Аліна Скшешевська — польсько-американська режисерка документального кіно, яка знімає фільми про маловідому українцям проблему в США — кризу бездомності. Поза межами Америки мало хто знає про те, що у самому лише Лос-Анджелесі без даху над головою проживає понад 58 тис. людей. Події останнього фільму Скшешевської «Дівчата у грі» відбуваються у Скід-Роу — американській столиці безпритульних. Ми поговорили з режисеркою про її стрічку, головних героїнь та актуальність теми. Читайте також рецензію на фільм за посиланням.

Звідки взялася назва фільму — «Дівчата у грі»? Після його перегляду я не могла збагнути її значення.

Значення цієї назви змінювалося впродовж усього часу праці над фільмом. На початку вона була робочою. Тоді я та мій співавтор Вільям Шеперд, який допомагав мені з попереднім фільмом про Скід-Роу, жили в цьому районі. Там ми спостерігали за групами молодих дівчат, які бігали по вулицях і поводилися дещо божевільно. Між собою ми називали їх «дівчатами у грі» (англ. game girls), при чому на той момент «гра» означала «виживання», а у сенсі теорії ігор — «грати, щоб виграти». Назва почала еволюціонувати, коли ми стартували з роботою над фільмом, і вона набула значення «змінити свою гру» (англ. changing your game).

В англійській мові це гнучкий вираз, ним можна гратися, і його важко перекласти. Можна сказати to change your game, що означає, по суті, «змінити своє життя», «зробити щось зовсім інше». Або ж можна сказати oh, you got game, що означає «ти кмітливий, розумний, маєш якісь здібності». Це можуть бути різні речі.

Пізніше Тері, головна протагоністка фільму, додала ще одне тлумачення у цю назву. Вона пояснювала її як «жінки, які залишаються у грі», тобто «не здаються».

Я приймаю кожне з цих значень, для мене вони відображають те, про що цей фільм.

У фільмі головні героїні беруть участь у тренінгах із терапевтичного мистецтва, які ви організували. Ви започаткували їх спеціально для фільму? Чи просто хотіли допомогти?

Тренінги були започатковані спеціально для фільму. Моїм початковим задумом було зробити фільм про жінок, тому що моя попередня робота була в основному про моїх сусідів у готелі, в якому я жила. А це були, по суті, самі чоловіки, крім двох інших жінок.

Однак довгий час я мала труднощі з таким фільмом. Виявилося, що зняти його набагато складніше. Мені було важко знімати жінок саме зі Скід-Роу, або ж я не могла визначитися, у який спосіб їх знімати. Я не хотіла зобразити їх жертвами, я прагнула дійти до чогось глибшого, дати глядачеві можливість зрозуміти життя цих жінок ізсередини, підійти до них дуже близько. Знаєте, жінки в Скід-Роу носять у собі травму. Люди, які мають посттравматичний стресовий розлад, часто поводяться дещо дивно, що може здатися незвичним для людей, які цього не пережили. Також у Скід-Роу існує різниця між досвідом білої чи старшої жінки, афроамериканки, квір- чи транс-жінки. Тому я хотіла сягнути глибше і зрозуміти пережитий досвід усіх жінок Скід-Роу. І саме тренінги надали таку можливість.

На початку я думала, що на заняттях ми спільно створимо щось більше, ніж у нас в кінці вийшло. Я думала, що ми писатимемо щось разом, фантазуватимемо — ми багато над цим працювали. Фантазія — це дуже важливий механізм виживання для жінок у Скід-Роу. Я хотіла виразити нашу спільну роботу, але на певному етапі зрозуміла, що колективний опис не співпадає з формою фільму, тож я вирішила кинути цю ідею.

Отже, ці тренінги від самого початку були для мене дуже важливі в тому плані, що я хотіла знайти спосіб зобразити цих жінок.

Що було першим: Тері чи тренінги?

З Тері я познайомилася вже на тренінгах. Вона прийшла на нашу найпершу зустріч, на якій зібралося загалом десь 30 жінок, бо побачила флаєри, які ми порозвішували в Скід-Роу. На початку я не знала, що фільм буде про Тері. Це сталося набагато пізніше.

На початку я знімала багатьох різних жінок і  навіть думала, що у фільмі буде кілька історій. Однак коли Тері почала стосунки з Тіаною, що сталося вже на півшляху до закінчення наших тренінгів, я вирішила слідувати за цією історією. Це стало фокусом фільму.

Тері присвячувала себе проектові: вона продовжувала приходити на тренінги, сильно прагнула бути його частиною. Вона була провідною силою, через яку фільм став таким, яким він є.

Чому Тері привернула вашу увагу?

Вона мені багато телефонувала (сміється)… Але якщо бути щирою, то я її вподобала від самого початку, тому що це персонаж із багатьма внутрішніми конфліктами, повний суперечностей. Мені здалося це захопливим, і водночас я себе ідентифікую з цим. Як і, думаю, багато інших людей. Це те, що притягувало мене до неї: вона ненавидить жити в Скід-Роу, але водночас її приваблюють деякі його частини. Наприклад, Тіана, яка знаходиться у центрі Скід-Роу і веде скід-роуський спосіб життя.

Тері також кумедна, вони обоє з Тіаною смішні. Через те, що середовище Скід-Роу і історії звідти настільки важкі та важко сприймаються, для мене важливо було мати у фільмі гумор, певний рівень легкості. І Тері його привносить, тому що це те, як вона справляється зі своїм життям. Коли стаються важкі речі, вона знаходить спосіб посміятися над ними.

