Мистецтво поза політикою? Чи можливо протистояти знищенню через творення? Відповідь активістів проти забудови скверу ім. Чкалова – одноголосна. Кількадесят небайдужих до збереження простору історичного та публічного значення вийшли на чергову акцію, щоб їх почули. Сам сквер непримітно розташувався біля перетину вулиць М. Коцюбинського та О. Гончара, а довкола нього височіють Держава служба України, Французький ліцей, Інститут геології.
З вихору клопіт, вдалося вихопити поглядом заклопотану, невисоку на зріст, але напрочуд активну організаторку сьогоднішньої акції – Нату Луньо.Це відбувається з 2005 року, – розпочинає організаторка, – забудовник намагається побудувати отам за парканом, КМДА судиться з забудовником, але в КМДА свій інтерес – Прівєт, Маш.. – розмову перериває гучне зіткнення ручновстановленого інформаційного стенду з асфальтом і процес його встановлення повторюється наново.
— Я Маша, – за декілька секунд дізнаюся, що ця могилянська культурологиня допомагає збирати підписи. Шлях активізму Маші прокладений через захист стадіону Старт, який у результаті вдалося зберегти. Залученість могилянчині до боротьби за сквер ім. Чкалова, розпочалася ще восени минулого року. І хоча її активність є позаорганізаційною, або як вона сама каже «точковою», зовсім скоро її делікатний голос буде з новим запалом інформувати відвідувачів як заповнити петицію та яким чином вони зможуть популяризувати цю ідею серед знайомих.
— Це вкрай непроста процедура виявилась. Активність людей як синусоїда і залежить від кроків активації забудовника і девелопера, і зараз двіж став активним.
Маша згадує як минулого року відбувалася схожа акція на підтримку збереження рекреаційної зони і як боротьба за громадських простір триває з 2005 року: Це згуртовує людей. Стадіон Старт, там так само було.
— Зараз ситуація полягає у тому, що саме тут – роззирається довкола центральної частини скверу з алеями та дитячим майданчиком – ніби ніхто не планує забудови, є ділянки за інститутом геології (дві), вздовж схилу. Будь-яке велике будівництво потребує дороги, підвозу техніки, матеріалів. Разом з тим, якщо подивитися як розвивається – на цьому моменті в’їдлива посмішка проступає крізь серйозність моєї співрозмовниці і вона одразу спішить доповнити: а радше занепадає, ми бачимо, що кількість новобудов збільшується.
Мова йде про тонку смугу, що розмежовує схил та територію обмеженого доступу, за яку забудовник і судиться. Поки багатоповерхівка не збудована, цією доріжкою можна піднятися на схил.
— Наразі цього скверу як офіційно визнаної зеленої ділянки немає. І це одна із задач тієї групи людей, яка буде опікуватися, щоб визнати оцей шматочок як сквер – надати там кадастровий номер і таким чином заборонити його забудову як зеленої ділянки.
— Музика як спосіб спротиву…угу, це все весело. Але я б не назвала сьогоднішню дію протестом. Я звикла, що протест, він проти чогось, це радше заклик до. Це зустріч з музикою, зустріч у сквері, це ще раз подивитися як можна використовувати цю територію, це аби містяни, не залежно чи вони мешкають поряд чи ні, а особливо ті, що мешкають поряд ще раз один одного побачили і підписали петицію
— Це за збереження того мікрокосму, який є зараз. І як інструмент треба підписати петицію
— Раз-раз-раз. Добре чутно. Два-три-чотири-п’ять…еууу..еееуууу…
Десь за 10 хвилин до офіційного початку події гомін встихає, стаціонарний фонтан Шіле, поблизу якого відбувається акція, припиняє бити струменями, триногу з плакатом спільними зусиллями встановлено, звук налаштовано, і з колонок видаються перші звуки джазового вечору від Good Company Band. Тут із-за спини підходить ошатна жіночка у попсованій часом масці багряного кольору з канонічним написом – «Єдність Олександра Омельченка». Постать Анни Лобановської запам’яталася ще до безпосереднього знайомства. Вона була щоненайпершою відвідувачкою, яка обрушила на членів групи купу відривчасто повторюваних питань:
— А у Вас можно подписать петицию?
