Переклала Дарина Товкач
Існує міф про людство, який не можуть спростувати жодні докази. Що ми завжди ставимо своє виживання на перше місце. Це правда стосовно інших видів. Коли наближається загроза, як-от зима, вони вкладають значні ресурси, щоб уникнути її або протистояти їй — наприклад, мігрують чи впадають у сплячку. У людей геть по-іншому.
Перед лицем небезпеки, майбутньої або хронічної, такої як кліматичний чи екологічний збій, ми неначе робимо все можливе, щоб поставити під загрозу своє виживання. Ми переконуємо себе, що все не так серйозно або навіть що нічого не відбувається. Ми беремося за руйнування з більшим завзяттям, міняємо звичайні автомобілі на позашляховики, купуємо квитки на найдовший рейс в Забутландію, поки все навколо горить. Десь у глибині підсвідомості щось шепоче: «Якби все було так серйозно, нас би хтось зупинив». Якщо ми взагалі звертаємось до цих питань, то намагаємося думати про них хіба трошки, символічно, комічно невідповідно до масштабів нашої скрути. З огляду на те, що нам відомо, така реакція не натякає на першість нашого інстинкту виживання.
А ось що нам відомо. Ми знаємо, що наше життя повністю залежить від складних природних систем: атмосфери, океанських течій, ґрунту, різноманіття живої природи. Люди, які вивчають складні системи, виявили, що вони завжди керуються певними закономірностями. Не має значення, чи така система — банківська мережа, держава, тропічний ліс чи шельфовий льодовик Антарктики; її функціонування дотримується певних математичних правил. У нормальних умовах система регулює сама себе та підтримує стан рівноваги. До певного моменту вона може ігнорувати стрес. Але потім все раптово змінюється. Відбувається переломний момент, і тоді система потрапляє в новий стан рівноваги, з якого часто вже неможливо повернутися.
Людська цивілізація можлива в поточному стані рівноваги. Але, схоже, критично важливі системи в усьому світі наближаються до переломних моментів. Якщо одна система виходить з ладу, це, швидше за все, зачепить інші й стане початком лавини хаосу, відомої як колапс екологічної системи. Так ставалося під час попередніх масових вимирань.
Ось один із багатьох варіантів, як це може виглядати. Пояс савани Серрадо охоплює центральну Бразилію. Рослинність у ньому залежить від утворення роси, яке, своєю чергою, залежить від збору ґрунтових вод глибоко вкоріненими деревами, які потім випускають її у повітря через своє листя. Але за останні кілька років величезні масиви Серрадо були очищені під вирощування сільськогосподарських культур — переважно сої, щоб годувати курей і свиней у всьому світі. З вирубкою дерев повітря стає сухішим. Це означає, що менші рослини гинуть, а через це циркулює ще менше води. Вчені попереджають, що з огляду на нагрівання Землі це порочне коло може — незабаром і раптово — перетворити всю екосистему на пустелю.
В Серрадо починаються декілька великих річок Південної Америки, включно з тими, що впадають в басейн Амазонки на півночі. Оскільки менше води живить річки, це може посилити стрес, який припадає на тропічні ліси. Вони підлягають впливу смертоносного поєднання впливу вирубок, пожеж і потепління, і вже існує загроза колапсу системи. Серрадо і тропічний ліс створюють «річки в небі» — потоки вологого повітря, які розподіляють опади по всьому світу і стимулюють глобальну циркуляцію: рух повітряних та океанічних течій.
Глобальна циркуляція вже достатньо вразлива. Наприклад, Атлантична меридіональна перекидна циркуляція (AMOC), що розподіляє тепло від тропіків до полюсів, порушена через танення арктичного льоду і почала слабшати. Без неї Велика Британія мала б клімат як у Сибіру.
AMOC має два стани рівноваги: активний і неактивний. Вона була активна майже 12 000 років після руйнівного тисячолітнього етапу під назвою пізній дріас (від 12 900 до 11 700 років тому), що спричинив глобальну спіраль екологічних змін. Все, що ми знаємо і любимо, залежить від того, щоб AMOC залишалася активною.
