Коли свобода потребувала дітей
Жаргон посткомуністичної трансформації визначений дивною метафорикою: навчання демократії, іспит на демократію, школа демократії, демократія в пелюшках, демократія, що росте, дорослішає, можливо, ще носить короткі штанці, робить перші кроки і, звісно, демократія, що страждає на дитячі хвороби[1]. Так уже мова посткомунізму виказує парадокс, що є найбільшим скандалом новітньої історії: люди, які щойно довели свою політичну зрілість у демократичних революціях 1989/90 років, за одну ніч здитиніли! Ще вчора у них вийшло здолати тоталітарні режими, у стійкість, ба навіть непохитність яких до останньої миті вірив так званий вільний демократичний світ і сили яких він боявся, наче потойбічної примари. На боротьбу з комуністичною загрозою було піднято всі політичні, ідеологічні й військові сили, великих державників і генералів, філософів і науковців, пропагандистів і шпигунів, проте бодай налякати тоталітарного монстра так і не вийшло. Попри це, тих, хто прогнав його голими руками, назвали дітьми. Ще вчора вони поставили на ноги світову історію, яка вже була на смертному ложі, й уперше за багато років допомогли їй зробити кілька кроків, проте вже сьогодні їм довелося самим вчитися ходити. Ще вчора вони давали всьому світові урок мужності, політичної автономії та історичної зрілості, а вже сьогодні мусять бути старанними учнями своїх самопроголошених вихователів. Ще вчора вони були панацеєю для смертельно хворих суспільств, щоб сьогодні самим захворіти на дитячі хвороби, якими мусять перехворіти, щоб жити далі. Що ж за диво трапилося тієї ночі, яка магія перетворила дорослих на малолітніх дітей?
Зрозуміло, то була політика. Побачена у зрілій людині дитина — це не застиглість на одному ступені розвитку і не психічна патологія на кшталт інфантильної регресії, а політична істота, zoon politikon як така.
Ідеологія на ім’я транзитологія
Людина як політична дитина — це такий собі ідеальний суб’єкт демократичного початку. Не обтяжений минулим і цілком скерований у майбутнє, він сповнений енергії та фантазії, слухняний і тямущий. Він випромінює свободу так, наче її втілює, проте насправді він далеко не вільний. Він несамостійний і потребує опіки та керівництва дорослих. Це робить його ще більш придатним до служби суспільству в якості нового початку. Він знімає в собі всі суперечності, які вивільнив раптовий прорив свободи в суспільство, передусім суперечність між домінантом і домінованим (Herrscher und Beherrschter). Жодні владні відносини не здаються такими природними, як відносини між дитиною та її опікуном, жодне домінування не є таким невинним і виправданим, як опікування неповнолітніми дітьми. У них не відбирають свободу, а лише тимчасово її усувають, відсувають, так би мовити, на потім. Так опікувана дитина як політична істота «насолоджується» відкладеною свободою. А якщо одного дня обіцянка свободи виявиться обманом, завжди можна сказати, що то була просто дитяча казочка.
Репресивна інфантилізація суспільств, що звільняються від комунізму, — це основна політична ознака так званого посткомуністичного стану. Вона ніде не проявляється так гарно, як в ідеології посткомуністичної трансформації — химерному теоретичному витворі, що ставить собі за мету зрозуміти і пояснити посткомуністичну transition to democracy. Тут цинізм перетворився на (політично-)наукове мислення.
Політологія розглядає посткомунізм передусім як перехідну фазу чи процес перетворення реальносоціалістичного суспільства на капіталістично-демократичне[2]. Політологія також не вбачає жодної причини розглядати цей перехід як певну історичну епоху. Йому бракує основоположних ідентифікаційних ознак — якогось специфічного посткомуністичного політичного суб’єкта або системи, певних специфічних посткомуністичних способу виробництва чи форми власності і т. ін. Тому політології взагалі не потрібне поняття посткомунізму. Замість нього вона віддає перевагу вже згаданому концепту transition to democracy[3] і розробляє в його рамках самостійну дисципліну, яка «по-науковому» вивчає цей процес, — так звану transitology (транзитологію). По суті, остання базується на цинічній ідеї, що люди, які самі вибороли свою свободу, мають спочатку навчитися правильно нею користуватися. І значення цього парадоксу виходить набагато далі за історичну ситуацію, в якій опинилися посткомуністичні суспільства Східної Європи після 1989 року.
