«Колективний герой польської економіки» — так в одному з польських медіа у 2018 році назвали українських трудових мігрантів, які посіли друге місце у рейтингу людей, що мали найбільший вплив на польську економіку у 2017 році. Ми опинилися якраз між Матеушем Моравецьким, прем’єр-міністром країни, і Анджеєм Дудою, головою держави.
Станом на кінець 2020 року у Польщі офіційно зареєструвалися півмільйона українських працівників, а до пандемії їх було там втричі більше. І йдеться тут лише про офіційне довготривале працевлаштування. Державна служба статистики України не збирає розширених даних про українських трудових мігрантів, адже ці процеси частково є тіньовими: родичі не готові згадувати про те, що хтось із їхньої родини зараз працює за кордоном. Так само не збираються дані про точну мету міграції, подальший міграційний шлях, а більшість звітів неурядових організацій зупиняються лише на Російській Федерації, країнах Вишеградської Четвірки та Південної Європи — основних реципієнтах українських мігрантів, трудових і часто низькокваліфікованих.
Одним із пунктів президентської програми чинного голови держави Володимира Зеленського (пунктів, ймовірно, найбільш амбітних) було створення важелів для повернення українців, які живуть за кордоном, додому. Зеленський озвучував ідею надання пільгових канікул і доступних кредитів тим українцям, які повернуться з наміром відкрити власну справу. Ймовірно, йдеться все-таки не про різноробів, а про українців, які здобули вищу освіту і мають високу кваліфікацію.
Тоді постає питання: кого саме називати висококваліфікованими працівниками? Насправді, вища освіта є не зовсім доречним критерієм. Кваліфікованого мігранта Міжнародна організація міграції визначає як трудящого, який завдяки своїм навичкам підпадає під спрощену процедуру адмісії у країні імміграції, користується там привілеями щодо місця проживання і роботи.
Поряд із цим існує поняття інтелектуальної міграції, що часто, але не зовсім справедливо зливається з поняттям «відтоку мізків», яке широко вживають в Україні. Річ у тім, що для України інтелектуальна міграція справді є проблемою, бо наша держава марнує потенціал своїх кваліфікованих працівників (те, що називається brain waste). Саме з цим явищем задекларував боротьбу президент. Однак у глобальному масштабі для держави, що приймає українських кваліфікованих мігрантів, це явище є позитивним, бо вони доповнюють людський інтелектуальний ресурс країни імміграції.
Кваліфіковані українці працюють далеко поза центральноєвропейським регіоном. Переважно вони мотивовані винятково більшим заробітком і часто йдуть на ризик, зокрема на ризик для життя, аби отримувати гідну заробітну плату, однак часом плани підзаробити протягом декількох місяців переростають у справу всього життя.
«Надбавка за престижність праці»
Надбавка за престижність педагогічної праці присуджується працівникам закладів освіти в Україні в розмірі від 5% до 30% посадового окладу, при чому керівникам шкіл, що виконують низку міністерських вимог, додають 20-25% посадового окладу. З 2022 року такий самий припис діятиме для викладачів інклюзивно-освітніх центрів (20% надбавки). За планом МОН, з липня 2021 року вчителі вищої категорії в Україні мали отримувати 7 000 грн місячного окладу, а молоді вчителі — 5 200 грн. Таким чином, молодий учитель (тобто потенційний кваліфікований мігрант) зі, скажімо, трирічним стажем роботи може претендувати на 6 000 грн заробітної плати, враховуючи 10% надбавки за вислугу років і ще 5% за престижність праці. Його колега з 30-річним стажем — скажімо, директорка української школи — на 11 200 грн з усіма можливими додатковими виплатами.
У рейтингах країн за заробітною платою вчителів віднайти Україну виявилося напрочуд важко. Зазвичай ці списки закінчуються Угорщиною, Польщею та Чеською Республікою у якості європейських країн-аутсайдерів із показниками у 20 000 доларів на рік. Недолік таких рейтингів у тому, що вони майже ніколи не враховують паритет купівельної спроможності на ринках цих держав. Менше з тим, навіть цих даних достатньо, аби відшукати причини бажання українських викладачів емігрувати.
