7 травня сайт «Миротворець» оприлюднив персональні дані і контакти українських та закордонних журналістів, що отримували акредитацію в самоназваних ДНР/ЛНР. Тим часом депутат Верховної Ради від фракції «Народний фронт» Антон Геращенко закликав ввести в Україні більший контроль над телеканалами та акредитацією журналістів, назвавши оприлюднення персональних даних «подарунком до “Дня Победобесия в ЛНР/ДНР”». Для самих працівників медіа такий «подарунок» та звинувачення сайту у співпраці з терористами обернувся численними погрозами, які вже почали надходити. У ще більшій небезпеці опинилися і журналісти зі «списку», які працюють у ЛНР/ДНР зараз. 11 травня журналісти з різних видань звернулися зі спільною заявою про дії представників сайту «Миротворець» та політиків. Занепокоєння через оприлюднення персональної інформації понад чотирьох тисяч співробітників ЗМІ висловила також представниця ОБСЄ з питань свободи ЗМІ Дуня Міятович. В той же день рокуратура міста Києва відкрила справу за статтею «перешкоджання законній професійній діяльності журналістів». Сьогодні стало відомо, що центр «Миротворець» прийняв рішення про закриття свого сайту,
Обговорення у публічній сфері та соціальних мережах, непоодинокі заклики покарати «зрадників», заборонити журналістам відвідувати зону АТО, обмежитися інформацію від Генерального штабу ЗСУ оприявнили повне нерозуміння з боку багатьох громадян умов, у яких працює журналіст у зоні воєнних дій, загроз, які на нього чи на неї очікують, і того, навіщо потрібна акредитація. Великою проблемою є й усвідомлення того, навіщо нам потрібно отримувати об’єктивну, повну і незалежну інформацію про те, що відбувається на територіях, підконтрольних ЛНР/ДНР, дізнаватися про реальні умови життя мирних жителів. Про це ми попросили розповісти правозахисницю Тетяну Печончик, вільну кореспондентку Анастасію Магазову та співавторку дослідження «Війна і трансформація повсякденності: жіночий погляд» Ніну Потарську.
Тетяна Печончик, голова правління Центру інформації про права людини
Діяльність сайту «Миротворець» уже давно викликає занепокоєння правозахисників. «Без суду і слідства» там публікуються персональні дані про людей, причетних до підтримки сепаратизму в Україні. Зокрема, на ньому були опубліковані персональні дані екс-депутата Олега Калашникова і журналіста Олеся Бузини незадовго до їх убивства біля власних квартир.
Звісно, таку діяльність мають проводити насамперед правоохоронні органи, і визнати людину винною в терактах чи діяльності проти національної безпеки може тільки суд.
Уповноважена Верховної Ради України з прав людини Валерія Лутковська ще рік тому просила СБУ і МВС покарати осіб, причетних до публікації персональних даних на сайті «Миротворець», і закрити сам сайт. Однак рік пройшов — а цього так і не сталося. Натомість на офіс омбудсмена у публічному просторі вилили тони негативної критики.
З публікацією списків журналістів, які отримували акредитацію в так званій ДНР, історія загострилася. Такі поважні світові видання, як BBC, Reuters, AFP, The Independent, Ceska televize, CNN, Bloomberg, Aljazeera, AP, Liberation, сайт «Миротворець» звинуватив у співпраці з «бойовиками терористичної організації». Пройшлися також по російських прізвищах журналістів деяких світових видань.
Дозволивши таку ситуацію, Україна, на жаль, досі демонструє вибірковість правосуддя. Такі базові права людини, як свобода слова, право на приватність і захист персональних даних перетворюються на пустий звук. Найбільш цинічно, що цей сайт публічно пов’язують із депутатом від «Народного фронту» Антоном Геращенком, який на своїй сторінці в соціальних мережах анонсував публікацію списків «неугодних журналістів».
Думка про Україну у світових ЗМІ пробила чергове дно. Сподіваюся, прокуратура, яка відкрила кримінальну справу у зв’язку з цим інцидентом, доведе справу до кінця, і цей сайт буде закритий, а винні — покарані.
Анастасія Магазова, вільна кореспондентка taz. die tageszeitung
Треба зрозуміти, що журналіст, який вирішує висвітлювати обидві сторони конфлікту, так чи інакше наражає себе на небезпеку. Акредитація самопроголошених республік — це, перш за все, умова доступу на непідконтрольну територію. Без цієї акредитації ймовірність бути взятим у полон на першому ж блокпості майже стовідсоткова. Тобто наявність акредитації — це першочергова запорука роботи журналіста. Не можна сказати, що, отримавши акредитацію, журналіст убезпечив себе від викрадень, катувань або арешту. Було багато журналістів, які зазнавали тиску, навіть маючи цю акредитацію. Тому теза про співпрацю з терористами є абсурдним.
