Завдяки інтернет-платформам наше життя, здавалося б, стало набагато легшим. В один клік ми можемо викликати водія, замовити доставку їжі, забронювати житло, знайти роботу, познайомитися в мережі та ще купу всього. Проте за цими кліками насправді ховається кардинальний поворот на ринку праці, зумовлений стрімким розвитком технологій і сфери послуг. А пандемія COVID-19 пришвидшила ці тенденції та посприяла ще більшому попиту на онлайн-послуги. Таким чином оформилася нова трудова модель, суть якої полягає в короткострокових контрактах, неформальних домовленостях, фрілансі або підробітку. Її називають гіг-економікою.
Походження терміну несподівано відсилає нас до джазу та Америки 1920-х років: одноразовий вечірній виступ джаз-виконавців тоді називали «гіг» (напр. The band has a gig in the club tomorrow). Згодом це слово втратило прив’язку до конкретного жанру й набуло популярності в загальному музичному середовищі, після чого зрештою поширилося взагалі на будь-яку роботу «на один раз».
З одного боку, такий формат дає можливість керувати власним часом і працювати коли завгодно, отримувати гроші за фактом виконаної роботи, не чекаючи на місячну зарплату, а також радикально змінювати сферу діяльності.
З іншого боку, за гнучкість доводиться платити браком переваг офіційного працевлаштування: часто гіг-працівник не має жодних гарантій від роботодавця, який може відмовитися від послуг або навіть не заплатити за них. Уже не кажучи про гідні умови праці, медичні страховки, лікарняні, оплачувані відпустки, курси підвищення кваліфікації тощо. Усе це через те, що гіг-економіка не передбачає трудових контрактів: часто працівники, по суті, й не вважаються працівниками і є, в кращому разі, самозайнятими, а то і просто «користувачами додатку». Таким чином трударі ризикують бути використаними й залишитися ні з чим, не маючи юридичних підстав чогось вимагати та змоги захистити себе.
Часто ми не сприймаємо критично речі, до яких звикли, які вважаємо побутовими, зокрема цифрові платформи та додатки. Вони здаються благами сучасності, що значно полегшують життя. Але чи так це насправді? Дієвим способом усвідомлення якогось явища може бути художнє осмислення. Оскільки публічної дискусії на цю тему в Україні досі немає, можливо, ініціювати її допоможе мистецтво.
5 листопада в Малій галереї «Мистецького арсеналу» відбулося відкриття виставки сучасного мистецтва «Швидко. Зручно. Небезпечно» кураторства Ганни Циби за підтримки Центру солідарності й ГО «Трудові ініціативи». Учасниці й учасники проєкту аналізують власний досвід взаємодії та співпраці з різними цифровими платформами.
Відкриває виставку скульптурна інсталяція «Захисний бар’єр» Нікіти Кравцова, що розташована прямо на вікні будівлі галереї з боку вулиці. Вона являє собою курйозні символічні ґрати чи решітку, створену з декількох спаяних велосипедів. Вигнуті металеві лінії та пошкодження явно вказують на те, що велосипеди потрапили в аварії. Удень у просторі галереї можна побачити химерну тінь, яку відкидають ці ґрати. Поруч із нею на стіні — графічна робота «Техніка небезпеки праці» Давида Чичкана. Вона також відсилає нас до теми фізичної небезпеки та ризиків на дорозі. Адже в центрі сюжету наслідки масштабної ДТП — розкидані по асфальту кур’єри та їхні мопеди: хтось ще намагається підвестися, привести себе до ладу й продовжити доставку, а хтось, здається, піднятися вже не здатний. Та й каламбур у назві — це іронічна алюзія на плакати чи інструкції з техніки безпеки, що їх можна було побачити на радянських заводах чи підприємствах, які уособлюють номінальність та ілюзорність опіки й захисту гіг-працівників.
Проїзна частина — це завжди зона підвищеного ризику. Зокрема й під час зливи, густого туману чи ожеледиці — якраз у такі дні негоди буває особливо багато замовлень, а оплата за доставку дещо вища. Іншими причинами аварій часто буває халатність водіїв та пішоходів, мізерна кількість велодоріжок, проблемні ділянки на дорозі тощо.
Державна служба статистики з року в рік доводить, що в Україні в нещасних випадках на дорозі традиційно гине найбільше людей (якщо говорити тільки про смертність у результаті зовнішніх причин, тобто не через хворобу). А за словами самих кур’єрів, неофіційна статистика така: ДТП — щодня, смертність — понад 20 осіб на рік.
Та попри це, більшість кур’єрів не мають медичної страховки й лікарняних, а також вимушені експлуатувати власний транспорт. Те саме стосується гіг-таксистів (Uber, Uklon, Bolt тощо).
Продовжує тему безпеки інтерактивна інсталяція «Система цінностей» Валерії Зубатенко, що змушує по-новому подивитися на платформи для знайомств на прикладі популярного додатка «Тіндер».