Поняття transition було запроваджено в кінці 1960-х — на початку 1970-х років, щоб пояснити різні випадки зміни режимів, насамперед у країнах Південної Америки й Південної Європи. Отже, первинно transition означав ніщо інше, як «інтервал між двома різними політичними режимами», як стверджує мінімалістичне визначення 1986 року[4]. Цей транзит — це «перехід від…», наприклад, «від авторитарної влади», як це стояло в заголовку книжки О’Доннела й Шміттера.
У принципі, тоді політологія лише ретроспективно розглядала феномен зміни режиму. Тобто вона намагалася a posteriori здобути науку з історичного досвіду. При цьому вона не надто цікавилася майбутнім, бо кінець так протлумаченого транзиту залишався принципово відкритим. У ті часи він не мусив конче закінчитися демократією; авторитарний режим, можливо, міг перетворитися на ще гіршу форму авторитарної влади. Тоді можна було собі уявити, що південноамериканську воєнну диктатуру може усунути марксистська, ба навіть маоїстська диктатура, якщо вона взагалі не обере якісь інші форми перетворення. Наприклад, чилійці з Альєнде прийняли демократичне рішення на користь «соціалістичної демократії», проте воєнна Хунта змусила їх піти в інший бік.
Тоді світ був іще доволі складним. Не тільки дві конкурентні ідеологічно-політичні системи й воєнні блоки, але й ціла низка антиколоніальних рухів у «третьому світі» дбали про певну тяглість політичного. Тоді виглядало на те, що існує вибір, що історія ще відкрита.
У кінці 1980-х настали зміни. Навіть транзитологія відтоді інакше розуміє свій предмет. Процес політичної зміни нині детермінований наперед. Його мета чітко визначена — це прийом до глобально-капіталістичної системи західної ліберальної демократії. Відтепер поняття transition зарезервоване майже виключно за так званими посткомуністичними суспільствами і позначає їхній перехід до демократії, що почався з подій 1989/90 років і більш чи менш успішно триває переважно у Східній Європі.
Насправді «дітям комунізму» цей стан дуже добре знайомий. Вони виросли на логіці історичного детермінізму. Проте тоді це був двигун класової боротьби, що впевнено вів суспільство до кращого, безкласового майбутнього. Бути вільним означало визнавати залізні закони історії і коритися їм. Шлях у краще, комуністичне суспільство був не лише чітко розписаний, але й неминучий.
Тепер їм знову довелося пережити подібний досвід. Тільки цього разу це the General Law of History (головний закон історії), якому слід безумовно коритися. Мету визначено однозначно й чітко, а її досягнення — гарантовано. За новою транзитивною ідеологією, просто слід точно триматися об’єктивних, зовнішніх чинників — економічних, культурних, інституційних, — щоб досягнути демократії. Іноді вистачає й самого географічного розміщення: «… географія — це єдина причина сподіватися, що східноєвропейські країни підуть шляхом демократії та процвітання», — пише один із «транзитологів». Політику він розглядає лише як боротьбу за контроль над цими об’єктивними, зовнішніми факторами: «якщо ми дійсно контролюватимемо економічний розвиток та суспільні інститути, дуже вірогідно, що демократії буде досягнуто»[5].
Інші пішли ще далі. Вони стверджують, що шлях до демократії визначено природою: це «природна схильність, тому її нескладно досягнути»[6]. Політику базують на Дарвінівській теорії природного відбору[7]. Автор цієї дарвіністської теорії демократизації Тату Ванганен також вірить, що вона піддається універсальному вимірюванню. Так, він запровадив так званий індекс демократизації (ІД), що має нам показувати, на якому щаблі демократизації перебуває те чи інше суспільство. Він також послідовно укладав рейтинг демократичних суспільств. У цьому рейтингу, створеному незадовго до падіння комунізму, він класифікував 61 країну як демократії, 5 — як так звані напівдемократії і 81 — як не-демократії. Лише країни, що набрали понад 5 балів ІД, було названо справді демократичними. Всі, що мали нижчий бал, були визнані авторитарними.