Можливо, неочевидним для пересічного читача, але протореним в українській академічній спільноті шляхом стає викладання англійської у країнах Азії. Тут український мігрант асоціюється з білим європейцем, що непогано знає мову і може працювати як вчитель-не-носій (non-native speaker). Скажімо, у Японії популярними є так звані eikaiwa або мовні школи, де практикують англійську мову. Але за останні 5 років Японія та КНР ускладнили процедуру отримання дозволу на викладання — Китай взагалі заборонив викладати англійську емігрантам з країн, де англійська не є державною, а для Японії необхідна 12-річна освіта англійською. Шляхів два — працювати нелегально або обрати іншу азійську країну з лояльнішим ставленням і меншою, ніж у КНР, зарплатою (Камбоджу, Таїланд, Туреччину). Нелегальне працевлаштування передбачає від 2 000 доларів заробітку, з яких 2/3 достатньо для комфортного проживання. Необхідно ще трохи вдачі, щоб правоохоронці не звернули на тебе увагу або щоб у школі, де ти викладаєш, були достатньо авторитетні знайомі. Співпраця ґрунтується на тому, що адміністрація школи представляє вас як іноземця для китайських батьків і отримує більші заробітки, тому (майже) всі задоволені.
Ще одна категорія кваліфікованих працівників престижної професії — лікарі. Специфіка роботи ставить перед сучасним українським лікарем-мігрантом складний бар’єр у вигляді визнання кваліфікації за кордоном. Міністр освіти Сергій Шкарлет одним із напрямів своєї діяльності обрав популяризацію української освіти за кордоном, однак насправді ми досі користаємося з радянського «медичного» флеру у «дружніх» країнах. Так, у 2021 році в Україні навчаються 76 тисяч іноземних студентів, переважно з Індії, Нігерії, Туреччини, Туркменістану, а майже 50% з них обирають медичні спеціальності (загальну медицину і стоматологію) — у Харківському, Одеському, Запорізькому університетах і в Національному університеті ім. Богомольця.
З іншого боку, за останні 10 років ці самі заклади вищої медичної освіти втратили визнання у цілій низці держав. Тож сьогодні країни, що надсилають до нас своїх студентів, і країни, що готові взяти на роботу наших фахівців, зазвичай не збігаються. Наприклад, країни Затоки з осторогою ставляться до українських медичних дипломів. Саудівська Аравія в цілому не визнає їх, а Кувейт засновує своє рішення на кожному конкретному випадку і конкретному ЗВО.
Щоправда, українські медики користувалися попитом у Лівії часів Каддафі й досі не втрачають своїх позицій. Тут можна згадати Галину Колотницьку, яка була особистою медичною сестрою і допущеною до буденного життя Муамара Каддафі особою. У 2011 році, коли у Лівії почалася громадянська війна, там проживали близько 2 500 українських громадян, у 2020 році їх залишалось близько тисячі, оскільки не всі вирішили залишити пацієнтів і поїхати з країни. Вони працюють за приватними медичними контрактами, однак МЗС України не визнає цю спільноту повноцінною діаспорою.
Brain waste української науки: академічна міграція
Дещо інша ситуація склалась у науковців і вчених. Річ у тім, що викладачі та лікарі є сформованими фахівцями і потребують часу, зусиль та гнучкості розуму, аби перекваліфікуватись. Академічна ж міграція часто починається зі стипендії, що пропонується для українських фахівців, які тільки здобувають освіту, тож після цього вони прагнуть «зачепитися» у країні перебування і знайти там роботу.
Усі спроби знайти хоча б один інтегрований матеріал про наших сучасників — українських науковців за кордоном виявляються марними. Ми не маємо жодної офіційної статистики про найбільш популярні напрями академічної міграції чи сфери, у яких вони працюють. Теоретично це можна відстежити за кількістю студентів-українців у цих державах, однак такі дані можуть взагалі не корелювати із працевлаштованими там науковцями, бо тимчасова академічна мобільність, що й сама по собі слабко в нас розвинена, не є прикладом міграції у класичному розумінні цього слова.
Першою на думку приходить космічна галузь. Україна втратила свої позиції у космосі із втратою відповідних ресурсів, однак у нас функціонує низка профільних освітніх інституцій, зокрема Інститут аерокосмічних технологій у межах КПІ ім. І. Сікорського й аерокосмічний факультет НАУ. Провідними підприємствами, що займаються ракетно-космічною технікою, є «Південмаш» («Южмаш», «Південний машинобудівний завод») і Конструкторське бюро «Південне» ім. М. Янгеля, обидва у Дніпрі.