Ну, і ми гарно ладнали.

А як Тіана ставилася до того, що ви її знімали?

Вона насолоджувалася увагою, їй подобався весь процес. Насправді вона є досить хорошою акторкою, набагато кращою, ніж Тері.

Але її відданість проекту була прямо емоційно пов’язана з її відносинами з Тері. Коли між ними все було добре, Тіана охоче знімалася, а коли вона була зла на Тері, то не хотіла нічого чути про фільм. Вона реагувала імпульсивно.

У фільмі не зрозуміло, де мешкали Тері та Тіана, чи це був намет, квартира?

Тері мешкала в готелі з однокімнатними номерами (single room occupancy — SRO), а Тіана в певний момент перебралася жити до неї. У фільмі є кілька сцен, у яких ми бачимо їх у цій кімнаті. Але це був дуже малий простір, і, щиро кажучи, вони не проводили більшість свого часу там. Насправді їхній автомобіль був для них більш інтимним місцем, тому що це був позитивний простір, з більшими можливостями.

Що означає Скід-Роу для вас особисто? Окрім того, що це місце, з якого виросли ваші два фільми?

Я думаю, що це дуже складне місце. Воно нам багато чого каже про США, ба більше, я думаю, що воно багато чого каже про людство. Там насправді дуже багато людяності у відносно малому просторі, який сконденсований і виставлений напоказ. У Скід-Роу можна так багато побачити. Там є люди, які пройшли через неймовірні речі і змогли оговтатися після цього, і їхні історії захоплюють і надихають мене.

Також це жахливе місце: воно смердить, там брудно, а в повітрі дуже багато насилля та агресії. Але водночас там також панує відчуття спільноти, любові, і люди дбають один про одного, доглядають. Це дуже своєрідне місце. Коли ти зайдеш у Скід-Роу — не просто пройдешся з закритими очима, а дійсно зайдеш у саме його серце і пірнеш в інший світ, — час наче зникає, і ти можеш багато чого навчитися.

Після перегляду фільму мені довелося загуглити «що таке Скід-Роу». Ви навмисне не пояснюєте глядачеві про місце подій у фільмі?

Для мене цей фільм — про стосунки, а Скід-Роу є фоном. А щодо реального часу, у фільмі Тері та Тіана більшість часу перебувають не в Скід-Роу, а в інших частинах міста, або навіть в одній сцені у Лас-Вегасі. Тож це більше ментальний ландшафт Скід-Роу. Мені здається, що глядачу абсолютно не обов’язково знати багато про цей район. Думаю, що якщо хтось захоче дізнатися щось більше про Скід-Роу, чудово, можна загуглити, як це зробили ви. А якщо не хочеш, то це теж нормально.

Про Скід-Роу вже знято більш інформативні документальні фільми. Мені це менш цікаво, тому що щойно ти починаєш розповідати про Скід-Роу, все стає дуже-дуже заплутаним. Тому я вважаю, що набагато цікавіше зосередитися на цих конкретних персонажах, на окремій історії кохання.  Зрештою, для мене це те, про що розповідає фільм.

Водночас я зробила кілька фільмів про Скід-Роу і не хочу повторюватися.

Вам вже набрид Скід-Роу?

На даний момент мені дійсно в певному сенсі набридла ця тема. Однак не Скід-Роу сам по собі, а те, наскільки розповідь про нього є корисною в сьогоднішньому політичному контексті.

Ви не відчуваєте, що розповідь про Скід-Роу приносить користь?

Я відчуваю, що в нинішньому політичному кліматі це дещо складно з різних причин. Тому я трохи відійшла від цього. Тобто я досі працюю над продовженням історії про Скід-Роу, просто мушу знайти спосіб, як інакше її представити у майбутньому.

Що ви маєте на увазі, говорячи про несприятливий політичний клімат?

По-перше, криза безпритульності в Лос-Анджелесі досягла критичного рівня. По-друге, в Америці щось починає змінюватися: люди дещо ліберальних політичних переконань починають схилятися більше до правиці. Для американців вже йдеться не про Скід-Роу, а про величезну суперечку щодо безпритульності. А кількість безхатченків росте, і буде рости через швидкий темп зростання нерівності.

Тож з одного боку є праві, які використовують проблему безпритульності в Америці як критику ліберальної Каліфорнії. Візьмімо за приклад надзвичайно багатий район Лос-Анджелеса Венус з будинками мультимільйонерів. Скажімо, ти купуєш будинок за 12 мільйонів, а прямо перед дверима у тебе табір безхатченків. Саме тоді люди стають дуже злі через кризу безпритульності.

І в цій ситуації намагання викликати емпатію, здається, не є відповідним шляхом. А з іншого боку, є політика ідентичності, звідки йде дуже багато злості та сварок щодо того, хто має право розповідати яку історію і до якої міри можна взагалі розповідати історії інших. Тому це стає дуже слизькою територією — настільки, що в певний момент це стає не варте старань, тому що ти себе виставляєш на обстріл з усіх сторін. Та й існує ризик, що це не приносить користь жодній зі сторін. Для правиці історії про Скід-Роу служать амуніцією, а лівиця не бажає говорити в даний момент про Скід-Роу.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.