Наслідуючи алгоритми застосунку, авторка побудувала у просторі галереї своєрідний маршрут, який починається з запитання «Чи погоджуєтеся ви на обробку ваших персональних даних?». Якщо відвідувачі погоджуються, вони рухаються за стрілками на підлозі до наступного запитання й так далі. Увесь шлях супроводжують підготовлені авторкою настінні тексти. Наприклад, виноски з офіційної політики конфіденційності додатку, в яких прямо говориться про можливість сервісу використовувати особисту інформацію в потребах застосунку (зокрема й після видалення профілів), діяти від імені користувачів, про брак гарантій чи зобов’язань перед ними тощо. Таким чином авторка унаочнює ставлення компанії до юзерів і їхнє справжнє становище. Крім цього, мисткиня ділиться власними міркуваннями й аналітикою, порушуючи багато проблем: капіталізацію емоцій і переживань користувачів, гейміфікацію й акцентуацію на самому процесі пошуку й розгляду кандидатів, вітринність і матеріальне орієнтування, нерівність тощо. Система працює в такий спосіб, що номінальний користувач насправді перетворюється на умовного працівника, на інструмент, що своєю залученістю актуалізує сервіс і створює контент. А головною метою замість справжнього знайомства стає пошук заради пошуку.
Однак якщо відвідувачі відмовляються давати згоду на обробку персональних даних, вони не проходять головний маршрут, а йдуть за самотньою стрілкою в інший бік — до невеличкого стосу карток. Це роздруковані скріншоти профілів у «Тіндері» й особистої переписки самої художниці. На них серед усього можна побачити приклади образливої, дискримінативної, токсичної й іншої антисоціальної поведінки. Через брак належної перевірки й контролю над юзерами додатки для знайомств часто стають інструментами для гейтерів, крадіїв, ґвалтівників та інших злочинців, адже дають доступ до особистої інформації, включно з місцем перебування потенційних жертв. «Ви несете одноосібну відповідальність за взаємодію з іншими користувачами», — спадає на думку одна з цитат угоди щодо політики конфіденційності додатка.
Таким чином робота дає відвідувачам змогу оживити й переосмислити, а може навіть вперше критично осмислити свій досвід онлайн-знайомств, або зануритися в особистий досвід самої мисткині, відтворений у скріншотах.
Серія фотографій Анни Сорокової «Пропозиція з обмеженою відповідальністю» вже в самій назві об’єднує проблему відповідальності та безпеки. Сюжети знімків відсилають нас до платформ для короткочасної здачі й оренди житла, де можна знайти безліч фотографій віталень, спалень, кухонь і вбиралень. Мисткиня відтворює типові інтер’єри, але при цьому додає якусь дуже тривожну деталь: темна калюжа, що визирає з-під штор, чорний пакунок на столі, криваві сліди в рукомийнику тощо.
Можна подумати, що це фантазування й художнє перебільшення, але насправді це не так. З цифровими майданчиками для бронювання житла пов’язано багато страшних історій. Мабуть, найрезонанснішим став випадок зґвалтування жінки, яка скористалася популярною платформою AirBNB. Вона з друзями поїхала до іншої країни відсвяткувати новий 2015 рік. Після півночі туристка залишила товаришів у барі й пішла до завчасно орендованої квартири. Там, у ванній кімнаті, на неї накинувся незнайомий чоловік і зґвалтував, погрожуючи ножем. Підозрюваного спіймали вже через годину. В його рюкзаку знайшли ніж, сережку постраждалої та ключі від квартири, які, за його словами, йому дали знайомі. Своєї провини він не визнав. Через два роки після цього адвокат жінки домовився із платформою щодо виплати компенсації в розмірі 7 млн доларів. Тепер вона не може висувати будь-які претензії до AirBNB або господаря квартири. І ця історія не унікальна. За словами колишніх співробітників, були випадки, коли власники орендованих помешкань знаходили в оселях трупи, розчленовані рештки та криваві калюжі.
Зважаючи на це, платформа регулярно заявляє про посилення заходів безпеки та проведення перевірок власників житла. У березні цього року двоє британських ютюберів вирішили пересвідчитися в надійності сервісу у власний спосіб: вони сфотографували інтер’єр лялькового будиночка, виклали його на сайті та вказали, що на знімках — лондонська садиба XVIII століття. Лише за кілька днів вони заробили на бронюванні 3000 фунтів; незабаром усі гроші повернули обдуреним.
Як з’ясували розслідувачі Bloomberg, компанія ретельно приховує сумнівні історії. Для цього AirBNB має так звану службу безпеки, яка займається «вирішенням» ситуацій, що можуть зіпсувати репутацію та підірвати довіру користувачів: щорічно компанія виплачує $50 млн постраждалим і бере з них підписку про нерозголошення. Проте деякі випадки приховати не вдається.
До всього цього варто згадати угоду, яку мають підписати всі користувачі сервісу, а саме пункти щодо відмови від судових позовів на адресу компанії та положення про анонімність у разі арбітражу. Для таких платформ позитивний імідж є дуже важливим, компанії йдуть на всі можливі маніпуляції, аби зберегти рейтинг. Зрештою, в цьому й полягає «Пропозиція з обмеженою відповідальністю».