Отже, обидва полюси — авторитаризм (authoritarian rule) і реально наявна свобода (liberal democracy) — визначають чітку лінію історичного розвитку: від авторитаризму до демократії. Тобто перехід має телеологічну природу, його здійснення детерміноване й полягає у підйомі шкалою демократизації аж до її верхівки, до стану досягнутої свободи в системі ліберальної демократії. Потрібно просто йти за законом природи.
Авторитет на одному, а свобода або автономія на іншому боці — ці обидва полюси також визначають ідеал просвітницького, модерного виховання: розвиток неповнолітньої, залежної від авторитету дитини до автономного, повнолітнього громадянина вільного суспільства. Паралелізм очевидний. За Ванганеном, найважливішими чинниками, що впливають на індекс демократизації (ІД), є конкуренція та участь. Його формула проста: що демократичніша система, то вищий рівень участі й конкуренції. Остання означує відкритість політичних можливостей, плюралізм інтересів або політичних та ідеологічних опцій. Під участю слід розуміти добровільну залученість громадян до політичного життя чи прийняття політичних рішень. Зріла демократія вимагає зрілих демократів, що мислять і діють автономно.
Виховання недієздатності
За цих концептуальних передумов процес посткомуністичної трансформації також видається чимось на кшталт виховного процесу, спрямованого на ідеал виховання дієздатності. Проте він віддзеркалює суперечності того старого, ще просвітницького процесу. Як відомо, аналогія між історичним розвитком людства і природним дорослішанням дитини чи її свідомо проведеним вихованням — це «винахід» Просвітництва[8]. Насправді Просвітництво — це не що інше, як перехід від недієздатності до дієздатності або, як пише Кант у своєму відомому творі 1784 року, «вихід людини зі стану своєї недієздатності, у якому вона перебуває за власною провиною»; цей стан Кант визначає як «нездатність користуватися своїм розумом без керування з боку когось іншого»[9]. Так само, як недієздатність є результатом власної провини, дієздатності можна досягти лише власними зусиллями. Людина не може бути пасивно проголошена повнолітньою, тобто випущена з-під опікунства — природи, бога чи якогось пана, може, монарха, у чому й полягало вихідне значення поняття «емансипація» — виправдання чи звільнення. Просвітницька ідея переходу до дієздатності передбачає емансипацію у плані рефлексії, самозвільнення. Однак цей перехід у жодному разі не можна плутати з революцією. Кантове поняття просвітництва імплікує емансипацію, що відбувається не через революційний стрибок, а як «реформа способу мислення», як безперервний рух уперед, спроможний забезпечити ідентичність свого суб’єкта як суб’єкта просвітництва[10].
За Кантом, в історичному розвитку просвітницький ідеал дієздатності, а разом із ним і уявлення про емансипацію як про тривалий процес із відкритим кінцем усе більше витісняється з переднього плану. На його місце виходить інша ідея емансипації. Її переважно розглядають як акт звільнення із несправедливо нав’язаних (панівних) відносин. Метою емансипації є вже не повнолітня людина, а суспільство, вільне від панування. Таким чином, «дієздатність» втрачає емпатичне значення емансипаторного поняття.
Цікаво, що інтерес до цього поняття знову прокидається лише після 1945 року. Звісно, це доба історичного переходу: від фашистської диктатури до демократії. Безпосередній історичний досвід мас, що сліпо йшли за своїми вождями до катастрофи, знову зробив привабливою ідею автономної, повнолітньої людини. Відтоді «дієздатність» було визнано передумовою демократії[11]. Після довгої історичної розлуки «дієздатність» та «емансипація» знову зійшлися, до чого доклалася й філософська рефлексія післявоєнної доби. Так, наприклад, Габермас пов’язав емансипаторний інтерес до пізнання із інтересом до дієздатності.
