Переклала Дарина Товкач
Серіал «Гра в кальмара», останній хіт Netflix, встановив новий рекорд переглядів і спричинив шквал коментарів, мемів і моральної паніки стосовно насильства на екрані.
У серіалі зображено, як 456 гравців беруть участь у серії смертельних змагань. На кону — грошовий приз у мільярди вон, підвішений у гігантській скляній скарбниці над залом, де сплять учасники. Люди, які згодилися на гру, живуть у злиднях і боргах. Хтось страждає від ігрової залежності, хтось тікає від бандитських конфліктів, а комусь загрожує депортація. Відчай змушує їх ризикувати життям у надії здобути багатство, яке буквально висить над їхніми головами.
«Гра в кальмара» — безсумнівно сатира на матеріальну нерівність у Південній Кореї. Проблема досягла таких масштабів, що кандидати у президентських виборах 2022 року розглядають доволі радикальні рішення, серед яких універсальний базовий дохід та комплексна перебудова правової системи.
Хоча «Гра в кальмара» — насамперед соціальна критика економічної прірви між бідними й багатими, сатира серіалу найбільш влучна, коли вона спрямована на те, що підтримує, виправдовує та посилює нерівність. «Гра в кальмара» набуває нових сенсів, якщо дивитися крізь призму критики меритократії.
Обіцянки меритократії
Меритократія зараз — гаряча тема дебатів. У багатьох сучасних соціологічних, економічних і філософських дослідженнях зосереджено увагу на ролі меритократії в легітимації нерівності.
Нам продали ідею, що в меритократичному суспільстві матеріальне благополуччя визначають не клас, раса чи стать, а поєднання здібностей і зусиль. Меритократи вірять у справедливу соціальну конкуренцію, рівні умови гри та те, що винагорода чекає на тих, кому вистачає таланту й зусиль, щоб піднятися соціальними сходами.
Але в конкурентному суспільстві виграють не всі. Темна сторона меритократії полягає у виправданні нерівності тим, що більш забезпечені заслужили своє багатство, з чого випливає, що бідніші теж заслуговують на свою долю. А якщо люди впевнені, що їхнє суспільство справді меритократичне, чинити політичний опір нерівності набагато важче.
Меритократичні політичні обіцянки досягли піку в 1980-х і 1990-х роках і притихли після фінансової кризи 2008 року, коли запанував економічний песимізм і досяжність меритократії стала під сумнів. Тим не менш, віра в меритократію закріплена в сучасній політиці. Наприклад, Камала Гарріс у своїй віце-президентській кампанії минулого року запевняла, що всі можуть «бути рівними й змагатися на рівних». Деякі дані свідчать про те, що все більше людей вірять, що вони живуть у меритократичному суспільстві.
Проблематичність минулих обіцянок меритократів у тому, що вони виявилися або помилковими, бо насправді меритократія недосяжна, або порожніми, бо меритократія насправді не дала б нам того, на що ми сподіваємося. «Гра в кальмара» викриває обидві сторони цього недолугого або/або.
Несправедливість фальшивої меритократії
В основі змагань «Гри в кальмара» — моральний кодекс, який, за словами тіньової фігури, що веде гру, пропонує учасникам можливість, якої їм не отримати поза грою. Його словами (в перекладі): «Ці люди страждають від нерівності та дискримінації у всьому світі, і ми пропонуємо їм останній шанс позмагатися на рівних і перемогти».
Не дивно, що реальна конкуренція у грі не відповідає меритократичному ідеалу. Надію на справедливу гру підривають ті самі фактори, які характеризують конкурентне суспільство поза нею. Формуються ексклюзивні групи, жінки залишаються виключеними, літні гравці опиняються самі по собі.
Алі Абдул утримує Сонг Гі Хуна під час гри в «червоне світло — зелене світло». Netflix
Єдиного гравця з-поза Кореї, Алі Абдула, не сприймають всерйоз, обманюють і експлуатують. У першій грі він буквально утримує Сонг Гі Хуна, головного героя, і це приголомшлива візуальна метафора залежності процвітання розвинених країн від дешевої іноземної робочої сили.
Не у всіх є рівний шанс на перемогу.
Жорстокість істинної меритократії
Але чи справді несправедливість у «Грі в кальмара» полягає в нечесних умовах змагання? Чи стало б краще, якби конкуренти справді були «на рівних»?
Гра в кальмара може бути повністю меритократичною, але все одно залишатиметься збоченою. У цьому змаганні переможець отримує все, але лише крихітна частка гравців може досягти успіху, а незначна похибка може коштувати перемоги й разом з нею — життя.
Можна провести паралель з поляризованими ринками праці таких країн як США, де зникають робочі місця із середнім рівнем доходу, а натомість з’являються кілька високооплачуваних посад для переможців і безліч дедалі гірше оплачуваних робіт для тих, хто залишилися позаду. Насправді, навіть у суспільствах, де справді існує меритократія, як у США, не створено достатньо можливостей для перемоги, а для десяти мільйонів осіб ціна поразки — життя у бідності.
Гра в кальмара — змагання, в якому вимушені брати участь найбідніші. Хоча правила гри дозволяють гравцям у будь-який момент відмовитися від участі — й навіть демократично проголосувати за продовження або припинення змагання — злидні, які чекають на них поза грою, не залишають реального вибору.
Переможець забирає все, переможені гинуть, а учасникам залишається тільки грати далі. Радикальна меритократія «Гри в кальмара» — карикатурна версія нерівності в конкурентному суспільстві. Бодай гіперболізовано, в серіалі йдеться про небезпеку як фальшивої, так і істинної меритократії, ідея про яку захоплює мільйони.
Джерело: The Conversation
Переклад підготовлений за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.