Необхідність висвітлення конфлікту з обох сторін закладена у стандартах роботи провідних видань світу. Будь-яку інформацію треба перевіряти, навіть офіційну, і тим більше від генштабів в умовах збройного конфлікту. Саме під час роботи на цих територіях стало зрозуміло, що до інформації від Генштабу треба ставитися дуже обережно, адже часто були розбіжності між побаченим на місці та заявах для преси. Самі прес-офіцери неодноразово вказували, що робота прес-центру АТО далека від досконалості. Особливо це було видно під час найзапекліших протистоянь (Іловайськ, Дебальцево, ДАП), коли розбіжність у кількості загиблих сягала сотень — сотень людських життів!
Генштаб не може розказати про життя простих людей не тільки на непідконтрольних територіях, а й у сірій зоні. Саме завдяки журналістам ставало відомо, у яких скрутних умовах живуть люди. Так було у Пісках у найтяжчі моменти. Потім ці дані передавалися волонтерам, і люди отримували допомогу.
Після унеможливлення доступу українських ЗМІ на непідконтрольні території іноземні ЗМІ залишилися чи не єдиним джерелом інформації. Адже саме із закордонних видань українці дізналися про МН17, про російських солдатів на Донбасі, які були занадто активні у соцмережах, про бурятських танкістів та про інші факти. Коли українці та політики розповсюджували ці матеріали, ніхто не ставив собі питання, яким чином це стало відомо і чи цей журналіст співпрацює з терористами. Всесвітні медіа дуже дбають про свій імідж, адже від нього й залежить рівень довіри читачів/глядачів.
Якщо додати трохи емоцій, особисто дуже прикро, що доводиться виправдовуватися за психологічно тяжку та небезпечну роботу. Спочатку ти герой, який розповідає унікальні історії, а потім раптом — зрадник та посібник терористів.
Нина Потарская, директорка Центра социальных и трудовых исследовний, консультантка по Украине Международной женской лиги за мир и свободу
Последние два года, еще начиная с Майдана, освещение событий, работа исследователей в «поле» и прочая работа с информацией — это большие риски, которым подвергаются представители прессы и исследовательницы. Аккредитация — это своеобразное разрешение реализовывать свою работу. Хотя в идеале в стране, где существует свобода прессы, мы бы вообще не должны у кого-либо спрашивать разрешения на выполнение своих прямых обязанностей. Но реалии военной жизни другие: мы вынуждены у компетентных и не очень компетентных органов просить разрешение на перемещение, присутствие и деятельность, подавать кучу документов и примеры прежних работ, свидетельствующие отнюдь не о компетенции, а о лояльности или хотя бы нейтральности. Мне в принципе противно взаимодействие с любыми структурами, которые вмешиваются в сферу моего научного интереса и пытаются пояснить, что важно, а что нет, о чем и как писать, что показывать — сейчас это происходит с обеих сторон, и это наша милитаризированная реальность. В этой реальности наличие «бумажки», подтверждающей твое существование в конкретной системе координат, является залогом успешности твоей работы, здоровья и часто жизни.
Аккредитованных журналистов/-ок сложно назвать пособниками: местная пресса не получает аккредитацию — как правило, это приезжие журналисты и журналистки разных информационных агентств со всего мира должны ее получать, и благодаря им мы имеем хотя бы приблизительное представление о том, как живут люди в нашей стране. По правде говоря, мне приятно находиться в этом списке рядом с десятками и сотнями достойных журналистов/-ок, которые ехали в опасные места, находились в тяжелых условиях и писали правду — часто не всю, иначе можно было потерять возможность писать об этом вовсе. Информация из мира по ту сторону — как клей, позволяющий снова соединить наши миры и увидеть среди прочего бреда не «зомби», а обычных людей и их трагедию военной жизни. Лично мне не стыдно за мою работу. На неподконтрольных территориях я писала о простых людях, о женщинах, пострадавших от войны, про их жизнь, планы на будущее, о чем они мечтают, как они устали от войны и какие шансы у нас снова жить вместе. Безо всех этих идиотских аккредитаций, унижений и согласований я бы не могла безопасно перемещаться ни по серым зонам территории Украины, ни на неподконтрольных территориях. Сама же аккредитация не является гарантией безопасности, только немного снижает риски. Не смотря на все бумажки, я была на два дня задержана в Донецком МГБ и после имела неудовольствие в попытках СБУ пообщаться со мной.
Публикация моих данных в этих списках для меня лично ничего не значит: пропагандисты войны делают свое дело, я нахожусь по другую сторону. Другое дело, что их действия уже подпадают под юридическую квалификацию, и я приложу усилия для своей защиты. На мою работу это особо не повлияет. По крайней мере, это никак не меняет моего желания находить и показывать правду, так как в этом плане сводки Генштаба — это враки с апломбом, и все, кто ездит вдоль линии соприкосновения, прекрасно это знают.