Водночас педагогіка також відкриває поняття «дієздатність»; воно стає засобом виховання й освіти, ба навіть принципом емансипаторної науки про виховання. Так, у постфашистській трансформації вбачається ідеал повнолітнього громадянина як причина і мета демократичного суспільства, котре потрібно створити. Отже, не дивно, що процес посткомуністичної трансформації почувається зобов’язаним до того самого ідеалу. Зрештою цю ситуацію розглядають як посттоталітарну — як історичний стан, який однаково ідеологічно відмежовується й історично віддалений від обох тоталітаризмів — фашизму й комунізму. (Це включає також ідеологему пізнішого зрівняння ідеологій і політичних рухів, які в історичній реальності нещадно воювали одне з одним, або уявлення про суспільство, що звільняється від так званої подвійної — фашистської та комуністичної — окупації.)
Ніде посткомуністичний ідеал повнолітнього громадянина не застосовується так чітко, як в одному із найважливіших завдань, які висуває перед собою transition to democracy, а саме у сфері розвитку так званого громадянського суспільства. Воно начебто є справжнім суб’єктом демократичного життя, соціальним субстратом всіх демократичних цінностей, справедливості, активної публічної сфери, прав людини і т. д. Й оце-от громадянське суспільство було ще заслабке у Східній Європі, звільненій від комунізму, щоби не сказати «в пелюшках», тому й довелося його спочатку виховувати, навчати, «ставити на ноги»[12]. Дивним чином тоді нікому не спало на думку запитання, хто ж, якщо не громадянські суспільства Східної Європи, скинув Ancien rеgime. Чим була «Солідарність», якщо не прагматичною інституцією громадянського суспільства, яке чинило опір, боролося, радикально змінювало своє суспільство і світ? Чого це воно раптом стало слабким, коли ще вчора було спроможне повалити комунізм? Хто і з якою метою сповив польських робітників, які викликали до життя демократичну революцію, витримали брутальну контрреволюційну репресію і буквально на своїх плечах винесли остаточну перемогу демократії, хто запеленав цих людей у пелюшки, вдягнув у короткі штанці, почав лікувати від дитячих хвороб, відіслав їх до школи на іспити?
Це були цинічні транзит-ідеологи, як ми могли би назвати провісників посткомуністичної трансформації. Проте їхній цинізм дотримується логіки, логіки панування. Коли «виховання дієздатності», пропаговане на користь панівних інтересів, перетворюється на безкінечний процес, а рішення про його можливе завершення залежить виключно від вихователів, тоді посилання на «дієздатність», за словами Роберта Шпеманна, слугує більше не «збільшенню кола дієздатних, а розширенню кола тих, кого спочатку треба оголосити недієздатними»[13]. Так типова для раннього посткомуністичного жаргону дитяча метафорика виявляється симптомом відносин панування. Вона чітко вказує на репресивне позбавлення дієздатності справжнього суб’єкта «демократичного повороту», на його десуб’єктивацію a posteriori. Це констеляція, для якої все ще чинні слова Адорно з його радіорозмови про «виховання дієздатності», а саме: «у світі на зразок сучасного заклик до дієздатності може бути чимось на кшталт маски для загального вважання себе недієздатними»[14].
У чиїх інтересах це відбувається? Хто позбавляє дієздатності акторів історичної зміни, хто відбирає у них статус суб’єктів? Це питання таке саме старе, як і просвітницьке поняття дієздатності. Вже Гамман прямо ставив його Кантові: «Хто є … огидним опікуном?»[15]. Він вбачав його в самому Канті, точніше, в образі просвітника. Сьогодні це західні глядачі, що не брали участі в демократичних революціях 1989/90 років. Далекі від того, щоб сприймати вчинки східноєвропейських дієвців із ентузіастичною «співучастю за бажанням» (Teilnehmung dem Wunsche nach), з яким Кантові пасивні глядачі колись вітали Велику французьку революцію, вони відреагували на занепад комунізму цинічною «співучастю» за інтересами до панування. Хоч вони, як і Кантові глядачі в падінні феодального абсолютизму 1789 року, розпізнали «прогрес до кращого» як «тенденцію роду людського загалом», проте водночас вважали цю тенденцію вже давно втіленою у своїй реальності, а отже, у термінах геґельянства, історично знятою. «Ви прагнете кращого, але краще — це ми», — була відповідь західних глядачів на демократичні революції у Східній Європі. Цим вони безмежно відрізняються від усіх тих, хто 1789 року захоплювався новинами з Парижа. Якщо останні вбачали у революційній дійсності інших свою мрію, перші — двісті років по тому — побачили в революційній мрії інших ніщо інше, як свою власну дійсність.