— Ми музиканти, цим опікуються організа… – розгублено відповідає Євгенія, солістка групи. ЇЇ відповідь перериває наступна черга запитань все тої ж Анни:
— А де організатори? Коли мають бути?
— Їх поки немає..
Анна завзято шукали організаторів серед гостей скверу, перехожих, але знайшла мене:
— Можете зі мною поговорити, – тим часом передній ряд вже заполонили мультимедійники: журналісти, стрімери, фотографи та ін.
Про себе думаю я обов’язково мала поговорити з цим напрочуд тривожним і колоротним персонажем. Мінлива погода неділі явно збивала з пантелику і змусила поєднати літній сарафан, щільні колготки та балетки під зміїну шкіру.
— Я журналіст з питань культури і вже пів року наблюдаю за тим шо робиться довкола скверу і це дуже обурює, але як казав Шевченко: «Борітеся – поборите!». Взагалі дивує, чому кияни вибрали мером Кличка, який …з його руки це все робиться, це ж зрозуміло. Хоча мені здається, що люди вже звикли думати: цей грабує, але це свій, а інший буде ще більше грабувати. Я їздила по Європі і ніде не бачила, щоб таке творилося чи то в Парижі чи то в Німеччині.
— Да, можно я добавлю… — перепитує жителька міста, яка цілком раптово опинилася на концерті, але залишилася, щоб підтримати акцію. — Мы в Турции были недавно, там у каждого дерева паспорт, представляете?.. Там дерево не то шо…там в тюрьму за это посадят. Почему у нас такого нету?
Запитання не мало відповіді, зате Анна вирішила пожурити того, чий мерч продовжував берегти її від ковідної хвороби:
— Ця ж щільна забудова Києва ще від мера Омельченка почалася. Хоча експерти кажуть, що в нас житла побудовано на 28 років вперед. Ці девелОпери надто жадібні, вони не розуміють, що мало хто орендує ці площі. Я склоняюсь до того, що влада хоче все захопити, тип більше, якщо ви послухаєте які зараз внесли зміни до земельного закону України, то ми скоро і без землі залишимось, і без чорноземів..Який народ, така і влада.
Анна живе за містом, іноді на Солом’янці, але жертвує логістичною доступністю та часом, щоб підтримати захист зелених зон досить часто.
Тим часом людей на центральній площі скверу більшало. На одній з лавочок компактно розмістилися місцеві завсідники поважного віку – чотири бабусі та один дідусь.
— Це прєступленіє…как можно вот немножечко этой землі взять в центрі города, понастраивали этих домов кучу, так еще и это. Это старикам и детям, сейчас же детей миллион приходят вечером. Вешать их надо за это, кто это хочет сделать.
— Я вижу Кличко все равно.
— Нет, ему таки не все равно, он возглавляет строительную мафию.
— Но это его город, он должен стоять ногами и руками.
— А за кого было голосовать?
Вісь політичних перепитій перериває новий акорд групи, що напрочуд сподобався компанії людей поважного віку (половині відвідувачів цього скверу (за їх словами)). Інша половина – діти – теж не жалілися.Одначе цього разу пощастило побачити не лише «стариков и детей», але й молодих людей. Дмитро і Таня живуть на Лук’янівці, але прийшли на захід за запрошенням друзів-активістів:
— Я вхожий в активізм, а Таня не вхожа. Я привів її, може зацікавиться темою.
Поки Таня роззирається довкола та неквапливо прямує до середини площі, Діма вже встиг підписати петицію:
— Думаю будь-який киянин має ходити на акції за збереження зелених зон – і тут, в центрі, і на Троєщині, і озеро Вирлиця, і парк Осокорки і тд. Бо, я вже не пам’ятаю хто це сказав: «коли прийшли до комуністів когось забрати, я нічого не сказав, бо я не комуніст; коли прийшли до атеїстів, когось забрати, я нічого не сказав, бо я не атеїст; а коли прийшли за мною, тоді не було нікого, щоб за мене заступилися, бо всіх забрали, – посміхається, – а я мовчав». У мене послідовна громадська позиція, тому я беру участь у різних заходах, а тут організатори зробили це класно, бо організували якусь атракцію, тому можна залучити нових людей.
При цих словах я згадую думку Маші, яка займається збором петицій: «генерація перших активістів передає естафету другим, далі третім…тому є така спадковість опікування цим сквером».