З 2014 року ці підприємства працюють з перебоями через закриття перспективних спільних проєктів, перш за все з Росією. Крім того, через пандемію поставлені на паузу контракти з Індією та Саудівською Аравію, тож заводи намагаються отримувати закордонні пропозиції, зокрема співпрацюють із Канадою, США та ЄС у створенні комплектуючих ракетоносіїв, однак цих доходів не вистачає. У 2020 році держава виділила «Южмашу» 220 млн гривень на погашення зарплатних боргів, однак цих коштів не було достатньо. Крім того, навіть якби цих боргів не було, заробітна плата не є конкурентною (з огляду на пропозиції на сайтах пошуку роботи, в середньому йдеться про 15-17 тис. грн для інженера), програми розвитку галузі і підприємств немає, тому молоді фахівці не планують будувати свою кар’єру тут.
Для порівняння, інженер програмного забезпечення у SpaceX заробляє в середньому 110 тисяч доларів на рік і ще 80 тисяч доларів у вигляді бонусів. Саме таку позицію займає у компанії Олексій Пахунов, який закінчив Хмельницький національний університет і зараз займається написання ПЗ для Falcon 9, Falcon Heavy і Starship.
На відміну від співробітників глобальних корпорацій, яких ми загально називаємо IT-шниками, хоча це й не зовсім правильно, питомо академічних мігрантів Україна майже не відстежує. Це ті люди, які не знайшли себе в українському академічному середовищі, особливо враховуючи той факт, що далеко не у всіх провідних українських університетах є навіть розділ на сайті, присвячений академічним вакансіям, бо заклади практикують працевлаштування без відкритого конкурсу, а радше за рекомендаціями та знайомствами. Крім того, у нас не практикуються й дослідницькі стипендії на тематичне замовлення (тобто коли університет оголошує список тем, за якими йому як дослідній установі необхідне певне дослідження, а ті науковці, що зголосяться його провести, отримають часткове чи повне фінансування).
Про українських науковиць за кордоном можна дізнатись з поодиноких проєктів — до прикладу, «Наука — це вона» (STEM is Fem) або серії документальних відео INSCIENCE «Науковиці» за підтримки Українського культурного фонду. 26 жовтня у Посольстві України в Бельгії (м. Брюссель) відкрилася виставка «Наука — це вона», яка, за планом, буде дублюватися в інших посольствах України, зокрема і в США.
Відкриття виставки «Наука — це вона». Фото: shpalta.media
Так, серед інших, тут згадані Марина В’язовська — київська математикиня, яка з 2017 року працює в Федеральній політехнічній школі Лозанни (Швейцарія), і Віра Єфремова — нейробіологиня, яка народилася в Білій Церкві і зараз працює в Університеті Берклі (США). Обидві вчені закінчували КНУ ім. Т. Шевченка, а потім продовжували освіту у Німеччині (Марина здобувала ступінь магістра, а Віра — доктора філософії).
Це класичний шлях українського науковця, що є, фактично, пошуком роботи у надзвичайно конкурентному середовищі. Для програм мобільності необхідно бути афілійованим із українським університетом. Якщо шукати дослідницьку посаду самостійно, необхідно розумітися на наукових підходах іншої країни, володіти мовою і термінологією, відповідати науковим інтересам дослідної установи. Потрібно брати участь у конференціях і міжнародних конкурсах, підлаштовуватися під графік та інтереси наукових керівників (до прикладу, часто доводиться модифікувати тему дослідження і чекати відповіді від керівника протягом багатьох місяців заради самого дослідження за кордоном).
Деякі держави практикують надання спеціальних стипендій для певних груп країн — скажімо, країн, що розвиваються, або країн, що надміру постраждали від нацистської окупації (стипендії такого типу надають, наприклад, Австрія та Німеччина). Окремо є стипендії з пріоритетом для жінок у науці (така є, наприклад, у Швейцарії).
Українські найманці: безправні та незахищені
Окрему і, ймовірно, ще менш досліджену категорію українських кваліфікованих мігрантів становлять моряки й авіатори. Йдеться не про співробітників регулярних українських морських чи авіарейсів, а про найманців, які працюють на іноземні фірми.
В Україні, аби стати пілотом регулярних авіаліній, необхідно або закінчити льотну академію, або отримати технічну освіту відповідного профілю і навчатись у приватній льотній школі. Часом пілоти навчаються і там, і там. Найдорожчі етапи — льотна практика. 45 годин нальоту для ліцензії приватного пілота, 150 — для комерційного. Мінімальна вартість такого навчання — 8 тис. євро, а фінальна сума може досягнути 50 і навіть 100 тис. євро. Для керування певним типом літака потрібно додатково пройти сертифікацію type rating.