Наслідки цього розрізнення не могли бути ще більш радикальними. Людей, що вийшли переможцями із боротьби за свободу, за ніч перетворили на історичних лузерів. Це було дією не магії, а лише гегемонії. Це вона зробила західних глядачів справжніми переможцями не лише над комунізмом, але й над самими революційними дієвцями, що скинули комунізм. Давайте ж процитуємо проголошення перемоги її власною мовою, рідною мовою чистої гегемонії: «Це правда, війська переможців не зайняли територію переможених. Проте, відповідно до природи конфлікту та його завершення, для переможених було логічно прийняти інституції та погляди переможців. Це було логічно, зокрема, тому що результат більше продемонстрував перемогу західних методів політичної та економічної організації, ніж тріумф їхньої зброї»[16]. Не випадково автор цих слів Майкл Мандельбаум та його колега-політолог Джон Мюллер експліцитно говорять про imitation як найкращий шлях до демократії[17].
Гірше вже бути не може: дієвців демократичних революцій не просто позбавлено їхньої перемоги й перетворено на переможених. Водночас їх позбавлено дієздатності й приречено на сліпе наслідування своїх опікунів, виходячи зі сміховинної віри, що таким чином їх буде виховано до автономії. В цьому відбито не лише дійсність нових панів, а передусім логіку їхнього панування.
Виховання глупоти
Отже, вираз «діти комунізму» — не метафора. Він означує підпорядкування новій формі так званої історичної необхідності, що запускає й тримає під контролем процес посткомуністичного переходу. На підґрунті цього transition to democracy діє як радикальна реконструкція з нічого. Відповідно, Східна Європа після 1989 року стає подібною до повоєнної розрухи, у якій живуть самі лише діти, недієздатні люди, неспроможні без допомоги інших демократично організувати своє життя. Вони не вбачають у собі ні суб’єктів, ні авторів тієї демократії, яку вони насправді самі вибороли, ба навіть створили. Саме через ідею і практику посткомуністичної трансформації її в них експропріювали, щоб повернути ззовні як відчужений об’єкт, який вони мають засвоїти в ході повільного, складного й часто болючого процесу. В дивному світі посткомунізму демократія водночас є бажаною метою і втраченим об’єктом. Погляд у краще майбутнє відкривається «дітям комунізму» лише з меланхолійної перспективи. І це не дивно, адже їхня посткомуністична сучасність у певний важливий момент виявляється шалено подібною до їхнього комуністичного минулого. Вона не залишає їм можливості вільного вибору. Тож «діти комунізму» залишаються тими, ким вони вже одного разу були, а саме маріонетками історичного процесу, незалежного від їхньої волі, який нібито має привести їх до кращого майбутнього. Ця дивна форма суспільного життя, названа «переходом», вже й так їм знана. Як відомо, так званий реальний соціалізм був нічим іншим, як таким собі перехідним суспільством, що рухалося від капіталізму до комунізму. Тобто одну фазу переходу змінила інша. Як абсолютна достеменність, так і задана необхідність історичного розвитку залишаються константами переходу.
У посткомунізмі питання майбутнього вважається вже знятим. Також і питання про минуле більше не має сенсу. Від «дітей комунізму» не очікують зрілого погляду на комуністичне минуле. Їх для того і зробили дітьми, щоб вони не могли більше пригадувати минуле. Адже, як діти, вони минулого не мають. Парадоксальним чином саме в посткомунізмі доходиш до суперечливого враження, що комунізму, власне, ніколи й не було. Так, вже 1991 року Жан-Люк Нансі говорив про гнів, який охоплює його під час всього того патякання про «кінець комунізму»[18]. Переконання, що відтепер із комунізмом і марксимом ось так просто покінчено, він вважав сміховинним: «Наче наша історія — це суцільна примха, саме відлуння й дим, мара, що 150 років поспіль туманила наш погляд, а тут раптом за мить розвіялася. Начебто одна-єдина помилка, дуже проста, елементарна й дурна помилка могла мати таку потужну, визначальну і мобілізаційну дію. Наче тисячі так званих „інтелектуалів“ були просто дурнями, а тисячі інших людей вразила ще більша глупота, і вони дали отим першим водити себе за носа»[19].
