцілення для вас. Для мене процес народження у Данії був як зціленням після словацького досвіду.
Тому дуже важливо для суспільства змінити ставлення до допомоги породіллям. Тому що ми можемо вилікувати свій власний негативний досвід. Багато людей вважають, що пологова травма — це лише жіноча тема. Але це стосується кожного. І цей досвід залишається в наших тілах.
Щодо вашої героїні Пенні. В Америці була певна частина феміністичного руху. Жінки почали народжувати вдома, апелюючи до того, що є певна жіноча сила. І одна з позицій була, що чоловіки, як і експерти-лікарі, домінують у процесі пологів і вказують, як має бути, нехтуючи думкою жінок. Можливо, Пенні належить до цього руху?
Я не чула про такий рух. Але часто після травматичного досвіду жінки мають декілька варіантів. Перший варіант — це більше не мати дітей. Але якщо вони хочуть мати дітей, один із виборів — це народжувати вдома, коли вони не хочуть мати справу з медперсоналом. Або вони їдуть до лікарні, але дуже добре готуються до цього. У моїй країні не дуже люблять таких жінок, кажуть, що вони занадто багато гуглять. І тому домашні пологи — це просто одна з можливостей вирішити проблему поганого досвіду під час процесу пологів. Але ми можемо бачити у Вишеградському регіоні (Словаччина, Чехія, Угорщина, Польща — ред.), а також в Україні та РФ, що ми дуже боїмося домашніх пологів у суспільстві. Але домашні пологи — дуже звична річ у Північній Європі, наприклад, у Британії. Їй підтримує уряд, і вони проходять за участі акушерки. Акушерки інформують лікарні, що відбуваються домашні пологи. І якщо щось трапляється, то викликають швидку. Жінці допомагають і не звинувачують її за цей вибір. Але насильство може йти не тільки від чоловіків, а й від жінок. Це не означає, що кожне відвідування лікарні пов’язане з насильством. Це все одно що говорити про зґвалтування. Не кожен чоловік є ґвалтівником. І це пов’язано з соціальною травмою. Тому що деякі лікарки й акушерки, оскільки вони теж народжують дітей, і свій власний негативной досвід можуть перенести на породіль, яких приймають. Вони знецінюють почуття цих жінок. Якщо вони зможуть розділити страждання породіль, то відкриють власну травму, тож для них спосіб захисту від травми — не помічати страждання інших жінок.
Антропологиня Джудіт Герман написала книжку «Травма й одужання після травми», у якій вона зазначає, що це звична річ для суспільства, коли всі вдають, що насильства не існує. Це приклад нашої першої реакції, коли намагаються не помічати. І саме тому ми починаємо про це говорити. Бо коли ми бачимо проблему, ми можемо її вирішити.
Я знаю групу людей, які виступають за пологи вдома. І я розумію, чому вони обирають такий варіант. Через поганий досвід, недовіру до української медичної системи тощо. Але разом з тим вони ще, наприклад, виступають проти вакцинації. Де знайти цей баланс між зайвим і необхідним медичним втручанням?
Це питання до медичної системи. Коли довго не говорити правду, то потім мало сподівань, що тобі повірять. Я маю власний поганий досвід після вакцинації. Я хворіла 13 років. І реакція лікарів була, що це неправда, що це не пов’язано. І вони зовсім мені не допомагали. Перші два роки я була на дуже жорсткій дієті. Люди допомагають мені в альтернативний спосіб. І я просила лікарів про допомогу постійно, але мені не допомагали. Тому мені легко зрозуміти людей, які бояться вакцинуватись. Але, повертаючись до процесу пологів, домашні пологи — це результат того, що люди шукають безпеки і близькості, де ніхто не пришвидчуватиме процес і не буде втручатися у нього, якщо в цьому немає необхідності. У дитини буде достатньо часу народитись, і ніхто не забере дитину в матері після народження і не розділить їх.
У фільмі я почула, що в Чехії заборонені домашні пологи. Це так?
