Переклала Маргарита Симеренко

Щороку уряд США  повідомляє американцям, скільки коштів країна витрачає на такі речі як житло, автомобілі або алкоголь. Структуруючи цю інформацію за рівнем доходів, Джон Замбран із Wall Street Journal створює акуратний графік видатків на їжу, охорону здоров’я та інші категорії.

Частка витрат на певні категорії, розподіл по групах за рівнем доходів

Дві чітко накреслені історії. З лівого краю: найбагатші 10% витрачають значно меншу частку своїх доходів на їжу. З правого краю: ті-таки найбагатші 10% витрачають значно більшу частку своїх доходів на страхування (і відносно більше, ніж усі категорії, крім найбідніших, — на освіту).

Коли у вас вдосталь грошей, ви витрачаєте менше на речі, які дозволяють вам пережити цей день, і більше на речі, які гарантують, що ви (і ваші діти, і ваше майно, і ваші статки) житимете і процвітатимете протягом багатьох років. Злидні спричинюють хаос у цей конкретний момент, і тривога через брак грошей спонукає бідніші сім’ї спрямовувати свою увагу на нагальні проблеми. У результаті бідні витрачають більше на виживання, тому що вони мусять. Багаті ж витрачають більше на речі, які допоможуть їм залишатися багатими, тому що вони можуть собі це дозволити.

Я думав про це, читаючи недільну колонку Тайлера Ковена у  New York Times під назвою «Річ не в не нерівності, а в браку мобільності». Брак мобільності тут стосується радше соціальної, ніж географічної мобільності: йдеться про здатність малозабезпечених людей заробляти більше грошей. Ковен підкреслює, що країна мала б кращу політику у таких сферах, як імміграція та ліцензування, якби ми зосередилися на прийнятті законів, які б дозволили максимізувати можливості для всіх, замість хвилюватися про те, що та ж таки політика може поглибити нерівність доходів.

Але небезпека протиставлення нерівності та браку мобільності полягає в тому, що вони насправді не суперечать одне одному. Метью О’Браєн красномовно писав про «накопичення можливостей» — про ідею, що багаті люди мають талант робити все, що треба, щоб залишатися багатими і забезпечити багатство своїм дітям. Заможні пари живуть у багатших районах, більше читають своїм дітям, відправляють їх у кращі школи, влаштовують їх на краще стажування, просувають їх на кращі вакансії початкового рівня (або, ще краще, наймають їх на роботу в сімейному бізнесі), і нарешті, передають їм застраховані та вдало інвестовані заощадження. Навіть освіта, великий американський вирівнювач можливостей, насправді не дуже добре вирівнює. І не тільки тому, що багаті підлітки з більшою ймовірністю вступлять до вишу. Народжені в багатих сім’ях молоді люди, які не ходять до вишів, мають у 2,5 рази більше шансів опинитися в найбагатшому квартилі, ніж молоді люди, що народилися в бідних сім’ях і отримують вищу освіту. Багатство має здатність закріплюватися за людиною, і ніщо так не збагачує, як багатство.

Це вже банальність — говорити, що більша кількість грошей дозволяє людині мати більше їжі, більше одягу, більше житла, більше машин. Але насправді найбагатші сім’ї менше витрачають на їжу, одяг, житло, автомобілі, ніж найбідніші сім’ї, — меншу частку від їхнього доходу. Справжня різниця між багатими і бідними полягає в тому, що багаті витрачають більшу частку своїх значно більших доходів на страхування, освіту та, якщо говорити про житлову складову, іпотеки — і всі ці речі безпосередньо стосуються створення багатства, збереження багатства й передачі його у спадок у вигляді прямих інвестицій у життя своїх дітей.

Джерело: The Atlantic

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.