Незалежно від того, про яку складну систему йдеться, існує спосіб визначити, чи наближається вона до переломної точки. Вона стає нестабільною. Що ближче вона наближається до свого критичного порогу, то сильніші відхилення від норми. Те, що ми бачили цього року, — це велике глобальне відхилення, оскільки земні системи починають руйнуватися. Теплові куполи над західним узбережжям Північної Америки; масові пожежі у Сибіру та навколо Середземного моря; смертельні повені в Німеччині, Бельгії, Китаї, Сьєрра-Леоне — це сигнали, які в кліматичній азбуці Морзе означають «SOS».
Можна очікувати, що розумний вид реагуватиме на ці сигнали швидко й рішуче та радикально переосмислить свої стосунки зі світом. Але ми не так влаштовані. Наш великий розум, наша високорозвинена свідомість, яка колись завела нас так далеко, тепер працює проти нас.
Аналіз, проведений організацією з питань сталості в медіа Albert, виявив, що у британських телепрограмах 2020 року слово «торт» згадувалося в 10 разів частіше, ніж «зміна клімату». «Яйце по-шотландськи» вдвічі випереджає «біорізноманіття». «Банановий хліб» більш на слуху, ніж «енергія вітру» та «сонячна енергія» разом узяті.
Я визнаю, що ЗМІ — це не суспільство, і що телебачення зацікавлене в просуванні бананового хліба та цирків. Ми могли б сперечатися про те, чи ЗМІ лише показують, чи впливають на те, що людям важливіші пироги, ніж клімат. Але я підозрюю, що співвідношення «клімат–торт» вирішальне в оцінці прогресу у запобіганні колапсу екологічної системи.
Нинішній коефіцієнт відображає рішуче прагнення до заперечення актуальності глобальної катастрофи, що вже насувається. Налаштуйтеся на майже будь-яку радіостанцію в будь-який час, і ви почуєте про все, на що можна відволіктися. Поки в усьому світі лютують лісові пожежі, повені змітають автомобілі з вулиць, а врожаї пересихають, ви почуєте дискусію про те, краще сидіти чи стояти, коли натягуєш шкарпетки, або про м’ясні дошки для собак. Я не придумую ці приклади: я наткнувся на них, коли переглядав канали в дні, коли відбувалися кліматичні катастрофи. Якби астероїд прямував до Землі й ми б увімкнули радіо, ми б, напевно, почули: «Тож сьогоднішня актуальна тема — що найсмішніше з вами траплялося, коли ви їли кебаб?». Ось так кінчається світ — не з тріском, а з теревенями.
Ми стикаємося з кризами небачених масштабів, а наші голови забиті настирливим лепетом. Тривіалізація суспільного життя створює замкнене коло: говорити про щось інше стає соціально неможливо. Я не пропоную говорити лише про катастрофу, яка насувається. Я не проти теревенів. Я проти виключно теревенів.
Така смертельна легковажність панує не лише на музичних та розважальних каналах. Більшість політичних новин — це не що інше, як придворні плітки: хто зайшов, хто вийшов, хто кому що сказав. Вони старанно уникають того, що криється за цим: чорних грошей, корупції, зміщення влади з демократичної сфери, все ближчого екологічного колапсу, на тлі якого решта — це маячня.
Не думаю, що це навмисно. Не думаю, що хтось, зіткнувшись із перспективою колапсу екологічної системи, каже собі: «Ну-бо, давайте змінимо тему на дошки для собак». Це працює на глибшому рівні. Це підсвідомий рефлекс, який говорить про нас більше, ніж наші свідомі дії. Балачки по радіо звучать наче далекі сигнали зірки, яка вмирає.
Є деякі види волохокрильців, виживання яких залежить від руйнування поверхневої плівки води в річці. Самка проривається через нього — немалий подвиг для такої маленької та делікатної істоти, — а потім пливе вниз по товщі води, щоб відкласти яйця в річищі. Якщо вона не може пробити поверхню, вона не замкне коло життя й разом з нею загине її потомство.
З людьми так само. Якщо ми не зможемо пробити скляну поверхню дурниць і зайнятися тим, що знаходиться глибше, ми не забезпечимо виживання наших дітей чи, можливо, нашого виду. Але, схоже, ми не можемо або не хочемо прорвати поверхневу плівку. Я називаю цей дивний стан нашою «поверхневою напругою». Це напруга між тим, що ми знаємо про кризу, з якою стикаємося, і легковажністю, з якою ми від неї дистанціюємося.