Щире обурення і стурбованість Нансі викликані не стільки витісненням комунізму як історичного факту, стиранням комуністичного минулого в усій його інтелектуальній та політичній комплексності з історичної свідомості посткомунізму, скільки — і то набагато більше — неймовірною пихою, з якою посткомуністичний світ відмовляється задумуватися про це минуле і його вплив на нащадків, і не переймається запитанням «Чому це все сталося?». У цьому Нансі вбачає суту, справжню глупоту посткомуністичного повороту.
Звісно, діти не дурні. Проте їх можна зробити дурними, точніше кажучи, виховати у них глупоту. На це ще сто років тому вказував Фройд, говорячи про загальмованість мислення (Denkhemmungen), яке культура зрощує у своїх учнях шляхом виховання і навчання, щоб зробити їх більш керованими і слухняними. Він розрізняв три такі блокади мислення: авторитарну, сексуальну та релігійну, яким відповідають три «продукти виховання», а саме старанні підлеглі, сексуально зашорені та релігійні люди. Ці форми інтелектуальної мізерії (Verkuemmerung), як він це називав, Фройд розглядав як результат заборони на мислення (Denkverbot), що тяжіє над людьми ще з їхнього дитинства, заборони скеровувати свої помисли на те, що їх найбільше цікавить. У його час це була передусім сексуальність, витіснення якої вважалося первинним завданням виховання. Успішно запроваджену одного разу в сфері сексуальності, цю мисленнєву заборону було поширено й у інші сфери життя, в результаті чого вона стала суттєвою рисою характеру цілої особистості.
Чим тоді була сексуальність, у світі посткомунізму стала політика. Від своїх вихователів діти комунізму отримують напучування звільнити також свою сексуальність і якомога голосніше заявляти про свої досі притлумлені сексуальні ідентичності, безумовно ідентифікуватися із секулярними цінностями й замість слухняних підданих тоталітарної держави стати самосвідомими, вільними у своїх діях членами демократичного громадянського суспільства.
Проте виглядає на те, що їхньому звільненому інтелекту нічого шукати в політичній сфері. Так, наче тут немає нічого, про що слід задуматися. Немов на всі політичні питання вже давно дано правильні відповіді, а зараз ідеться лише про те, щоб їх правильно втілити, якомога вірніше наслідувати задані зразки і сумирно дослухатися до мудрих слів своїх опікунів. Ніби давно відома діалектика Просвітництва щойно з політичного боку наздогнала посткомуністичний світ. Із запровадженого на користь панівних інтересів виховання дієздатності постало виховання політичної дурості; воно просто перевертає Кантів ідеал з ніг на голову й робить ставку на людей, які самі не здатні користуватися своїм розумом без керівництва з боку інших. Тож глупота, яку Нансі приписує посткомуністичному повороту, насправді є ефектом цієї накладеної через політичне раціо посткомунізму мисленнєвої заборони. Позбавлення дієздатності відбувається в посткомунізмі насамперед у політичній сфері, саме в політичному сенсі суб’єктів перетворюють на дітей і, врешті-решт, на політичних дурнів.
Цей висновок не є підставою для обурення, а радше має стимулювати до здобуття дієздатності. «Дитина» як провідна політична фігура посткомунізму — це більше, ніж просто інструмент нової гегемонії. Вона структурно важлива для фантазії про новий суспільний початок, вирішальної для посткомунізму. Як така собі біополітична абстракція перехідного суспільства, вона переймає роль його суб’єкта, не лише a priori звільненого від усієї провини у злочинах комунізму, завдяки чому може вступати в усі нові суспільні відносини, також у відносини панування, як морально незаплямована; але як «дитина» не мусить нести відповідальність за злочини посткомунізму, за кримінальну приватизацію, під час якої багатства цілих націй за одну ніч ставали власністю окремих людей, за нове, посткомуністичне збідніння мас з усіма соціальними й індивідуальними наслідками, за випадки історичного регресу, які в плані економіки, культури та моралі місцями сягнули навіть нижче досягнутого за комунізму рівня, зрештою, за націоналізми, расизми й фашизми, за криваві громадянські війни й навіть за винищення народів. Ці явища видаються нам неминучими дитячими хворобами, щоби не сказати, неприємною, проте безневинною какою на пелюшках новонародженого ліберально-демократичного суспільства.