Так, у Словаччині теж. Жінки можуть народжувати дома, але немає законодавчих норм, що акушерка може бути присутня на пологах. Тому жінка ризикує, якщо щось станеться. Зараз ми маємо зміни в законодавстві. Раніше було прямо вказано, що акушерка може приймати пологи лише в лікарні. І зараз цю норму прибрали. Ніхто про це не знає, це було зроблено дуже тихо. Але це створило можливість для домашніх пологів. Однак Чехії цього дуже бояться, як і в Угорщині. На моє переконання, лікарі бояться втратити свою владу.
Один зі шляхів, як побороти травму пологів — це дати жінкам можливість самим вирішувати, зробити їх центром уваги. Щоб медичний персонал супроводжував її постійно, а не тільки періодично перевіряючи стан. Щоб лікаря залучали лише у випадку проблем. Тому ми маємо віддати фізіологічний процес назад акушеркам, а патологічний — лікарям.
Зміни мають бути не тільки для жінок, а й для медичної системи. Треба покращити робоче середовище медперсоналу, а потім вже піднімати кваліфікацію і їх самим. Вони не мають простору для того, щоб говорити про проблеми, які є у їхній роботі. Вони виснажені та мають дуже багато роботи за одну зміну. І є дуже жорстка видима ієрархія в лікарнях, у пологових будинках. Видно, хто кому підпорядковується, і що нижчий рівень, то важча робота. І гірше ставлення. Прибиральниці, санітарки, медсестри, головні медсестри, лікарі, головні лікарі. Всі в цій системі, і вона дуже міцна. Якщо якісь проблеми видно на низовому рівні, то дуже важко комунікувати, якщо вони хочуть щось змінити.
Звісно, ця система потрібна. Але вона має бути інакшою. Наприклад, нам потрібно більше акушерок, щоб одна акушерка могла допомогти іншій, коли проходять пологи. Звісно, не менш важливими є санітарки — ті, хто допомагає, прибирає, та інший персонал. Весь персонал має відчувати, що всі важливі.
Також не можна забувати про післяпологовий період, який теж є достатньо довгим і під час якого жінка потребує допомоги.
Чи можете ви розказати про різницю в фінансуванні у різних країнах? Бо у фільмі часто порівнюється Словаччина і Данія. І, мабуть, там є велика різниця в фінансуванні?
Так, але мені здається, це не тільки про гроші. На перший погляд здається, що все криється у недофінансуванні. Але ми маємо дивитися глибше. Є дві моделі у світі щодо допомоги під час пологів. Варто згадати, що раніше народжували вдома і в селах була повитуха. Приблизно наприкінці XVIII — початку XIX сторіччя був час змін у суспільстві, коли було вирішено, що треба треба почати піклуватися про здоров’я людей, щоб зробити суспільство здоровішим. І однією з груп були вагітні жінки, яких клали в лікарні для того, щоб пологи відбулися там.
Були дві тенденції: північні країни вирішили, що вони будуть навчати звичайних жінок, і ті стануть професійними акушерками. А, наприклад, Словаччина та центральноєвропейські країни вибрали модель, коли саме лікарі мають вирішальний голос, а акушерки є асистентками. І для тих часів було звичним, що жінки не могли отримувати освіту. Вона була доступна лише для чоловіків. Тож влада над народженям перейшла у руки чоловіків. І ми бачимо тенденцію, що коли акушерки контролюють процес, то вони схильні заохочувати фізіологічні пологи, наскільки це можливо. Лікарі знають дуже багато про патологічні процеси, тому вони бояться того, що може трапитися.
Це також пов’язано з тим, як ми ставимося до прав людини у наших суспільствах. У посткомуністичних країнах поки що є з цим проблеми. І це так само пов’язано з позицією жінки в суспільстві.