Поверхнева напруга бере верх навіть коли ми стверджуємо, що боремося з руйнуванням наших систем життєзабезпечення. Ми зосереджуємося на тому, що я називаю мікроспоживацькими дурницями: на маленьких проблемах, таких як пластикові соломинки та стаканчики для кави, а не величезні структури, на чиїй відповідальності прийдешня катастрофа. Ми одержимі поліетиленовими пакетами. Ми вважаємо, що робимо послугу світові, коли замість них купуємо тканинні сумки, хоча, за однією оцінкою, екологічний вплив виробництва сумки з органічної бавовни еквівалентний виробництву 20 000 пластикових пакетів.
Нас справедливо жахають картинки, де хвіст морського коника обмотаний навколо ватної палички, але не так вже турбує знищення цілих морських екосистем риболовною індустрією. Ми топчемося на місці, хитаємо головами й продовжуємо їсти ту рибу.
Компанія Soletair Power отримує широке висвітлення в ЗМІ через свою заяву про «боротьбу зі зміною клімату» шляхом збору вуглекислого газу, який видихають офісні працівники. Але блок, який поглинає вуглекислий газ — екологічно недешева вежа зі сталі та електроніки — справляється лише з кілограмом вуглекислого газу щовісім годин. За такий відрізок часу людство виробляє — здебільшого через викопне паливо — приблизно 32 млрд кг CO2.
Я не вірю, що наше зосередження на мікроскопічних рішеннях випадкове, навіть якщо це відбувається несвідомо. Усі ми вміємо використовувати свої хороші вчинки, щоб прикрити погані. Багаті люди можуть переконати себе, що вони екологічно свідомі, бо вони сортують сміття, але забувають про те, що у них є другий будинок (це, можливо, найекстравагантніша з усіх їхніх атак на живий світ, бо тоді треба будувати ще третій будинок для сім’ї, яку вони виселили). І я підозрюю, що в якомусь глибокому, неосвітленому кутку підсвідомості ми переконуємо себе, що якщо наші рішення такі прості, проблема не може бути такою великою.
Я не кажу, що дрібниці не мають значення. Я кажу, що вони не повинні перетягувати увагу від важливіших речей. Кожна дрібниця має значення. Але не дуже велике.
Наша зосередженість на мікроспоживацьких рішеннях відповідає корпоративному порядку денному. У 1953 році почалися цілеспрямовані спроби не дати нам поглянути на ширшу картину — кампанія Keep America Beautiful. Її почали виробники упаковок, мотивовані тим, які прибутки могли б отримати, замінивши багаторазові контейнери одноразовими пластиковими. Перш за все, вони хотіли скасувати закони, згідно з якими скляні пляшки потрібно було повертати для повторного використання. Провину за цунамі пластикового сміття, яке проспонсорували виробники, Keep America Beautiful переклали на «сміттярів-шкідників» — за їхнім визначенням.
Кампанія Love Where You Live, започаткована у Великій Британії у 2011 році за участі організації Keep Britain Tidy та корпорацій на кшталт Imperial Tobacco, McDonald’s та Wrigley, як на мене, відігравала подібну роль. Тут була ще й додаткова цікавинка, бо фокус був на школах — діти отримали нагоду багато дізнатися про Imperial Tobacco.
Посилена увага корпорацій до сміття, яку заохочують ЗМІ, спотворює наше уявлення про всі екологічні проблеми. Наприклад, у нещодавньому дослідженні суспільних переконань про забруднення річок виявили, що як основні причини люди найчастіше виокремлювали «сміття та пластик». Насправді ж найбільше джерело забруднення води — це сільське господарство, а на другому місці стічні води. Сміття знаходиться далеко внизу списку. Річ не в тому, що пластик не відіграє ролі. Проблема в тому, що це ледь не єдине, про що ми чуємо.
У 2004 році рекламна агенція Ogilvy & Mather, що працює на нафтового гіганта BP, пішла на крок далі в перекладанні вини й винайшла індивідуальний вуглецевий слід. Це була корисна ідея, але також вона сприяла перенаправленню політичного тиску з виробників викопного палива на споживачів. Нафтові корпорації на цьому не зупинилися. Найбільш екстремальний приклад, який я бачив — виступ виконавчого директора нафтової компанії Shell Бена ван Бердена у 2019 році. Він доручив нам «їсти сезонно і більше переробляти відходи», а також публічно посварився на свого шофера за те, що той купив коробочку полуниці в січні.
