У рамках виставки TEXTUS у Центрі візуальної культури (ЦВК) Оксана Дутчак, соціологиня та заступниця директорки Центру соціальних і трудових досліджень, представила результати свого дослідження «Зарплата і умови праці працівників швейної індустрії України», що тривало у січні-березні 2017 року.

«Політична критика» розпитала Оксану про деталі її дослідження.

Це ваш власний проект, Оксано?

Ні, я виконувала роботу в рамках більшого проекту міжнародної організації Clean Clothes Campaign (ССС — «Кампанія за чистий одяг»). Це найбільша у світі коаліція неурядових організацій та профспілок у швейній промисловості. Вона була заснована ще двадцять років тому, коли сталися перші гучні скандали з брендовим одягом, і стартувала як локальна ініціатива. Зараз ця організація працює у всьому світі з фокусом на Центральній та Східній Європі. Оскільки ССС майже нічого не було відомо про Україну, а вона розташована в їхній зоні інтересів, то ця організація ініціювала дослідження становища українських працівників, що виробляють одяг відомих європейських марок в Україні. Таким чином ССС намагаються включити Україну в поле свого зору та діяльності, налагодити контакти. Фінансування цього проекту забезпечував Фонд Рози Люксембург. І мені було запропоновано провести опитування та перший етап роботи.

Зараз дослідження повністю завершене, і у вас є точні результати?

На даний момент збирання інформації на місцях у фабриках завершене, і ми маємо попередні дані. Але дослідження ще не повністю закінчено. Проте ми вже можемо говорити про деякі висновки. Одразу після моєї лекції в ЦВК я вирушила у відрядження до Будапешта на черговий регіональний з’їзд ССС. Там ми представляли результати своєї роботи. Я розповідала про попередні результати власного дослідження в Україні. У майбутньому я долучуся до кампанії за кращі умови праці для швачок в Україні, тому продовжуватиму співпрацю з CCC.

Розкажіть детальніше про цю організацію, Clean Clothes Campaign.

Їхня діяльність спрямована на поширення етичного споживання та поліпшення умов праці у швейній промисловості. Clean Clothes Campaign мають за завдання змінити ставлення людей до одягу: важливо не тільки скільки певна річ коштує, але і як вона була виготовлена. Вони проводять дослідження та кампанії в різних країнах. В організації існує визначення urgent appeal (заклик до термінових дій). Це такі справи, котрі вимагають негайного втручання. У відповідь на такі заклики організовуються термінові кампанії на місцях, звідки походить проблема, і у країнах замовників, а також організовується міжнародна солідарність і підтримка. Проведення кампаній у країнах, де розташовані фабрики-підрядники, важливе для того, щоб місцеві працівники були готові відстоювати власні права. Бо розголошення інформації, привернення уваги до проблеми у західних країнах і тиску на бренди недостатньо для покращення їхнього становища, якщо самі працівники не готові діяти на місцях. Але, звісно, настрої серед працівниць та працівників фабрик виробників менш наелектризовані у порівнянні з важкою промисловістю. За винятком Бангладешу, де швейна індустрія є чи не найбільшим економічним сектором країни. Часом ССС прагне знайти активних працівників, які готові діяти, але, на жаль, з різних причин дуже часто з цього нічого не виходить.

Основна мета проведення досліджень для організації — отримати загальну картину того, що відбувається у країнах-виробниках одягу, і постійно її оновлювати. Вони виокремлюють головні проблеми у певній країні за результатами дослідження. На основі цього роблять брошури та звіти і намагаються піднімати це питання у себе в країнах. Тому що там основний кластер — це споживачі. А ми є країнами-виробниками. Після поширення аутсорсингу і коли великі бренди перенеслися з Європи у країни периферії, на Схід та у Південну Америку, ССС стали використовувати досягнуту позицію на своїх місцях, тиснучи на бренди. Вони мають налагоджений діалог із урядами та брендами одягу, такими як, наприклад, Boss, Adidas, H&M. Але це дуже довгий та повільний процес.