Не забуваймо: незгода й опір
У посткомунізмі «дитина» є таким собі ідеологічним ground zero суспільства, на якому можна виправити будь-яку катастрофу — як успадковану з минулого, так і нову, викликану власними діями. Це інстанція глибинної суспільної невинності, завдяки якій можна все, що відбувається, навіть «неприйнятне й нестерпне» (Нансі), інтегрувати до нової героїчної робінзонади і наративізувати як універсально зрозумілу історію про невинний новий початок. В ідеологічній постаті невинної дитини ліберально-демократичне, капіталістичне суспільство демонструє свою безумовну відтворюваність. Навіть найвіддаленіший острів цього світу може будь-якої миті стати його колискою, байдуже, якою ціною. Зрештою, інстанція дитячої невинності є конститутивною для цілого горизонту індивідуалістичної буржуазної (правової) ідеології в добу її глобалізації. Ця ідеологія редукує антагоністичну, отже політичну істину людської історії до структурованого за юридичним зразком відношення злочинці — невинні жертви. Історію розглядають із відстороненим інтересом, наче труп, що містить пояснення, важливі для судового розгляду.
Вже Геґель знав, що лише камінь як метафора чистої бездіяльності — «а зовсім не дитина» — є невинним[20]. В цьому сенсі фантазія про невинний новий початок посткомуністичного суспільства можлива лише з перспективи зупиненого історичного розвитку, застиглого в фігурі дитини як свого політичного суб’єкта. Тут, у моменті історичного переходу, несвободу замінює свобода — та, яка потребує дітей, щоб відмовити їм у собі.
Тож не дивно, що реакцією на цинізм цього часу, як наголошує Нансі, є гнів. У гніві, викликаному посткомуністичним тріумфалізмом, він вбачав політичну реакцію par excellence, а точніше: «відповідь на неприйнятне, нестерпне»[21]. На його думку, це є проявом неприйняття й опору, яким ідеться про дещо більше, ніж просто претензію на розумність. Гнів, про який говорить Нансі, є політичним, бо він обурюється редукцією політичного до «вовтузіння і кидання жеребу за вплив», які в посткомунізмі визначають межі можливого. Гнів відкриває вимір політичного, який може проявитися лише у підриванні цих меж, тому він є істинним провісником прийдешньої дієздатності, що покладе край посткомуністичній опіці.
Саме у цьому — у «вихованні до незгоди й опору» полягає, за Адорно, «єдина істинна конкретизація дієздатності»[22]. Розмову він завершив застереженням (воно лишилося буквально останнім його словом до громадськості, бо через кілька тижнів він помер), що може слугувати постскриптумом до ідеології та практики посткомуністичної трансформації. Саме в запалі нашого прагнення змін ми занадто легко витісняємо, як каже Адорно, що рішучі спроби змінити наш світ у якійсь із його сфер одразу ж потрапляють під тиск сили наявного, що переважає, і приречені на безсилля. Тому «Той, хто прагне змін, вірогідно, може їх досягти лише в разі, якщо це і своє власне безсилля зробить складовою того, що він думає і, можливо, що робить»[23].
Репресивно позбавлена дієздатності дитина в нас і є чистим утіленням нашого політичного й історичного безсилля у благосному світі посткомунізму, що переживає манію величі з питань здійснення всіх людських мрій про свободу. Єдино можливий вихід із цієї недієздатності з власної провини полягає у незгоді з таким світом та опорі йому.
Редакція сайту «Політична критика» висловлює щиру подяку видавництву «Медуза» і перекладачці Нелі Ваховській за дозвіл опублікувати цей розділ на нашому сайті.