Є видиме насильство. Наприклад, у деяких країнах Південної Америки жінку можуть відправити до в’язниці через аборт, навіть якщо насправді це спонтанний викидень. Але у такому разі у неї немає шансів довести, що це був викидень. Насильство є скрізь, але у нас немає даних, тому що ніхто його так не називає. І це погано, бо люди різні. Коли трапиться щось погане, більш сильна жінка може цього й не відчути, але для іншої жінки та сама ситуація може бути дуже травматичною. Тож ми маємо створювати систему для більш вразливих, а не для більш сильних особистостей.
Одна з ваших героїнь зі Словаччини поїхала народжувати в Австрію. Як часто таке відбувається у вашій країні?
Так, вона поїхала в невелике австрійське містечко біля самого кордону зі Словаччиною. Це звична практика. Також часто їдуть народжувати в Чехію. Жінки очікують, що там процес пологів буде кращим. Наші лікарі кажуть, що вони їдуть туди лише заради «кращих стін» і що медичний догляд насправді не відрізняється. Але це неправда. Вони їдуть саме заради того, щоб отримати краще ставлення. Втім, це доступно лише для небагатьох жінок, які мають хороше фінансове становище. Треба пам’ятати, що є бідніші жінки. І вони так само мають право на хороше ставлення.
Якщо дивитися на сухі дані — наприклад, дані Світового банку щодо смертності дітей та жінок під час пологів у Словаччині та Данії — вони не дуже відрізняються насправді. Мене це трохи здивувало.
Іноді буває важко пояснити, як формується статистика. Наприклад, у Чехії справді невисокий рівень смертності дітей. Але їх вбивають під час вагітності. Жінок підштовхують до переривання вагітності, якщо бачать, що з дитиною щось не так. І саме тому за статистикою смертність низька. Тому статистику не завжди можна застосовувати.
Коли я писала статтю про акушерське насильство, мої героїні розповідали про подібні приклади. Але, на щастя, не було трагічних випадків. І від читачів і читачок я потім чула, що вони вдячні за брак по-справжньому страшних моментів. Якби під час зйомок стався страшний випадок, то ви б пустили його у фільм?
Насправді був такий випадок з жінкою під час пологів. Але я його не зняла.
Тому що я знала, що мене тоді просто виженуть з лікарні. Це було у Словаччині. Але я вирішила цим поступитися, щоб мати можливість далі знімати. У той день було багато пологів. Все було закрито шторами, і я не могла фізично пройти чи знімати крізь малий отвір. До того ж я не мала дозволу від цієї жінки.
Але перед цим у Словаччині був інший фільм на цю тему, і там насильство було дуже видно. І було засвідчено, що лікар дав ляпаса жінці під час пологів, аби вона заспокоїлась. Його звільнили. Але міністр охорони здоров’я став на його бік, стверджуючи, що це була виправдана ситуація і не потрібно, щоб людина втратила роботу. Тому лікар повернувся на свою посаду.
Реакція суспільства на цей фільм була негативною. Казали, що це все неправда. Але як я підкреслювала раніше, це перша реакція суспільства на насильство. Коли відмовляються вірити у те, що не подобається. У Чехії два або три роки тому також було знято фільм на цю тему. І реакція була дуже схожою.
Щодо мого фільму, то мені пощастило. Це була вже друга хвиля. І реакція була набагато кращою. У Чехії журналісти дуже підхопили цю тему, промоушн фільму був дуже позитивним. Люди мені казали, що це дуже хороший фільм. Але, наприклад, з боку лікарів не було реакції. І тут два варіанти: або вони справді не бачили фільм, або вони вибрали пасивну агресію. Може, вони вдають, що не бачили фільм, хоча насправді дивилися. Але побачимо, що буде.
Особисто мені було дуже шкода вашу героїню пані Павлікову. Чи було у вас бажання якось допомогти, сказати щось лікарям?
Я не могла цього робити, бо інакше я би втратила можливість продовжувати зйомку. Я з самого початку вирішила, що важливо лише спостерігати і не втручатися.
Зі свого досвіду можу сказати, що для мене було важливо, щоб чоловік був поруч. У вашому фільмі здебільшого теж були показані партнерські пологи. Але якщо йдеться про одиноку матір, або коли партнерські пологи були заборонені під час карантину — чи були героїні, які народжували без підтримки партнера? І чи це було для них гірше?