Спричинена корпоративним маркетингом зміна політичного курсу в останні півстоліття означає перехід від колективного розв’язання проблем до розв’язання їх нарізно. Тобто ми перетворилися з просто громадян на споживачів. Неважко зрозуміти, чому нас погнали цим шляхом. Як громадяни ми достатньо сильні, щоб, об’єднавшись, вимагати політичних змін. Як споживачі ми майже безсилі.
У своїй книзі «Життя і доля» Василь Гроссман зазначає, що, коли при владі були Сталін і Гітлер, «одною з найдивовижніших людських рис, які показав цей час, була покірність». Інстинкт підкорення, зауважує він, виявився сильнішим за інстинкт виживання. Діяти поодинці, будувати ідентичність на споживанні, зациклюватися на мікроекономічних дрібницях та беззмістовних теревенях, навіть коли насувається системний екологічний колапс — це покірність. Ми радше б зіткнулися зі смертю цивілізації, ніж соціальним збентеженням, викликаним підняттям незручних тем, і політичними проблемами, пов’язаними з опором потужним силам. Рефлекс підкорення — це наша найбільша проблема, хиба людського мозку, яка ставить наші життя під загрозу.
Що ми побачимо, якщо прорвемо поверхневу напругу? Перше, що вирине з безодні, повинно налякати нас до смерті. Це — зростання. Економічне зростання повсюдно вітається як хороша річ. Уряди вимірюють свій успіх здатністю його забезпечити. Але подумайте на мить, що це означає. Скажімо, ми досягаємо скромної мети, яку висувають такі органи як МВФ і Світовий банк, — 3% глобального зростання на рік. Це означає, що вся економічна діяльність, яку ми спостерігаємо сьогодні — і більшість екологічних наслідків, які вона спричиняє — за 24 роки подвоїться, тобто до 2045 року. До 2069 року вона ще раз подвоїться. До 2093 — ще раз. Це як прокляття Джеміно у «Гаррі Поттері і смертельних реліквіях» примножувало скарби у сховищі Лестранжів, аж поки вони мало не розчавили Гаррі та його друзів на смерть. Усі кризи, яких ми прагнемо запобігти сьогодні, стає вдвічі важче подолати, якщо глобальна економічна активність подвоюється, потім ще раз, а потім ще раз.
Ми вже на дні? Аж ніяк. Прокляття Джеміно — це лише один із наслідків того, про що ми ледве сміємо згадувати. Подібно до того, як колись вважалося гріховним використовувати ім’я Бога, зараз це слово у ввічливому суспільстві сприймають як табу — капіталізм.
Більшості людей важко дати визначення системі, яка править нашими життями. Але під певним тиском вони, ймовірно, пробурмочуть щось про тяжку роботу й підприємництво, купівлю та продаж. Бенефіціари системи хочуть, щоб її розуміли саме так. Насправді великі статки, накопичені за капіталізму, здобуваються не таким чином, а шляхом мародерства, монополізації та стягнення ренти, а потім — успадкування.
За однією оцінкою, протягом 200 років британці вивезли з Індії 45 трлн доларів США за поточним курсом. Ці гроші вони використали на фінансування індустріалізації в своїй країні та колонізацію інших націй, багатство яких потім по черзі було розграбовано.
Такі розграбування відбуваються поза географічними й часовими межами. Добробут наших економік сьогодні залежить від розграбування природних багатств майбутніх поколінь. Це саме те, чим займаються нафтові компанії, які намагаються відволікти нас посиланнями на мікроспоживацькі дурниці та наш вуглецевий слід. Красти в майбутнього — двигун економічного зростання. Капіталізм, який так логічно пояснюють економісти-популісти, з екологічної точки зору — звичайна фінансова піраміда.
Чи це першопричина? Ні. Капіталізм — це лише засіб, щоб переслідувати більшу ціль. Багатство.
Неважливо, наскільки екологічно свідомим ви себе вважаєте. Вплив на довкілля справляє не свідомість. Не споживчі звички. Не вибір. А гроші. Якщо у вас є зайві гроші, ви їх витрачаєте. Хоча ви можете переконувати себе, що ви суперекологічний споживач, ви насправді просто суперспоживач. Ось чому вплив на довкілля дуже багатих, якими б вони не були свідомими, значно більший.