Якщо у Західній Європі ССС і проводять протести, то це відбувається у такий спосіб, як, наприклад, це робили для підтримки працівників в Азії та Латинській Америці: учасники влаштовують мітинги під дверима брендових магазинів на знак солідарності та роздають листівки. У західній частині Європи з правами швачок немає такої критичної ситуації, як, скажімо, навіть у Центрально-Східній Європі. Але стаються поодинокі прикрі випадки. Так, наприклад, на цьому з’їзді організації Clean Clothes Campaign у Будапешті представниця з Італії розповіла про те, що на півдні країни, котра, як відомо, є набагато біднішою за північну частину, шиють відоме брендове взуття. І на цій фабриці працює виключно локальна китайська спільнота, що складається з іммігрантів. Звісно, їм платять у два рази менше, ніж платили б італійцям за ту саму працю. Можна тільки здогадуватися, наскільки поганими є їхні трудові умови, бо поспілкуватися з ними поки не вдалося — на цих людей дуже важко вийти. Щоб хоч якось їм якось допомогти, необхідний якийсь медіатор, котрий також би розмовляв китайською мовою.

Фото Діни Артеменко
Фото Діни Артеменко

А яку ситуацію можна визначити як urgent appeal?

Як приклад urgent appeal, коли CCC починають кампанію у певній країні, можна привести один нещодавній випадок у Румунії. Одна румунська журналістка з власної ініціативи, не за посередництвом організації CCC, зробила репортаж про одну швейну фабрику в Трансильванії — про умови праці на цьому виробництві, котрі, як можна здогадатися, були вкрай жахливими. У результаті власник фабрики подав на неї в суд на неймовірно величезну суму грошей, начебто через наклеп. Хоча вона справді зобразила реальні жахливі умови. Тоді ця журналістка якимось чином вийшла на Clean Clothes Campaign, і організація допомогла їй із поширенням кампанії, члени CCC зробили свою справу у Західній Європі, сконтактувалися з брендами, для яких шили на цій фабриці, і ті натиснули на фабрику, щоби та забрала позов.

Ще однією скандальною історією є поширена практика в турецькій індустрії з виготовлення джинсових штанів. Під час виробництва джинсів для досягнення ефекту потертості використовують технологію обробки піском під сильним тиском, так званий sаndblasting. За такою роботою працівник у результаті отримує пошкодження дихальних шляхів те легенів. Sаndblasting викликає смертельне невиліковне захворювання — силікоз. Один чоловік, турецький курд, працював на отакій фабриці у Стамбулі з 14 років і в результаті, як і фактично всі його колеги, захворів на силікоз. За допомогою кампанії, яку провела CCC, чоловік разом із організацією домігся заборони цього методу обробки джинсів у Туреччині.

З якими основними проблемами стикаються працівники та працівниці текстильних фабрик в Україні?

Мала оплата праці є основною проблемою. Коли я презентувала рахунки перед присутніми на з’їзді, то всі були шоковані українськими показниками — тому що зарплатня швачок в Україні є найнижчою у Європі. Для Clean Clothes Campaign є два показники будь-якої країни. По-перше, legal minimal wage (мінімальна законодавчо встановлена зарплата), тобто в рамках національного законодавства платити менше, ніж встановлену суму незаконно. По-друге, living wage (зарплата, необхідна для гідного життя) — це показник, який вказує на те, яку зарплатню, за виміром CCC, в окремо взятій країні мали би платити працедавці, щоб забезпечити своїм працівникам гідне життя. Ми, в тому числі, опитували працівниць про те, якою для них повинна бути «гідна зарплатня». Враховуючи їхні відповіді про те, що гроші їм необхідні на їжу, одяг, освіту, культурний відпочинок, медичні послуги, побут, гігієну, на відпустку та на заощадження, середня цифра вийшла сміховинно низька. Отримані дані переводяться в євро, і виходить менше 300 євро. Звісно, ці кілька сотень євро є не тим самим, що й, скажімо, у Сербії — потрібно враховувати поправку на інфляцію, паритет купівельної спроможності тощо. Тим не менш, середня зарплата, яку вони отримують, десь у три рази менша за living wage.

На одній із фабрик, які ми досліджували, робітницям не платили навіть мінімалку, а натомість платили близько 2 тис. гривень. Це пряме порушення закону.

Дивіться також відео лекції Оксани Дутчак в Центрі Візуальної Культури:

А як щодо умов праці швачок?

Умови праці відносно нормальні. Це в порівнянні з країнами Сходу. Це та причина, через яку зараз бренди й говорять про перенесення своїх замовлень зі східних країн до центральної та східної Європи. Ця тенденція з’явилася після того, як у Бангладеші у 2013 році стався обвал будівлі Rana Plaza, що у Саварі. Це був комплекс швейної індустрії з п’яти фабрик, де шився одяг для таких відомих марок, як Walmart, Primark, Mango, а також для інших, менш відомих. Після того, як у стінах будівлі з’явилися тріщини, власники фабрик проігнорували попередження і змусили своїх працівників на наступний день прийти на роботу. Через жахливий стан будівлі, надбудовані несанкціоновані чотири поверхи та загальне недотримання правил безпеки загинули більше тисячі осіб.

