Сьогодні у Центрі візуальної культури в рамках дослідницького воркшопу «Онлайн-медіа як знаряддя низової політики» пройде показ стрічки «Varta1, Львів, Україна». Фільм Юрія Грицини став одним із відкриттів XIII Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, де він отримав нагороду в конкурсі DOCU/Життя. Публікуємо авторську колонку Олексія Радинського про фільм «Varta1» та роздуми про задачі документального кіно в Україні. Думка членів редакції може не збігатися з думкою автора колонки.
Найкращою новиною у сфері документального кіно є те, що в нас досі виходять фільми на тему Майдану. Незважаючи на потужну спокусу документувати війну, яка триває в Україні, тема революції 2014 року має ще довго залишатися для документалістики центральною.
Зрештою, цю війну було розпочато саме для того, щоб знівелювати подію Майдану, зробити її невидимою, нейтралізувати її. Без відповіді залишається ключове питання: чому те, що сталося в лютому 2014 року, спричинило реакцію у формі війни? Документальне кіно дозволяє шукати відповідь одразу в кількох жанрах — від судової драми («Амністія» Ангеліни Карякіної та Анастасії Станко) до філософського фільму-есе («Varta1, Львів, Україна» Юрія Грицини). Зараз мова піде саме про фільм Грицини, який є проривом одразу в кількох вимірах.
Історія не знає умовного способу, але його знає мистецтво. «Varta1» — це перша спроба уявити собі, як могло би виглядати суспільство внаслідок Майдану, якби уся його активність не була піддана раптовій мілітаризації через вторгнення до Криму та розпалювання війни на Донбасі.
Дія фільму Юрія Грицини відбувається з 21 до 23 лютого 2014 року у Львові, під час дослівного міжвладдя, коли старий режим уже перестав існувати, а новий іще не виник (до речі, саме поняття міжвладдя, interregnum, на думку Зиґмунта Баумана, є ключовим для опису сучасного стану речей у глобальній політиці — але це тема окремої розмови). Силові структури у ті дні, як відомо, самоусунулися від виконання своєї праці, і вулиці Львова фактично перейшли під контроль самоорганізованої горизонталі водіїв-волонтерів, скоординованих за допомогою мобільного додатку Zello.
Фільм «Varta1, Львів, Україна» повністю змонтований із переговорів учасників та учасниць львівського Автомайдану. Перед ними стоять складні та, можливо, взаємовиключні виклики. По-перше, не допустити перетворення ситуації в місті на кривавий хаос (усе-таки, як доречно нагадує Грицина в початкових титрах фільму, зі складів зброї у Львові щойно було викрадено майже 1200 одиниць зброї). По-друге, уникнути перетворення їхнього власного руху на структуру влади, яка фактично відторила би старий порядок із усіма його вадами: правом сильного, корупцією, мовчазною згодою на свавілля.
Із багатьох десятків годин переговорів по Zello Грицині вдалося змонтувати 64-хвилинний фільм, який можна дивитись як універсальний матеріал про парадокси прямої демократії в часи електронних медіа. Тут можна наочно побачити сумнозвісний «ефект мильної бульбашки», який уже вважається критичною вадою онлайн-демократії — коли учасникам і учасницям громадського руху починає здаватися, що коло їхнього спілкування в соціальних мережах і є фактичним відображенням ситуації в усьому суспільстві.
Тут можна побачити й не менш поширені, але більш прозаїчні процеси, притаманні логіці численних суспільних рухів, як-от поява невидимих ієрархічних бар’єрів, які руйнують ілюзію горизонтальності. До речі, голос наділеного неокресленою владою адміна спільноти «Varta1» — практично єдиний жіночий голос у цьому фільмі. Як відомо, саме пригноблені чи обмежені в правах групи часто використовують для реставрації владних ієрархій.
«Varta1» на перший погляд виглядає як досить складний для сприйняття твір відеомистецтва — але при цьому його автору вдалося закласти у фільм досить напружену сюжетну інтригу. Йдеться про гонитву за злісним порушником громадського спокою за кермом червоного «Порш Каєн», який фокусує на собі чи не всю увагу дійових осіб фільму. Цей червоний «Каєн» уособлює — і для учасників «Варти1», і для глядачів фільму — злочинну суть старого порядку, боротьба з яким зовсім не зводиться до боротьби з режимом Януковича. Звісно, ця злочинна суть лишається недоторканною — як і самі класові відносини в суспільстві, розділеному на умовних водіїв червоного каєна (чи тих, хто прагне ними стати) та озлоблену громаду, яка скидається на бензин для патрулювання спільних вулиць.
Червоний «Каєн» у фільмі Грицини зникає безслідно, але несподівано повертається в зовсім іншій історії, в зовсім іншому фільмі — «Аеропорт Донецьк» Шахіди Тулаганової. Досліджуючи хід боїв за донецьке летовище, авторка фільму натрапляє на проросійського бойовика, який розказує історію — чи легенду — про червоний «Порш Каєн», припаркований на одній із автостоянок урозпал битви за аеропорт. Йдеться, звісно, не про те, що це той самий червоний «Каєн». Йдеться про те, що червоний «Каєн» — це знак, який викликає приблизно ті самі емоції в учасників цієї війни по обидві її боки. Ймовірно, такі знаки — це єдине, що колись може дозволити їм знайти спільну мову.