Ще однією важливою проблемою виставки є прекарність (від англ. precarious і лат. precarium — сумнівний, ризикований, негарантований, небезпечний). Це слово означає вразливе, нестабільне становище, у якому перебувають усі люди, що не мають трудових гарантій та постійного надійного заробітку. Цей крихкий стан об’єднує гіг-працівників з усіх сфер, безсумнівно включаючи культурну й мистецьку. Щодо цього міркувала артгрупа SOSка (Микола Рідний, Анна Кривенцова, Сергій Попов) у своєму проєкті 2007 року під назвою «Бартер», відеодокументацію якого можна подивитися на виставці. Учасниця й учасники групи по-своєму іронічно відтворюють ринок сучасного мистецтва: вони вирушають до села на Харківщині й пропонують місцевим обміняти репродукції відомих картин на продукти. Хтось виміняв умовного Воргола на відро картоплі, комусь пощастило урвати Шерман за банку огірків… Такою гіпертрофованою рефлексією група звертає увагу на відчуженість, певне існування суч-арту в собі. Роботи, що визнані світовою спільнотою критиків і продаються на топових аукціонах за шалені гроші, опинившись в інакшому контексті, зазнають зовсім іншої економічної й естетичної оцінки. Це автоматично відсилає нас до непевності статусу митця.
З одного боку, сьогодні існує багато різноманітних конкурсів, грантів, резиденцій, премій, стипендій та решти можливостей. З іншого, ці тимчасові механізми, навіть за умови успішності, все одно не можуть гарантувати стабільність: бракує постійного робочого місця й зарплати, соціальних гарантій у вигляді пенсій чи виплат по безробіттю.
Борис Кашапов, який представляє на виставці інтерактивну інсталяцію «Пісня відкритого шляху», теж знає про хитке становище митця не з чуток. Після народження дитини йому довелося влаштуватися заради підробітку на онлайн-платформу з доставки, де він пропрацював понад рік. Основним об’єктом інсталяції є Борисів велосипед, на якому він і розвозив замовлення. Автор пропонує відвідувачам пережити свій досвід:
усі охочі мають змогу сісти на зафіксований велосипед і крутити педалі. Якщо робити це достатньо швидко, у просторі зазвучить музика, а попереду почнуть змінюватися міські пейзажі з фотопроєкту «Викрадені пейзажі», який митець зняв якраз протягом роботи кур’єром, що додає імерсивності й повноти вражень. Назва інсталяції іронічно відсилає нас до однойменної оптимістичної та життєствердної поезії Волта Вітмена, в якій він оспівує рівність і демократію.
Колаж «Ghostwriter» Ірини Стасюк також відсилає нас до особистого досвіду мисткині. У стилі сповіді-маніфесту авторка розповідає нам про те, як писала наукові роботи англійською мовою для американських студентів. Таких підпільних авторів називають «літературними рабами» або «авторами-примарами» — звідки й назва. «Дохід не гарантований. Якщо можеш писати багато сторінок, то багато заробиш. А як ні, то ні. А ця робота не механічна, вимагає продукування ідей — тож продуктивність теж не гарантована. Трапилася складна тема — працюєш повільно», — ділиться Ірина.
Принциповою особливістю тут є привласнення та заміщення, тому що замовники видають чиїсь тексти за свої.
«Я продаю власні думки.
І ніхто не знає, що вони мої.
Мене відсторонено»
Найліричнішою на виставці є робота артгрупи «eeefff» (Діна Жук, Ніколай Спесівцев) під назвою «Кущі хмар: ферментація цифрових платформ». Це відеодокументація перформансу чи радше створеної митцями ситуації, яка полягає в чуттєвому сприйнятті гіг-економіки. Дія відбувається на вечірньому шосе під Прагою. Діна, сидячи на даху спаленої автівки, промовляє дуже метафоричний текст у холодному світлі фар і ліхтарів. Головним засобом поезії виступає паралелізм, який полягає в олюдненні алгоритмів, і в той самий час людина як представниця природи, розчиняється в умовному тілі діджитал-платформи. Реальність розбивається на віртуальне і ще одне віртуальне. Відбувається взаємопроникнення, майже злягання, де лубриканти — наші емоції, наслідком якого є народження нової тривкої тривожної чуттєвості.
Кожна поїздка, замовлена в додатку на кшталт Uber, перетворюється на інтимну ламку комунікацію, в якій беруть участь пасажир, водій і штучний інтелект. Але цей зв’язок дуже тимчасовий, умовний, тому нестабільний і ризикований, — «через незнання, що може статися».
Якраз про ризики варто замислюватися частіше. Розвиток новітніх технологій, сучасного мистецтва, гуманізму і нової чуттєвості…. А поняття, що сто років тому означало халтурку серед джазистів, сьогодні перетворилося на масштабну модель трудових відносин.
Виставка триває до 25 листопада в Малій Галереї Мистецького арсеналу з вівторка по неділю, з 12:00 до 20:00, вхід вільний.
Текст підготовлений за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.