У військовій авіації ситуація ще гірша за цивільну. Скажімо, другий пілот комерційного цивільного літака до пандемії заробляв близько 70 тис. грн на місяць, командир літака — до 120-150 тис. грн. У ЗСУ, тобто у Міноборони, зарплата пілота становить 24 тис. грн, у підрозділах МВС — 40-50 тис. (Національна поліція, Служба з надзвичайних ситуацій), оскільки останні орієнтуються на ринок цивільної авіації. При цьому годин нальоту мало, а паперової роботи — забагато.
Український ринок авіаперевезень, особливо під час пандемії, має менше пропозицій, ніж пілотів, готових працювати. Крім того, є частина дорослих авіаторів, що навчалися на радянській техніці і розуміються на машинах, які більше не використовуються в українських перевезеннях. Зате низка країн, куди такі машини продаються і де досі продовжують працювати, має у них потребу і готова сплачувати непогані кошти за професійні ризики. Йдеться переувсім про гарячі точки: Сомалі, Афганістан, ДР Конго, Південний Судан. Ті, хто перепродає стару авіатехніку, підшуковують для неї і відповідних пілотів.
Якщо провести декілька годин на форумах пілотів з Росії та України, що мають проблеми з ліцензією, пішли у відставку, втратили контракт із цивільною авіакомпанією або просто один раз погодилися на африканський контракт і більше не хочуть повертатися до України, виявиться, що географія їхньої роботи покриває весь африканський континент від Лівії через Судан і Нігерію до Південної Африки. При чому зарплати значно різняться від 2 до 10 тисяч доларів на місяць залежно від типу перевезень.
По-перше, є так звані транспортники, а є бойові пілоти. Перші працюють на приватні фірми, другі можуть отримати контракт із офіційними збройними силами. Додаткові надбавки з’являються за відсутність цікавості до вантажів, що перевозяться (бо часом обіцяна «гуманітарка» без відома пілота замінюється ящиками з патронами).
По-друге, судячи зі спілкування на форумах, посередниками є такі самі кмітливі українці або росіяни, які можуть затримати виплати і не гарантують безпечного перебування ні в повітрі, ні на землі. Білі пілоти привертають увагу опозиційних груп, однак поселити їх у захищених місцях, скажімо, на військових базах — дорого. Тим паче, місцеві готелі теж прагнуть заробити і декларують наявність у них охорони (яка явно не може протидіяти теракту).
Аналогічна ситуація складається і з українськими моряками, які підписують контракти з іноземними перевізниками. У 2010 році з 7-місячного піратського полону в Аденській затоці звільнили балкер «Аріана» з українським екіпажем на борту. Дружини моряків цього судна заснували в Одесі Фонд підтримки морякам «Ассоль», а з 2019 року організація розширила свою компетенцію і тепер надає юридичні консультації трудовим мігрантам.
Серед основних проблем — незахищеність українського моряка і його неусвідомлене підписання контрактів, де основна увага приділяється обіцяній заробітній платі, а не соціальним гарантіям, виплатам на випадок смерті, порядку дій при потраплянні в полон чи корабельну аварію тощо. Також, фахівці Фонду зазначають, що навіть така порівняно з полоном чи аварією бюрократична проблема, як невиплата зарплати, виникає у 80% через те, що українські моряки не знають про свої права, не звертаються до суду і приходять до юристів організації тоді, коли термін позовної давності вже сплив, бо намагаються вирішити питання з наймачем переговірним шляхом.
У хроніці чи не щомісяця виникають новини про загибель чи полон українських моряків. Ось у жовтні двоє з них померли на суховантажі під прапором Маршаллових островів у Бангладеші без видимих причин смерті, а двома днями пізніше у французькому Дюнкерку затримали ліберійське судно, що прямувало з Бразилії до Антверпена з тонною кокаїну на борту. Серед членів екіпажу були українці.
У давнішній статті для «Радіо Свобода» тодішній речник МНС Олександр Дикусаров жалівся, що українські моряки не повідомляють державі про свої контракти і плани щодо виїзду за кордон, через що у випадку критичних ситуацій держава хоч і зобов’язана вирішувати їх, але виявляється непідготованою.
Текст підготовлений за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.