Переклала Дарина Товкач
На заводах, в університетах, лікарнях та кіностудіях по всій Америці відбувається дещо надзвичайне. Робітники страйкують і блокують виробництво настільки масово, що багато молодих американців ніколи в житті такого не бачили.
Цифри вражають:
Понад 10 тисяч працівників John Deere оголосили перший за 35 років страйк. На початку жовтня припинили роботу приблизно 1400 працівників заводів з виробництва сухих сніданків Kellogg’s.
Більш ніж 24 тисячі працівників лікарень Kaiser Permanente в Каліфорнії та Орегоні проголосували за санкціонування страйку. Близько 61 тисяча працівників кіно та телебачення були готові припинити роботу, але в суботу їм вдалося домовитися про попередню угоду. Це був би найбільший голлівудський страйк з часів Другої світової.
До списку страйкувальників або готових страйкувати увійшли виробники віскі, шахтарі, металурги, водії й аспіранти. Працівники всієї країни тиснуть на роботодавців невикористанням своєї робочої сили, щоб ті створили кращі умови для роботи.
«Йде нова хвиля страйків», — каже Александр Колвін, декан Корнельської школи промислових і трудових відносин, і зазначає, що ці страйки виникли не на рівному місці: передумови до них почали з’являтися ще на початку 2000-х, а за останні роки приводів стало ще більше. «Пандемія змінила хід багатьох речей і залишила працівників невдоволеними. Вони хочуть бачити зміни. Крім того, переговорна сила працівників зросла. Є багато відкритих вакансій, а відсоток звільнень високий. Очікування працівників зростають».
Протягом більшої частини 1990-х, 2000-х і 2010-х років активність робітничого руху у США спадала. Але хвиля страйків цієї осені, яку в твіттері назвали #Striketober, отримала активну підтримку політиків та знаменитостей і могла б повернути страйки до колективної свідомості.
Чому всі ці масові страйки відбуваються саме зараз? На це є кілька причин. Високий попит на робочу силу дав працівникам нові важелі впливу та можливість вимагати вищої платні від своїх роботодавців, які стикаються з труднощами при пошуку й утриманні працівників, которі були б готові ризикувати життям заради посереднього заробітку.
«Йдеться про зарплату, — ділиться з виданням Motherboard страйкуюча працівниця John Deere у Девенпорті, штат Айова. — Не має значення, як платять інші, Макдональдс це чи Wendy’s, для нас при цьому не покращується геть нічого».
«Відколи я почав тут працювати, ставлення до нас ставало дедалі гіршим, — каже механік-страйкувальник з Kellog’s у Батл-Кріку, штат Мічиган. — [Kellog’s] чітко дали зрозуміти, що всі, хто приходять до них на роботу зараз, ніколи не матимуть пенсії або задовільного пакету медичного страхування. На кону тут справді наше майбутнє. Наше майбутнє — не товар».
Експерти кажуть, що працівники бачать, як заробітна плата в усій країні зростає (деякі мережі швидкого харчування платять більше 20 доларів на годину), і використовують ці знання для колективного тиску на роботодавців, щоб вони платили їм більше і не погіршували умови праці. Kellogg’s запропонували припинити індексацію заробітних плат своїх працівників. Тим часом John Deere хоче зменшити підвищення заробітної плати настільки, що вона більше не встигатиме за інфляцією.
Крім нових важелів впливу працівників, додатковим фактором є й умови під час пандемії. Багато скарг страйкувальників стосуються не тільки зарплати, а й кількості робочих годин, затвердження графіку, безпеки на робочому місці та перепрацювань.
Водночас це шалено прибутковий період для багатьох корпорацій, зокрема таких як Kellogg’s та John Deere, які багато заробили завдяки карантину. Працівники бачать, як їхні компанії процвітають, a прибутки керівників ростуть, тоді як їх просять погодитися на погіршення пенсійних планів і дорожче медичне страхування — часто після того, як під час пандемії їм місяцями доводилося відпрацьовувати 12–16-годинні зміни без вихідних. Тому вони виходять страйкувати.
«Я дивлюся на #Striketober і бачу, що люди втомилися від довгих робочих днів і низької заробітної плати, — каже Лейн Віндхем, експертка з питань праці при Університеті Джорджтауна. — Довгі робочі дні — це загальна тенденція. Це проблема і медичних працівників, і працівників кіно- та телеіндустрії, і працівників на виробництвах. Їх змушують жертвувати часом, які вони могли б провести з сім’ями».
Для більшості працівників у Сполучених Штатах, які не належать до профспілок, страйк — не варіант, тож виникли інші форми колективного й індивідуального протесту. Наприклад, ґіґ-працівники служби з доставки продуктів Instacart зараз не виходять на роботу, вимагаючи підвищити їм заробітну плату. Працівники поза профспілками, які юридично не можуть страйкувати, особливо працівники на низькооплачуваних роботах у сфері гостинності та інших сферах послуг, у рекордній кількості звільняються та шукають краще оплачуваної роботи. Зокрема, масово звільняються працівники McDonald’s, Wendy’s, Chipotle та Dollar General. У серпні звільнилися майже 3% всіх працівників у Сполучених Штатах — це історичний рекорд.
«Поки працівники у профспілках реалізують своє право на страйк, мільйони інших роблять, що можуть — звільняються, — каже Віндгем. — Це повільний “загальний страйк”».
Як давно зазначають голови профспілок та експерти з питань праці, страйки, як правило, мають ефект доміно. Коли працівники бачать, що інші страйкують і виграють, це надихає їх зробити те саме. Хоча теперішня кількість страйків — ніщо в порівнянні з 1940-ми, коли протягом одного року на страйк виходив кожен десятий працівник у США, зараз страйкувальників найбільше з часів 1980-х.
Але без профспілок можливості працівників все ж обмежені, а відсоток членів профспілок у США залишається майже на найнижчому рівні в історії. До них залучені лише 6,3% працівників приватного сектору в США. Доки це не зміниться, ми навряд чи побачимо хвилю страйків, яка нагадала б про часи розквіту робітничого руху США.
Джерело: Vice
Переклад підготовлений за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.