Запобігання глобальному нагріванню вище 1,5°C передбачає, що наші середні викиди не повинні перевищувати двох тонн вуглекислого газу на людину на рік. Але найбагатші 1% людей світу продукують в середньому понад 70 тонн. Білл Гейтс, за однією з оцінок, продукує майже 7500 тонн CO2, переважно завдяки польотам на приватних літаках. Роман Абрамович, як свідчать цифри звідти ж, продукує майже 34 000 тонн, в основному завдяки своїй гігантській яхті.
Всі десятки будинків, якими володіють надбагаті люди, можуть бути оснащені сонячними панелями, їхні суперкари можуть бути електричними, їхні приватні літаки можуть працювати на біогазі, але ці трюки мало впливають на загальний вплив їхніх споживчих звичок. У деяких випадках вони його ще збільшують. Перехід на біопаливо, якому віддає перевагу Білл Гейтс, зараз становить одну з найбільших причин руйнування середовищ проживання тварин, бо ліси вирубують для виробництва деревних гранул і рідкого палива, а ґрунти вивозять, щоб зробити біометан.
Але важливішою за прямий вплив надбагатих є політична та культурна влада, за допомогою якої вони блокують ефективні зміни. Їхня культурна сила спирається на гіпнотизувальну казку. Капіталізм переконує нас, що всі ми — тимчасово невдачливі мільйонери. Ось чому ми це терпимо. Насправді одні люди надзвичайно багаті лише тому що інші — надзвичайно бідні: величезне багатство залежить від експлуатації. І якби ми всі стали мільйонерами, ми б добили планету майже одразу. Але казка про загальне багатство, яке колись настане, робить нас покірними.
Важка істина полягає в тому, що, щоб запобігти кліматичній та екологічній катастрофі, нам потрібно попуститися. Нам потрібно прагнути до того, що бельгійський філософ Інгрід Робейнс називає лімітаризмом. Так само як існує межа бідності, за яку ніхто не повинен опускатися, є межа багатства, вище якої ніхто не повинен підійматися. Нам потрібні не податки на вуглець, а податки на багатство. Нас не повинно дивувати, що ExxonMobil виступає за податок на вуглець. Це одна з форм мікроспоживацької підміни понять. Йдеться лише про один аспект багатоголової екологічної кризи, а відповідальність перекладається з головних винуватців на всіх навколо. Це дуже регресивно, а бідні платять більше, ніж багаті.
А от податки на багатство зачіпають суть проблеми. Вони повинні бути достатньо високими, щоб розірвати спіраль накопичення й перерозподілити багатство, накопичене одиницями. Їхнє запровадження може вивести нас на зовсім інший шлях, який я називаю «приватна забезпеченість, суспільна розкіш». Хоча на Землі не вистачає екологічного та навіть фізичного простору, щоб усі могли насолоджуватися приватною розкішшю, його достатньо, щоб забезпечити всіх суспільною розкішшю: чудовими парками, лікарнями, басейнами, художніми галереями, тенісними кортами, транспортними системами, дитячими майданчиками та громадськими центрами. Кожен з нас повинен мати власний невеликий простір — бути приватно забезпеченим — але якщо ми хочемо розправити свої крила, ми можемо це зробити без захоплення чужих ресурсів.
Погоджуючись на продовження руйнування наших систем життєзабезпечення, ми задовольняємо бажання надбагатих і потужних корпорацій, які вони контролюють. Залишаючись у пастці поверхневої плівки, поглинені легковажністю та мікроспоживацькими дурницями, ми надаємо соціальну ліцензію на їхню діяльність.
Ми справимося, лише якщо перестанемо погоджуватися. Про це знали борці за демократію ХІХ століття, суфражистки це знали, Ганді знав, Мартін Лютер Кінг знав. Екологічні протестувальники, які вимагають системних змін, також зрозуміли цю фундаментальну істину. В таких ініціативах як п’ятниці для майбутнього, Green New Deal Rising, Extinction Rebellion та інших глобальних протестах проти системного екологічного колапсу ми бачимо, як люди, переважно молоді, відмовляються погоджуватися. Вони вивчили головний урок історії. Виживання залежить від непокори.
Джерело: The Guardian
Переклад підготовлений за підтримки Rosa Luxemburg Stiftung в Україні.