Примітки:
[1] Вказівкою на дитячу метафорику я завдячую Деяну Йовічу (Dejan Jović) (із його доповіді «Проблеми телеологічної теорії переходу: від „переходу від…“ до „переходу до…“», яку він зробив на конференції «Концепт переходу», організованій Інститутом відкритого суспільства Хорватії в Загребі 22-23 квітня 2000 року).
[2] Тут і далі я спираюся на доповідь Деяна Йовича. Я дякую авторові, який надав мені свою важливу працю.
[3] Я свідомо використовую тут англійський вираз, адже англійська є мовою посткомуністичного теоретичного дискурсу й відбиває його гегемонійний характер.
[4] O’Donnell, Guillermo and Phillipe Schmitter, Transitions from Authoritarian Rule, Tentative Conclusions about Uncertain Democracies, Baltimore: The John Hopkins University Press, 1986, Р. 3.
[5] Przeworski, Adam, Democracy and the market: political and economic reforms in Eastern Europe and Latin America, Cambridge: Cambridge University Press 1991, Р. IX.
[6] Mueller, John, «Democracy, Capitalism, and the End of Transition», in: Michael Mandelbaum (Ed.), Postcommunism. Four Perspectives. p. 102-67. New York: The Council on Foreign Relations 1996, Р. 117.
[7] Vanhanen, Tutu, The Process of Democratization: A Comparative Study of 147 States, 1980-88. New York: Crane Russak 1990, Р. VII.
[8] Manfred Sommer, Identität im Übergang: Kant, Frankfurt am Main: Suhrkamp 1988, S. 122.
[9] «Beantwortung der Frage: Was ist Aufklärung?», Gesammelte Schriften, Akademie-Ausgabe, T. VIII, S.35.
[10] Manfred Sommer, a. a.O., S. 123.
[11] Ibid., S. 130.
[12] Ті, хто працював у 90-ті роки у Східній Європі й намагався здобути для неї фінансову підтримку на Заході, у своїх заявках просто не могли уникнути фрази про розвиток громадянського суспільства (development of civil society). Здавалося, що це такий собі універсальний ключ до каси пожертв «вільного і демократичного світу».
[13] «Autonomie, Mündigkeit, Emanzipation. Zur Ideologisierung von Rechtsbegriffen», In: Kontexte 7 (1971) 94-102, тут: 96. Цит. за Sommer, a. a.O., S. 133.
[14] Th.W. Adorno, Erziehung zur Mündigkeit. Frankfurt am Main: Suhrkamp 1970, S. 143. Пор. Sommer, ibid.
[15] Johan Georg Hamann, Briefwechsel, hg. V.W. Ziesemer/A. Henkel, Wiesbaden 1955 ff., v 289-292. Пор. Sommer, ibid., S. 125
[16] Michel Mandelbaum, «Introduction», Іn: Michael Mandelbaum (Hg.) Postcommunism. Four Perspectives, New York: The Council on Foreign Relations 1996, S. 1-21. Тут С. 3.
[17] Мандельбаум: «де гостра конкуренція є правилом, [наслідування] — це краща формула виживання», ibid. S.30. Про трансформаційний процес у Східній Європі Мюллер пише: «Наслідування й конкуренція можуть допомогти з усім цим». John Mueller, «Democracy, Capitalism, and the End of Transition», ibid., Р. 102-167, тут: Р. 138.
[18] Jean-Luc Nancy: «Das gemeinsame Erscheinen. Von der Existenz des „Kommunismus“ zur Gemeinschaftlichkeit der „Existenz“», Іn: Joseph Vogl (Hg.): Gemeinschaften. Positionen zu einer Philosophie des Politischen. Frankfurt am Main: Suhrkamp 1994, S. 167-205, тут: S. 172.
[19] Ibid., S. 173.
[20] «Тому невинною є лише бездіяльність на кшталт буття каменю, проте зовсім не дитини». Georg Wilhelm Friedrich Hegel, Phänomenologie des Geistes, Frankfurt/Main, Berlin, Wien: Ullstein 1970, S. 264. Той, кого не задовольняє це застереження, має пригадати «Німеччина нульового року» Роберто Росселіні (1948), щоб позбутися всіх ілюзій про невинний новий початок, навіть якщо він походить від дітей.
[21] Ibid., S. 172.
[22] Ibid., S. 145.
[23] Ibid., S. 147.