У нас люди на фабриках не гинуть, тому що їхні споруди добре збудовані. Це колишні радянські фабрики, залишки радянської системи. Так, вони не в найкращому стані, але останнім часом їх почали навіть оновлювати та робити ремонти. Тому в Україні на фабриках не станеться такого нещастя, як у Бангладеші.

Опитувані працівниці не скаржилися на конкретні погані умови праці. Натомість дуже часто говорили про те, що влітку в цехах буває дуже спекотно, до 40 градусів. На фабриках топити набагато легше, ніж охолоджувати. Все решта — це численні порушення українського законодавства. Один з прикладів — це порушення законодавства про понаднормові. Швачки досить часто можуть затримуватися на роботі на півгодини чи годину. За проханням шефів вони можуть вийти в суботу на кілька годин, особливо влітку, коли настає піковий період замовлень і працівниці можуть працювати по 60 годин. Адже особливістю індустрії моди є зміна асортименту, тож на виконання замовлення дається дуже мало часу. В принципі, їх до цього ніхто не змушує, вони самі це роблять. Працедавці не можуть примусити працівниць працювати понаднормово, але це є, тим не менш, економічним примусом: швачки змушені працювати більше за норму, тому що це єдиний спосіб у їхніх маленьких містах заробити принаймні якісь гроші. Часто вони змушені залишатися понаднормово, щоб хоча б виконати завищені норми виробітку. За визначенням ССС це і є примусовим переробітком. І ці додатково витрачені на виконання замовлення години робітницям не всюди оплачують за законом. А працювати шістдесят годин на тиждень взагалі законом заборонено. У нашому дослідженні була одна фабрика, на якій понаднормові не оплачують взагалі. Попри те, що на більшості фабрик справи не такі вже й критичні.

Чи були зазначені якісь випадки шкоди здоров’ю при виробництві?

Про які-небудь професійні травми чи захворювання працівники та працівниці не говорили. Натомість скаржилася на алергії, дерматити, а також болі в суглобах.

Скільки загалом отримують швачки на фабриках?

Згідно з нашим дослідженням, середня зарплата для швачок становить 2700 з чимось гривень нетто. Але, як я вже казала раніше, це тільки наш попередній розрахунок. На більшості з досліджених нами фабрик переважно платять мінімальну зарплатню — 3200 гривень (при цьому на руки вони отримують 2500-2600 грн.). На одній із них платять менше мінімально встановленої зарплатні, порушуючи законодавство. На іншій фабриці зарплати були вищі, ніж в інших, і умови там були хороші — але це за рахунок того, що фабрика в основному була завантажена замовленнями виключно від одного бренду, котрий працює з ними від 2010 року. Тому цей бренд трохи відповідальніше ставиться до своїх обов’язків як працедавець, дбає частково про умови працівників. Якщо бренд шиє на певній фабриці роками, у результаті він має хоч якусь соціальну відповідальність. Тобто ситуація працівниць на фабриках, де є один стабільний замовник, відносно краща, ніж коли замовники змінюються часто (фабрики в кожен конкретний момент можуть виконувати замовлення 10-15 різних брендів), як це відбувається на інших фабриках. Коли на фабриках швидка плинність замовлень, брендам абсолютно байдуже, що відбувається на тому чи іншому підприємстві.

Найкритичніше — це те, що платять катастрофічно мало. У результаті складається парадоксальна ситуація: виходить, що це українська держава субсидує працівників, котрі виконують замовлення для великих брендів. Адже яким чином зазвичай виживають люди при таких низьких зарплатах? Вони отримують субсидії на комунальні платежі, часом — пенсії по віку (якщо йдеться про працюючих пенсіонерок) чи пенсію по інвалідності (якщо людина з інвалідністю). Працівниці фабрик водночас змушені утримувати власне господарство, бо це їхнє виживання — інакше не вдасться прогодувати себе та родину. З іншого боку, проїзд у місцевому транспорті коштує 2 грн. Але ж дешевий громадський транспорт також субсидується. Тож фактично це держава підтримує виживання людей, які шиють для цих крутих брендів.

Але чому швачки отримають таку низьку платню?