Немає загальної відповіді на це питання. Присутність партнера, позиція, у якій жінці зручно, її бажання приймати чи не приймати ліки, анестезію — це все дуже індивідуально. І жінка вирішує для себе сама. Звісно, треба тримати баланс між бажаннями і здоров’ям її та дитини. Але тато дитини — це другий із батьків. Це не просто відвідувач, а саме батько для дитини. І якщо жінка хоче присутності партнера і він готовий до до цього — то це найкраща ситуація. Однак медична система іноді вводить обмеження щодо партнерських пологів. Наприклад, у Словаччині вони платні. Це близько 30 євро — невелика плата, але ти все одно мусиш її внести. І це здається несправедливим. Він же другий із батьків, чому він мусить платити.
Звісно, ситуація з коронавірусом вносить неоднозначність. Але ми маємо пам’ятати, що мати має бути з дитиною. А у Словаччині жінок, заражених коноравірусом, розділяли з їхніми новонародженими дітьми. І доводилося боротися за те, щоб ці правила змінили, бо під час грудного вигодовування дитина отримує антитіла до хвороби.
Також була заборона через ковід, щоб партнер не заходив до пологового залу. Але це не має сенсу: якщо жінка ковід-позитивна, то її партнер — теж. Адже вони живуть разом, мать спільний побут. Думаю, проти таких заборон треба боротися.
В Україні був приклад нерівності під час пандемії, коли державні пологові будинки вводили таку заборону, а приватні — ні.
Це пов’язано з тим, що я говорила. Хороший медичний догляд має бути доступним для всіх жінок з усіх соціальних груп. Також я чула, що в Україні є прописані міжнародні протоколи ведення пологів. Але від них можуть відходити. А в Словаччині всі керуються передусім наказами головного лікаря. І якщо він сказав, що медичну допомогу треба надавати таким чином, то всі виконують. Але ми маємо спиратися на найбільш сучасні медичні практики, а не знання одного чоловіка.
Ми також маємо нерівність у сфері медичних послуг у містах і в сільській місцевості. Медичні установи там часто не мають устаткування. До того ж їх скорочують. І люди, які не мають можливості їхати в великі міста, втрачають право на медичну допомогу.
Я думаю, у нас дуже схожа ситуація. Але, на мою думку, є рішення. У Словаччині є приклади медичних сестер, які відвідують громаду, кожен дім. У випадку вагітності вони можуть бути присутніми на пологах, відвідувати жінку після народження. І це може бути рішенням для дуже бідних регіонів або для дуже віддаленої місцевості — коли медсестри чи акушерки за державний кошт відвідують жінок. Це легше, ніж змушувати жінок їхати до лікарень на довгі відстані, щоб отримати хорошу медичну допомогу. Але мають бути чітко прописані медичні протоколи. Коли у випадку проблеми вказано, як її мають вирішувати.
Якою була мета вашого фільму? І чи бачите ви якісь зрушення, реакцію жіночих організацій та інших зацікавлених сторін?
Для мене кожна активність — приємний сюрприз. Я не очікувала, що мій фільм буде в Україні і що я стану амбасадоркою такої кампанії. Для мене важливо, щоб був простір для цієї теми, де б люди могли її побачити, зрозуміти. Це хороший перший крок. І якщо журналісти будуть про це писати, говорити по радіо або телебаченню, то для суспільства це шанс щось змінити. В організаторів з Docudays є плани щодо воркшопів, брошур та іншого, щоб про цю тему почалися обговорення. Тож мої очікування — якщо щось зміниться у кращий бік, то я буду дуже щаслива. Кожен шлях важливий для майбутнього.
Я працювала над цим фільмом 7 років. Зустрічала багатьох людей, які не вірили, що акушерське насильство існує. Сподіваюся, мій фільм допоможе показати, що ця проблема не надумана. І я вже бачу зміни. І в собі також, бо тепер я можу відкрито говорити з людьми про ці травми.