Так минуло вже хвилин сорок від початку, коли попереду мене, біля фонтану Нонна покликала сестру:
— Нина, иди сюда, тут лучше видно.
Нонна розповідає, що сестра їй власне і розказала про цю акцію. Але сам сквер є їх частим місцем відпочинку від п’ятиденної повної зайнятості:
— С первого взгяда он (сквер – ред.) не очень приметный, но с этого и состоит здоровая жизнь города. Если мы все будем жить в каменных джунглях, мы превратимся в немножко…таких людей, – крутить палець біля скроні, – здесь мы с сестрой будто в Одессе, где-то возле моря, здесь такой шарм, свежий воздух.
По праву сторону від гурту, обабіч зеленої галявин, Марі – фрілансерка з Печерська – танцювала щось на кшталт бугі. Дівчина, здавалося, пройнялася атмосферою кожною частиною тіла, бо навіть коли втомилася продовжувала танцювати. Минулого разу, у жовтні, Марі не встигла через щільний робочий графік, тому сьогодні вона поринає у музику з подвійним захватом. Я вже підписала петицію, одна з перших, – перехоплюючи подих від танцю, каже дівчина.
— Я знала, що відбуватиметься, але думала часу не залишиться, але я швииидееенькоо прибігла.
При цих словах, Марі прибирає пшеничне кудряве волосся з шиї у спробі трохи охолонути. На моє запитання наскільки така вистава незгоди буде ефективною, дівчина зітхає:
— Я знаю як це все з судами було і як важко було прийти у такий незручний час. Це дуже класно, що вони не здаються, лупають сю скалу. На даний момент тримаю кулачки, розумію, що якщо захочуть – зроблять.
Марі чи від перепочинку, чи від цих озвучених реалій, але вже більш розмірено споглядала концерт та продовжувала розмову:
— Мета музики показати це зелене рекреаційне місце, що місто має бути для містян. Це ефективніше, ніж той самий дайджест чи розсилка. Такі місця – це те, що рятує під час суспільних криз. Коли був локдаун, ми просто йшли сюди.
Слово у мікрофона бере один молодий чоловік з бананкою та у кросівках. Це – Олександр Маринич, один із співорганізаторів:
— Воно там наче закручене-заморочене, але це все можливо. Ми зробили коротеньку інструкцію. Ви можете такі інструкції наліпити у під’їзді, де Ви живете. Клейте, будь ласка, на дошках об’яв. Стихійної розклейки не треба.
У цей час помічаю яскраву пару. Він у формальному костюмі з рюкзаком kanken. Вона у довгій сукні з антропоморфним принтом. Це пара зі Швеції.
— Ой… Я думаю я розумію. Ми не говорити дуже добре по українськи, – що примітно пара надзвичайно відкрита до діалогу та намагається зрозуміти, що тут відбувається.
— I can try in English, – відповідаю я.
— Це краше, — сміються Івонна і Арне і наша розмова плавно перейшла у активний діалог.
6 червня відзначається День Швеції, тому пара вирішила відсвяткувати його у своєму улюбленому куточку за два квартали від свого помешкання. Івонна поправляє метелика Арне у стилі національної швецької символіки:
— Ми не знали мету цього заходу, але гуляли неподалік і дуже привабила музика, тому вирішили подивитися, що відбувається.
Це нагадало Арне минулорічну акцію, на яку вони свідомо приходили:
— Музика це скоріше цікавий спосіб привернути увагу, але це має йти у комплексі з приміром петиціями.
Звісно я не змогла не поділитися покликанням на чинний збір підписів, тому через декілька кліків було вже додаткові три підписані петиції. Ми ще довго говорили про важливість простору для дії, взаємозв’язок здоров’я та довгих робочих днів.. Так, концерт добіг кінця. Сьогодні Євгенія, Артур і Євген дебютували у ролі «музичних активістів». Причина їх присутності тут проста:
— Ну а як можна було пройти повз — каже тендітна дівчина, яка тільки-но солірувала.
Оглядаючи горизонт «отам за парканом», поволі переводить погляд на столик з петиціями, біля якого щоразу змінюється потік людей різного віку, соціального статусу, професійного спрямування.
Текст опублікований у рамках проєкту «Школа соціального репортажу» за підтримки Фонду ім. Рози Люксембург в Україні.