Платня низька не тому, що власник жадібний (хоча це теж може грати свою роль у певних випадках), — це системна проблема, яка в різних країнах проявляється однаково. Так само в Китаї, Бангладеші. Бренди намагаються перемогти конкурентів, знижуючи ціни на свою продукцію. А на чому можна зекономити? На оплаті праці людей, які виробляють той одяг. Тому бренди намагаються знаходити найдешевші фабрики і купувати робочу силу за найдешевшою ціною. А фабрики, у свою чергу, конкурують між собою, тож пропонують брендам якнайнижчу ціну за виконання їхніх замовлень.

Хто відповідальний за ситуацію працівників на фабриках? Власники брендів чи фабрик?

Проблема в тому, що брендам дуже б хотілося, щоби фабрики були єдиними відповідальними за це. Зараз більшість міжнародних документів, тобто міжнародних конвенцій та декларацій, у яких ідеться про трудові права, мають лише рекомендаційний характер, фактично не є зобов’язуючими і не передбачають жодних санкцій. Але в найбільш актуальних із них чітко сказано, що замовник несе велику частину відповідальності за умови та оплату праці у своєму ланцюгу постачання.

Всесвітньо відомі марки та їхні підрядники не є суб’єктами міжнародного права, як і інші транснаціональні корпорації. У світі не існує міжнародної організації із захисту трудових прав, ухвали якої мали б юридично зобов’язуючу силу, а порушення яких тягло б за собою якісь реальні санкції. Існують міжнародні урядові організації, такі як Міжнародна організація праці ООН (МОП) та Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР). В останньої є система подання і розгляду скарг, але вони виконують роль лише медіаторів, не накладаючи жодного покарання. Що ж до конвенцій, то з-поміж них усіх можна виділити лише кілька найважливіших: це «Роз’яснення та рекомендації мультинаціональним компаніям» (Guidelines for Multinational Enterprises) від ОЕСР і «Керівні принципи з питань бізнесу та прав людини» від ООН (UN Guiding Principles on Business and Human Rights). Хоча цей документ від ООН також має виключно рекомендаційний характер, його вважають найсучаснішим текстом із доволі вичерпним переліком прав, які визнає ООН. Цей документ також визначає відповідальних за дотримання цих прав.

Але от у випадку загибелі на фабриці — чи хвилює це власників марок?

Звісно. Для них це репутаційні втрати, котрі також можуть знизити прибутки.

А чи хтось контролює, що відбувається на цих фабриках? Можливо, безпосередньо самі бренди?

На жаль, для цього немає структурних передумов. Звісно, фабрики регулярно проходять пожежну інспекцію тощо. Бо швейні фабрики в Україні — це досить великі промислові будівлі, на яких працюють десятки, сотні людей, їх важко залишити непоміченими. Але залишається питання корупції. Також, можливо, на якихось підпільних фабриках ситуація гірша, але на них важко вийти. І не варто забувати, що останні два роки, фактично до 2017 року, в Україні діяв мораторій на перевірки трудової інспекції.

А як щодо профспілок? Чому працівниці досі не створили їх?

З дослідження нам відомо лише про один випадок спроби створення незалежної профспілки на фабриці, де виникло грубе порушення. Але це радше був виняток, тому що в тому одному випадку роль зіграли войовничі та лідерські характери тих жінок, що організувалися, а також контакт із місцевою КВПУ (Конфедерацією вільних профспілок України). Але такі ініціативи швидко зникають через те, що працедавці звільняють ініціаторів об’єднання. Натомість поширені формальні профспілки, але вони насправді жовті1Жовті профспілки — термін на позначення профспілок, лідери яких, усупереч … Continue reading, які нічого не роблять. А незалежних немає.

У скількох фабриках загалом ви проводили дослідження?

У трьох. За умовами Clean Clothes Campaign, для здійснення дослідження необхідна репрезентативна вибірка: 10% робітниць, якщо кількість зайнятих на фабриці до 100 людей, і 5% — якщо їх більше 100.

До результатів додатково була включена четверта фабрика, але тільки частково, тому що з нею у нас виникли проблеми. Артем Чапай, спільно з яким ми працювали над опитуванням, виїхав був на місце до цієї фабрики. Але дослідження на ній було зірвано: одна з працівниць розповіла менеджеру про те, що Артем робив на підприємстві. У результаті керівництву стало відомо імена всіх чотирьох респонденток. Що ледь не коштувало Артему затримання поліцією, котру на нього, наймовірніше, накликали самі ж власники фабрики. У такому маленькому містечку, як те, де стоїть це виробництво, власник фабрики є таким собі бароном.

Частиною політики досліджень ССС є анонімність учасників дослідження, з думкою про їхню безпеку та збереження робочого місця. Якщо керівництво дізнається імена, то ми не можемо повноцінно включити фабрику у дослідження. Хоча анонімність швачок було розкрито, ми вирішили все одно включити цю справу в дослідження, бо ситуація на тій фабриці була дуже поганою, та водночас вирішили не називати ні бренд, ні місто, ні фабрику.

Після цього випадку ми робили все, щоб переконатися, що справді розмовляємо з робітницями, а не з менеджментом.

Чому ви не відкриваєте назви брендів та фабрик? Чи вже скоро вони будуть відомі?

Ми цього не робимо через кілька причин. До певного етапу в дослідженні дані про бренди та фабрики повинні залишатися внутрішньою інформацією — для того, щоб не зірвати процес і не підставити людей, котрі можуть втратити свої робочі місця. Назви марок не розкриваються тому, що якщо ССС мають конкретну прив’язку бренду до фабрики, на якій виникла проблема, вони намагаються безпосередньо контактувати з цим брендом і шукати з ними напряму якісь шляхи вирішення. Про яку фабрику йдеться — не розкривається, щоб бренди не забрали звідти свого замовлення ще до того, як знайдеться якесь рішення. Бо в іншому випадку вони просто обіцяють більше ніколи не працювати з цією фабрикою, і працівники на місцях втрачають роботу.

Коли західні бренди-гіганти увійшли на український ринок? Тільки нещодавно?

Вони присутні в Україні вже багато років, починаючи з ранніх двотисячних, а можливо, і з пізніх дев’яностих. Переважна більшість фабрик, від п’ятдесяти до дев’яноста відсотків, шиють на експорт. Що не означає, що вони взагалі не шиють на внутрішній ринок. Але це доволі безперспективний та неприбутковий бізнес — тому що у нас немає великого попиту.

Продукція, котру тут шиють, одразу потрапляє на український ринок?

Ні, наскільки мені відомо, текстильні фабрики не мають права продавати те, що шиють для брендів. Сюди весь товар повертається у результаті в чотири рази дорожчим. Але, звісно, це правило намагаються оминати. Ми бачили, що просто під фабриками відкриті магазини, де продаються власні вироби і те, що шиється на замовлення брендів. Або речі, які дуже подібні на брендові, що, зрештою, офіційно не є забороненим.

Що ви скажете про новий Трудовий кодекс?

Якщо оновлений Трудовий кодекс буде прийнято, то для працівниць швейних фабрик це буде катастрофічно. Зараз вони працюють за безстроковим контрактом — таким, як він і має бути. Якщо будуть дозволені строкові контракти, якщо буде узаконено робочий час до дванадцяти годин на день — це буде жахливо, бо означатиме збільшення понаднормових робочих годин.

На кінець я маю до вас глобальніше запитання: як нам виходити з цієї ситуації, зважаючи на непереможність неолібералізму?

Я думаю, що вже сьогодні люди роблять із цією ситуацією все, що в їхніх силах. За останні роки з’явився прогрес, хоча й маленький. Великим досягненням є те, що існує низка договорів, які визначають рамки відповідальності для брендів, держав та профспілок. Іде постійна боротьба, щоб ці чи нові міжнародні документи нарешті накладали якісь юридичні зобов’язання, за порушення яких застосовували б санкції, бажано фінансові. Але, безперечно, опір з боку транснаціональних корпорацій колосальний.

У деяких країнах впроваджують нові методи задля покращення ситуації. Ось, наприклад, у Британії існує новаторське законодавство, яке змушує британські бренди до відповідальності на всьому ланцюгу виробництва одягу. Така ж законодавча спроба є у Франції, раніше була у Бразилії. Є певні спроби щось міняти на цьому рівні. А дірки на державному рівні необхідно латати міжнародним законодавством, щоб те, чого не регулює уряд, регулювала міжнародна організація. Тому що змінити логіку функціювання самого ланцюга виробництва дуже складно, це глобальна проблема ланцюгів постачання, у яких виробляються 60% всіх світових товарів.

Якщо ви помітили помилку, виділіть її і натисніть Ctrl+Enter.

Примітки

Примітки
1 Жовті профспілки — термін на позначення профспілок, лідери яких, усупереч інтересам робітничого класу, проводять політику класової співпраці робітників і підприємців.